Стало так тихо, немов усе й усі навколо затамували подих. Шарлотта дивилася на Ніколаса, коли той, в свою чергу, не смів і глянути на неї.

   Здійнявся сильний вітер, він, своїм холодом торкнувся шкіри принцеси і вона вмить вкрилась мурашками. Дівчина затремтіла. Чоловік хотів пригорнути принцесу до себе, але вона цього не дозволила.

- Це не може бути правдою. - заговорила Шарлотта, перериваючи ту тишу, яка обгорнула їх.

- Ви мене не знаєте... І не можете бути певні, що мої слова були брехливі. - твердо відповів Ревелдта.

- Ні, я не можу в це повірити. Якби у вас було таке минуле, король не найняв би вас бути моїм вчителем. Це просто смішно!

- Ви нічого не знаєте, ні про моє минуле, ні про моє подальше майбутнє.

- То розкажіть мені! - благально промовила дівчина.

- Принцесо...

- Не смійте мені заперечувати! Тільки не зараз!

- Послухайте...

- Нічого не пояснивши, ви тягаєте мене, туди-сюди, як ту, ні на що не здатну, безпорадну ляльку! Ви не думали як мені? А? Як я почуваюся, знаючи, що мій брат, наш король зараз лежить без свідомості? Коли його життя може перерватися будь-якої хвилини?

- Зачекайте...

- Ні! Я не буду чекати! - вона злісно подивилася на нього. - Якщо ви мені зараз не поясните: чому нас тоді в порту атакували бандити, чому Франція відправила пошукові загони по вашу голову... І саме головне, чому вас називають "Ревелдта Безсмертний"? Я повернусь назад до Англії, і ніхто, навіть ви, не зможе мене зупинити.

                            👑   👑   👑

   Принцеса дивилася на нього і чекала коли він збереться із силами та зможе дати відповіді на поставлені нею запитання. І ось, через декілька хвилин, Ніколас важко вдихнув та видихнув, обернувся своїм обличчям до неї. Погляд його жовтих очей, вмить пробудив в ній стрімке, таємниче бажання пасти в його обійми.

- (Що це... Що це за погляд?) - Шарлотта прогнала ці відчуття, адже цього не може бути... Правда ж?

- Принцесо... - почав Ревелдта. - В порту, на нас напали бандити з Франції, вони назвали мене "Безсмертним", тому, що вони мене знають. Після того як короля Фрідріха поранили отруєною стрілою, вони впевнені, що жити йому залишилось не довго, тому хочуть щоб ви лежали поруч з ним.

- Зрозуміло все, окрім одного. Чому вони вас знають?

- Тому, що я воював. Мені дали прізвисько "Безсмертний" бо я вижив в цій війні.
                            ( брехня )

- Чому в Франції шукають вас?

- Тому, що я зробив велику помилку, і мене тут не раді бачити.

- Яку помилку? - Ніколас ще раз видихнув.

- Колись я кохав одну жінку на ім'я Мішель.

- Це про неї згадував Едвард?

- Так, про неї. - він замислився, підбираючи потрібні слова. - Вона маніпулювала мною та розбила мені серце, і зрештою, я пролив кров за свою дурість. Вся ця ситуація - моя найбільша ганьба. Те, чого я собі ніколи не пробачу.
                             ( брехня )

- Кого ви вбили? - обережно запитала в нього дівчина.

- Свого брата, та всю його сім'ю. - без емоційно відповів він.

- Що? Але... Як?

- Поки їх роти були забиті їжею, я зарізав їх всіх і порахував, що вечір вдався на славу.
                            ( брехня )

- Ні... Ви не могли цього зробити... Ви не могли вбити рідного брата! - Шарлотта боляче проговорила ці слова, тепер, ті жовті очі які дивилися на неї, не викликали нічого іншого, окрім відчуття страху.

- Ви думали, що я, що, лицар? Ні, я дракон. І завжди ним буду. - Ніколас підвівся, та вийшов з балкону, повертаючись назад до кімнати, залишаючи Шарлотті час на роздуми.

- (Чи може бути правдою все, що він мені зараз сказав? Не можу в це повірити... Але, якщо це дійсно так, чи варто мені переживати за своє життя, знаходячись поруч із ним? Думаємо позитивно, якщо б він хотів мене вбити, то вже давно зробив би це. Чи не так?) - дівчина заспокоїла своє серце, та теж повернулася до кімнати. В її голові, залишилося ще одне питання, на яке вона хотіла дізнатися відповідь.

