Ніжно світило лагідне сонце. Листя на деревах сяяло пекучою чистотою, злегка коливалося, видаючи ледь чутний срібний шелест. Він линув через відчинене вікно, заполоняв увесь наявний простір. Тендітні звуки, вдаряючись об стелю, стіни, відбиваючись та перемішуючись, утворювали напрочуд чарівну какофонію.

Наталка вже давно перестала читати, але не помічала цього. Погляд був спря-мований пове́рх книги, але й там нічого не вирізняв. Свідомість була повною, та в ній існувало щось приховане, непідвладне розумінню. Щось незнайоме, нове, увійшло у плоть, проникло до самих потаємних куточків душі — і не ззовні, і не зсередини, а з нівідкіль…

Наталка наблизилася до дзеркала, милим порухом руки змахнула з обличчя пишне каштанове волосся, притисла неслухняне за вухом. Провела долонею по щоці, торкнулася родимки, ямочки на підборідді, трішки відкрила рота — дивна білизна зубів висвітлила витончені лінії губ.

Здавалося, губи не належать лицю, існують окремо, самі собою. В міру повні, неначе припухлі, вони томливо виникали з округлих рожевих щічок, позолочених крапинками веснянок, вигиналися тугими струмочками, уповільнювали на мить свій біг… і загадково сплескувалися прозорими хвилями бездонного озера. Наталка пильно придивилася до свого відображення. На хвильку їй навіть лячно зробилося, адже раніше вона була зовсім іншою. Ось ці очі ще вчора були звичайними очима, як у всіх дівчиськ, зараз же на неї дивилися два дивовижні ізумруди. О, як прекрасно потопають вони у неможливо довгих віях, що вириваються із-під гнучких брів-дуг подібно цівкам фонтану, кришталем бризкаючому довкіл! А ладний, з ледь помітною горбинкою носик, що граційно продовжує чудесну геометрію брів?! Як славно, захоплююче-зухвало припіднімаючись на кінчику, неначе кидаючи виклик доцільності прямолінійності, він зненацька, мов річкова гладь, низпадаюча в прірву, завершує свої обриси. Невже це вона?! Диво… Наталя смішно відкопилила нижню губку, дмухнула на дрібнесенькі завитки, і ті, залоскотавши біле чоло, вибухнули доверху тополиним пухом. Густе пасмо скотилося на щоку. Наталя не стала чіпати його, лише, ворухнувши куточками вуст, розгладила кінчиками пальців на переніссі та під очима і без того бездоганно-молочну шкіру. На скроні запульсувала тоненька жилка.

Гойднулося повітря – до помешкання ввірвався духм`яний запах цвіту. Тонкий аромат фруктового дерева доповнився вербовим духом, а трава, здавалося, зеленіла повсюдно, – така значна була її наявність у розбудженій природі.

Залетівши під стріху, радісно цвірінькнув кучматий горобчик, скрипнула віконниця, війнуло свіжістю. У вікно кинуло пригорщу лапатих пелюсток, легені до країв наповнилися терпкою сумішшю, повіки обважніли. Наталя опустила їх та затамувала подих. Ні, вона не намагалася з`ясувати причину чудного стану. Він не приніс незручностей, бодай найменших, навпаки, відчула – о блаженство! – якусь неймовірну внутрішню силу, силу, здатну творити диво. Наталя вірила в дива, бо була одним із них. І воно сталося, та це стало зрозумілим набагато пізніше. Спочатку ж все було просто, як у звичайному житті.