Укотре сиджу вдома. На годиннику друга ночі. Мозок кипить від кількості думок, які шумно щось обговорюють. Відкриваю нотатки, вводжу пароль і, створюю новий запис. Пишу все, що в голові й не дає заснути: "Я можу днями та навіть тижнями не відповідати нікому, ні з ким не спілкуватися і не виходити без потреби на вулицю. Мене втомлює взаємодія з людьми та їхнє неоднозначне ставлення до мене. - букви складаються в слова, а ті у свою чергу створюють речення, і ось уже кілька думок, що мучать чорніють на білому екрані. - Набридли розмови без сенсу, в яких я говорю і нічогісінько не розповідаю, адже й так не буду почута, а співрозмовник вірить у те, що тепер володіє хоч якоюсь інформацією про мене."

Вже сидячи на дивані поклала крапку і подумала про те, чи не почати мені писати оповідання. Кілька хвилин роздумів проходять даремно, адже задивившись у вікно забула, про що мала подумати. Знову відкриваю нотатки і продовжую записувати власні роздуми: "Більшість людей, що оточують мій власний світ - це не ті, що потрібні. Я хочу простого спілкування, особливо коли починаю говорити про дрібниці, а закінчую філософськими думками. - точно, мала вирішити, чи не стати б мені авторкою оповідань. Ось навіть про якийсь власний світ розповідаю у нотатках. Подумаю про це завтра. Потрібно дописати всі думки, бо колись читала, що у записаному вигляді вони менше набридають. - Та при цьому, мені не хочеться відчувати цю ниючу тривогу про те, що я знову багато розповіла про себе, адже ненавиджу приходити додому і корити себе за свої ж слова, які вже не повернути. Іноді я просто сподіваюся на те, що говорила швидко і ніхто нічого не зрозумів, або на те, що у співрозмовників коротка пам'ять. - згадала, що минулого місяця розповіла трішки зайвого знайомому, думаю, якщо ми більше ніколи не зустрінемося, то він забуде мої слова. Все, не відволікаюсь, пишу далі. - Мені вистачає раз на тиждень поговорити з подругою, аби кілька вечорів не спати, думаючи про свої репліки. Хоча я можу спокійно переписуватися кілька годин про фільм чи книгу, оскільки мені не потрібно розповідати щось про себе."

Мої очі втомилися від яскравого світла екрану, потрібно зробити гімнастику для зору. Піднімаю голову вгору і малюю на стелі різноманітні фігури. Думки справді, наче стали тихіші й перестали так голосно гудіти в голові. Допишу все до кінця та спробую заснути. Якщо спосіб справді працює, то мої нотатки через кілька тижнів будуть заповнені по вінця. Знову вмикаю екран і продовжую свій монолог: "Найгірше те, що з-поміж всіх варіантів вирішення цього питання, мені найбільше сподобався той, у якому я закриваюсь у своєму світі й не пускаю туди абсолютно нікого. Хоча, мене влаштовує така ситуація і нічого жахливого в цьому не бачу. Єдиний, на перший погляд, негативний ефект - у мене щоразу зменшується кількість друзів, але я не вважаю це чимось поганим." Нарешті потік думок закінчився. Відчуття, наче до психолога сходила. Кажуть, що папір витримає все. У моєму випадку терплять нотатки на телефоні, але сенс не змінюється.

Здається, я маю кілька хвилин аби нарешті лягти спати, бо по-іншому думки зрозуміють, що я таки не сплю і знову розпочнуть свою вечірку. Саме тому я швидко пірнаю під ковдру, закриваю очі й сподіваюся, на міцний сон.