Неочікуваний момент,
Темрява настала.

Не знаю чому відчуваю її,
В залі суда не заплакав.

***

  В кімнаті панувала легка сутінь, крізь штори просочувалося лише кілька променів ранкового світла. Вільям прокинувся від нечітких, приглушених голосів, які доносилися з першого поверху. Прислухаючись до звуків знизу, хлопець відчув, як його серце починає битися трохи швидше. Щось було не так. Він повільно підвівся з ліжка, босі ноги торкнулися прохолодної дерев'яної підлоги, і це пробудило його остаточно.
  Спустившись сходами, Вільям одразу помітив двох поліціянтів. Вони стояли в коридорі разом з Алексом, який, судячи з усього, намагався вести жваву бесіду, хоча напруга в його голосі була майже відчутною.
– Алексе, що відбувається? – тихо запитав він, намагаючись не показати свого хвилювання.
  Алекс, помітно нервуючи, різко обернувся до Вільяма.
– Містер Мур, пробачте, що турбую вас так рано, – сказав Алекс знервовано. – Але ці два офіцери хочуть поговорити з вами. Це важливо.
  Один із поліціянтів, старший і міцнішої статури, зробив крок вперед.
– Ми постараємось не забрати у вас багато часу, містер Мур, – промовив він м'яким голосом.
  Вільям коротко кивнув, знову відчувши хвилювання, яке тихо наростало всередині.
– Добре, пройдемо на кухню, там поговоримо, – сказав він і повернувся до Алекса. – Алексе, проведи їх. Я скоро приєднаюся.
  Алекс мовчки кивнув і жестом запросив поліціянтів слідувати за ним. Вони пішли вузьким коридором до кухні, їхні кроки м'яко лунали по старій підлозі. Вільям, залишившись на кілька митей сам, повернувся до своєї кімнати. Він швидко натягнув штани та сорочку, замінивши піжаму на щось більш відповідне ситуації.
  Коли він знову спустився сходами та наблизився до кухні, відчуття тривоги не відступало, але він був рішуче налаштований з'ясувати, що ж сталося.
  На кухні панувала важка, майже нестерпна тиша. Алекс повільно приготував каву, сподіваючись, що прості дії допоможуть йому стримати нерви. Він акуратно налив її у чашки, але його руки трохи тремтіли. Поліціянти сиділи за столом мовчки, обмінюючись поглядами, ніби обговорюючи щось між собою без слів.
  Коли Вільям увійшов до кімнати, атмосфера ще більше загусла. Він обвів поглядом присутніх і повільно сів напроти офіцерів.
– Отже, що сталося? – запитав хлопець, намагаючись зберігати холоднокровність, хоча його руки ледь помітно здригалися.
  Один із поліціянтів підняв голову і подивився на нього, в його очах було те саме співчуття, яке Вільям так ненавидів бачити. Співчуття завжди несло за собою щось погане.
– Ми прийшли повідомити вас про вашого батька, – почав офіцер, обережно добираючи слова.
  Вільям відчув, як його дихання стало важчим, а всередині розлилося відчуття холоду.
– Слухаю, – відповів він, намагаючись тримати себе в руках.
– Сьогодні відбудеться суд, – продовжив поліціянт. – Буде винесено вердикт щодо його ув'язнення.
– Суд? – вигукнув Вільям, не в змозі приховати шок. – Вердикт? Ув'язнення? Невже все так погано?
  Його голос почав тремтіти, у голові роєм носилися думки. Він не міг зрозуміти, як це можливо — щойно вони почали відновлювати стосунки з батьком, а тепер його хочуть посадити у в'язницю?
  Другий поліціянт, який до цього сидів мовчки, підняв голову і тихо промовив:
– На жаль, це необхідне рішення. Процес йшов уже давно, і сьогодні буде оголошено остаточний вердикт. Ви повинні бути присутніми о 14:00 у залі Високого суду Лондона.
  Слова лунали у вухах Вільяма, ніби хтось викрикував їх крізь товстий шар води. Світ навколо нього почав уповільнюватися, немов втратив свою реальність. Це не мало так закінчуватися.
– Ми підемо, проводжати нас не треба, – сказав старший поліціянт, піднімаючись з місця.
  Вільям навіть не помітив, як поліціянти залишили будинок. Він залишився сидіти за столом, ніби прикований, а в голові метушливо кружляли думки, схожі на зірвані листки, які безладно носить вітер. Йому потрібно було зібратися, заспокоїтися і підготувати себе до того, що на нього чекало попереду. Але як підготуватися до того, що може перевернути твоє життя?
  До початку судового слухання залишалося лише дві години. Вільям розумів, що йому потрібно приїхати раніше, аби зустрітися з батьком, поговорити з ним, можливо, навіть спробувати зрозуміти, що насправді сталося. Проте думка про зустріч з ним викликала в юнака змішані емоції — страх, гнів, розгубленість. Що він скаже батькові? Що почує у відповідь?
  Алекс приніс сніданок і чашку гарячого чаю. Вільям поглядав на страву, але апетиту не було. Все ж він почав повільно жувати, кожен шматочок здавався йому механічним рухом. Його нерви були, як струна, натягнуті до межі.
  Закінчивши зі сніданком, Вільям підвівся з-за столу, відчуваючи, як важкість ситуації тисне на його плечі. Він піднявся до своєї кімнати та довго стояв під душем, дозволяючи гарячій воді змивати нервове напруження.