- Невже той хлопець, якого ви зрадили, та приписали всі його заслуги собі був...

- Моїм братом? Так, це був він.

- ... - вона не знайшла, що на це відповісти.

- Завтра ми вирушаємо на Землі Луари, тому раджу вам, чим швидше лягти спати. Прокидаємось з першими променями сонця. - пояснив їй Ревелдта.

- Добре... - тихо відповіла вона.

- Maintenant, as-tu peur de moi?(Тепер, ви боїтеся мене?) - саркастично запитав чоловік.

- Est-ce ce que vous cherchiez à obtenir?(Невже ви цього і добивалися?) - припустила вона.

- Non. Parce que tu n'as pas à me craindre, tu dois me faire confiance.(Ні. Бо вам не потрібно мене боятися, вам потрібно мені довіряти.)

- Mais je ne te fais pas confiance.(Але я вам не довіряю.)

- Як же складно заслужити вашу довіру.

- Особливо коли вона підірвана.

- Ха... - Ніколас усміхнувся.

- Невже, ви так сильно ненавиділи свого брата, що змогли, отак просто, його вбити?

- Якщо тебе не годували любов'ю з срібних ложок, ти навчишся злизувати її з ножів. Надію, вас задовольнила моя відповідь, принцесо Шарлотто? - його тон бездоганно ввічливий, але настільки холодний, що здається, можна заморозити цілий океан.

- Так. - спокійно відповіла вона.

   Без слів, вони розійшлися в різні кути кімнати, та лягли в свої ліжка. Принцеса заснула перша, а Ревелдта прислухався.

- (Щось занадто тихо.)

   Ніч – найтаємничіша пора. Вона ховає під своїм покровом всю красу природи, окутуючи темрявою цілий світ, надаючи химерних форм кожній живій істоті.

   На фоні чорного неба могутньо височіють посріблені тіні дерев; широкі степові простори ледь-ледь колихають пишні трави, які теж вже давно знаходяться в обіймах сну. Немов на морських хвилях гойдається місяця силует у високому небі і наче гребені цих хвиль розбиваються об його човен, коли повз місяць пропливають хмари.

   А коли ж вони зовсім поглинуть срібло місяця, ніщо більше не порушує темряви ночі – аж доки не почне жевріти світанок. Так і стоїть все, ніби в глибокій задумі, і ніщо не тривожить цього загального природного сну.

   Нічна пора химерна й загадкова. Краса її часом незбагнення для людського ока, адже схована за непроглядною чорнотою. Ніч – чарівниця, яка випускає на волю, в свою темряву найказковіших створінь та найзагадковіших істот.

   Цариця ніч ходить по землі довго – аж поки не сполохне необачно першого жайворонка з високих трав. І як тільки зірвуться перші нотки його пісні, вітер підхопить їх, пташина пісня полине аж під небеса – тоді сама володарка ніч поволі відступає…

   Поважним кроком вона йде далі, забираючи з собою і темний покров, і солодкі обійми сну. А тим часом блідне небо на обрії й зорі одна за одною гасять свої вогні. Ніч покидає землю, але чекати на неї зовсім недовго – після холодного дня знову наступить вечірня пора…

                             👑   👑   👑

   Її розбудили не сонячні промені, коли вона відкрила свої очі, то побачила Ніколаса, який нависав над нею та кликав дівчину по імені.

- Принцесо Шарлотто! - чоловік трясе дівчину за плечі.

- Що... Що таке? - спросоння промовила вона.

- Вставайте! Негайно! - після того як він побачив, що Шарлотта вже остаточно прокинулася, то почав швидко збирати свої та речі принцеси до валіз.

- Зачекайте! - дівчина поглянула у вікно. - Та ще ніч! Куди ми підемо вночі?! Розказуйте, що сталося на цей раз?

- Нас знайшли швидше ніж я собі думав. - поспіхом відповів він. - Під готелем вже стоїть французька гвардія.

- Як ми непомітно виберемося звідси, поки вони там?

- Через чорний вихід звісно. Тримайте. - чоловік кинув їй в руки білий пакунок.

