Займалася зоря. Досвітня клейка мла ще й не збиралася ховатися по ярах та низинах, а друзі вже вподобали місце на березі річки. Заходилися поквапливо налагоджувати снасті. Поки Володя вовтузився з вудками, Дмитро встиг поставити кілька донок: був розрахунок на велику здобич.

Взагалі-то, ріка біля села не широка і мілка, тож навряд щоб поталанило спій-мати щось путяще. Проте Володя наполіг рибалити у всеозброєнні. Митько й не думав перечити, резонно вважаючи, що шкоди від такої грізної екіпіровки бути не повинно – ні їм, ні природі. Не став розчаровувати приятеля, доказуючи, що нині не ті, часи, коли водилася крупна риба, – нехай пересвідчиться сам. А Володя і не сподівався на здобуток, більше того, він його взагалі не цікавив. Чи здогадувався про те Дмитро? Якщо так, то слід віддати належне його витримці, ні, – тоді не важко уявити його фізіономію … Володя усміхнувся. «Нехай розвіється… Пожбурляє годину-другу спінінгом – швидко уговтається», - тим часом міркував Дмитро. І був близький до істини.

Володя жадав відпочинку, але – не звичного. Час, проведений глибоко під по-верхнею, під багатометровою товщею води та металу, породив прямо таки патологічний потяг до простору. Тож годі було чимось зарадити…

Сильно тягнуло в ліс, з його глухими хащами, де на кожному кроці чатує таємне, хвилююче; хотілося в степ, з його споконвічним протистоянням співаючим вітрам, де гострі лемеші, вивертаючи блискучі пласти, борознять чорнозем; вабила ріка, з крутими вигинами, тихими заводями, де вечорами насичують тепле повітря жаб`яче квакання і химерний говір непролазних зарослів лозняку, – куди завгодно хотілося, тільки не в одноманітне пустище.

Володя прагнув відокремитися від дійсності. Але – не відректися. Навіть на думку не сходило добровільно відмовитися від того, що дозволяло не просто споглядати світ, а бути його дійовою часткою. Як можна забути дбайливо доглянуті, потопаючі в зелені садів білі будиночки, чепурні сільські вулички, якими робив перші самостійні кроки, дитячий садочок, познайомивший з майбутніми товаришами-друзями, школу, розширившу горизонти пізнання і зміцнившу дружбу … Ні, не відсторонення бажав він. Просто, дуже хотілося впасти на пахучу землю, вдихнути її терпкий животворний дух і втішитися хоч на мить, відчути політ, відчути невагомість, пірнувши в річку і заглибившись до самого її дна, зануритися всією плоттю у навколишнє середовище, поглинути його вміст, або ж самому розчинитися в ньому. Жахливо хотілося очистити свідомість…

Митько навіть присів від несподіванки, коли узрів, як підвішене грузило, сіпнувшись, стало поволі підійматися. Зробивши підсічку, відчув тріпотливу тяжкість. Намагаючись тримати натяг, заходився поволі підтягувати. Рибина, не менше пуда, заметалася. Кидаючись управо-ліво, спробувала застосувати силу – розігнути або зламати гачок. Не вийшло. Тоді хитрюга, розсікаючи плавником поверхню води, торпедою направилася до берега. Митько ледве встигав вибирати волосінь, разів зо два хватав руками повітря – втрачав натяг. Із нього був нікудишній рибалка, тож шанси на спасіння у рибини були великі. «Назад … зараз назад піде!» – закричав Володя, жалкуючи про свою роль спостерігача. Визначив одразу, такий велет так просто не поступиться. Короп напевне вже повернув до протилежного берега і розігнався. Вимагалося пом`якшити удар, інакше донка не витримає. На щастя, Дмитро здогадався відвести руку вбік, розслабитися. Волосінь натяглася в струну, забриніла. Він подався вперед, дозволив, посилюючи поступово опір, затягти себе у воду, потім, змушуючи супротивника марно тратити сили, довго стояв на місці. Нарешті потягнув на себе.

Час не відчувався. І хоча більше велика риба не попадалася, добрий настрій не полишав. Краще клювало ближче до середини русла. Володі набридло безрезультатно жбурляти блешню і він взявся за вудки. Після двох-трьох окунчиків попався досить таки пристойний лящ, за ним іще один. Невдовзі перестало везти. Та й азарт спав. Вирішили, згідно попередньої домовленості, варити юшку. Швидко спорудили перекладину під казанок, назбирали сушняку. Доки закипало вариво, звернули снасті.

– А ось і головний сенс життя-буття нашого, – збалагурив Володя, дістаючи із рюкзака пляшку горілки. – Йди-но сюди, моя люба.

О-о, – тільки й видав Митько, вражений його кмітливістю.

– Не всім це дано. Так що вчись, допоки я живий, – шпигонув Володя і повчально продовжив: – Основне у дружбі із благородною рідиною становить не вживання де завгодно і коли завгодно, але де треба і коли дуже хочеться. Ось приміром зараз ти жадаєш перехилити чарчину?

Митько оскаблився.

– Отож бо! – підняв доверху пальця Володя. – Звісно, можна було б роздавити пузир іще спозаранку, щоби, так би мовити, бадьоріше почувати себе, та сіль-то вся якраз у затяжці очікуваної насолоди. Розпал пристрастей, – ось первинне і необхідне. Дмитро ніяк не міг втямити, до чого йдеться.