  Вільям вимкнув душ і, обгорнувшись рушником, вийшов. Він знайшов у шафі свій класичний чорний костюм, той, який носив лише на особливі випадки. Цей день був більше, ніж особливий, він був вирішальним. Юнак неквапливо одягнувся, намагаючись дати собі час, щоб прийти до тями. Оглянув себе в дзеркалі — суворе обличчя, чіткі лінії костюма, і тільки в очах читалося щось, чого він не міг приховати — хвилювання і страх.
  Після цього Вільям покликав Алекса.
– Підготуй, будь ласка, автомобіль.
  Алекс кивнув і швидко пішов виконувати прохання.

  Покинувши будинок, Вільям і Алекс вирушили до суду. Дорога зайняла всього годину, але для Вільяма ця подорож здавалася нескінченною. Кожна хвилина тягнулася, ніби час сам вирішив знущатися з нього. Він дивився у вікно автомобіля, але не бачив нічого конкретного — лише розмиті образи, які нічого не значили в порівнянні з майбутнім слуханням.
  Коли вони нарешті доїхали, Вільям відчув, як у ньому зароджується хвилювання, таке сильне, що майже ставало фізичним. Серце гупало у вухах, поки Алекс паркував машину біля величного входу до суду. Хлопець на мить затримався, вдихнув глибоко, спробувавши опанувати себе.
  Він піднявся сходами до масивних важких дверей суду і рішуче розмахнув їх. Усередині панувала майже містична тиша. Вільям пройшов по коридору, що нагадував храм, де гучно лунав кожен його крок, віддаючись дзвінким ехо між великими колонами. Висока стеля здавалася не просто далекою — вона стискала простір навколо, ніби намагалася змусити його відчути свою незначність у цьому місці.
  Він знайшов залу, де мало відбутися слухання, і сів на лаву біля дверей. Його руки були стиснуті в кулаки, серце билося швидше, ніж зазвичай, але хлопець зібрав свої думки в кулак. Він повинен був зустрітися з батьком і підтримати його, як би важко це не було.
  Час минав повільно, і поступово в зал почали заходити люди. Вільям з кожною хвилиною напружено підіймав голову, намагаючись побачити серед них свого батька. І нарешті він з'явився. Генрі. В кайданах. Вільям відчув, як у грудях болісно стислося серце. Поруч із Генрі йшов Джеймс, також у кайданах. За ними йшли двоє поліціянтів, мовчазні та суворі.
  Вільям стрімко піднявся зі свого місця, його ноги самі понесли його до батька.
– Тату! – гукнув він, не стримуючи емоцій.
  Генрі обернувся, і в його очах одночасно засяяли радість і тривога.
– Вільяме? Що ти тут робиш? – запитав він, здивований, але водночас зворушений.
– Мені сказали приїхати сюди, на твоє слухання, – відповів хлопець, роблячи крок вперед, щоб бути ближче до батька.
  Але його шлях раптово заблокували. Один із поліціянтів рішуче схопив його за руку, зупиняючи його порив.
– Ви не можете підходити ближче, містер Мур. Прошу вас відійти, – суворо сказав офіцер, не дивлячись на хлопця.
  Вільям повернув голову, щоб побачити, хто його зупинив, і на мить здригнувся — це був Брендон. Їхні погляди перетнулися, і в очах Брендона промайнуло щось схоже на співчуття, але не було часу на слова. Вільям вирвав свою руку з його захоплення, але знав, що далі йти не варто. Його місце було тут, поруч, але не ближче.
  Генрі слабко усміхнувся своєму сину. Ця усмішка була сумішшю батьківської любові та відчаю, можливо, останньої надії на те, що Вільям все-таки зможе жити краще, ніж він сам. Хлопець спробував відповісти тим самим, але його усмішка вийшла натягнутою і болісно сумною. Він не хотів, щоб так все склалося.
  Його батька, разом з Джеймсом, повели далі в зал суду. Коли двері за ними зачинилися, Вільям відчув, як щось всередині нього зламалося. Він глибоко зітхнув, зібравши залишки мужності, і, хоч кожен його крок віддавався тягарем у грудях, увійшов до зали суду. Відчуття було таке, ніби він увійшов у пастку, з якої вже не буде виходу. Його батько та Джеймс сиділи поруч, схилені та безмовні, а їх адвокат зосереджено щось переглядав у своїх паперах.
  Вільям зайняв місце неподалік, намагаючись вловити хоч якийсь зв’язок із батьком, хоч на мить відчути його присутність і дати йому знати, що він тут.
– Встати, суд іде! – пролунало з гучномовця, і всі в залі одномоментно піднялися.
  Вільям відчув, як адреналін розливається по його тілу. Суддя з'явився у залі — суворий чоловік у мантії, з обличчям, на якому читалися досвід і незворушність. Він зайняв своє місце за масивним столом, від чого здавався ще більшим.
  Коли всі повільно сіли, напруга в залі лише зросла.
– Сьогодні ми розглядаємо справу Генрі Мура та Джеймса Річа, – почав суддя рівним, проте владним голосом. – Їх звинувачують у нелегальному продажу зброї та незаконній купівлі наркотичних речовин...
  Ці слова, як удари молота, відлунювались в голові Вільяма, але він не міг повністю зосередитися на них. Здавалося, що між ним і реальністю виникла невидима стіна, яка блокує все, крім власних думок і биття серця. Його розум відчайдушно намагався відкинути те, що відбувалося, ніби це був жахливий сон, з якого він ось-ось прокинеться.
