Володя відкинув ковдру, ривком полишив постіль. Вибіг до дворища, занурив голову в бочку з дощовою водою. У-фф, розлетілися бризки довкіл. Охолола за ніч рідина обпекла шкіру, Володя заходився розтиратися махровим рушником. На плесо б зараз, подумалося. Раптом порухи стали уповільнюватися, рушник випав з рук. Потер перенісся, намагаючись пригадати щось дуже важливе.

Зненацька пам’ять воскресила вчорашнє. Збудження велетенською хвилею стрепенуло плоть, затримало подих, запаморочило голову. Е-еге-ей! — закричав щосили. Підстрибнув, зірвав з гілки яблуко і метнув високо над дахом.

— Йди снідати, — гукнула з ганку мама. Вона стояла, прихилившись до одвірка й усміхалася дурощам сина.

Володя полонив її в обійми, відірвав від тверді, закружляв.

— Облиш, зараз же, — впустиш!

Аромат свіжого борщу, розлитого в полив’яні миски, збуджував апетит. Гірка рум’яних млинців манила зір, домашньої випічки хліб скибами громіздився на великій тарелі. Свіжозірвані темно-червоні помідори по-хазяйськи розташувалися посеред столу, покритого цвітастою скатертю. На кухні щось жарилося — шипіло, шкварчало, духмяніючи. Така багата їжа зрання йшла в розріз із сімейною традицією — зазвичай, задовольнялися кухлем парного молока та куснем хліба, але Настя Романівна старалася ради сина. І не тому, що воротився той зі служби і був, на її погляд, худий та слабий; просто, це приносило задоволення. Чоловіки — вона знала — полюбляють, коли їм догоджають. Особливо, що стосується їжі.

Їх було троє. Настя Романівна ніколи не задумувалася, хто їй більше любий, віддавати будь-кому з дітей перевагу, таке навіть в голову не надходило. Все ж Володі приділялося більше уваги: він був старшим і мимоволі правив за взірець. Миколка і Маша у всьому слідували старшому братові. Настя Романівна не могла не радіти. П’ять років як отримала посаду директора десятирічки — турбот прибавилося, доводилося розривалася між сім’єю і школою. Часом здавалося, не витримає фізичних та нервових навантажень і зречеться вчителювання, роботи, яку любила, якою марила ще з дівоцтва і яка зрештою стала стрижнем життя. Цього не сталося. Всупереч побоюванням, меншенькі не відбилися від рук, навпаки, в їхніх характерах стали проявлятися позитивні риси. І це не зважаючи на те, що за браком часу їхнім вихованням вона майже не займалася. Настя Романівна спершу навіть розгубилася — закралися було сумніви щодо доказовості педагогіки, зрештою, надійшло заспокоєння. Колеги запримітили зміни, і звичайно, пов’язали це з призначенням на керівну посаду. Колектив очікував пертурбацій — відомо ж бо, нова мітла на свій лад мете, — та на загальний подив, все залишилося на своїх місцях. «А я вже змирилася з думкою, що відберуть у мене класне керівництво», — якось вирвалося в одної з виховательок, чий клас протягом останнього півріччя пас задніх — і в навчанні, і в поведінці. Настя Романівна вдалася до сентенцій: – «Роль вчителя, і зокрема, вчителя-вихователя не обмежується одною лише передачою знань. Педагогіка передбачає імпровізацію, як одну із складових творчості. А творчість, у свою чергу, вимагає розуміння. Робити висновки із своїх помилок, відшукувати причини помилок інших — навчатися. Не слід ставитися до учнів зверхньо, повірте, в дітей наших можна дечого навчитися».

Володя пив молоко, і посміхаючись, подивлявся то на замислену маму, то на батька.

— Щось наш старшенький сьогодні не такий.

— А який? — глянув поверх окулярів батько.

— Дивний.

— Не бачу нічого дивного, — Петро Іванович іще раз оглянув сина, піднявся з-за столу. — Ну, мені пора, а то заждалися там хлопці.

— Зачекай, тату.

Володя перестав посміхатися, поставив чашку на стіл.

— Хочу дещо повідомити. Справа в тім, що я, здається, одружуюся.

— А що я говорила! Мене не проведеш.

— Зажди, мати, дай розібратися, — Петро Іванович сів на місце, зняв окуляри. — Як розуміти оте «здається»?

— Бачите, я вирішив тільки-но. Вирішив, що повинен.

— Повинен?! Чи не хочеш сказати, що вона... і ти вимушений?

— Навіщо ж так, батьку!.. Я кохаю її.

— І давно це у вас? Маю на увазі — кохання.

Батькова іронія збентежила, він вже пожалкував, що почав цю розмову.

— Петре, — втрутилася Настя Романівна. — Сам же говорив, давай, розберемося. Ось давай і розберемося. Не забувай, Володя вже достатньо дорослий, щоб до нього ставитися серйозно.

Петро Іванович крякнув, начепив на носа окуляри, даючи зрозуміти, що свою провину усвідомив.

— Розумієте, — Володя дивився на свої пальці, що перебирали крихти хліба на столі, — я не зовсім точно висловився, сказавши, ніби мушу. А все просто, я зрозумів, вона та людина, про яку мріяв.

— Хто вона?

Настя Романівна схвилювалася. Розуміла, що нічого не вирішується у цю хвилину — все визначилося раніше, без їх участі, все ж тривога за долю сина не убавилося. «А з якого б дива Володі має попастися погана дружина? В нього достатньо розуму, щоб розібратися в своїх почуттях, розпізнати фальш».

— Її Наталкою звати.

Петро Іванович звів брови, глянув на дружину.

— Це ж яка?.. Чекай, чи не... днями мені Миколка тараторив... котру ти до медпункту доставив? Як же я зразу не второпала!

Настя Романівна повернулася до чоловіка, пояснила:

— Григорівни онука. Вірно, Володю?

— Так, мамо.

Затяжне мовчання порушив батько:

— Ну я піду — робота все ж. Увечері поговоримо.

— Який вечір, яка робота! — зашуміла Настя Романівна. — Обійдуться сьогодні без тебе.

— А в чім, власне, річ — чого така трагіка? — Петро Іванович розгублено дивився то на дружину, то на сина.

— Так вона ж дитина зовсім!.. Не набагато старша нашої... Володю, сам-то хоч знаєш, скільки їй?

Володя зам’явся:

— Вона... їй... Школу закінчила, здається, дев’ятий...

— Господи! — зітхнула мати.

— Ну ти даєш, синку! — тільки й промовив батько.