І все таки сонячні промені пробилися крізь товщу зелені – сліпуча стріла вда-рила через плече в розгорнуті сторінки. Наталя зажмурилася.

Як дивно утворений світ!.. Нехай вже те, що знаходиться далеко, далеко в кос-мосі не перестає дивувати, чого ж земне, таке буденне, звичне ні-ні та й підносить сюрпризи? Чому палюче сонце, розпечене, безжалісне, змушуюче рятуватись у затінку, раптом єдиним своїм променем викликає незвідані відчуття? Або он біле соковите яблуко, що обірвалося від власної ваги і гепнуло по спині; а божа корівка, що лоскоче оксамитову шкіру тонесенькими ніжками; а смугасті верткі оси, щось сердито вишукуючі побіля розкішного волосся; а товстий поважний джміль, що натужно гуде над квіткою; а пурхаючі барвисті метелики, що ловлять крилами-вітрилами найменші подуви вітру; трудяги-мурахи, чорні, з довгими фігурними тільцями, які чомусь полишили своє споконвічне заняття і безцільно снують проміж байдужих букв, – чому вся ця буденність зненацька виявилася цікавою і привертаючою?!

Наталка відклала книгу, перевернулася на спину – сонячний зайчик обдав жаром груди. Знову заплющила очі, розслабилася, прислухаючись до млосного стану. «Все таки хороше влаштоване життя … І нехай у ньому багато незрозумілого, таємничого, навіть лячного, все ж дотепер пізнаного цілком достатньо, щоб сказати: я щаслива. А хіба ні? Хіба ж погано лежати ось так під синім небом і піддаватися роздумам про речі, тобі приємні?»

Хруснула суха вітка. Вже давно відчувалася чиясь присутність, та й на думку не спадало, що хтось сторонній може натрапити на неї у цьому глухому закутку, та ще й крадькома стежити. Либонь, котресь із гусей перебралося через огорожу і розгулює садочком чалапаючи. Хруст повторився. Відклала книжку, повернулася на звук.

Від несподіванки мало не скрикнула. Вразили великі очі, вони поглинали її без остачі. Наталя мимовільно прикрила груди руками – добре, не вся оголилася! – зачала навпомацки шукати ліф. По всьому, для зайшлого виникла ситуація теж непередбачена, інакше не стовбенів би з одвислою щелепою і не кліпав пришелепкувато очима. Триклятий бюстгальтер, мабуть, завалився за кушетку. Слава богу, під рукою плед. «П-проходив … тут … м-мимо», – почулося заїкання. Наталя уявила, як її безсоромно роздивлялися, і почервоніла ще дужче. «Дай, думаю, зайду, гляну …», – продовжувалося нестямне. Наталка згадала, як хвильку тому зайда розгублено плямкав ротом, і посміхнулася. «Я ненароком … я зовсім не … – все ще намагався пояснити хлопець. – Я нічого не бачив!» Наталя глянула підозріло, з недовірою, ніби вимагаючи підтверджень. «Запевняю!» – як доказ, клятвено приклав руку до серця. На подвір`ї загелготала птиця.

– Наталочко, йди-но сюди! – почувся бабусин голос.

Не дочекавшись відповіді, Катерина Григорівна зайшла до саду.

– Так у тебе гість! – здивувалася. – Добридень, Дмитре.

Той вже встиг оговтатись.

– Зайшов, думав, папіровка поспіла, а воно …

Катерина Григорівна оглянула з ніг до голови оповиту онуку, поцікавилася:

– Бува, не захворіла?

Знаючи бабусину проникливість, не відповіла. Катерина Григорівна звернулася до хлопця:

– Ходімо. Дай їй одягнутися, – і до Наталі: – Ти прагнула навчитися доїти – жду у хліву.

Бабуся з Дмитром пішли. Наталка виждала хвильку й почала одягатися.

Біля стійла бабка була одна.

– Спровадила, – відказала. – Наказала навідатись увечері – забрати тебе на гульки. Митько – сусідський хлопець. Путній хлопак. Вряди-годи допомагає, так я пускаю до саду. Все одно зогниє на землі, то хоч жива душа скористається.

