Через деякий час, вони приїхали у порт. Чоловік вийшов з карети, та оглянувся довкола. Потрібний їм корабель ще не відплив, Ніколас полегшено видихнув.

- Я думав ми вже не встигнемо. - він забрав свої та речі дівчини.

   Принцеса Шарлотта вийшла з карети слідом за ним, та підійшла до краю, де вода торкається землі. 

   Всюди панує тиша – лише нічні сови не сплять й перегукуються в гаях, порушуючи спокій, що його посіяли вершники ночі. Небо теж давно спить, а на його темному лоні то тут, то там загоряються вогні далеких зірок. Потім і сам місяць випливає з-за обрію й, проливаючи своє мерехтливе сяйво скільки сягає його срібне око, бентежить глибину ночі.

   Все море горить вогнями. На гребенях маленьких, трохи плескають хвилі, ніби грають блакитні дорогоцінні камені. В тих місцях, де весла чіпають воду, загоряються чарівним блиском глибокі блискучі смуги. Принцеса торкається до води рукою, і коли виймає її назад, то жменя дорогоцінних каменів падає  вниз  і на її пальцях довго горять ніжні, синюваті, фосфоричні вогники. Сьогодні одна з тих чарівних ночей, про які рибалки кажуть: "Море горить!"

   Ніколас стояв трохи далі від дівчини, не сміючи підійти ближче, бо тоді він точно б не стримався від дотику до неї...

- Ходімо, нам вже час. - сказав до неї чоловік, дівчина обернулась на його голос. - Ви зводите мене з розуму, принцесо... - промовив він тихо, тільки щоб вона не почула цих слів.

   В її аквамаринових очах було стільки смутку, скільки ж було води в цьому морі. А в його серці було стільки кохання до принцеси, скільки ж було на небі зірок.

   Так, він закохався в неї, безнадійно, та без права повернути хвилини назад. Він покохав цю дівчину, як тільки побачив її перший раз на балу. Вона ввірвалась в його серце, без стуку, навіть сама того не розуміючи, відкрила двері в його душі, які, як він думав, закрив назавжди.

   Але, принцеса не відчуває тих самих почуттів до нього. І правильно! Як вона може покохати чоловіка, який на дванадцять років старший за неї? В якого не залишилося нічого святого, окрім ненависті до цього світу...

   Спершу він теж думав, що це ненависть. Ніколас не знав нічого крім неї. Ненависть створила його світ. Позбавила волі. Навчила їсти. Дихати. Чоловік думав, що смертельно отруєний ненавистю. А потім щось сталося... Вона змінила його світ.

                            ⚔️   ⚔️   ⚔️

   Нарешті вони піднялися на борт корабля. Ніколас роздивився навколо.

   Корпус було обтягнуто звірячої шкірою, причому обшивка була різної товщини: близько кіля і на висоті палуби вона була товща. Пояси закріплені парними швами, а до корпусу вони прикріплені за допомогою дерев’яних штирів або бронзових цвяхів. Щоб захистити палубу від захльостування хвиль, виготовили фальшборт з полотна, в нижній частині корабля до ватерлінії зробили обшивку з свинцевих листів. Всі дерев’яні частини були зроблені з різних порід деревини, виходячи з міцності і виконуваних функцій. Шпангоути робили з міцної акації, рангоути (пристосування для вітрила) — з сосни. Самі вітрила були прямокутної форми. Також був і малий парус — артемон, що висить на похилій щоглі на носі судна. 

   Капітан корабля показав їм їхню каюту.

- Ми будемо в одній кімнаті? - запитала Шарлотта.

- Не бачу проблем, ви ж пара? Чи не так? - старий допитливим поглядом поглянув на Ніколаса.

- Ем... - чоловік на хвилинку розгубився. - Так, проблем немає.

- Чудово. Ми перетнем пролив Ла - Манш за цю ніч, тому зранку вже будемо на землях Франції.

- Добре, дякую вам. - принцеса поклонилась.

- Та, що там. - капітан ввічливо усміхнувся до неї. - Гарно вам відпочити.

   Коли старий вийшов з їхньої каюти, Шарлотта одразу ж повернулась до Ревелдти.

- Як це розуміти? - вона вказала на кімнату.

- А, що ви хотіли? Спати одній? Ви, що, зовсім не думаєте про свою безпеку?

