Подорож розпочалась на кораблі новому,
Не хочу бути самотнім серед океану глибокого.

Стосунки з батьком не із простих,
Матері немає, щоб розповісти про них.

***

  Сонце яскраво сяяло над горизонтом, обіймаючи гарячими променями безмежний простір. Синій океан, що здавався безкраїм, простягався до самого неба. І посеред цієї величної тиші, де навіть хвилі здавалися застиглими, плив корабель. Але й він, не порушував абсолютного спокою навколо. Лише один хлопець стояв на носі лайнера, вдивляючись у горизонт, де нічого не було.
  Його зовнішність була простою. Коротке коричневе волосся, яке вітер невпинно намагався пригладити, але марно. Зелені очі, нагадували вологе дерево після дощу. Його постать, досить висока і тендітна, здавалась крихкою посеред цієї картини.
  Але в цьому спокої відчувалося щось тривожне. Чому він пливе по цьому безмежному океану сам, без жодної душі на борту? Це питання, залишалося без відповіді, загубившись у безмежній тиші блакиті.
  Юнак не відчував смутку через свою самотність. Навпаки, йому це подобалося. Але, чи не важко звикнути до самотності? Зовсім ні, до неї звикають найшвидше, адже вона завжди поруч, така тиха та непомітна.
  Стоячи на палубі корабля, хлопець на мить замислився, але сумнівів не було. Він впевнено відштовхнувся від поручнів і кинувся вниз, у безодню. Океан зустрів його, наче давно очікуваного гостя, холодними та темними обіймами, які проникали не тільки під шкіру, а й у саму душу.
  Хлопець продовжував своє падіння, поки не торкнувся холодного дна. Лише тут, у самому серці океану, він нарешті дозволив собі заплющити очі.

***

  Перші промені сонця, прокравшись крізь щілини темних штор, розпочали свій танець на стінах і меблях кімнати. У центрі, на великому двоспальному ліжку спав юнак, повністю загорнувшись у пухку ковдру. Коли перші сонячні промені ковзнули по його обличчю, він відчув теплий дотик, схожий на ніжний поцілунок. Хлопець, смішно скривившись, зажмурився і роздратовано пирхнув, ліниво перевертаючись на інший бік, щоб сховатися від впертого сонячного променя.
  Його тіло ще прагнуло сну, але думки вже прокидалися, безнадійно намагаючись захопити його увагу. Раптом кімнату розірвав звук будильника, настільки гучний, що Вільям здригнувся, немов від крижаного дотику, і різко розплющив очі. Вилаявшись, він ривком потягнувся, щоб вимкнути цей дратівливий шум. Як тільки настирлива мелодія замовкла, хлопець видихнув з полегшенням. Кілька хвилин він лежав на спині, намагаючись розслабитися і зібратися з думками, перш ніж остаточно покинути світ сновидінь.
  Вільям нарешті сів на ліжку, відкинув ковдру і поставив ноги на прохолодну підлогу, від якої волосся стало дибки.  Нахилившись, хлопець знайшов свої домашні сірі капці, взув їх і неквапливо підвівся попрямувавши до вікна, на ходу позіхаючи. Зупинившись перед ним, розсунув штори, і світло залило кімнату.
  Вільям потягнувся, розім'явся і відчув, як розслаблення після сну поволі огортає його тіло. На його обличчі з’явилася легка усмішка. Він відчинив вікно і вдихнув свіже повітря, що наповнило кімнату ароматом квітучого саду. Легкий вітерець грався у його волоссі, підсилюючи настрій. Після короткої паузи він зачинив вікно і пішов до ванної кімнати.
  Вільям пройшов по м’якому килиму до білих дверей і відчинив їх. Увійшовши до ванної кімнати, він підійшов до душової кабіни та відкрутив гарячу воду. Роздягнувшись, хлопець залишив одяг на підлозі, зайшов під гарячі струмені. Вода приємно зігрівала його тіло.
  Вільям наніс шампунь, ретельно помив голову, потім скористався рідким милом, масажуючи шкіру. Змивши піну, він вимкнув воду та вийшов з душової, обгорнувшись великим рушником. А волосся підсушив меншим. Підійшовши до дзеркала, юнак повісив рушники, взяв зубну щітку та почав чистити зуби, спираючись ліктем на раковину і вдивляючись у своє відображення. Закінчивши, він прополоскав рот, і вмився холодною водою.
  Вийшовши з ванної кімнати, Вільям підійшов до масивної дерев'яної шафи й відкрив її. Висунувши одну з шухляд, він дістав чорні боксери й одягнув їх. З полиці він взяв звичайні сірі штани, цього разу без дірок, і вільну чорну футболку, не розтягнуту. Повністю одягнувшись і закривши шафу, він почув несподіваний стукіт у двері.
– Заходьте! – крикнув Вільям, обернувшись.
  Двері повільно відчинилися, і в кімнату увійшов чоловік високого зросту, з міцною мускулистою статурою. Він був одягнений у бездоганно підігнаний чорний костюм та білосніжну сорочку, які підкреслювали його строгий вигляд. Коротке коричневе волосся було акуратно зачесане назад, відкриваючи різкі, грубі риси обличчя. Його карі очі, спокійні та впевнені, випромінювали незламну рішучість. Кожен його рух був сповнений стриманою силою, і в його погляді відчувалася прихована загроза, що миттєво заповнила кімнату своєю присутністю.
– Доброго ранку, Алексе, – привітався Вільям, побачивши помічника свого батька.
– Доброго ранку, містере Мур. Ваш сніданок готовий, – відповів Алекс з легким поклоном.
– Чудово, дякую що сказав. Я скоро спущуся.
  Алекс трохи вклонився і зачинив двері. Вільям вийшов зі своєї кімнати й рушив широким коридором. Тут стіни були прикрашені численними маленькими картинами, жодну з яких він не впізнавав. Підлогу вкривав світлий килим, а вздовж стін стояли високі горщики з рослинами. Юнак проживав у великому особняку, який належав його батькові, і кожен його крок відлунював у просторих кімнатах цього величезного дому. Підійшовши до дерев'яних сходів, він почав повільно спускатися вниз.

