Він вирізнив її з натовпу одразу, як тільки ступив до залу. Ні в одної з прекрасної статі не могло бути такого сліпучо-розкішного волосся, такого ніжно-витонченого профілю. Неймовірною здавалася фантастична стрункість дівочого стану. Так, помилки бути не могло: це вона! Володя ще продовжував стояти, коли Наталка різко повернула в його сторону лице.

Каштанова маса вибуховою хвилею хитнулася до оголеного плеча, висвітлила тонку довгу шию, накрила округлість щоки і тут же відкотилася назад. Їхні погляди зустрілися, і вже не чутно стало ні гоміну, ні музики, ні співу... Не відриваючи від її постаті погляду, Володя рушив вперед. Вона — назустріч. Не звертаючи уваги на галасливу юрбу, вони зійшлися посеред майданчика. Він взяв її руку, другою — за стан, і вони злилися з танцюючими.

— Мені здається, знаю тебе давно.

— Не так вже й давно — відтоді, як розбила коліно.

Вони йшли тихою нічною вуличкою. Переливчасто сюрчали цикади, в густих акаційових парослях тьохкав соловейко. І ще один, і ще...

— Я про відчуття вічності. Мені здається... ні, я напевне знаю: зустрічав тебе і раніше.

— Кожен очікує на своє. І коли знаходить, з’являється відчуття, ніби скінчилася розлука.

Завернули до лавки, примайстрованої біля Наталчиного двору.

 — Я... – Наталка не встигла договорити, бо Володя раптом підхопився.

— Боже! — вигукнув, ляснувши себе долонею по лобі. — Який же я ідіот!

Наталя здивовано дивилася на нього.

— Який же я потурмак! — продовжував лаяти себе.

— В чому річ?

— Я ж забув познайомитися з тобою.

Наталя засміялася.

— А навіщо? Ти ж знав мене раніше. Сам говорив: вічність.

— Навіть імені не запитав...

— Це не суттєво, — Наталка простягла руку. — Наталею мене звати.

— Мені здається...

— Все тобі здається, — іронічно перервала Наталка. Все — наяву. І ти, і я. Ось ця лавка, ось ця тиша, он той місяць і зорі...

— Так, так. Але... Щось трапилося... щось відбувається. Не можу пояснити, та відчуваю. Я змінився, — Володя стер долонею з чола випар, що зненацька з`явився невідомо з яких причин. — Раніше зміни бентежили, ну не занадто, все ж змушували насторожуватися, замислюватися, тепер все навпаки. Я ладен на все... Це якась нісенітниця...

— Ні, Володю, я так не думаю, — Наталка милим порухом підібрала волосся зі щоки, закинула за вухо. — І я змінилася, — мовила задумливо, — і я не намагаюся замислюватися. Нехай іде все своїм плином.

Мочка із сережкою видалася цнотливо-привабливою, рука мимовільно сіпнулася, аби доторкнутися. Певно, Наталка відчула його поривання, встигла покласти свою долоню поверх його.

— Я піду. — Наталя підвелася, — Бабуся буде непокоїтися.

— Вдосвіта буду рибалити, — мовив Володя вслід.

Наталка на мить зупинилася, неначе наткнулася на невидиму стіну, і пішла подвір’ям до будинку.