– Генрі Мур і Джеймс Річ засуджуються до 15 років ув'язнення без права на дострокове звільнення, – пролунали фінальні слова судді, після чого в залі запанувала гнітюча тиша, яка розривалася лише гучним ударом молотка, що остаточно закріпив їхню долю.
  Для Вільяма цей звук був схожий на вибух. Реальність різко повернулася, як холодний душ. Він знову почав відчувати та чути — і звук, і тремтіння в повітрі, і навіть рух своїх власних рук. Все це стало нестерпно реальним. 15 років... Батька не буде 15 років! Ця цифра, наче гострий ніж, прорізала його свідомість.
– Тату! – викрикнув він, його голос раптово прорізав гнітючу тишу залу, привертаючи до себе погляди.
  Генрі повернувся, обличчя його було сповнене суму та болю. В цей момент поліціянти почали виводити його з зали. Вільям відчув, як щось всередині нього зламалося. Він підвівся, його ноги самі понесли його за батьком, немов він намагався утримати те, що вже втрачав. Але двері закрилися перед ним.
  Вільям не роздумуючи вибіг із зали, серце гупало в грудях, кожен удар віддавався болем. Він побіг коридором, намагаючись наздогнати батька. Його кроки лунали по всій будівлі, наче грім, але юнак не міг зупинитися. Він біг, відчуваючи лише одне — якщо він зараз не побачить батька, не скаже йому те, що має сказати, він не зможе більше жити спокійно.
– Тату! – Вільям кинувся до батька, обійнявши його так міцно, ніби це могло зупинити невблаганний хід часу.
  Він вчепився в нього, відчуваючи тепло його тіла, сподіваючись, що цей момент затягнеться вічно. Поліціянти спробували їх розділити, але хлопець не відпускав. Він тримався так, наче їхні руки були останнім зв’язком із минулим, яке щойно вислизнуло з-під ніг.
– Вільяме... – прошепотів Генрі, його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася вся глибина емоцій, яких він не міг показати.
  Вільям підняв очі, червоні від сліз, і подивився на батька. Генрі, хоч і змарнілий від переживань та випробувань, дивився на сина з ніжною усмішкою. Усмішка ця була сумною, але водночас сповненою тієї сили, яку він завжди намагався передати своєму синові.
– Все добре, синку... Відпусти мене, – Генрі спробував промовити це якомога спокійніше, хоча й сам ледве тримався.
  Вільям повільно ослабив обійми, наче це було найважче рішення в його житті. Він відступив, але не міг відірвати погляду від батька, відчуваючи, як серце розривається на шматки.
– Тату... – прошепотів він, ковтаючи сльози, що вже безупинно текли по його щоках.
  Генрі, помітивши це, ще раз усміхнувся, хоч сльози блищали в його очах.
– Я люблю тебе, синку. Запам'ятай це, – промовив він, вкладаючи в ці слова всю свою любов.
  Його погляд був останньою ниточкою між ними, поки поліціянти не повели його далі.
  Вільям стояв, розбитий, безпорадно дивлячись, як батька відводять. Його силует повільно зникав за поворотом, а разом із ним і частинка життя, яка більше ніколи не буде такою, як раніше.
– Я приходитиму до тебе! – крикнув Вільям услід, коли Генрі вже зник з поля зору, але відчуття порожнечі, яке залишилося, тільки поглибилося.
  Хлопець стояв у порожньому коридорі суду, відчуваючи, як світ навколо нього стискається. Все, що він собі уявляв, усе, на що він сподівався після розмови з батьком, тепер виглядало далеким і майже примарним.
  Юнак повільно опустився на підлогу, схопившись за голову руками. Сльози підступали, наче хвиля, готова знести його, але він продовжував боротися з ними, стискуючи зуби. Якби він дозволив собі заплакати зараз, здавалося б, що весь світ розсиплеться на дрібні шматочки.
  Сидячи так, занурений у свої думки та болісні переживання, він раптом почув кроки за спиною. Вільям підняв голову та обернувся. В кінці коридору стояв Аян у своєму завжди акуратному чорному пальті.
  Девіс стояв нерухомо, дивлячись на Вільяма з виразом співчуття, що здалося юнакові майже справжнім. На мить у хлопця виникло сильне бажання підійти до нього, відчути підтримку, знайти опору в цьому спустошеному світі. Але разом із цим спогади про минуле, про той біль, який Аян завдав йому, нагадали про себе.
  Він витер сльози та підвівся, намагаючись стримати тремтіння в голосі та серці. Зібравши всю силу волі, він відвернувся від Девіса і попрямував уперед, не бажаючи більше озиратися. Сльози, що котилися по його щоках, здавалися незупинними, але він уперто йшов далі, намагаючись вирватися з цього болісного стану. Кожен його крок ставав все швидшим, поки не перетворився на біг.
  Вільям вибіг із суду, не звертаючи уваги на шум довкола, лише відчуваючи, як сльози палили його обличчя, наче їх несли невидимі течії вітру. Він вскочив у машину, де на нього вже чекав Алекс. Жодного слова не було сказано. Алекс завів автомобіль, і вони рушили додому.

