Знову ранок. Ще один нудний, монотонний день, який закінчиться не краще, ніж інші.
Навчання - робота - дім. Все як завжди і нічого цікавого. Неймовірно нудні пари в університеті, де я навчаюся для батьків, половина робочого дня у ролі секретаря і чотири стіни квартири-студії.
Здається, що все як у всіх. Проте, є одне але.
Голоси в моїй голові б'ються об стінки здорового глузду і намагаються вибратись назовні. Кожного разу стримувати їх дедалі важче. Баночки та пластинки з пігулками захопили поличку в кухні. Вони допомагають, але не завжди так ефективно, як хотілося б. Ще трішки і я погоджуся лягти у стаціонар психіатричної клініки.
Зараз ж я готую собі сніданок, наспівуючи якусь мелодію.
- Добрий ранок - забула сказати, інколи я не лише чую голоси, а й бачу власників декількох з них. Зараз у моїй кухні сиділа старша жінка, чимось схожа на голівудських зірок. - Що готуєш?
- Пахне смачно - з коридору долинув чоловічий голос. Саме туди вже направлявся маленький хлопчик.
- Ти новенький? Я тобі все зараз розкажу, а потім покажу свої іграшки.
- Невгамовний хлопчисько. Таких інколи шибайголовами називають - жінка знову звернулася до мене.
Більше не витримаю. Вмикаю гучно музику і шукаю необхідну таблетку. Їсти вже не хочеться. Поїм щось пізніше.
Я моментами, буває, просто сиджу й слухаю їхні розмови. Інколи ридаю від безвиході чи кричу на них, але ніколи не підтримую розмови. Не вистачало, щоб хтось побачив мій стан.
По дорозі до університету отримую сповіщення про те, що сьогодні зустрічаюся зі своїм психіатром. Отже, треба знайти собі заміну на вечір, бо роботу ніхто не відміняв. Кручуся, як білка в колесі і не знаю, як з нього вибратися.
Після навчання готуюся до зустрічі з людиною, яка знає про мій стан і допомагає з нього вибратися.
Уже ввечері, перед дверима лікаря, раптом розумію що, варто було мені раніше взятися за своє здоров'я, хоча б для профілактики. Тепер залишається сподіватися лише на чудодійні сили пігулок та лікарів.