– У цій тонкій і делікатній справі насамперед необхідна залізна витримка, – продовжував Володя, але побачивши наморщене чоло співрозмовника, вирішив пересвідчитися: – Розумієш?

Іще дужче зсунувши брови, Митько видав криву усмішку, знизав плечима.

– Е-е … Вам що кулемет, що горілка, – аби з ніг валило, - презирливо махнув рукою Володя і пояснив: – Будь-який захід рано чи пізно має скінчитися, ось і повинен відзначатися фініш. Потужний стимул у всьому має бути.

Дмитро захоплено дивився на товариша. Він визнавав Володін авторитет і не ображався на поблажливий тон та навмисне зверхнє ставлення: він знаходився в такому віці, коли будь-яка старша людина, навіть на рік-два, видається страшенно дорослою, жахливо мудрою. Володя ж не дозволяв собі пихатої зневаги. Взаємини в них склалися якнайкращі. І не тому, що Дмитро, пишучи регулярно в армію листи, підтримував морально, мабуть, було в їх характерах багато спільного. Здатність перейматися чужими клопотами, – ось чим була міцна їх дружба. А щодо зверхності, то це лише пустощі, не більше того.

Закінчивши лекцію про правильне вживання напою всіх часів і народів, Володя перевів розмову в інше русло.

– Узнав що-небудь?

– Нічого конкретного. Оксанку бачив – плескала язиком битий час. За тебе розпитувала … Слухай! Здається мені, блонда втелющилася в тебе.

Володя залишив без уваги Митьковий висновок. Розлив залишок горілки, подав стакан приятелю:

– Вип`ємо за перемогу.

– Ти що – на фронт зібрався?

– На любовному фронті.

Володя залпом вихилив спиртне, округлив очі. Підхопився, гикнув і притьмом кинувся геть.

Зблідлий Митько, затамувавши подих, прислухався до власних нутрощів.

Бувало, Володя пив і раніше, але виключно із цікавості і, звичайно, меншими дозами, сьогодні ж – явно хватив лишку. Навіщо взяв на лоно природи алкоголь, допуття не відав, можливо, сподівався відпочинок зробити більш насиченим, або ж хотів побравувати. Скоріше всього, - і те і друге. Як би там не було, а вивертало навиворіт. Зробилося настільки зле, що довелося плюхнутися у воду.

Жахлива картина, відзначив Дмитро, очікуючи закінчення водних процедур.

– Тут виникли деякі міркування, - мовив, коли приятель виповз на сушу.

–Ну, – мотнувши головою, Володя перевернувся на спину.

– Недавно ми бачили у клубі одну фіфочку. Пам`ятаєш?

– ?

– З Оксаною, на танцях.

– Ну.

– Ну, ну … дулі гну, – передражнив Митько.

– Та говори толком – не сотай жили.

– Може, та сама …

Володя закашлявся:

– Ти звихнувся. Став би я з опудалом носитися. Ти бачив, яка намазюкана? А та симпатична …

– А забинтована нога?

– Нога … Мало кому їх пошкоджують.

– Коліно.

– А хоч і коліно.

– Дуб-дерево.

Дмитро вхопив товариша за ногу і поволік до води. Той загорлопанив, волаю-чи про допомогу, здійняв бризки. Дмитро стрибонув зверху, притопив.

Довго бігали один за одним мілиною, доки не попадали в знемозі біля затухлого багаття. Розпашілі, розпатлані, посинілі від безперервного реготу, блаженно вдихали ще не щезлу ранкову свіжість.

Сонячне проміння вже набралося сил.

Розподіляючи засмагу, Володя підставляв то живіт, то спину. Митько поряд стогнав від задоволення.

– Ти дійсно гадаєш, що то могла бути вона? – порушив мовчанку Володя.

– ?

– Ти що – оглух?

– Чи мені думати …

– А все ж таки.

– Все може бути.

Володя припіднявся:

– Так ти знайдеш її?

– Чи мені турбота …

– Я тебе удавлю! – Володя кинувся на друга, ухватив за горло.

– Здаюся, здаюся, - прохрипів Митько, викидаючи доверху руки. – Віддаюсь у повне ваше розпорядження.

– У такому разі, наказую мізкувати.

Дмитро артистично схилив голову, мовляв, слухаюсь і підкоряюсь.

– Міркуємо логічно, – скорчив розумну міну. – Ми знаємо, вона не місцева. Отже, прогулюватися могла тільки на чужому веліку. До речі, вело яке?

– Голубе.

– О боже! Пробач безтолковщину, – зніс руки до небес Митько. – Марку, мар-ку кажи.

– А біс її знає … Рама двійчаста.

– Дамський, чи що?

– Напевне.

– Тепер все зрозуміло.

– А саме?

– А те, мій дорогенький, що встановлено гранично точні координати об`єкту, – хвастнув начитаністю Митько.

Настала черга дивуватися Володі.

– Такий транспорт єдиний на селі.

– Де! Чий?!

– А ось це вже особливе питання, – причмокнув губами і зачав плести, що в голову збреде, явно знущаючись над друзякою.

– Ти не помреш своєю смертю, – тільки й мовив Володя.