  Прибувши додому, Вільям мовчки пройшов через вітальню, прямуючи до своєї кімнати. Він не звертав уваги на оточення, ніби все навколо перестало існувати. Знявши важкий костюм, він направився до ванної, сподіваючись хоч трохи полегшити свій стан.
  Теплі струмені води огортали його тіло, змінюючи відчуття втоми на щось м'якше, майже спокійне. Вільям відкинув голову назад, дозволяючи воді стікати по обличчю, ніби вона могла змити всі його тривоги, біль і безсилля.
  Коли він нарешті вийшов, одягнув зручний домашній одяг і відчув легку втому, поки не пролунав стукіт. Алекс стояв у коридорі, стримано повідомляючи, що вечеря готова. Вільям знизав плечима і спустився на кухню, хоча апетиту не було зовсім. Їжа лежала перед ним, але кожен шматок здавався позбавленим смаку.
  Після вечері Вільям повернувся до своєї кімнати та підійшов до балконних дверей. Відчинивши їх, він вийшов назовні, вдихнувши свіже вечірнє повітря. Він сів у крісло, загорнувшись у теплий плед, який прихопив із собою. Повіки хлопця важчали, і невдовзі він заснув.

  Темрява огортає Вільяма, поглинаючи його з усіх боків. Він стоїть у незнайомому місці, відчуваючи, як страх проникає у кожну клітину його тіла. І раптом, підлога під ним зникає, і він починає стрімко падати в порожнечу. Холодний вітер мчить повз його обличчя, а тіло наче невагоме, зависає у нескінченному падінні. Це падіння триває надто довго, кожна секунда здається вічністю, а темрява стає ще щільнішою. Він заплющує очі, намагаючись відгородитися від цього кошмару.
  Несподівано він відчуває під собою тверду поверхню. Вільям розплющує очі — він більше не падає. Оглянувши своє тіло, він помічає, що прив'язаний до стільця. Його руки й ноги міцно скуті мотузками, а перед ним — порожнеча. Жодної живої душі, лише тиша, що здається гнітючою.
– Тут хтось є? – крик виривається з його горла, але відповідь не приходить.
  Раптом щось починає рухатися по підлозі. Вільям напружено вдивляється в темряву і бачить довгий, загрозливий силует. Наближаючись, він поступово розпізнає його: це змія. Велика, темна, з лусками, що відблискують у слабкому світлі. Вона повзе прямо до нього, звиваючись своїм тілом і шиплячи. Це те, чого він боявся все життя — його найбільший кошмар ожив перед ним.
– Рятуйте, – ледь ворушачи губами, він вимовляє слова.
  Змія наближається, шиплячи все голосніше. Її довгий язик постійно висовується, пробуючи повітря. Вона ось-ось досягне його, коли раптом... зникає. Просто розчиняється у повітрі, наче її ніколи й не було. Вільям озирається навколо, намагаючись знайти її, але ніде жодного сліду.
  І раптом він відчуває щось на своїх ногах. Серце стискається, він опускає погляд і бачить ту саму змію, яка повзе по його тілу. Її холодні луски торкаються його шкіри, змушуючи його кров застигати. Вона повільно, але невідворотно підіймається вище, а Вільям не може рухатися, паралізований від жаху.
– Рятуйте! – крик виривається з його грудей, коли змія підійматися до його обличчя, роззявляючи пащу.

  Хлопець прокинувся з криком, його серце калатало в грудях, немов хотіло вирватися назовні. Він швидко розплющив очі й побачив перед собою нічне небо, яке сяяло міріадами зірок. Яскравий місяць кидав тьмяні примарні тіні на землю, надаючи всьому навколо містичного вигляду. Дихання було нерівним, він відчував, як його охоплює незрозуміла тривога.
  Зібравшись, Вільям підвівся з крісла на балконі й повільно зачиняючи двері, підійшов до дверей своєї кімнати. Він завмер, відчувши щось дивне — невидиму загрозу, яка нависла над ним.
  Він повільно відчинив двері й почав спускатися сходами. Кожен його крок лунав, наче удар грому, розриваючи тишу, яка панувала в будинку.
  Тремтячи, він увійшов на кухню й увімкнув світло. Приміщення було порожнім. Він нервово ковтнув і обернувся, коли ззаду нього скрипнула підлога, напружуючи очі, вдивляючись у темряву.
– Алексе? – голос його зірвався.
  Але відповідь не пролунала. Здавалося, час застиг. Кожна секунда тягнулася нескінченно, наче липкий туман страху, який обгортав його з усіх боків. Вільям відчував, як холодний піт струмує по його спині. Він знову озирнувся навколо, і тоді побачив щось — тінь у кутку ворухнулася.
  Вільям заціпенів. Холодний жах скував його тіло, він не міг зрушити з місця, не міг дихати. Хтось, або щось, ховалося в темряві, непомітне, загрозливе. У горлі пересохло, але він все-таки змусив себе заговорити.
– Хто там? – тихо прошепотів він, намагаючись зберігати спокій, але його голос тремтів.
  Жодної відповіді не було, лише глибока, гнітюча тиша. І раптом, світло на кухні різко згасло, зануривши все навколо у темряву. Хлопець почув, як серце гупає, якби могло — воно б вистрибнуло з грудей. Темрява насувалася, стискаючи його, накочуючи хвилями тривоги. Вільям відчував, як паніка охоплює його повністю, паралізуючи.
