Принцеса Шарлотта була у своїй кімнаті. По розкладу у неї була зустріч із лікарем.

- Принцесо, гадаю, що так як ви вчора зранку стояли під сонцем на балконі. Трапилося поверхневе загострення. - сказав лікар, збираючи свої речі.

- Що мені робити?

- Два дні мажте перед сном своє тіло цією маззю. - він протягнув їй маленьку баночку.

- Дякую лікарю.

- І, будь ласка, наступного разу будьте обережні. - він піднявся і усміхнувся Шарлотті.

- Добре.  - коли лікар вийшов із кімнати, Шарлотта почула гул сови, яка стукала у вікно. - Сова? Ти знову прилетіла. - принцеса відчинила його і сова в свою чергу сіла їй на руку. - Ти мені принесла лист? - сова змахнула крилами і дівчина побачила прив'язаний до її лапки сувій. Розв'язавши нитку, сова взлетіла вверх і вилетіла з кімнати. Принцеса розгорнула лист і прочитала...

       " Моя чудова, ніжна Шарлотта. Почуття... Як же я їм чинив опір, принцесо! Із самого нашого знайомства. Коли кожне ваше слово і жест були, як порив свіжого повітря з іншого світу, повного чудес.

   Я - із замороженим серцем, із загнаними в глибину почуттями. І ви - така світла, подібна до ангела. Від вашої посмішки замкнені всередині емоції билися, рвалися назовні. І якісь зовсім нові, невідомі раніше почуття могутньою хвилею вриваються в серце. Переповнюють мене, змушують битися так часто! На мить я забуваю про дані собі зароки. Як зачарований, дивлюся лише на вас. На промені сонця, що грають у вашому волоссі, рум'янець щік і своє відображення у ваших, неймовірно красивих очах. І тому, хто так довго і старанно від усіх віддалявся, раптом нестерпно хочеться бути ближче до вас. Торкатися вашої шкіри. Відчувати смак ваших губ. Притискати до себе якнайміцніше. Оточити теплом. Не відриваючи від вас очей. Заколисувати вночі на своїх руках. Не відпускати аж до світанку. Я хочу подарувати вам всю невитрачену ніжність, про яку навіть не підозрював. І кохання, яке тепер важко вміщується в моєму серці.

   Мені шкода кожної витраченої даремно хвилини, коли я був до вас так близько, але не наближався. Міг говорити про свої почуття, але мовчав. Тепер я бачу, що забороняти собі кохати вас було безглуздо. Це сильніше за мене. Тому що ви проникли в мою душу. Стали її частиною. Найкращою частиною. Розмірковуючи про своє життя, я вже не можу уявити його без вас.

   Час добігає кінця. Нехай цей лист, ці рядки зроблять те, чого зараз я не можу. Торкнутися ваших рук і, можливо, душі. Передасть вам... Як ви мені нескінченно дорога, моя улюблена принцеса. "

- Ах! Як прекрасно... - принцеса притисла лист до грудей і сіла на ліжко.

- Шарлотто! - до кімнати ввійшла Анабель.

- Анабель! Чому ти не постукала?! - дівчина різко встала і сховала сувій за спиною.

- Я бачила, що лікар вже поїхав і... Що ти ховаєш за спиною?

- Я... Нічого.

- Не хочеш показувати... Розумію... Навіть у принцеси мають бути секрети. - Анабель посміхнулася до принцеси. - Так, що сказав лікар?

- Дав мені мазь, і сказав мазати нею все тіло два дні перед сном.

- Ех... А я казала довго під сонцем не стояти.

- Анабель... Мені те ж саме сказав лікар.

   Їхню розмову перервав стук у двері, Анабель підійшла до них і відкрила. Перед нею стояв лицар Роберт.

- О, ти теж тут, Анабель! - на лиці хлопця з'явилася весела усмішка.

- Вітаю вас, лицарю королівської гвардії. - дівчина вклонилась йому. - Я залишу вас одних. - вона обернулася до принцеси. - Я підійду до тебе після уроку з вчителем Ревелдта. - Анабель вийшла із кімнати.

- Схоже вона образилась на мене...