  Коли Вільям зайшов до їдальні, його очі зупинилися на великому дубовому столі, який виглядав надзвичайно розкішно разом із стільцями які були обвиті м'якою тканиною. Загалом, самий інтер'єр був гарним, кремові стіни на яких висіли картини різноманітних художників, а над столом світило яскраве світло від кришталевої люстри.
  Сівши за стіл, хлопець замислився, з чого почати. На столі було все, що потрібно для ідеального сніданку: вівсяна каша зі шматочками шоколаду та горіхів, смажене яйце з сосисками та соковитими помідорами, кілька золотистих тостів, арахісове масло та апельсиновий джем. Вільям вирішив насолоджуючись кожною стравою та смакуючи чудову їжу, яка була надзвичайно смачною й насиченою.
  Коли він доїв кашу та яйце, йому принесли гарячу чашку чорного чаю, який він із задоволенням почав пити. Все було просто чудово: вишуканий сніданок з різноманітними стравами, чудова погода, яка підіймала настрій. Проте бракувало лише одного — компанії. Вільям поглянув на протилежний бік столу, який був порожній, і відчув, як у його душі знову щось защемило. Він почав маленьким ножичком намазувати на хліб арахісове масло, коли ззаду підійшов Алекс.
– Коли спуститься батько? – спокійно спитав хлопець, кинувши погляд на годинник, що показував пів на одинадцяту.
– Містер Мур поснідав у своєму кабінеті, – відповів Алекс.
– Зрозуміло, – тихо сказав Вільям, відкушуючи шматок тоста. Він відчував себе трохи "не таким" в цьому великому особняку з високими стелями та холодними мармуровими підлогами.
  Він замислився, чи зможе коли-небудь поснідати разом з батьком. Хлопцю виповнилося двадцять років, і за п'ять років, що минули від його переїзду до батька, їм так і не вдалося зустрітися за ранковою трапезою. Коли його почав поглинати смуток, Вільям повільно доїв тости, відчуваючи хрусткі скибки під своїми зубами, і допив чай, дознава́ючи, як теплий напій зігріває його зсередини. Подякувавши за сніданок, він повернувся до своєї кімнати.