  Раптово хтось підійшов ззаду й схопив його. На обличчя хлопця притиснули шматок тканини з різним запахом. Він намагався вирватися, дихання стало уривчастим. Хлопець спробував закричати, але крик заглушило тиснуче відчуття, що покривало його рот і ніс. Він метався, бив нападника, намагаючись вирватися з пастки, але його рухи ставали слабшими.
  Кожен вдих приносив з собою дивну сонливість. Світ перед очима почав пливти, все зливалося в одне, ніби він опинився в іншому вимірі. Його ноги важчали, немов були прив'язані до землі.
  Перед тим, як втратити свідомість, Вільям почув тихе шепотіння, яке лунало в його голові, мовби це були останні слова, які він міг почути в цьому світі. Холодні руки незнайомця тримали його міцно, і останнє, що він відчув перед тим, як впасти в безодню, був тихий голос, що зник разом із ним у темряві.

***

  Холодно, дуже холодно. Вільям прокинувся, повільно розплющив очі та оглянувся навколо. 
  Він знаходився у занедбаному старому будинку, в одній з його запилених, майже зруйнованих кімнат. Темрява огортала все навколо, майже нічого не було видно. Лише бліде місячне світло просочувалося крізь щілини на стелі, кидаючи примарні тіні на стіни. 
  Вільям сидів на скрипучому дерев'яному кріслі, міцно прив'язаний за руки та ноги товстим шнуром. Його голова розколювалась від нестерпного болю, а рот був заклеєний товстою смужкою скотчу, що не дозволяв видавати жодного звуку. 
  Навколо панувала гнітюча тиша, яку порушували лише слабкі шарудіння мишей та щурів, що бігали під підлогою. Вільям намагався пригадати, скільки часу він тут провів: година, можливо дві. Але втрата відчуття часу тільки додавала безпорадності.
  Раптом здалеку пролунав скрип гнилих дощок. Хтось ішов до нього. Важкі кроки лунали все ближче, віддаючи тривожним відлунням у його серці. 
– Ти вже прокинувся? 
  Голос чоловіка розрізав тишу. Вільям підняв голову і подивився прямо перед собою. У тьмяному світлі він побачив високий силует, але обличчя незнайомця залишалося прихованим у тіні. 
– Точно, ти ж не можеш говорити. Зараз усе виправлю. 
  Незнайомець почав підходити ближче. Хлопець дивився, як він наближається, серце калатало від страху. Ось він став настільки близько, що він зміг розгледіти його риси. 
  Вільям широко розплющив очі, в яких ясно читався шок. Перед ним стояв Алекс. Його погляд був холодним, але губи скривила легка посмішка. Він повільно підняв руку і торкнувся скотчу, який закривав йому рот. Одним різким рухом він відірвав його. Вільям скрикнув, відчувши пекучий біль на губах. 
– Ось, тепер можеш говорити. 
  Хлопець мовчав, намагаючись стримати себе. Алекс уважно дивився на нього, посмішка не зникала з його обличчя. 
– Бачу, ти не очікував, що це буду я, – голос Алекса прорізав тишу кімнати, наче лезо ножа.
– Навіщо тобі це? – поспіхом перебив його Вільям. Його голос тремтів від страху, перемішаного з обуренням. Він відчував, як руки стають липкими від поту, серце гупає десь біля горла.
  Але Алекс не дав йому закінчити. Удар по обличчю був настільки раптовим і сильним, що на секунду у Вільяма потемніло в очах. Він зчепив зуби, відчуваючи гіркий присмак крові в роті. Алекс стояв над ним, його очі палахкотіли від люті, немов він ось-ось вибухне.
– Ти ще питаєш! Це все чортовий Аян! – заволав Алекс, його голос розрізав повітря. – Через нього Джеймса засадили у в'язницю!
  Ці слова обпекли Вільяма. В його голові з блискавичною швидкістю почали з’являтися жахливі здогадки.
"Так він працював із ним," – майнуло у його свідомості. Кожен шматочок пазла починав ставати на свої місця, і це його лякало ще більше.
  Алекс різко видихнув, намагаючись знову стати собою, проте його дихання було нерівним. Він облизав губи, хрипко заговорив, наче пояснював щось надзвичайно важливе:
– Джеймс довірив мені стежити за вами... Я був такий щасливий допомагати йому. Він би мене похвалив. Можливо, погладив би по голові... сказав би, що я молодець, – його голос поступово ставав химерним, звучав надто тихо, надто схвильовано.
  Він здавався справжнім психом. Очі палали, божевільна посмішка розтягувалася на його обличчі, додаючи йому вигляду небезпечного звіра, що готовий ось-ось накинутися на свою жертву.
– Але тепер цього не буде, – прохрипів Алекс, зробивши ще один крок до Вільяма. – І це Девіс винен у тому, що мій рай зруйновано!
  Він нахилився, майже торкаючись обличчя Вільяма своїм, шепочучи, ніби це таємна змова:
– А ти допоможеш мені заманити його. Ти станеш приманкою.
  Алекс різко відступив і витягнув телефон. Він швидко зробив кілька знімків Вільяма, немов фіксуючи здобич перед тим, як розпочати полювання. Потім, натискаючи на клавіатуру зі швидкістю блискавки, він написав комусь повідомлення. Закінчивши, він недбало кинув телефон на підлогу поруч з хлопцем. Екран телефону світився, його світло розрізало напівтемряву кімнати.