- Зараз, мені лячно залишатися разом із вами, в закритому просторі. Ще не знати, що у вас в голові.

- Що у мене в голові?! - чоловік не на жарт розлютився. - Це я не розумію, що у вас в голові! Хіба ви не ще не зрозуміли, що відбувається? - з кожним новим словом, він підходить все ближче до неї. - Ті бандити прийшли за вами. Ви, що, не чули їхні слова?

- Я все прекрасно чула... - дівчина почала наступати на нього у відповідь. - А ще я чула, як один із них, назвав вас "Безсмертним", як ви це поясните?

   Ніколас зупинився, Шарлотта зупинилась у відповідь. Вони стояли на смертельній відстані один навпроти одного, чоловік міг легко торкнутися її своєю рукою та притягнути в свої гарячі обійми. Але не зараз. Принцеса хотіла від нього пояснень, які він не міг їй дати.

- Вам почулося... - відповів Ревелдта спокійним голосом. 

- Я чітко чула, що вас назвали "Безсмертним". Ви не хочете відповідати своїй принцесі? - дівчина подивилася на нього пронизливим поглядом.

- Так, я не хочу на це відповідати. - твердо відповів чоловік

- Вам є, що приховувати?

- Вам краще, не сунутись туди, куди вас не просили. А то можна поплатись за свою допитливість. - Ревелдта фальшиво усміхнувся.

- Ви мені погрожуєте?

- Я погрожую по іншому, а це просте попередження.

- Ви не розумієте із ким ви зараз розмовляєте?! - вигукнула дівчина моторошним голосом.

- Мовчіть! Ще не вистачало, щоб на цьому кораблі дізналися хто ви! Зараз нікому, не можна довіряти.

- Навіть вам?

- А, це вже вам вирішувати, довіряти мені чи ні. Я не наймався вам у няньки, щоб заспокоювати вас.

- Я вас і не наймала.

- Скажіть дякую королю Фрідріху.

- Коли буде така можливість, неодмінно скажу.

- C'est tout simplement impossible avec vous!(З вами просто неможливо!)

- Je peux dire ça de toi!(Можу сказати це саме про вас!)

- Непогано, у вас покращилась вимова. - неочікувано похвалив він принцесу.

   Шарлотта вмить вкрилась рум'янцем та обернулась від Ніколаса.

- Я... Я піду вже спати.

- Добре. Я вийду, щоб ви змогли переодягнутись.

- Дякую...

   Коли Ревелдта вийшов з каюти, дівчина швидко одягла свою нічну сорочку та забралась на ліжко під ковдру.

- (Так неочікувано похвалив мене, я на мить розгубилась...) - як тільки вона закрила свої очі, то одразу в її думках з'явився Ніколас, коли він дивився на неї з неприхованою турботою та ласкою. Вона заснула.

   А Ревелдта, зачекавши ще пару хвилин, зайшов назад до каюти. Побачив, що принцеса вже спить, він видихнув. Він не міг повірити, що посмів так розмовляти із нею, з принцесою яка скоро стане його королевою...

- (Я безнадійний...) - взявши запасну постільну білизну, він вмостився на розкладному кріслі, знявши свої черевики та чорні рукавички, намагався хоть якось, але все-таки заснути.

   Ця ніч для нього, буде найдовшою з усіх його минулих ночей.

                            ⚔️   ⚔️   ⚔️

   Осінній ранок настає повільно. Лежачи в кріслі, Ніколас спостерігає, як у вікні поступово розгорається ранкове світло. Воно бліде та неяскраве.

   В каюту стукають. Чоловік встає та підходить до дверей.

- Так? - в'яло питає він.

- Ми скоро прибудемо до Франції. Раджу вам зібратись. - це був капітан корабля.

- Добре, дякую.

   Ревелдта обернувся до ліжка де спала принцеса. Підійшов. Подивився на неї.

   І знову в його голові лунали вірші, вірші про неї... Для неї...

- (Tu es mon bébé inaccessible. Vos yeux sont comme des étoiles dans le ciel nocturne. Tu es le rêve dont je rêve chaque nuit...(Ти моя недоступна крихітка. Твої очі ніби зірки в нічному небі. Ти - сон, про який я мрію щоночі...)) Bébé, je ne peux plus me passer de toi...(Крихітко, без тебе я більше не зможу...) - проговорив чоловік, та з такою ніжністю в голосі, що вмить його почуття, ніби оголилися перед його принцесою...