  Зайшовши всередину, він оглянув її. Стіни були обклеєні старовинними шпалерами з квітковими візерунками, меблі з темного дерева надавали кімнаті затишного, але дещо старомодного вигляду. На письмовому столі лежали книги та зошити, покладені так, як він їх залишив ще вчора ввечері. Вільям вирішив не змінювати інтер'єр цієї кімнати, тому все залишалося таким, як і тоді, коли він уперше сюди увійшов п'ять років тому. Він сів на ліжко, відчуваючи м'якість матраца, і задумався про те, як мало змінилося за цей час, і як багато він хотів би змінити. Тяжкі думки не покидали його, нагадуючи про самотність у великому будинку, де розкіш тільки підкреслювала його ізольованість. Вільям зітхнув і підвівся, відчуваючи, як під ногами м'яко прогинається килим.
  Щоб не гаяти час за марними мріями, він підійшов до книжкового стелажа, сповненого різноманітних видань, і почав обирати книгу для читання. Він повільно провів кінчиками пальців по корінцях книг, читаючи їхні назви. Старі томи з потертою обкладинкою, новіші видання з яскравими палітурками — усе це складало строкатий мікс літературних скарбів. Його погляд зупинився на фоліанті з позолоченим написом. Вільям обережно витягнув книгу, відчуваючи приємну вагу в руках і запах паперу.
– Ось цю почитаю.
  В його руках була одна з нещодавно куплених новинок. Взявши її, хлопець вийшов із кімнати та спустився вниз широкими сходами, що злегка скрипіли під ногами. Майже діставшись до виходу, він почув голос батька, який доносився з кухні. Зупинившись на мить, Вільям тихенько попрямував туди й заховався за дверима, щоб його не помітили.
  Батько стояв біля стола, але був повернутий спиною до Вільяма, з кимось розмовляючи по телефону. Його голос був тихим, але напруженим. Хлопець помітив, як батько нервово постукував пальцями по поверхні столу, а інколи кидав погляди на годинник, що висів на стіні.
– Я розумію, – говорить він. – Але ви повинні вирішити це негайно.
  Вільям, затамувавши подих, намагався зрозуміти, про що йшла мова. Хлопець відчув, як його серце почало битися швидше, і він несвідомо притиснув книгу до грудей, ніби вона могла дати йому якусь підтримку чи захист.
– Ви хочете сказати, що втратили весь товар?! – несподівано крикнув батько. – Не мямли! Як ви взагалі його втратили? І що з того?! Поверніть все до єдиного! Мені не цікаво, як ви це зробите. Якщо ви знову провалитесь, я не знаю, що з вами зроблю! Все, розмова закінчена. Я очікую, що це буде вирішено до кінця дня, – сказав він з рішучістю в голосі та закінчив розмову, вимкнувши телефон.
  Вільям, сховавшись за дверима, відчув, як холодний піт виступив на його лобі. Він ніколи раніше не бачив батька таким розлюченим. Книга в його руках здавалася важчою, а повітря навколо — густішим. Батько, все ще знервовано постукуючи пальцями по столу, зітхнув і повільно обернувся, але хлопець швидко відступив, намагаючись залишитися непоміченим. Сцена, яку він щойно побачив, викликала у нього безліч питань, і з кожним новим питанням його небажання перебувати у великому особняку ставало ще більш відчутним.

  Вільям тихо вислизнув з кухні, щоб його не зловили на підслуховуванні, і швидко рушив до виходу. Відчинивши двері, він вийшов до саду. Його бентежили слова батька. Хто був на тому кінці? Про що вони говорили? Який товар вони втратили? Чи було це пов'язано з батьковою компанією? Чим він насправді займається? Хлопець ніколи не цікавився батьковим бізнесом. Він знав лише, що компанія називається "Buro" і займається технікою, але якою саме — залишалося таємницею.
  Вільям піддався своїм думкам і не помітив, як опинився в саду, де квітнули його улюблені тюльпани. Вони росли вздовж кам'яної стежки, яка вела до затишного куточка серед зелених кущів, що надавали цьому місцю особливого шарму. Хлопець підійшов до білої альтанки, оточеної ніжно-рожевими трояндами, їхній аромат наповнював повітря солодким запахом. Він сів на дерев'яну лаву всередині альтанки й розгорнув книгу, готовий зануритися в її захопливу історію, намагаючись відірватися від своїх тривожних думок.
  Теплий весняний вітерець грався зі сторінками книги, ніжно торкаючись обличчя Вільяма. Запах квітів і свіжоскошеної трави створював мрійливу атмосферу. Юнак був настільки поглинений історією, що не помітив, як пролетіли години.
  Але раптом він почув кроки. Піднявши голову, Вільям побачив, як до нього наближається Алекс. Той зупинився поруч, легко вклонившись на знак привітання.
– Вибачте, що відволікаю, але настав час вирушати, – повідомив високий чоловік, його обличчя нічого не виражало.
– Вирушати? Куди? – запитав хлопець, нахиливши голову.
– До порту, – спокійно відповів Алекс.
– Порт? – Вільям почав дещо пригадувати. – Точно! Я зовсім забув, дякую, що нагадав.
– Не варто дякувати, це моя робота, – Алекс знову вклонився зі стриманою усмішкою. – Будь ласка, поспішайте.
– Так, звісно, – хлопець зморщив лоба від його тону, який був схожий на наказовий.
  Вільям закрив книгу, і повільно піднявся з лавки. Підійшовши до Алекса, який вже йшов попереду, він задумливо дивився на його широку спину.
"Якщо Алекс — помічник батька, то він, напевно, знає про його роботу." – подумав хлопець.
  Він відчував, як тривога збільшується всередині, змушуючи серце битися швидше від цікавості. Сонячні промені пробивалися крізь листя дерев, кидаючи мерехтливі тіні на стежку, по якій вони йшли. З кожним кроком юнак відчував, як посилюється його бажання дізнатися більше про батькову таємничу компанію.
– Алекс, а що ти знаєш про батькову компанію? Що це за "Buro"? – невимушено запитав Вільям, пильно стежачи за його реакцією.
– Це компанія, яка займається виробництвом електроніки. Вони спеціалізуються на розробці та випуску мобільних телефонів і планшетів, – спокійно пояснив Алекс.
– Цікаво. А ти багато про неї знаєш? 
– Ні, не дуже багато, – відповів чоловік, усміхнувшись і злегка стиснувши плечима. – Мені треба йти збирати речі, до зустрічі, – він знову вклонився, а його кроки легко відлунювались на вологому асфальті.
  Вільям розслабився і глибоко видихнув, Алекс його лякав. Він не розумів, чому, але щось у поведінці Алекса здавалося неправильним, навіть зловісним. Ніби той міг вбити його тут і зараз, в цю ж мить. По тілу юнака пробігли мурашки, від голови до кінчиків пальців ніг.
"Краще не думати про це, але щось підказує мені, що він просто уникнув розмови. Невже він щось приховує?" – промайнуло в його голові, коли він заходив до будинку і підіймався до своєї кімнати.
  Це все дуже дивно... У батька підозрілі розмови по телефону. Алекс точно щось приховує. Можливо, і їхня подорож має якусь конкретну мету? Вільям зупинився перед дверима своєї кімнати. Що це за думки у нього в голові? Це ж не якийсь фільм, щоб все так і було. Якась маячня.
  Він оглянувся навколо, ніби сподівався знайти підказку, яка допомогла б зрозуміти, що відбувається. Згадалися недавні натяки й обривки розмов, які тепер здавалися частиною якогось великого пазла.
"Може, я просто все перебільшую?" – подумав він, відкриваючи двері. Але відчуття тривоги не зникало.