– Ти думаєш, він не здогадається, що це пастка? – промовив Вільям, намагаючись виграти трохи часу. Він відчував, як ноги та руки починають німіти від довгого перебування в незручній позиції.
– Звісно, здогадається, – посміхнувся Алекс, роблячи крок назад. – Але ти тут. Він прийде по тебе. Хто ж залишить свою споріднену душу гнити серед щурів? Правильно, ніхто.
  Сказавши це, Алекс ще раз окинув Вільяма поглядом і вийшов з кімнати, залишивши його самого. Тиша знову нависла над приміщенням, але цього разу вона була важкою, тиснучою. Хлопець намагався боротися зі сном, хоча голова боліла після удару, а тіло німіло від безсилля.
  Раптом тишу кімнати прорізав різкий звук дзвінка. Вільям здригнувся, відчуваючи, як по венах знову рине адреналін. Телефон задзвонив несподівано, його мерехтливий екран сліпив очі в напівтемряві, відображаючи незнайомий номер. Хлопець напружився, намагаючись дотягнутися до телефону, але мотузки міцно зв'язали його руки, не залишаючи йому жодних шансів. Дзвінок повторювався знову і знову, кожен раз додаючи все більше тривоги в його груди.
  Зрештою, телефон замовк. Мертва тиша опустилася на кімнату, і тільки повільне миготіння екрана свідчило про те, що він остаточно розрядився. Зникло останнє джерело зв'язку зі світом.
"Скільки часу я тут?" – подумав Вільям.
  Час здавався тягучим, невизначеним, він міг пробути тут годину або всього кілька хвилин — це вже не мало значення. Втома поволі з'їдала його. Головний біль трохи відступив, але тіло вимагало відпочинку. Сухість у горлі нагадувала про спрагу, а бурчання в животі — про голод. Він знав, що заснути не можна, інакше він може не прокинутись.
  Несподівано підлога під ним скрипнула. Вільям напружився, намагаючись не ворушитися.
"Алекс повернувся," – подумав він.
  Але кроки були інші — легкі, майже нечутні, не схожі на важкі й рішучі кроки Алекса. Чи це був хтось інший? Холодний страх стиснув йому груди. Хтось іще знав про це місце?
  Кроки наближалися. Серце Вільяма калатало в грудях, він затамував подих, слухаючи, як звук кроків поступово затих. І раптом у дверях з'явився незнайомець. Його силует був тьмяно окреслений місячним світлом, і хоча Вільям не міг чітко розгледіти його обличчя, щось у його поставі видалося знайомим.
– Хто це?! – крикнув він, відчуваючи, як тривога підкрадається до нього хвилями.
  Фігура повільно підійшла ближче, і нарешті місячне світло освітило його обличчя.
– Вільяме! – знайомий голос проломив страх.
– Аян? – Вільям не міг повірити своїм очам.
  Девіс, зосереджений і спокійний, кинувся до Вільяма впавши на коліна, його руки швидко почали розв'язувати мотузки. Рухи були різкими, але впевненими, і Вільям бачив, як обличчя Аяна перекосилося від напруження.
– Що ти тут робиш? – запитав хлопець приголомшено, все ще не вірячи, що його друг насправді тут.
– Визволяю тебе, – коротко відповів Аян, не піднімаючи погляду. Він був занадто зосереджений на вузлах, наче це було єдине, що мало значення в цей момент.
– Ти не мусив приходити, – тихо сказав Вільям.
  Аян не відповів. Він завершив свою роботу і підвівся, допомагаючи хлопцю встати на ноги. М'язи Вільяма боліли від тривалої нерухомості, але поступово кров почала знову циркулювати в його кінцівках, знімаючи оніміння. Він похитнувся, але Аян утримав його, подаючи руку для підтримки.
– Але дякую, що прийшов, – прошепотів Вільям, дивлячись йому в очі.
– Не дякуй, – холодно відрізав Аян, відводячи погляд. – Я не міг не прийти.
  Хлопець відчув, як у його грудях щось стиснулося. Він розумів: Аян тут не тільки заради нього. Щось у його поведінці підказувало Вільяму, що є інша причина для цього ризикованого порятунку.
"Він прийшов не лише для того, щоб визволити мене, – зрозумів Вільям зі злістю. – Йому потрібен Алекс. Він один із людей Річа."
  Аян наче вловив його думки. Він підійшов ближче, поклав руки на плечі хлопця, але Вільям зімкнув їх, відштовхнувши його назад. Обидва спинилися, дивлячись один одному в очі, між ними повисла важка тиша.
– Вільяме, ти...
  Але слова Аяна було перервано насмішкуватим голосом.
– Аян Девіс, як я радий тебе бачити.
  Аян миттєво повернувся спиною до Вільяма, щоб захистити його від загрози, і зустрів погляд Алекса, який наближався, тримаючи в руці пістолет.
– Я думав, ти з'явишся раніше, але це не має значення, – сказав Алекс, зупиняючись перед ними. – Ти тут, і це все, що мені потрібно, – він підняв пістолет і націлив його на Аяна. – Може, ти хочеш сказати останні слова, перш ніж я зроблю це? Куля швидко потрапить прямо у твоє серце.
  Вільям схопив руку Аяна, відчуваючи, як його трясе від страху. Як він міг бути таким спокійним у такій ситуації?
– Так, я маю кілька слів для тебе, Алекс... або краще сказати, Зак Гейс.