- Звісно образилась! Ти думай деколи про, що говориш.

- А, що я такого сказав то?!

- (Боже...він точно туго думає) Що ти їй вчора сказав коли я пішла? Я знаю, що ти залишився.

- Я сказав... Хммм... - Роберт задумався.

- Якщо ти забув, то я тобі нагадаю, ти сказав, щоб вона не врізалась в когось по дорозі до мене і засміявся. Не так?

- Точно! - хлопець вдарив кулаком по своїй долоні. - А ви звідки знаєте?!

- Анабель мені поскаржилася на тебе.

- Еххх... - лицар присів навколішки і схопив себе руками за голову. - Мені вчора сказав один із кухарів, що Анабель йому подобається...

- Який?

- Я, що знаю як їх звати? Той, що молодший.

- Ах, Томас! Такий милий хлопчина, добрий, ввічливий, ще й смачно готує! Вони двоє непогано здружилися коли Анабель появилася у палаці.

- Ти забиваєш мені кол в серце... - він театрально склав свої руки на грудях.

- Не будь ти моїм другом дитинства, я б дала згоду на те щоб Анабель була з Томасом!

- Шарлотто, будь ласка... Допоможи мені вибачитись перед нею! - він склав долоні рук разом і став на коліна.

- Ні.

- Що?

- Ти сам маєш перед нею вибачитись.

- .... - Роберт піднявся. - Добре. Я зможу.

- Так, а чому ти прийшов?

- Точно, король просив передати, щоб ви, після уроку французької до нього зайшли.

- Добре, Роберте. Якщо це все, то можеш йти. Я збираюся на урок.

- Звісно, принцесо. - Роберт поклонився і вийшов із покоїв.  

                            👑   👑   👑

    Перед тим як стати покоївкою принцеси, Анабель працювала на кухні, тому всі працівники були не проти щоб вона їм допомагала.

- Я радий тебе бачити сьогодні. - заговорив до дівчини хлопець.

- Я тоже рада, Томасе. Ти ж мій перший друг в палаці.

- Так, друг... Слухай, Анабель...

- Що таке?

- Ти... Хочеш сьогодні після обіду піти на прогулянку?

- На прогулянку? Чому б і ні!

- Ти згодна?! Чудово!

- Коли звільнюсь, я до тебе підійду.

- Добре. - Томас посміхнувся. Анабель попрощалася з ним і вийшла з кухні.

                            👑   👑   👑

   Проходячи повз Червоної кімнати Роберт побачив Анабель. Він підбіг до неї і торкнувся її пучка. Дівчина перелякалася.

- Господи, Боже мій! - вона скрикнула і обернулася. - ВИ....!!!

- Вітаю, Анабель! - лицар посміхнувся, але дівчина тільки нахмурилась.

- Лицаре Роберте, вам подобається наді мною насміхатися? Я здаюсь вам смішною?

-  Е... - хлопець застиг на місці. - Ні ні, ти, що! Я не сміюся над тобою! Я хотів спитати, чи вільна ти сьогодні?

- Вам ні для чого знати мій розклад. Хоча я сьогодні йду на прогулянку з Томасом.

- З тим молодим кухарем?

- Так... А, що таке? Вас це хвилює?

- Не те щоб хвилювало...

- Тоді не підходьте до мене, у нас немає нічого спільного, окрім дружби із принцесою Шарлоттою. Будь ласка, утримайтесь від непотрібних розмов.

- Що... Анабель... - Роберт простягнув руку до її щоки, але дівчина вдарила її своєю рукою.

- Не торкайтесь мене.

- Анабель! - він охопив її обличчя руками і притягнув до свого. І поцілував.

   Це був лише поверхній поцілунок, коли губи легенько торкаються один одного.

- Зупиніться! - Анабель відштовхнула його.

- Анабель...

- Я покоївка, а не повія! - вона вліпила йому ляпас, в її очах появилася сльози.

- ...? - хлопець доторкнувся до своєї щоки.

- Як ви могли? Це був мій перший поцілунок...

- Щ-що...? - Анабель втекла залишивши Роберта одного. - Що ж я... накоїв?

