Сльози на папері. Біль у серці. Тремтіння рук. Безлад в голові. Думаю, найкращий опис мого стану. Важко, боляче. Знову повірила, довірилась. Чому ми не можемо точно знати, що людина думає про нас та відчуває до нас? Здавалося, начебто все гаразд і у нас все добре, а потім дізнаюся, що від кожного мого повідомлення він закочує очі і всім розповідає, що я занадто нав'язлива.
Нам потрібно відпочити один від одного. Не хочеться нічого. Сестри проходять повз кімнату і намагаються якось довідатися, що трапилося. А я... Що я? Я не можу й слова вимовити. Відчуття, ніби хтось відібрав у мене голос. Я виплакала уже другий Тихий океан. Мені неприємно та образливо. Заспокоює те, що рішення перестати спілкуватися було прийняте за взаємною згодою. Я розуміла, що іншого виходу зараз немає. Хочу виплеснути свій біль у якийсь твір, та мої думки кудись розбіглися. Рука просто тремтить у повітрі над аркушем. Як хочеться лежати зараз п'ятирічною дівчинкою на маминих колінах і дивитись якусь безглузду телепередачу, або бігти наввипередки з сестрами до авто, щоб їхати до бабусі. Чи їсти морозиво і розбивати колінка граючи в хованки. Поверніть мені моє дитинство. Дайте мені можливість сказати всі недосказані слова. Іду до ліжка, наче у прострації. Пройшла повз подушку на підлозі, повз гору зіпсованого паперу і порваних фото, повз подаровану ним іграшку. Вісім років дружби полетіли шкереберть. Ми більше не потрібні один одному. Ми вже давно не ті підлітки, які тусуються на вулицях, цілуються у кутках і гулять до опівночі. Я давно не цікавилася його життям, адже мені завжди ніколи. Я не пам'ятаю, коли ми востаннє нормально говорили один з одним. Ми завжди кудись запізнювалися і наша розмова обмежувалася стандартними запитаннями: "як справи? що там нового? як твоє здоров'я?". Коли ж ми бачились в останнє? Якщо не помиляюсь, то минулого місяця на дні народженні його мами. Ми обмежували свободу один одного. Адже розуміли, що повинні хоча б якось бути в житті один одного, незважаючи на те, що з навчанням та роботою це давалося важко. Можливо, через кілька років ми знову зустрінемося на вулиці і довго говоритимемо про все, що відбулося у нашому житті, але зараз ми повинні піти далі своєю стежкою і пишатися один одним за те, що ми змогли.