- Що це? - дівчина розгорнула його, там була чорна мантія.

- Це маскування, щоб вас не впізнали, так буде легше вийти непоміченими. І, ще оце. - він простягнув до неї чорну вуаль. - Прикрийте цим своє обличчя.

- Зараз, хвилинку.

   Шарлотта накинула на себе чорну мантію, застебнула її спереду на ґудзики, прикріпила шпильками кінці вуалі у своє волосся, щоб вона сховала більшу частину обличчя. Потім прикрила свою голову, як і просив Ніколас.

- Я готова. - сказала вона коли все закінчила.

- Чудово. - чоловік взяв в дві руки по валізі та визирнув в коридор. - Все тихо, можна виходити.

   Ревелдта вийшов першим, за ним вийшла і Шарлотта. Вона йшла за ним. Перше вони спустилися сходами на перший поверх, всі ще сплять, за стійкою немає нікого. Потім вони пройшли повз кухню, та зупинилися біля непримітних дверей, зроблених із дуба. Дівчина ніколи би не звернула на них увагу, і ніколи би не подумала, що це запасний вихід.

- Прийшли. - Ніколас відчинив двері.

- Нарешті! - хтось полегшено видихнув.

- Едварде? - кого кого, а його дівчина не очікувала зараз побачити. - Що ви тут робите?

- Як, що? Допомагаю вам. - він подав принцесі свою руку, щоб допомогти.

- Дякую. - вона прийняла його допомогу.

- Ц. - Ревелдта роздратовано глянув на цю сцену, і вона йому, схоже, що не дуже подобалася.

- (Хм... Він, що, ревнує? Невже?) - Шарлотта з цікавістю подивилася на нього. - Що таке?

- Ні-чо-го. - немов крізь зуби процідив чоловік.- Ходімо, поки гвардійці не здогадалися, що ми могли втекти через чорний вихід.

- Ось, я знайшов для вас карету, в ній звісно, слабкі коні, але це все, що я зміг дістати в цей час. - Едвард вказав на карету яка стояла неподалік від них.

- Нічого, ти зробив все, що міг.

- Без кучера? А як ми поїдемо? - поцікавилась дівчина.

- Я поведу її. - Ніколас вклав їх валізи під сидінням всередині, та зайняв звичне місце для кучера на передку.

- Який ви талановитий. - сказала вона, вмістившись на м'якому сидінні.

- Ви навіть не уявляєте на скільки. - він взяв до рук віжки.

- Ось і все, бережіть себе. - сказав Едвард. - Радий був тебе знову побачити, "Безсмертний".

- Я тебе теж, "Убивчий". Я перед тобою в боргу.

- Ще розрахуєшся, Ніколасе.

- Дякую вам за допомогу. - вклонилась до нього принцеса.

- Не варто мені дякувати.

- Ми поїхали. - Ревелдта підняв віжки. - Вйо! - і вдарив батугом коней. Карета рушила з місця.

- Надіюсь з Едвардом все буде добре...

- Я теж...

                             👑   👑   👑

   Ще небо не почервоніло на сході, а Ніколас та Шарлотта ще були в дорозі. Шлях був піщаний, тому пішли путівцями.

   Повернули праворуч. Перед ними білим морем лежало поле пахучої гречки, від якої повітря пахтіло медвяними пахощами. Ранок був туманний. Біла рівнина здавалась безмежною. Тільки спереду крізь димчасту імлу рум’янився схід та ззаду бовваніли ще верби залишеної дороги.

   Тим часом небо яснішало. Пoдув свіжий вітерець. Туман став розсіюватись.

   Вони ввійшли в дубовий і березовий гай. Там усе ніби спало. Вкриті росою дерева нависали над вузенькою стежкою й наводили на неї холодний сутінок. Блакитні дзвіночки ледве починали розкривати свої чашечки.

   Інколи з глибини гаю чути було різкий крик ворона чи глухий стук дятла в дерево. Більше жодний звук не тривожив  дрімотного гаю. Ніколас оглянувся довкола.

- Я пропоную зупинитися. Коню потрібно відпочити. - запропонував Ревелдта.

- Добре. - дівчина погодилась.

   Карета зупинилася поблизу річки, чоловік розпряг коня, та повів його ближче до водопою. Принцеса залишилася в кареті.