  Підійшовши до шафи, він почав складати свої речі, ретельно перевіряючи все по кілька разів, щоб переконатися, що нічого не залишив. Звісно, він міг би попросити покоївку зібрати його одяг, але не хотів, щоб хтось торкався його речей та помітив особистий щоденник. Останнім часом Вільяму здавалося, що хтось намагається втрутитися в його приватне життя. Тому, він вирішив бути обережним і все зробити самостійно.
  Зібравши все необхідне, Вільям переодягнувся у свою улюблену білу футболку вільного крою, яку обожнював за її зручність та легкість. Він доповнив свій образ світлими джинсами, м'якими та зручними. Узявши свою чорну валізу, яку завжди брав із собою, він кинув останній погляд на кімнату, щоб переконатися, що нічого не забув. Спустившись сходами, біля дверей на нього вже чекав Алекс. З усмішкою хлопець передав йому свої речі.
– Містер Мур чекає на вас у машині, – сказав чоловік, взявши багаж і відчинивши вхідні двері, пропускаючи Вільяма вперед.
  Після того, як Алекс зачинив двері, вони неквапливо підійшли до чорного Mercedesa, який різко контрастував із яскравим сонячним світлом. Лакований корпус автомобіля блищав, відбиваючи промені сонця, а темні вікна приховували те що всередині. Алекс спритно відчинив задні двері, і Вільям плавно занурився в прохолодний салон, відчувши свіжий потік від кондиціонера. М’які шкіряні сидіння забезпечували максимальний комфорт, а затемнені вікна надавали відчуття затишної ізольованості від зовнішнього світу.
  Всередині пахло чоловічими парфумами та сигаретами, що змішувалися в химерному поєднанні. Вільям трохи скривився від цього запаху, його ніс вловив різкі ноти тютюну, але він швидко опанував себе, намагаючись не виказувати неприязні.
  Хлопець поглянув на свого батька, який сидів у шкіряному кріслі, занурений у свої думки. Напруга в повітрі була відчутною, коли батько зітхнув і, засвистівши крізь зуби, випустив тонкий струмінь диму. Сірий дим від сигарети повільно звивався в повітрі, перш ніж зникнути через відкрите вікно.
  Генрі Мур, бізнесмен, який досяг усього власними силами, був відомий своєю жорстокістю і безкомпромісністю. Його боялися і поважали, вважаючи людиною, здатною прибрати будь-яку перешкоду на своєму шляху. Високий і кремезний, з грубими руками, що здавалися надто великими для тонкої роботи з паперами, він мав вигляд людини, призначеної для великих справ. Його волосся, як і у Вільяма, було коричневим, але вже помітно посивілим — ознака шістдесяти років. Сьогодні він був одягнений у класичний костюм кольору хакі та чорну сорочку.
– Ти все зібрав? – грубим, вібруючим голосом запитав батько, його важкий погляд лише мимохідь торкнувся сина.
– Так, – тихо відповів Вільям.
– Добре, поїхали, Алексе.
– Так, пане, – відповів помічник.
  Машина плавно завелася і почала свій неквапливий рух вперед. Через десять хвилин, минувши вузькі вулички, вони під'їхали до високих чорних воріт, які автоматично відчинилися. Виїжджаючи з приватного паркування, Генрі передав ключі охоронцю, що стежив за в'їздом до приватного сектору. Автомобіль виїхав на головну дорогу, яка вела до порту, і поступово набирав швидкість. Вони проїжджали повз сірі, похмурі вулиці, на яких не було видно жодної душі. Вільям через вікно спостерігав, як одноманітні будинки змінювали один одного, наче нескінченний потік сірих кубів. Здавалося, що час тут застиг, і все навколо було занурене в нерухому тишу.
  Виїхавши на головну дорогу, Вільям почав розглядати різноманітні вивіски магазинів. Машина повільно зупинилась на червоне світло світлофора. Хлопець нудьгував, йому здавалося, що світлофор буде червоним нескінченно. Він спостерігав за перехожими, намагаючись знайти щось цікаве. Його погляд зупинився на чоловікові, одягненому в чорні штани та футболку того ж кольору. Чоловік виглядав нервовим і, здається, на когось чекав. Вільям не зміг розгледіти його обличчя, але щось у цьому силуеті незнайомця притягувало його увагу. Щось дуже знайоме. Хлопець зосередився на ньому навіть не відчувши як ліву руку почало трохи свербіти. Аж поки не під'їхало жовте таксі, і той чоловік швидко сів у нього. Коли загорілося зелене світло і машина рушила далі, Вільям відвів погляд від таксі, яке поїхало в протилежному напрямку. Він знову почав розглядати будинки та магазини, вловлюючи кожну деталь, що промайнула за вікном викинувши із голови силует незнайомця.

