Чи намагалися ви коли небудь порахувати зірки? Чи часто ви насолоджуєтесь нічним небом? Я намагаюся якомога частіше споглядати на неймовірно казкове синє полотно, що всіяне сяючими цятками. Попри це, я також щоразу шукаю ту, яка найяскравіше сяє, адже чомусь саме вона дає мені наснагу до життя і не дає опустити руки. Мені здається, що саме вона - моя. Завжди окрім "своєї" я бачу безліч інших сяючих цяток. Невідомо звідки, але я впевнена, що поміж незліченної кількості зірок, кілька мільярдів належать людству.
На роботі знову божевілля. Усі кудись поспішають. Хаос на робочому столі, в голові та в деяких навіть в житті. Такий шалений ритм зводить з розуму того, хто ще не звик. Я сиджу у своєму кабінеті, дивлюся на це все крізь напів відчинені жалюзі. Просторе, світле приміщення наповнене приємним ароматом кави та квітів. Працювати офісним психологом виявилося важче, ніж я думала. Та це не заважає мені бути залежною від власної роботи. Я не вважаю це чимось поганим, адже мені подобається те, що я роблю і улюблена справа приносить неабиякий дохід.
Під час інспекцій двері мого кабінету не встигають зачинятись. Запаси чаю, кави та солодкого вичерпуються зі швидкістю світла. Мені подобається допомагати своїм колегам і спостерігати за ними. Вночі я ж вглядалася в небо і поруч зі своєю, бачила яскраво сяючі зірки тих, кому я допомогла. Поки ні у кого з них не було критичних ситуацій, які б виходили за межі нормально психологічного стану офісного працівника, але я дуже рада, коли мені вдається допомогти їм.
День підходить до кінця. Я з трепетом чекаю моменту, коли залишуся сама в офісі. Саме тоді мені вдасться в тиші попрацювати, подумати про те, що турбує та взагалі насолодитися пустими коридорами та кабінетами. Додому не хочеться зовсім. Душа та тіло не бажають повертатися туди, де відчувають біль.
Через тиждень щоденної допомоги колегам, проведених ночей у кабінеті на дивані та літри випитої кави мій організм, як ніколи раніше благав про відпочинок. Потрібно попрацювати ще кілька тижнів і з'явиться можливість поїхати подалі від цього міста, знайти себе та допомогти не лише тим, хто працює зі мною в офісі.
Та ні через тиждень, ні через місяць, та навіть не через два, я так і не знайшла часу на себе. Нічого страшного, головне чути слова вдячності від тих, кому я допомогла стати собою. Щодня мені все важче давалося віднайти себе у стінах кабінету. Інколи виникало бажання звільнитися. Спустошення дедалі більше поглинало мене, але я не можу залишити без допомоги тих, хто цього потребує.
Через півроку мені вдалося поїхати в гори. Свіже повітря п'янило не гірше вина. Я підняла голову вгору і вдивлялася у синє, всіяне сяючими цяточками полотно. І серед безлічі зірок я бачила всі, окрім своєї.