- Що ви сказали? - раптово та тихо, спитала його дівчина. Ніколас завмер, на нього дивилися аквамаринові очі принцеси, невже вона чула, що він тільки, що сказав?

- Ви про, що? - схвильовано відповів він.

- "Bébé, je ne peux plus me passer de toi..." Що ви мали на увазі? - Шарлотта сіла та пильно дивилась знизу вверх на чоловіка який стояв перед нею.

- Нічого. Зовсім нічого. - сказав він невпевнено та хутко почав збирати свої речі.

- Як нічого? - дівчина підвелась. - Чому ви назвали мене, "крихіткою"?

- Не смішіть мене. - він істерично засміявся. - Можливо, це вам приснилось? Щоб я, та щоб вас назвав "крихіткою"! Жарт та й годі... Ви навіть не приваблюєте мене як дівчина!

- Серйозно? - Ніколас зупинився та подивився на неї.

- Так, серйозно. А тепер, вам потрібно зібратись. - чоловік взяв свою валізу в руку. - Я буду чекати вас на палубі. - та вийшов з каюти.

   Дівчина переодягнулась. Склала свої речі, та наостанок глянула в дзеркало.

- (Не приваблюю? Невже я для нього як молодша сестра? Або ще гірше.. Просто робота...) Стоп! Про, що я взагалі тільки думаю? Яка мені різниця чи приваблюю я його чи ні? Головне, що я подобаюсь королю Генріху. - запевнила себе принцеса, та вийшла з каюти.

   Ніколас чекав її біля носу корабля, вона підійшла до нього.

   Тепер вони обоє дивилися на море, таємниче, мінливе, неосяжне — воно хвилює душу, не залишає байдужим серце. Одного дня воно тихе й спокійне, наче велике дзеркало, холодне й прозоре. Сонячні промінчики, пронизуючи солону воду, сягають дна, лагідно торкаються золотавого піску та яскравих сяючих мушель, гладеньких камінців та зеленуватих водоростей, ловлять маленьких спритних рибок, що зграйками весело бавляться біля берега.

   Море заспокоює, воно очищує від поганих думок. Ревелдта подивився на Шарлотту яка стояла біля нього. Її волоссям грався вітер, очі принцеси мерехтіли від рухів хвиль. Він сказав їй, що вона його не приваблює, але це неправда. Вона і не здогадується яка боротьба зараз відбувається в середині нього. Розум проти почуттів, мізки проти серця... Але він і сам розуміє, що не вартий її. Жоден злочинець не вартий тієї коштовності, за якою не зможе належним чином доглядати.

   Поринувши кожен у свої думки, вони і не помітили як добралися до французьких земель.

   Ніколас перший спустився з корабля на землю, за ним пізніше спустилась і Шарлотта.

- Ми зараз знаходимось в Бретані. Потрібно знайти якийсь готель, щоб ми могли відпочити. - сказав чоловік.

- Добре. Ходімо тоді. - принцеса пішла далі, а Ревелдті нічого не лишалося як йти за нею.

                   .           ⚔️   ⚔️   ⚔️

   Блакитне небо повністю затягується сірими хмарами, так що й сонця не видно. Десь там, над хмарами, воно продовжує світити, та до нас на землю ледве пробивається його неяскраве світло.

   В осінній день усе навколо наче покрите легким сірим покривалом. Дерева, квіти, будинки – все має приглушений колір, фарби ніби меркнуть. Квіти закривають свої бутони. У таку погоду ніщо не відкидає тінь, тому і здається одноманітним. Сірий асфальт, сірі стіни, сіре небо. Бретань ніби не радий їх бачити.

   Ніколас тепер йшов разом з принцесою, крок в крок, деколи вони кидали один на одного хвилинні погляди, але ніхто не наважувався заговорити...

- (Я втомився бачити вас в своїх мріях, принцесо...)

- (Знову в собі... Про, що він думає? Про те, як би швидше позбутися мене?)

- (Хочу, щоб мрії про вас припинилися, але щодня передчуваю їх.) - Ревелдта смикнув головою, насупився.  