– Звідки ти знаєш? – обличчя Закa стало збентеженим.
– Я все знаю, – Аян відповів з напруженою впевненістю. – Ти полковник у відставці, колишній офіцер, що через травму почав працювати на мафію. Ти снайпер Річа та його споріднена душа. Мені продовжувати?
– Ні, не потрібно, – прошипів Зак, його голос був сповнений роздратування.
– Тоді краще опусти зброю.
– Чому я маю це зробити?
– Цей будинок оточений поліцією. Навіть якщо ти застрелиш мене, тебе все одно затримають. І збільшать строк ув'язнення Річа, можливо ще на п'ять, – пояснив Аян, його голос залишався спокійним, але в ньому відчувався натяк на тривогу.
– Нам немає чого втрачати, – Зак відповів з глузуванням. – Так хоч я потраплю до в'язниці, де мене чекатиме дорогий Джеймс. А думка про те, що тебе не буде поруч, мені теж подобається. Прощавай. Гарної дороги до Пекла!
  Зак натиснув на курок.

БАХ

  У момент пострілу для Вільяма час наче сповільнився. Він не усвідомив, як потягнув Аяна за собою і став перед ним, щоб захистити. Не зрозумів, коли відчув біль в плечі, і коли почав падати.
  Кімната наповнилася хаосом — крики, звуки, людські голоси. Вільям відчув, як його підіймають на руки. Перед очима з'явилося розмите обличчя Аяна, на якому читалася тривога і глибоке хвилювання.
  Аян щось говорив, але звуки були приглушені, а відлуння пострілу не відпускало Вільяма. Він відчував, як свідомість поступово гасне, а темрява починає поглинати його.

  Тонкий писк приладів і знайомий різкий запах ліків заповнювали кімнату. Вільям повільно розплющив очі, його погляд розфокусовано блукав по білих стінах. Лікарня. Він одразу зрозумів це за стерильним, незатишним простором і приглушеним світлом.
  Він спробував підняти руку, але щось заважало. Повернувши голову, Вільям побачив, що Аян тримає його праву руку, міцно стиснувши пальці, неначе боявся, що вона зникне. Аян спав, згорбившись на незручному стільці, його обличчя було виснаженим, але в його позі відчувалась прихована напруга, яка не покидала його навіть уві сні.
– Аян, – тихо покликав Вільям, голос його був ще слабким.
  Девіс здригнувся від несподіванки, повільно підняв голову і зустрів погляд Вільяма. На мить його очі були порожніми від втоми, але коли він усвідомив, що Вільям прокинувся, його обличчя моментально проясніло. Без роздумів, він підскочив і обійняв хлопця, пригортаючи його до себе з таким відчайдушним полегшенням, наче він втратив його назавжди.
– Вільяме! Ти прокинувся! Який я радий! – його голос тремтів від емоцій.
– Ей, не так сильно... задушиш, – прохрипів Вільям, намагаючись ковтнути повітря і ляскаючи Аяна по руках, які надто міцно стискали його за шию.
– Ох, пробач, – винувато промовив Аян і відпустив його, швидко повертаючись на стілець.
  Вільям спробував піднятися на ліжку, але його тіло одразу відповіло на це гострим болем у лівому плечі. Він скривився від різкого пронизливе відчуття. Аян помітив це і нахилився ближче.
– Що сталося? Плече болить? Покликати лікаря?
– Ні, не треба, – відповів Вільям, вдихаючи глибше, щоб заспокоїти біль. – Все нормально, просто трохи закололо.
– Якщо щось захочеш, просто скажи. Я зроблю все, що потрібно, – голос Айана був сповнений щирої турботи.
– Чому? – несподівано запитав Вільям, нахмуривши брови.
  Аян виглядав спантеличеним.
– Що "чому"? – перепитав він.
– Чому ти так хвилюєшся? Чому допомагаєш мені? Після всього...
– Тому, що ти мені не байдужий. А ще... ми споріднені душі, тому... – Аян намагався пояснити, але Вільям миттєво обірвав його.
– Споріднені душі? – саркастично посміхнувся юнак, гіркота заповнила його голос. – Та невже? А я думав, що тобі байдуже.
– Вільяме, це не так! – почав виправдовуватися Аян, але Вільям не дав йому шансу закінчити.
– Тобі нагадати, що ти зробив зі мною? Після всього, що було між нами, ти просто зник. Залишивши один короткий лист із "пробач", де не було ні пояснень, ні відповідей. А тепер ти тут, і очікуєш, що я повірю тобі знову? Не сподівайся! – Вільям не міг стримати емоцій, гнів виривався з нього, неначе це був єдиний спосіб вгамувати ту глибоку образу, яка давно палила його зсередини.
  Між ними повисла важка тиша. Аян сидів, мовчки дивлячись на Вільяма. Його обличчя було сповнене болю, але він не відвів погляду.
  Вільям із силою стиснув щелепи, намагаючись стримати сльози, що знову почали підступати до очей. Чому, чорт забирай, він хоче плакати через цього покидька?
  Перед ним сидить Аян, нахиляючись ближче, його очі сповнені болю, каяття, відчайдушного бажання виправити те, що він зруйнував.
– Вільяме, – промовив він з хрипким голосом. – Я знаю, що завдав тобі болю. І повір, це не було моїм вибором. Я залишив тебе не тому, що хотів, а тому, що мусив. Це було заради твоєї безпеки.
