Вечоріло. Володя збирався на побачення. Свіжовиголений, з напрасованим одягом, що щільно прилягав до мускулистого торсу, розчісував непокірну шевелюру. Маша і Миколка, принишклі, сиділи на дивані, спостерігаючи за братом. Великі пустуни, поводили себе на диво смирно. Щоправда, витримки часом бракувало — пощипували тишком одне одного, корчили гримаси. Годинник показував десяту. До кімнати увійшла Настя Романівна. Оцінююче оглянула, повернула спиною до себе, поправила цупкий накрохмалений комір сорочки. Запримітила менших.

— О, так вони тут! А я гадала, десь галасають на вулиці. Щось дітки мої сьогодні всі перемінилися...

Миколка і Маша підбігли до матусі, стали навперебій розказувати, як Володя ретельно ладився до клубу — як старанно прасував, начищав до блиску черевики. Особливо розсмішив Миколка, коли, наслідуючи брата, взявся перед дзеркалом чесати свою чуприну. Маша ж заявила, що у неї таке ж красиве і розкішне волосся, як у Володіної дівчини. «Всі все знають, усі все бачили, а я — ніби в ізоляції», — подумки вразилася Настя Романівна, згадавши, за чим прийшла.

— Ми, з батьком, подумали, що твій вибір, то твоя особиста справа, — сказала, і побачивши, як Володя прояснів лицем і хоче взяти її в обійми, порухом руки зупинила: — Проте, оскільки ми не послідні для тебе люди, хотілося б, щоб ти послухався нас. Слід все обдумати. Не правильність твого вибору нас хвилює, а як все обставити найкращим чином, по-людськи.

Володя влаштувався до автоколони. Оформив потрібні документи, порозписувався, написав заяву. З контори зайшов до майстерні. Відшукав начальство.

«Роздивишся, що й до чого», — мовив завгар, передаючи ключі. Роздивлятися було нічого, хіба що замок запалення цілий. Лом, брухт... Рама на землі, колеса валяються поодаль. «Бочка дирява», — попередив начальник. Володя засукав рукави.

Гараж спостерігав. Дехто усміхався про себе, дехто журно хитав головою. По тижню стали підходити. «Тут у мене зайвий на сімнадцять завалявся», — дав ключа сивий дядько. Позносили, хто що міг. Ємкість ставили гуртом. Зварювальник возився півдня, по обіді поплескав долонею по латках: «Ще послужить». Двигун після капремонту слід було обкатати, довелося три дні їздити селом без навантажень. Якраз встиг до косіння гороху.

Аби культури при купі були, менше доводилося б галасати битими шляхами. Техніка розкидана по полях, тимчасові заправки просто неба. Бочки з соляркою, каністри з мастилами... Тут же імпровізовані закутки для їжі — складанні столики, наспіх склепані ослінчики. Машину Володя ставив біля двору. Вставав ні світ ні зоря. Батько вже чекав у кабіні. Дорогою підбирали ще одного комбайнера. І вже до пізнього вечора не було змоги полишити кермо.

Непомітно скінчилося літо. Наталка збирала речі.

Змовини призначили на середину осені. Наполіг Петро Іванович: пора стоїть гаряча — не до веселощів. Володя й сам був задіяний на жнивах — розвозив бензовозом пальне по полях, тож поставився до батьківського рішення з розумінням. Так, поспішати було нікуди. Згодою коханої він заручився, а все інше другорядне, пуста формальність. Наталка була іншої думки. І тут з його боку заперечень не було: традиції слід поважати.

— Ти ж її до самого дому проведи, — напучувала Катерина Григорівна.

Володя підхопив пузату сумку, поволік до виходу.

— Ви сюди цегли наклали, чи що?

— Гостинці. Картопелька, помідорчики... Всяка всячина.

Багажник забили доверху. Одяг Наталка поклала до салону.

— Жаль, гарбузики не доспіли, а то парочку взяли б.

— Хіба в них свині є?

— Та які свині на поверхах. Самі варили б кашу та їли.

— Бабусю, досить завантажувати, он вже амортизатори сплющило.

Володя запустив двигун.

— Бувай, бабуню, — Наталя обійняла, розцілувала.

Легковик завернув вбік райцентру.