  Через декілька годин вони приїхали до порту. Було приблизно опівдні. Вільям спостерігав, як натовп із сотень людей заповнював пірс поруч із новим лайнером. Атмосфера була насичена хвилюванням та урочистістю.
  Рік тому світ приголомшила новина: у сучасних доках народжується новий "Титанік". Багато хто поставився до цього скептично, вважаючи новину вигадкою чи рекламним трюком. Адже після тієї жахливої катастрофи 1912 року, коли гордість інженерії обернулася трагедією, навіть згадка про відродження легендарного лайнера викликала хвилю сумнівів і обурення. Однак час минав, і сьогодні цей новий "Титанік", виплеканий найновішими технологіями та унікальними системами безпеки, був готовий вирушити у своє перше плавання — до Лондона.
  Під'їхавши ближче, можна було побачити, як люди обіймаються та вигукують побажання доброго шляху один одному. Людський потік ринув на борт корабля. Пасажири фотографувалися, деякі знімали відео, щоб зберегти цей момент назавжди. Чорна машина зупинилася, і Алекс швидко вискочив, щоб відчинити двері для Вільяма.
– Отже, це і є новий "Титанік"? Так круто виглядає, точно такий як у фільмі. Сподіваюся, цього разу нічого жахливого не станеться, – сказав він, оглядаючи корабель своїми зеленими очима.
  Вільям, захоплений дослідженням, вирішив дізнатися більше про будову корабля. Його завжди цікавили історії про різні трагедії, тому він занурився у вивчення.
  Під час будівництва нового лайнера використовували розміри затонулого "Титаніка". Довжина судна сягала 259,83 м, ширина — 28,19 м, а загальна місткість складала 46 327 тонн. Лайнер мав три гвинти та комбіновану силову установку. Він складався з двох комплектів чотирициліндрових поршневих парових двигунів, які обертали два трилопатеві бічні гвинти, і парової турбіни низького тиску, що обертала чотирилопатевий середній гвинт. Турбіна була розташована в кормовій частині, а парові машини — ближче до носа. У реконструкції судна використовували найновіші матеріали. Корабель був темно-синього кольору, а на кормі великими білими літерами було написано його назву.¹
– Не хвилюйся, – сказав батько, підійшовши ближче. – Я б не відплив на цьому кораблі, якби не був упевнений у його надійності.
– Не сумніваюсь, – пробурмотів хлопець.
– Алексе! – викрикнув Генрі. – Не забудь взяти наші валізи.
– Так, пане, – відповів чоловік, прямуючи до машини, щоб забрати речі.
  Вони пробиралися крізь натовп, що гомонів і шумів навколо. Вільям, зачарований величчю корабля, спостерігав, як корпус "Титаніка" виростає перед ним, мов величезна залізна стіна. Сонячні промені блищали на полірованій поверхні, додаючи кораблю ще більшої грандіозності. Вони впевнено крокували по містку, який злегка похитувався під їхніми ногами, і спустилися на палубу, де все виглядало бездоганно організованим і новим.
  Отримавши ключі від каюти, Вільям, сповнений захоплення та хвилювання, вирушив на пошуки своєї тимчасової домівки на кораблі. Кожен куточок лайнера здавався йому дивовижним, з розкішними килимами та витонченими лампами, що підкреслювали багатство інтер'єру. Незабаром він знайшов свою каюту, розташовану на тому ж поверсі, що й каюта батька, вони були сусідніми.
  Відчинивши двері своєї каюти, Вільям увійшов і відразу відчув легкий запах солоної води та деревини. Каюта була простора і затишна, з теплими дерев’яними панелями та м’яким освітленням. Відкривши вікно, він дозволив свіжому морському повітрю залити кімнату, наповнюючи її приємною прохолодою. За ним зайшов Алекс, поставив валізу на підлогу і мовчки вийшов. Юнак поглянув на багаж, вирішивши, що розкладе речі пізніше. Зараз йому дуже хочеться оглянути все навколо.