                             👑   👑   👑

   Принцеса Шарлотта проходила повз королівський сад, як тут зустріла Ніколаса який якраз направлявся до бібліотеки. Чоловік теж побачив її і підійшов.

- Принцесо. Я бачу, ми обоє прийшли вчасно. - він вклонився.

- Вітаю, вчителю Ревелдта.

- Сьогодні прекрасна сонячна погода, чи не правда?

- І справді. - Шарлотта пройшла далі і зупинилася при вході в бібліотеку. - Ви йдете?

- Так так, звісно. - чоловік підбіх і тут гучний БАМ!

- Що це? Ви чули? - і ще один БАМ!

   Пролунав оглушливий шум і сильний удар по воротах. Декілька стріл випущених за стінами замку впали поруч із Шарлоттою. Злякавшись за безпеку принцеси, Ніколас обійняв її, закривши своєю спиною.

- О ні! Що відбувається? На нас напали?

- Так! Вам потрібно увійти усередину!

- Що? - Чоловік заштовхнув її до бібліотеки. А сам побіг у двір, щоб дізнатися, що відбувається. Шарлотта визирнула у вікно і побачила, що лицарі вибігають із замку і вишиковуються перед воротами.

- Всі на вулиці, але я не бачу ні вчителя Ревелду, ні Роберта. – вона продовжила спостерігати за тим, що відбувається у дворі.

    Тоді події стали швидко розвиватися. Із тронної зали в повній готовності вийшли лицар Роберт, Ніколас, а за ними і король Фрідріх.

- Лучники! Встати на вихідну позицію! Приведіть кожного, хто насмілиться напасти на замок! 

- Що тут відбувається?

- Мій королю, на нас напали. Але не хвилюйтеся, мої лицарі вирішать цю проблему.

- Ніколасе!

- Так мій королю? - він підійшов ближче до короля.

- Бери Шарлотту, і вивези її з палацу в безпечне місце, а потім допоможи дістатись до Франції.

- Але...

- Ти мене почув?! - Ніколас тут же вклонився королю Фрідріху, і пішов виконувати його наказ.

- Нехай відчинять ворота. - Роберт ніколи не послухався наказу короля, і зараз не збирався. Він зробив знак рукою, щоб сторожа підняла ворота, а також дав команду стрільцям про бойову готовність.

   Коли ворота почали підніматися, настала цілковита тиша. Нікого не було. Король розвів по боках руки і зробив кілька кроків уперед, але в тіні з'явилися якісь рухи... Десь далеко була випущена стріла, що перетворила перші кроки короля на останні...

- Захищайте короля Фрідріха! Впіймайте агресора і привидіть його – живим!

   На жаль, Шарлотта спостерігала за тим, що відбувається в безпосередній близькості. Вона хотіла побігти та зупинити трагедію...

- Брате! - принцеса вийшла з бібліотеки але Ніколас схопив її за руку.

- Принцесо, ви маєте піти зі мною!

- Ні! Там мій брат! Його поранено! Я йому потрібна! - дівчина почала вириватися.

- Він мені наказав сховати вас! Тому йдіть зі мною! 

- Анабель! Де Анабель?!

- Не хвилюйтесь, із нею все добре.

   Шарлотта ще раз глянула на свого брата, який лежить на землі, на палац, надіючись, що Анабель в безпеці, і на Ніколаса.

- Поїхали.

   Шарлотта пішла за Ревелдтою до його карети. Вмістившись, вони поїхали до маєтку чоловіка.

   Чим далі вони їхали, тим більше в голові Шарлотти проявлялися жахливі образи її брата який лежав на землі і стікав кров'ю. Дівчина склала руки і поклала на коліна.

   І ось, вони приїхали до будинку Ніколаса. Першим вийшов чоловік, потім подав руку принцесі і вона теж вийшла. До них одразу підбігла покоївка.

- Пане Ревелдта! І, О Боже! Принцесо! - жінка поклонилася. - Що трапилося?

- Замах на короля. Він наказав сховати принцесу. Тому завтра ми покидаємо Блукіндом.

- Господи... Яка трагедія...

