Спочатку виникла прихильність. Їй симпатизувало, що Володя не шарпає дів-чат за косички, не б`ється книгою чи портфелем по голові і не бігає на перервах із дикими криками коридорами. На уроках проявляв сумлінність – уважно слухав учителя, акуратно виконував завдання, завжди останнім залишав клас. Володя ніколи не брав участі у спустошливих набігах на людські сади та городи, не набивав кишені рогатками і духовими трубками для стрільби пластиліновими кульками. Не розоряв і пташині гнізда. Можливо, така взірцева поведінка спричинялася тим, що мама його була їхньою класною керівницею і йому не хотілося засмучувати її. Можливо… Втім Оксані було байдуже: він їй подобався.

Їй повезло – їх посадили за одну парту.

Читати володя навчився ще дошкільням. І це так захопило, що написане поглинав, не розбираючи. Спочатку в хід ішла нехитра дитяча література, одноманітна і нудна, як і створюючий її світ дорослих, невдовзі став розбірливим, навчився безпомилково відбирати серед сірої маси толкові твори. Одразу ж виникла потребність ділитися враженнями. В Оксанці він убачив вдячного слухача, їй переповідав забавні історії із життя індіанців, піратів, золотошукачів та мандрівників. Бувало, вони так захоплювалися, що втрачали відчуття часу. І тільки коли весь клас зачинав на них шикати, поверталися до дійсності.

Володя знав і умів усього більше. Оксанка пробувала обігнати в навчанні, хоча б порівнятися, – записалася до бібліотеки, на заняттях старалася бути уважнішою, ретельно готувала домашні завдання, однак усі зусилля виявилися марними. Він, як і раніше, каліграфічніше писав, виразніше читав, без потуг розв`язував математичні задачі. Кожного дня дивував енциклопедичною обізнаністю. До всього, мав вправні руки. Для нього не було складним вмить спорудити паперовий капелюх, застругати олівець, склеїти картонного змія. Та не лише його таланти приваблювали. Пізніше, літ п`ятнадцяти, запримітила красиву родимку. Довго не могла звикнутися з думкою, що вона завжди там була. «І що в ній такого особливого…», – томилася, потайки вивчаючи його лице. А коли ходили купатися, торкалася поглядом і оголеного тіла.

Він носив коротку стрижку. Темно-русе хвилясте волосся вихором закручувалося на маківці, стирчало врізнобіч, і це завжди смішило. Оксанка часто пробувала дражнити його їжаком, але Володя не реагував, як того хотілося. Дивився лиш їй в очі і по-доброму усміхався.

Оксана ніяковіла від пильного погляду. Здавалося, він баче її наскрізь – і не тільки в розумінні дум. Шарілася й тоді, коли просто приділяв увагу – допомагав нести портфель, готуватися до уроку. У всіх випадках виникало збентеження.

Непояснимим було таке положення. Лякали і одночасно привертали його карі очі, густі чорні брови, рівний ніс, губи, що міцно стискалися у скрутних ситуаціях. Заворожуюче діяла його зовнішність.

Поступово в їхніх стосунках намітився перелом. Але – не для Володі. Він як і раніше ставився до неї, як до найкращого друга, друга, з яким можна розділити радощі і печалі, якому можна довірити щось потаємне, завжди присутнє у глибинах душі. Це скоріше нагадувало взаємини з мамою, коли не соромно спитати поради, поділитися думками. Звичайно ж, він відзначав, як на очах наливалися її груди, округлювалися стегна, як лице набуває інших, жіночніших рис, та чи спалахували почуття, зовсім відмінні тим, що виникають при милуванні просто красивою річчю, – важко було визначити. Можливо, він взагалі не замислювався над цією стороною життя.

Оксана перебувала в новому, незрозумілому стані. Коли, в який день він заро-дився, важко сказати, та те, що він повсякчасно, все сильніше і сильніше намагався оволодіти, вона відчувала всім своїм єством. Оксана губилася у здогадках, силилася чинити опір, та марно – це було сильніше її волі.