Дмитро не забарився. Надворі ще й не збиралося сутеніти, а вже ступав дворищем. Із будки вискочив Шарко, оскалився, розпізнавши, лише хлапнув пащекою. Підбіг, замахав хвостом. Митько погладив, пройшов дальше. На ґанку зупинився, зам`явся. Постояв. Шаркнув підошвами, обтираючи неіснуючу грязь, нерішуче постукав.

— Чого калатаєш у двері? — поцікавилася Катерина Григорівна, підходячи. В руках тримала відро з вапном. Либонь, причілок облупився.

— Дмитро переступив з ноги на ногу, потер перенісся.

— Не тупцюй — заходь, — бабка Катя посміхнулася, — вона не кусається.

— Дмитро смикнув за ручку й зайшов до помешкання.

Наталя сиділа перед дзеркалом. Підфарбовуватися майже закінчила, лишилося підвести помадою губи. «Хвилинку, — попрохала, — Присядь. Он, на столику, журнали — проглянь».

Дмитро залишився стояти, проте журнал розкрив. Зиркаючи на дівчину, став розглядувати кольорові ілюстрації.

Нарешті Наталка впоралася. Повернулася. Дмитра якраз зацікавили екзотичні примати, що гойдалися на ліанах. Коли перевів погляд на Наталку, журнал вислизнув на підлогу.

— Чого це всі сахаються?! — голос забринів від образи. — То бабця жалісливо хитає головою, то в інших брови лізуть догори.

Дмитро пригадав вираз Володіного обличчя, коли той у клубі вітався з Оксаниною супутницею, - напевне, і в нього відбилося дещо схоже. Перед очима чомусь постали мавпаки з журналу. Зрозуміло, здивування, можна навіть сказати, отетеріння викликано зовсім не екстравагантною розфарбовкою, точніше, - не тільки цим. Вразив збіг обставин, бо саме Наталя виявилася тою нафуфиреною особою, що не так давно своєю ляльковою фізією породила у них, з приятелем, відразу. Така разюча зміна зовнішності дивувала, якщо не шокувала.

— Вибач, але спочатку я подумав, ніби тебе хтось побив, - сказав Дмитро прямодушно.

— А потім?

— Що — потім?

— Спочатку тобі привиділися синці, а потім?

— Клякси, — випалив хлопець. І одразу спохватився. Розбирав сміх — впасти й покотитися від реготу. Серйозний і трохи пригнічений Наталин вигляд стримав. — Пробач, я зовсім не хотів сказати, — продовжив недоладно, — я мав сказати, що... Я взагалі нічого не збирався говорити.

Наталка пирскнула в долоні. Її зненацька розсмішила категоричність, з якою хлопець намагався переконати у своїй правдивості. Непідробна невинність, упевненість у відсутності злонаміру добавляли до ситуації комедійності. Набіглі сльозинки розмили фарбу.

— Я проти штукатурки взагалі, — балагурив Дмитро, поки Наталка вмивалася. — Маскувати недоліки, — значить, заздалегідь вдаватися до обману. Нашарговувати і без того красиве лице — подвійний злочин.

— Але ж косметичні засоби мають принаджувати...

— Краса сама за себе мовить слово, — перебив Дмитро. — До того ж, душевні якості мусять приваблювати, а не зовнішність.

Наталя не знайшлася, що сказати на те. Витерлася рушником, пересвідчилася:

— Дійсно, так ліпше?

— Мови бути не може! Моя б воля, заборонив би красуням навіть одяг носити.

Наталя пригадала, як він застав її у саду оголеною і зайшлася рум’янцем.

— Само собою, окрім тазостегнових пов’язок, — поправився Дмитро.

Він перебував сьомому небі. Йдучи поряд з Наталею, млів. От би зараз побачили!.. Скоріш дістатися клубу, нехай узріють, з якою принцесою прийшов. Вкотре скошуючи очі на дівчину, завмирав: вона дійсно була красунею. Навіть рота відкрив, милуючись її лицем. Біля самого приміщення вдався до хитрощів, аби зайвий раз прикипіти поглядом до гнучкого стану.

Наталка зупинилась, очікуючи, доки парубок перев’яже шнурок.