  Спершу він вирушив оглянути Великі Сходи "Титаніка". Вони були елегантно прикрашені різьбленим дубом, позолотою, витонченими скульптурами та величезним годинником. Вільям повільно піднявся по сходах, поклавши руку на гладке, тепле від дотику поруччя. Його увагу привернув циферблат годинника, оточений величною різьбленою панеллю з цифрами та написом: "Час пошани та коронації слави".
  Оглядаючись довкола, Вільям помітив, що приміщення освітлюється розкішним підвісним світильником. Піднявши голову, він побачив купол з кованого заліза та скла, крізь яке проникало природне світло, заливаючи сходову клітку м'яким сяйвом. Усе тут дихало величчю, і він відчув себе частиною цього незабутнього світу, повного краси та історії.
  На борту корабля він виявив безліч розкішних зручностей. Басейн із морською водою глибиною семи футів, де можна було освіжитися під час подорожі. Спортзал, оснащений різноманітними тренажерами для підтримки фізичної форми. Турецьку лазню, яка включала електричну ванну, парильню, прохолодну кімнату, масажну кімнату та гарячу кімнату для повного релаксу.
  Також тут була величезна приймальня та кімната для паління, де пасажири могли відпочити та поспілкуватися. Бібліотека, що вразила Вільяма своєю колекцією книг різних жанрів та мов, а також кімната для читання та письма, де він міг усамітнитися — це місце йому сподобалося найбільше.
  Також був ресторан з обслуговуванням по меню який пропонував вишукані страви, а два кафе надавали можливість насолодитися різними атмосферними моментами. Одне з кафе було оформлене в стилі французької кав'ярні біля тротуару, з барною стійкою, увитою плющем, і плетеними меблями. Друге кафе спеціалізувалося на чаю та легких закусках, звідки з веранди відкривався чудовий краєвид на океан, роблячи відпочинок тут незабутнім.
  Вийшовши на відкриту палубу, Вільям був приємно здивований її простором і затишком. Тут можна було не тільки прогулюватися, а й відпочивати на шезлонгах або дерев'яних лавках. Він вдихнув солодкий аромат квітів, посаджених у великих горщиках, розташованих по всій палубі, що додавало їй ще більшої чарівності.¹
  Повертаючись до своєї каюти, Вільям відчув легкий бриз вітру на обличчі та побачив, як сонце починає сідати за горизонтом, фарбуючи небо в теплі відтінки. Він почав розкладати свої речі, готуючись до вечері, яка мала розпочатися незабаром в одному з ресторанів на кораблі. Хлопець відчував збудження та очікування, передчуваючи, які пригоди чекають на нього під час цієї незабутньої подорожі.

