У мене було все, про що я мріяла. Сім'я, робота, друзі, та багато щасливих моментів. Я мала все, окрім себе самої.
Це сталося кілька років тому. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що всередині якась пустка. Там навіть не свистів вітер. Тоді здавалося, що це мине, адже у кожного бувають погані дні. Та минали тижні, місяці, але нічого не змінювалося. Я все ще не розуміла куди поділося те, що було всередині. Думала, що зникли навіть мої органи.
Моє тіло продовжувало існувати. Воно працювало, ходило на вечірки, спілкувалося з рідними, випивало з друзями і розглядало красиві постери, що висіли у квартирі.
Душа ж літала десь далеко і шукала у тісних закутках втрачені частини. Вона скажено злилася, коли нічого не вдавалося, і шалено раділа, коли знаходила щось потрібне.
З часом кудись почали зникати спогади. Вони забувалися, губилися у вічному часовому просторі й більше не поверталися. Після них від мене пішли мрії та бажання, а моє тіло не переставало виконувати свої функції.
Через рік мене покинув чоловік. Сказав, що йому набридло жити з бездушним роботом. Одразу ж після цього інциденту я звільнилася.
Ще через пів року я відгородила себе від усіх друзів. Моє коло спілкування складалося з батьків та рідні.
Потім я закрилася від усього світу і цілий тиждень, з дня у день я робила те, чого хотіла сама. Спала, дивилася фільми, танцювала і їла дуже багато морозива.
Для того, щоб відновитися мені знадобилося три роки. Рівно три роки з того злощасного дня.
Це був час, який не плив повз мене. Я плила разом з ним. Стала такою, якою хотіла сама. Мені не заважало нічого, адже я жила своїм розумом, який не переставав працювати, на відміну від душі. Та я її не виню, вона було занадто втомлена усіма тими речами, що я робила.
Колись у мене було все, про що я мріяла. Сім'я, робота, друзі, та багато щасливих моментів. Зараз у мене є Я - і це найдорожче зі всього, чим я володію.