- (Ну ось, тепер злиться. Що я не так зробила?)

- (Це просто смішно... Я ж простий вчитель...) - він обережно перевів погляд на Шарлотту. Вона з цікавістю розглядала будинки і людей, іноді морщачись від дрібниць, які, мабуть, їй не подобалися. - (Ненавидіти її простіше простого. Але цього в мені немає, хоч би як я хотів.) - Ніколаса нудило від того, що його тягнули до принцеси. 

- А, ось і готель. - перервала хід його думок принцеса, яка вказувала на високу червону будівлю перед собою.

- Так. Добре, давайте зайдемо у середину. - запропонував Ревелдта та відкрив двері для Шарлотти.

- Вельми вдячна. - вона легенько вклонилась і ввійшла у готель.

    Перше, що впадає в око, - це величезні центральні сходи. Стійка й перила майстерно вирізьблені з відполірованого темного дерева. Широкі східці застелено товстою килимовою доріжкою з темним квітковим візерунком. Ніколас бачить, як виблискують латунні планки, якими закріплено килим.

   Далі він помічає великий кам'яний камін біля стіни ліворуч. Навколо каміна розставлено зручні дивани та крісла, щоб відвідувачі могли відпочити. Деякі оббиті темно-синім оксамитом, інші темно-коричневою шкірою, а поруч стоять маленькі столики з лампами. Стіни до половини вкриті темними дерев'яними панелями. Розкішний персидський килим частково закриває темну дерев'яну підлогу, через що усе довкола видається затишним і дорогим водночас. Над головою виблискує кришталева люстра.

   Ніколас із Шарлоттою рушають через вестибюль, проминаючи камін, і зупиняються біля старомодної стійки реєстрації ліворуч від сходів. Тут усе блищить віковою патиною й добрим лаком для меблів. За стійкою сидить молодий чоловік.

- Доброго дня, нам один двомісний номер, будь ласка. - заговорив до адміністратора Ніколас.

- Гаразд. - хлопець нахилився за стійку, та дістав один ключ. - Ваш номер 20, це на другому поверсі.

- Дякую. - чоловік забрав ключ.

- Скільки ви тут пробудете?

- Цю одну ніч, зранку вирушаєм.

- Тоді з вас 1 200 золотих.

- Добре. - Ревелдта дістав мішечок з грошима, та відрахував дві монети по 500 золотих і одну по 200.

- Приємного відпочинку.

   Як тільки Ніколас та Шарлотта хотіли піти до свого номеру, шлях їм перешкодив один чоловік, за віком такий самий як і Ревелдта.

- Ніколас Ревелдта! Як давно ми не бачились?! - таємний чоловік обійняв його.

- І справді, давно, Едварде. - але він, не прийняв обійми у відповідь.

- Яким вітром, тебе сюди занесло?

- Деякі справи...

- Ого, друже! Я і не думав, що ти нарешті знайшов собі нову спутницю! - Едвард посміхнувся Шарлотті. - Значить, хтось і ще полонив твоє серце окрім Мішель.

- Мішель? - питально глянула на чоловіка принцеса.

- Так, вона була його великим коханням! - Едвард театрально склав руки на грудях та прикрив очі. - Але, вони чомусь розбіглися...

- Це було дуже давно, нема чого згадувати. - перервав його монолог Ніколас.

- Та. Ти ж в нас Ревелдта Безмертний! Тобі нічого боятися! - він похлопав його по спині.

- Безсмертний? - знову спитала Шарлотта.

- О, так! Його так прозвали на війні, коли він...  - раптом Ніколас закрив Едварду рот своєю долонею та тихо прошепотів.

- Ще одне слово, і ти пожалкуєш, що зустрів мене сьогодні. - холодний погляд змусив чоловіка мовчати, той лише кивнув головою, Ніколас забрав руку.

- Що ж, мені вже потрібно йти... Ще зустрінемось!

- Надіюсь, що ні. - вони попрощались з Едвардом і нарешті піднялись у свій номер.

- А він любить говорити. - сказала дівчина.

- Від нього тільки, ще більше голова болить... - Ревелдта кинув свій чемодан на одне із ліжок. - Я зараз відійду ненадовго. Нікому двері не відкривайте.

- Навіть вам?

- У мене ключі, тому я сам відкрию.

- А куди ви йдете?