- Принцесо Шарлотто, це Луіза, моя покоївка. Вона проведе вас у вашу тимчасову кімнату.

- Добре...

- Ходімо, Ваша величність... - Шарлотта пішла за Луізою. Вони піднялись на другий поверх, в останню кімнату, дальше по коридору. Як тільки двері закрилися, дівчина заплакала. Вона вже не могла тримати цю біль...

- Принцесо...

- Луізо... Як я буду жити якщо залишусь одна? Я не хочу втратити ще й брата...

- Давайте Принцесо, вам потрібно відпочити...

- Залишись зі мною... Я не хочу бути одна...

- Звісно...

   За дверима стояв Ніколас, він думав зайти. Він хотів вигнати Луізу, хотів щоб принцеса заспокоїлась в його обіймах. Але не зміг... Не зміг, тому, що точно знав, що вона цьому не буде рада... Тому пішов в свою кімнату.

Наступила ніч...Чорнильна пляма глибокого неба, на якому розсипані маленькі крихти далеких зірок та світить жовтий ріг місяця, що здатний змусити найтонші струни душі грати тихим сумом та безмежною надією. Багато таємних зустрічей, шепітних розмов та обіцянок було прикрито під схроном місячної ночі. Ніколас всю ніч чув плач принцеси, і не міг зупинити свої думки про неспроможність допомогти їй...

   Сонце зійшло і висвітлило заплакане обличчя принцеси. Шарлотта лежала на колінах Луізи і невтішно плакала. Ніхто не прийшов у її покої, щоб повідомити новини... Цього було достатньо, щоб вона подумала про те, що вони будуть не втішними.

- Ваше Високосте, мені так шкода... У мене немає слів, щоб вас втішити...

- Цього не мало статися...

- Нічого не буває просто так...

- Я не вірю в те, що це мало статися.

- Все стане на свої місця... От побачите.

- Луізо, чому ніхто не прийшов повідомити мене про стан мого брата?

- Послухайте мене... Якби трапилося щось страшне, ви б про це вже знали.

- Ти справді так вважаєш?

- Я впевнена в цьому. Чекатимемо. Нічого іншого нам не залишається... - покоївка покинула кімнату принцеси.

   Через деякий час...

    Виснажена від утоми, Шарлотта заснула, думаючи про свого брата. Вона прокинулася лише тоді, коли почула чиїсь важкі кроки у своїй кімнаті. Він підійшов до її ліжка і ніжно поклав свою руку на її плече.

- Ваша Високосте, Шарлотто... Нам треба поговорити. - дівчина відкрила очі та побачила лицаря який стояв біля ліжка.

- Роберте!

- Вибачте, якщо я налякав вас. Ревелдта сказав, що ви відпочиваєте тому просив вас не будити. Вибачте, але я мусив.

- Не вибачайтеся, просто скажіть де мій брат? Що з ним?

- Стріла була отравлена...

- Що...

- Ще не відомо, чи король виживе...

- Ви розчарували мене... Як ви могли це дозволити?

- Послухайте мене... 

- Я не хочу! Я хочу бачити свого брата!
- Шарлотта спробувала відштовхнути Роберта, але безуспішно. Було кумедним навіть те, що вона спробувала це зробити... Він узяв її за руку, щоб заспокоїти і змусити сісти та вислухати його. Вона заспокоїлася, як тільки відчула тепло його рук і опустила очі...

- Ваша Високосте, Шарлотто, сядьте... Прошу вас.

- Скільки ще чекати?

- Я хочу, щоб ви знали: Я зробив усе для захисту короля Фрідріха.

   Принцеса нічого на це не відповіла... Ніхто ніколи не ставив під сумнів хоробрість Роберта і Шарлотта теж, до того часу, поки не почула тон його голосу після того, як вона відвернулась... Він зрозумів, що його присутність тут зайва...

- Ваша Високосте, Шарлотто, це все, що я хотів повідомити вам. А зараз я хотів би попросити вашого дозволу повернутися до своїх звичних обов'язків.

- Так... Звичайно.

- До зустрічі...

- До побачення, Роберте. - лицар вийшов із кімнати.