***

  Чоловік, одягнутий у чорні джинси та футболку такого ж кольору, нетерпляче переминався з ноги на ногу, очікуючи на таксі, яке він викликав десять хвилин тому. Годинник на його зап’ясті тягнувся нестерпно повільно, і кожна секунда здавалася йому вічністю. Він і так вже запізнювався, що дратувало ще більше. Мускули на його обличчі напружувалися від гніву, очі блищали нетерпінням. Нарешті, через нескінченну хвилину, на горизонті з'явилося жовте таксі, яке під'їхало до нього. Чоловік з поспіхом відчинив двері, різко сів усередину і, нарешті, відчув невелике полегшення.
– До готелю "Spices", – сказав він водієві, не приховуючи своєї поспішності. – І якнайшвидше.
  Він нервово поглядав на годинник, час був його ворогом, а запізнення могло коштувати йому набагато більше, ніж просто гроші. Водій, помітивши напруження свого пасажира, вирішив не ставити зайвих питань, а просто додав швидкості. Автомобіль мчав вулицями міста, обганяючи інші машини та вміло оминаючи перешкоди. Вони доїхали до готелю всього за пів години. Коли таксі зупинилось біля входу, чоловік швидко розрахувався, навіть не чекаючи здачі, і вийшов. Він поспішно пройшов крізь фоє, піднявся на ліфті до свого номера, в якому зупинився напередодні, й миттєво зачинив за собою двері.
– Аян? Нарешті ти повернувся! – вигукнула дівчина, побачивши його у дверях. – Чому тебе так довго не було? 
  Дівчина була невисокого зросту, трохи пухкенька, з круглим обличчям, обрамленим білявим кучерявим волоссям та карими очима. Вона носила вільну весняну сукню блакитного кольору з принтом ромашок. Її обличчя, вкрите ледь помітним ластовинням, виглядало стривоженим.
– Хлоя, не переживай. Просто таксі затрималось, – Аян усміхнувся, намагаючись її заспокоїти.
  Хлоя помітно розслабилась і, зітхнувши, теж усміхнулась.
– А де Брендон? – спитав він.
– Я тут! – пролунало з іншої кімнати.
  До вітальні увійшов високий брюнет з овальним обличчям, прикрашеним легкою щетиною. Його блакитні очі світилися добротою і випромінювали тепло, а на обличчі грала дружня усмішка. Він був одягнений у добре сидячі сині джинси та сіру футболку, яка підкреслювала його спортивну статуру.
– Нарешті ти приїхав. Збирай свої речі, я вже викликав таксі, і воно буде тут за п’ять хвилин, – сказав Брендон.
– Гаразд, мамцю, – відповів Аян з усмішкою.
  Брендон зітхнув і скривився:
– Смішно, дуже смішно. Але серйозно, давай швидше, ми й так запізнюємося. 
– Окей! – пролунала відповідь чоловіка коли він увійшов до своєї кімнати та почав збирати речі.
  Він спеціально приїхав із Лондона до Саутгемптона, щоб потрапити на борт "Титаніка". Разом із ним поїхали Брендон та Хлоя, які захотіли допомогти йому з виконанням завдання. Вони працюють у поліції та є найкращими друзями Аяна, фактично, вони єдині його друзі. Чоловік познайомився з ними на першому курсі університету. Він не був дуже комунікабельним, тому з ним ніхто не спілкувався, але Брендон і Хлоя змогли подружитися з ним. Після закінчення навчання вони разом почали працювати в одному відділі поліції. Коли Аяну доручили завдання, пов'язане з Генрі Муром, він спочатку був проти того, щоб Брендон і Хлоя поїхали з ним, але не зміг їх переконати залишитися. Навіть його брат Дейн погодився з цією ідеєю та сказав, що так буде краще.
  Аян міг ще довго пригадувати своє минуле, але голосний крик Брендона вирвав його з цього стану.
– Аян! Таксі вже тут, виходь!
– Так, так, біжу і спотикаюсь!
  Чоловік акуратно підняв свою потерту коричневу дорожню сумку та футляр зі скрипкою, обережно перевіривши застібки. Він зупинився біля дверей і взув свої чорні кеди, що стояли у вицвілому куточку. Впевнившись, що нічого не залишив, він відчинив двері й вийшов із номера, кинувши останній погляд на тьмяне світло, що лилося з єдиного вікна.
  Покинувши готель, Аян підійшов до таксі, де вже сиділи Хлоя та Брендон. Хлоя, розташувавшись на передньому сидінні, повернулася до нього з теплою усмішкою.
– Нарешті! – весело сказала вона. – Всі готові?
  Брендон, що сидів позаду, відсунувся трохи вбік, звільняючи місце для Аяна. 
– Так, готові, – підтвердив чоловік, завантажуючи свою сумку та футляр зі скрипкою до багажника. Він сів на заднє сидіння поруч із Брендоном, двері таксі м'яко закрилися, і водій рушив з місця.
  Аян дивився у вікно машини, в думках безупинно повторюючи план, розроблений до найменших деталей. Тепер його звали Кріс Браун, і він був скрипалем, що прямував до Лондона на важливе прослуховування, яке мало відкрити йому двері до престижного оркестру. Поруч сиділи його друзі, Саллі та Ед Купери, подружжя, що погодилося супроводжувати його для моральної підтримки. Що ж казати, їм ці ролі найкраще підходять, вони ж все-таки зустрічаються, і являються спорідненими душами. Вони не було шоковані коли побачили ініціали на лівих руках, так як давно відчули потяг один до одного, але не наважувались признатися. А надписи тільки підштовхнули їх зізнатися в коханні, і після цього вони стали ідеальною парою. Аян навіть трохи ревнував, так як ще не зустрів свою споріднену душу. Але зараз це немає значення, важливе лише одне завдання: зустрітися з родиною Мур і завоювати їхню довіру, щоб усе пройшло бездоганно.