   Хмарно осіннім ранком. А ще холодно. Якщо опівдні може пригріти сонце, то вранці точно не помилитися з визначенням пори року.

   З кожним осіннім днем стає все прохолодніше. Дні вже короткі, тому, що рано темніє. Дерева скидають листя. Вони дуже красиві, строкатих, соковитих кольорів: червоні, жовті, помаранчеві, багряні.

   Все частіше дме сильний вітер. Він кружляє осіннє листя та легко опускає його на землю.

   Шарлотта вийшла з карети, коли сонце вже сховалося за обрій, та почало темніти. Ніколас розвів маленьке вогнище, щоб мати змогу розігріти їжу.

- Ніколи ще не вечеряла в такому місці. - дівчина усміхаючись вмістилась біля чоловіка. Але її усмішка вмить зійшла, коли вона побачила, вираз обличчя Ніколаса.

- Тому, нам якнайшвидше потрібно добратися до Іль - де - Франс, там напевно, вже знають, що трапилось з королем Фрідріхом. - він підкинув сухі гілки до вогнища. - Думаю, що король Генріх, захоче негайно, як тільки ви прибудите, зіграти весілля. - Ревелдта спохмурнів від цієї думки.

-  Ви справді думаєте, що мені потрібно вийти заміж за короля? - вона не хотіла цього казати, не хотіла, воно само вирвалось з її губ... Можливо, вона очікувала, що він відмовить її від цього?

- Я просто кажу, що немає нічого важливішого, ніж повернути вас на трон. Нічого немає стояти між вами та цією метою, принцесо...

- Я просто думала, що ми покінчили із цією секретністю, Ніколасе... Але, схоже, я помилилася.

- Вибачте, принцесо Шарлотто. Це для вашого ж добра.

- Ну, це мій вибір. Не ваш. Хіба не я повинна бути тією людиною, яка вирішує, що для мене добре, а, що - ні?

- ...

- Отже ось так, Ревелдто?

- Як побажаєте...

- Зрозуміло.

   Принцеса залишила його одного, а сама повернулась назад до карети. Та чомусь так гірко плакала вона, ховаючи обличчя у долонях...

   Ніколас підійшов до річки, та подивився на своє відображення у воді. Там одразу з'явився образ дівчини...

- Tu seras la partie la plus triste de moi qui ne sera jamais mienne. Évidemment. Ce soir sera la nuit la plus solitaire. Elle est toujours l'oxygène que je respire. Quand je ferme les yeux, je la vois. C'est intolérable.(Ти будеш самою сумною частиною мене, яка ніколи не буде моєю. Очевидно ж. Сьогоднішня ніч, буде самою самотньою. Вона все-ще кислород, яким я дихаю. Коли я закриваю очі, я бачу її. Це невиносимо.)

                             👑   👑   👑

Ранній осінній ранок. Замріяна природа дрімає… Приємно вдихнути свіжість холодного повітря. По берегах річки здійнялися густі ранкові тумани. І якось боязко вдивлятися в цю густу туманну вогкість. Всі предмети набувають обрисів чогось таємничого й невідомого.

    Ось так все живе пристосовується до зміни погоди. На те воно й міжсезоння. У природі все суворо дотримується певних закономірностей. Жодного зайвого звуку, зайвого шороху, зайвої колірної гами… Цікаво, що людське життя проходить той самий природний цикл: народження, цвітіння, в’янення.

   Принцеса прокинулась від цокотіння копит по бруківці, вона виглянула у віконце, та побачила, що вони заїжджають до нового міста.

- Де ми? - запитала дівчина в Ніколаса.

- Ми вже на Землях Луари. - відповів він.

- Коли ми встигли?

- Я вирішив, що нам краще поїхати вночі, тому, поки ви спали, я запряг коня, та ми вирушили.

-  Зрозуміло...

   Ось, вони вже проїжджають ворота до Земель Луари. Біля них стоїть високий чоловік в обладунках, непевно сторож.

- Здавайте свою зброю, заберете її коли будете покидати місто. - грізно сказав чоловік.

- Ми тільки на один день, завтра ми вже...

- Це мене не хвилює, такі правила. Здавайте, або забирайтесь.

