Стукіт у двері пролунав близько третьої години ночі. Нічна квартирна тиша була перервана. Сон подався ген за обрій. Страшно відчиняти двері, але я не з боягузок. Треба хоча б глянути хто там. Глянула. Відчинила і впустила всередину.
Він прийшов до мене. Весь побитий та з жалісливим поглядом. Пробурмотів тихе "вибач" і втратив свідомість. Тягнути на собі цю тушку не хочеться, але варіантів немає. Не залишати ж у коридорі. Ледве донесла до ліжка. Подушка почала червоніти. Потрібно щось робити. Усі уроки медицини, що були у школі наче вивітрилися з голови. Напевно, треба піти за аптечкою. Спати на моєму ліжку в такому вигляді він точно не буде. Обробляючи рани думала лише про те, аби він не віддав Богу душу у моїй квартирі. Обличчя привела в норму. Перебинтувала рани на тілі та зняла з нього брудний одяг. Серце ще билося, температура не піднялася, дуже страшних відкритих травм я не бачила. Внутрішні травми - це його проблема. Я не лікар аби визначати щось подібне, тому зрозумівши, що зробила все можливе, пішла спати на диван. Часу на думки не було, оскільки Морфей відразу забрав мене у своє царство.
Вранішнє сонячне проміння проникало крізь штори і подорожувало по моєму обличчі. Я кілька хвилин не могла зрозуміти, чому сплю не на своєму ліжку і до мене прийшла думка, що нічні події можуть бути не сном. Швидко піднявшись я побрела в свою кімнату. Там не було нікого. Сьогодні я спала без задніх ніг, тому все це дійсно могло відбутися лише у моїй голові. Проте чому уві сні прийшов до мене саме він - досі залишається загадкою.
Я напевно, таки б повірила у те, що мені все приснилося і моя фантазія жартує зі мною не хорошими жартами, але подушка з криваво-червоними плямами говорила про інше.