  Через тридцять хвилин вони прибули до порту. Компанія друзів вийшла з таксі, а водій передав їм їхні валізи, не забувши взяти оплату за проїзд. Вони обернулись і побачили корабель. "Титанік" височів над будинками, його величезний силует затуляв небо, не пропускаючи жодного сонячного променя.
– Цей корабель величезний. Наш план точно спрацює? – занепокоєно запитала Хлоя, стоячи поруч з Аяном і розглядаючи лайнер.
– Звичайно, мої плани завжди спрацьовують, – відповів він, глянувши на неї серйозним поглядом.
– У мене таке відчуття, що щось піде не так, – подав голос Брендон, підходячи до них.
– Що може піти не так? – запитав Аян, допитливо дивлячись на нього. – Хіба у мене коли-небудь щось йшло не по плану?
– Та ні... – Брендон опустив погляд і поклав праву руку на потилицю. – Просто відчуваю, що щось буде не так, – невпевнено сказав він.
– Відчуття тебе завжди підводили, – беземоційно відповів Аян, не звертаючи уваги на його слова. – Ходімо, скоро час відправлення.
  Вони підійшли до трапу, взявши свої валізи, і піднялися на палубу. Їм видали ключі до двох окремих кают.
– Чи не занадто це дорого? – запитала Хлоя. – Ми могли б жити разом, а не окремо.
– Не хвилюйся, Дейн все оплатив, – відповів Аян, починаючи шукати свою каюту.
  Хлоя і Брендон не здивувалися цій новині і теж вирушили на пошуки своєї каюти. Після декількох хвилин блукань коридорами, вони нарешті знайшли свої номери. На їхнє полегшення, каюти були розташовані поруч одна з одною. Брат Аяна подбав про всі деталі, щоб їхні каюти були на одному поверсі, недалеко від сходів й ліфта, забезпечуючи їм зручний доступ один до одного протягом подорожі. Це рішення мало полегшити їхні зустрічі і спільне проведення часу, а також дозволити швидко зреагувати у випадку непередбачуваних обставин.
– Зустрінемося ввечері, обговоримо все, – сказав Аян, заходячи до своєї каюти і зачиняючи двері за собою.
  Пара також вирушила до своєї каюти. Розпакувавши свої речі, Брендон, відчуваючи невгамовне бажання дослідити величезний корабель, запропонував Хлої прогулятися палубою, і вони разом пішли досліджувати її.
  Поки Аян стояв посеред просторої вітальні з широкою усмішкою на обличчі, а його очі сяяли від радості та хвилювання. Після того, як він акуратно поклав свої речі на старовинний дубовий стіл, він витягнув зі шкіряного футляра свою улюблену скрипку.
  Злегка провівши смичком по струнах, Аян заплющив очі та занурився у світ музики. Його пальці, ніби жили власним життям, ковзали по грифу, а мелодія поступово вливалася у простір, мов струмок, що проривається крізь каміння. З перших нот швидкої та веселої мелодії кімната, яка досі залишалася мовчазною, наповнилася життям і енергією.
  Аян кружляв по кімнаті, віддаючись ритму, і його дихання ставало все глибшим, тоді як мелодія захоплює його цілковито. Його серце билося в такт музиці, і він уже не міг відрізнити себе від своєї скрипки — здавалося, що вони обоє були одним цілим, єдиним живим організмом, створеним з дерева, металу та душі.
  Чоловік раптом засміявся, як дитина, що радіє першому сонячному променю після довгих днів дощу, і цей сміх прозвучав так природно на тлі музики, ніби був частиною її. Зупинившись навпроти вікна, крізь яке повільно пробивалися м'які промені призахідного сонця, він мимоволі обернувся до відображення у склі, ніби очікуючи, що хтось зараз там з'явиться.
– Гра розпочалась, – тихо, але впевнено видихнув він, коли закінчив грати мелодію.
  Його очі на мить залишилися заплющеними, а усмішка грала на вустах. Він нахилив голову з легким уклоном, наче звертаючись до невидимого глядача, що спостерігав за його імпровізованим концертом.

___________________________

1. Вся інформація про корабель взята з сайту Вікіпедія. https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BA