- Добре, добре. - Ніколас спустився вниз, обійшов карету, відкрив дверцята та приблизився ближче до принцеси. - Сховайте під своє плаття оце. - він простягнув їй ніж.

- Навіщо? - вона взяла його до рук.

- Для самооборони звісно. - чоловік дістав з валізи свій револьвер і меч, та простягнув їх сторожові.

- Можете їхати. - він махнув рукою, ворота відкрилися.

- Дякую. - Ніколас дав знак коню, та карета зрушила з місця.

   Принцеса дивилася в вікно, на вулицях міста ходило багато чоловік у формі, вони ловили інших чоловіків та запихали їх до фургону.

- Що вони роблять?

- Збирають людей для армії, яких не шкода буде послати у саме пекло бою, бо їх не будуть шукати.

- Жахливо...

- Тому, нам потрібно бути дуже обережними, не знати, на що вони ще здатні.

- Гаразд... - дівчина закрила вікно шторами щоб її не було видно. Карета зупинилася.

- Виходьте. - Ніколас відчинив дверцята. - І не розмовляйте ні з ким.

- Добре... - дівчина вийшла, до них підбіг ліврей та відвіз карету в конюшню.

- Тут ми переночуємо. - чоловік показав на чорну будівлю перед ними.

   Він виглядав зовсім по-іншому ніж той готель в Бретані.

   Чорного кольору, з червоними вставками на віконних рамах. А всередині було ще більш похмуро. Величезні центральні сходи, теж темного кольору, які були вкриті червоним, м'яким килимом, одразу можна сказати, що цей готель побудований в стилі готики. І не дивно, бо готика зародилася в Північній частині Франції (Іль - де - Франс).

   Вони підійшли до стійки реєстрації, за нею стояла немолода жінка, яка нудно перегортала якісь папери.

- Добрий день, нам будь ласка, один, двомісний номер. На одну ніч. - звернувся до неї Ніколас.

- Хм? - вона скептично підняла свій погляд на нього. - Двомісні номери всі зайняті, залишилися лише з одним ліжком.

   Принцеса та Ревелдта подивилася один на одного, потім знову на жіночку.

- Брати будете?

- Так, це не проблема.

- З вас 10 000 золотих.

- Що? Це дорого, і всього за одну ніч.
- А, що ви хотіли? Криза, платіть, або шукайте інший готель, якого тут більше немає.

- Ц. Добре, тримайте. - Ревелдта дістав мішечок з грошима, та відрахував чотири монети по 5 000 золотих.

- Ваш номер, 9. - жіночка дала їм ключ. - Повертайте на право.

- Дякую. - чоловік забрав ключ, і вони пішли до номера.

- Яка зла жінка, жах якийсь. - прошепотіла дівчина.

- Це точно. Ось наш номер. - Ніколас дістав ключ, та відчинив ним двері, вони зі скрипом відкрилися. - За такі гроші, вони могли би двері хоча б змастити. - вони увійшли всередину.

   Раптом, до готелю увійшли чоловіки в формі, та підійшли до стійки реєстрації.

- Ми шукаємо цього чоловіка. - вони показали їй фотографію. - Ніколас Ревелдта.

- Чорт! - чоловік швидко затягнув принцесу в середину номера, та зачинив двері.

- Невже вони знають, що ми тут?! - в голосі дівчини відчутні нотки страху.

- Як бачите знають, схоже, що сторож біля воріт впізнав мене та здав їм.

- І, що тепер робити?

- Вам, нічого. А я, намагатимусь все вирішити.

- Як? У вас є план?

- Насправді, немає.

- Тоді раджу вам поки нічого не робити! Їх набагато більше, вони можуть вас схопити!

- Не хвилюйтесь...

- А я буду! - дівчина прикрила рот рукою.

   Ніколас дивився на неї, та не міг зрозуміти, чи справді вона буде за нього хвилюватися, чи це просто її ігри?

   Шарлотта дивилася на нього, і не могла зрозуміти, що вона мала на увазі під цими словами?

   Пізніше, в двері почали наполегливо стукати.

- Чш... - Ревелдта підійшов ближче до дверей, дівчина замовчала.

- Ревелдта! Ми знаємо, що ти там! Відкрий нам двері, або ми їх виб'ємо!

- А ось це дуже погано... - промовила принцеса, думаючи, що з ними буде?