- Туди, куди вас це не стосується. - чоловік підійшов до дверей. - Відпочивайте.

- Як скажете...

   В коридорі його чекав Едвард. Чоловік підійшов до нього, вони трохи відійшли, щоб їх ніхто не почув.

- Що ти тут робиш? - пошепки спитав Ніколас.

- Вони дізнались, що ти прибув до Франції. За тобою вже відправили пошукові загони. - відповів йому друг.

- Чорт... Що вони хочуть від мене?

- Вони йдуть по твою голову, Ніколасе. Не думаю, що цього разу ти втечеш з Франції живим...

- Прорвусь... Завжди проривався. - впевнено відказав Ревелдта.

- Але зараз ти не один.

   Точно. Зараз із ним принцеса Шарлотта. Він не може допустити щоб із нею щось трапилось. Треба придумати новий план.

- Я знайду вихід з будь-якої ситуації.

- Чому ти їй не розказав про своє минуле? Що ти колишній військовий?

- Я не хочу, щоб вона про це знала.

- Ти був героєм! Про тебе навіть складали легенди! - з гордістю говорив Едвард.

- Та, що там ті легенди.

- Моя улюблена про "Блакитну Зірку"

- Все, досить про це! - крикну Ревелдта, і раптом...

   БАМ! Едвард та Ніколас зупинили свою розмову та різко обернулись на звук. Що це було? За ними хтось стежив? Тепер це не так важливо, вони швидко попрощались і розійшлися по різним сторонам.

   Ніколас пройшов повз свій номер та спустився вниз. Шарлотта закрила двері.

- Колишній військовий? - так, вона підслухала їхню розмову. - Блакитна Зірка? - цю легенду знали всі, і в Англії, і в Франції. У всьому світі, і принцеса знала її напам'ять, вона здивувалась, чому він не розповів про це?

                 .           ⚔️   ⚔️   ⚔️

   Заходить вечір – і природа починає готуватися до сну. Навіть небо ховає свої барви під ковдрою нічної темряви. Землю все тісніше огортає вечірня прохолода, а разом із нею розкриває свої широкі та ніжні обійми старий сон. Природа, знеможена дрімотою, в спокої та мирі поволі затихає. Тим часом по землі слідами вечора вже впевнено починає крокувати сама ніч.

   Ніколас заходить до номеру, Шарлотта сидить на м'якому кріслі.

- З поверненням. - він промовчав та вийшов на балкон. Дівчина пішла за ним.

- Де ви були? - запитала вона в нього, але у відповідь знову тиша, чоловік ніби не чує голос принцеси.

   Вона сіла біля нього і підняла голову до неба. Чоловік обернувся до неї та спостерігав, як вітер тріпає її волосся, а аквамаринові очі з незрозумілих причин наповнюються смутком.

- Ревелдто, пам'ятаєте, ви мені розповідали легенду про вечірню зірку?

- Так, принцесо Шарлотто, пам'ятаю. - нарешті заговорив Ніколас.

- А ви знаєте легенду про Блакитну Зірку? - він продовжував на неї дивитись. Чомусь у цей момент, в горлі застряг ком, Ніколас енергійно хитає головою, не безпідставно, побоюючись видати себе. - Легенда про те, як зірка віддала своє життя воїну, за його доброту і хоробрість. Вона спостерігала з неба, як солдат рятував дітей від вірної загибелі, допомагав їм вижити у страшній війні, але його зрадили та підло вбили. Зірка не витримала і спустилася з небес, віддавши своє життя солдатові, сама ж вона згасла назавжди.

   Ніколас мовчав, але страх за свою таємницю стиснув його груди.

- Ви дуже схожі на того солдата, чи не так?

- (Вона знає, трясця, принцеса все знає.) - його кинуло в жар. Думки хаотично змінювали одна одну, не знаючи, що відповісти, він лише запитав. - Як?

- Я підслухала вашу з Едвардом розмову в коридорі.

- Зрозуміло...

- Чому ви про це не розповідали?

- Тому, що це не про мене... - смутно відказав Ніколас.

- А про кого? Я нічого не розумію. Хіба не ви врятували тих всіх дітей? - схвильовано закидає його питаннями принцеса.

- Ні, я був тим хто зрадив та підло вбив того хлопця, а потім приписав його заслуги собі.