– Для моєї безпеки? А як щодо моїх почуттів? Ти просто пішов, без жодного слова, залишивши мене в невідомості. Як це взагалі можна пробачити?
  Аян відвів погляд, його голос затих.
– Я знаю... – тихо промовив він, його слова звучали майже зламано. – Я втратив твою довіру. І розумію, що повернути її буде майже неможливо. Але я зараз тут. Я готовий зробити все, щоб це виправити. Прошу, дай мені другий шанс.
  Вільям мовчки дивився на нього, спостерігаючи за тим, як в очах Аяна відбивалася біль. В його душі йшла суперечка: біль у плечі нагадував про нещодавній постріл, але і про те, що Аян ризикував життям, щоб врятувати його. Його серце рвалося на частини від внутрішньої боротьби — довіритися знову чи ні?
  Аян зітхнув, опускаючи голову. Він здавався таким вразливим, як ніколи раніше.
– Я знаю, що вчинив жахливо, – сказав він, глянувши на Вільяма знизу вгору. – Ти маєш повне право ненавидіти мене. Але, чорт забирай, я не міг навіть уявити, що закохаюсь у тебе так сильно. І це не через те, що ми споріднені душі, не через ці написи на наших руках. Ні. Ти б мене зачарував, навіть якби доля обрала для мене когось іншого. Я люблю тебе за те, ким ти є. Твої думки, твої слова, твоя сила, твої руки, твоє тіло. Ти для мене все. Ти неймовірний.
  Аян зробив паузу, вдихнувши глибоко, наче наважуючись на останній крок.
– Якщо ти мені не повіриш, якщо захочеш, щоб я пішов, я піду. І більше ніколи не повернуся. Але знай, що кожне моє слово було щирим. Я кохаю тебе.
  Слова Аяна повисли в повітрі. Вільям сидів мовчки, намагаючись переварити все, що почув. Його серце билося шалено, а думки плуталися, намагаючись знайти сенс у цій розмові. Він хотів кричати, обурюватись, відштовхнути його. Але всередині все кричало інше.
  "Ти мені потрібен!" – його думки були, мов крик у тиші. – Ти потрібен мені, щоб це життя не здавалося таким пустим. Мені потрібно, щоб ти залишився, бо без тебе світ втрачає сенс. Я потребую тебе, щоб кожен день був наповнений твоїм теплом. Ти мені потрібен, бо без тебе все руйнується, перетворюється на попіл, який вітер розносить у порожнечу. Мені потрібно, щоб ти повернув моє серце до життя. Без тебе воно розбите на тисячі уламків. Я потребую хоча б одного маяка надії у цьому безмежному морі болю."
  Вільям міцно стиснув простирадло під собою, боячись, що його справжні почуття вирвуться назовні, що він знову відкриється і буде поранений. Хлопець заплющив очі, намагаючись вгамувати бурю всередині. Він глибоко вдихнув і повільно видихнув. Кожна фраза Аяна наче проникала прямо в його душу, розбурхуючи спогади та відчуття, які він намагався сховати глибоко всередині. Він зібрав усю свою волю в кулак, щоб сказати те, що мусив.
  Розплющивши очі, він зустрівся з поглядом Аяна.
– Я вірю тобі, – почав він, і побачив, як очі Аяна засяяли надією. — Але... я хочу, щоб ти пішов.
  Останні слова вийшли шорсткими, ніби їх вирвали з його горла силоміць. Вільям швидко відвернувся, щоб не дозволити Девісу побачити біль, який пломенів у його погляді, загасивши всі його сили.
– Ти справді цього хочеш? – тихо спитав Аян.
  Його голос, хоч і був спокійним, ніби пронизував повітря, відчутний біль лунав у кожній ноті. Ці слова неначе нависали між ними, наче хмара, що готувалася до зливи.
– Так, – ледь чутно відповів Вільям, відчуваючи, як невидимий вогонь охоплює його ліву руку, палаючи від зраненого серця.
  Девіс повільно підвівся, його постать наче стала тінню у м'якому світлі кімнати.
– Гаразд, – тихо мовив він, і ця простота в словах була як ножем у серце. – Бувай, Вільяме. Швидкого одужання...
  Вільям дивився, як Аян прямує до дверей, його кроки були тяжкими, майже нерішучими. Хлопець відчував, що кожен його крок лише збільшує відстань між ними, не лише фізично, а й душевно. Коли двері зачинилися з легким стуком, це здавалося кінцем чогось значно більшого, ніж просто розмови. Сльози, які він стримував, нарешті прорвалися. Вони потекли по його обличчю, і він не міг їх зупинити. Наче потоп, вони змели останні залишки його сили.
"Так буде краще. Так буде краще..." – повторював він собі, мов мантру, намагаючись переконати себе у правильності свого вибору.
  Його думки були заплутаними, вони знову й знову поверталися до обличчя Аяна, до того погляду, сповненого тієї ж гіркоти, що й у нього. Вільям знав, що і той відчував такий самий біль. Чи міг він просто так відпустити це? Чи міг відпустити те, що тримало їх разом, попри всі труднощі?
  Десь за стіною тихо пролунав звук — життя продовжувалося за межами цієї кімнати, десь у коридорі, але зараз для Вільяма це життя здавалося чужим і далеким. Він був ізольованим у своїй маленькій лікарняній капсулі, де його оточували лише спогади, сумніви та біль.