Розділ 1. Початок подорожі
Розділ 2. Незнайомець
Розділ 3. Ти знайшов мене
Розділ 4. Сон та поцілунок
Розділ 5. Брехлива близькість
Розділ 6. Болісне слово
Розділ 7. Кінець подорожі
Розділ 8. Справжня правда
Розділ 9. Темрява
Розділ 10. Знову
Розділ 11. Рішення
Розділ 12. Повернення додому
Розділ 13. Кінець омани
Розділ 9. Темрява
Вітні прокинулася від голосів, що лунали знизу. Вона розплющила очі, піднялася з ліжка і вийшла із кімнати.

Спустившись сходами, дівчина побачила як Алекс розмовляв із двома поліціянтами.

– Алексе, що відбувається? – спитала вона.
– Місіс Мур, я не хотів вам заважати. Але ці двоє поліціянтів хочуть поговорити з вами.
– Ми не займемо багато часу, місіс Мур, – сказав один із поліціянтів.
– Гаразд, ходімо на кухню. Алексе, проведи їх. Я зараз до вас спущуся.
– Йдіть за мною.

Алекс разом із поліціянтами пішли на кухню. Вітні швидко піднялася до своєї кімнати та переодягнулася.

Зайшовши на кухню, вона сіла навпроти них.

– Про що ви хотіли поговорити?
– Ми хотіли вас повідомити, про вашого батька.
– Слухаю.
– Сьогодні відбудеться суд.
– Суд? – шоковано спитала Вітні. – Навіщо він? – схвильовано продовжила вона.
– Буде винесено вердикт щодо їх ув'язнення.
– Вердикт? Ув'язнення? Невже все так погано?
– Мені шкода, але це потрібне рішення. Ви повинні бути там о 14:00 у залі Високого суду Лондона.

Вітні не знала, що робити. Вони тільки-но почали нормально розмовляти, а зараз його можуть забрати до в'язниці. Це зовсім не те, чого чекала дівчина. Все мало бути добре.

– Ми підемо, проводжати нас не треба.

Вона навіть не помітила, як поліціянти покинули будинок. Дівчина сиділа за столом і думала. Їй потрібно морально підготуватися до суду.

До самого початку слухання залишилося лише дві години. Вітні треба приїхати швидше та зустрітися з батьком та поговорити.

Дівчині принесли сніданок та чашку чаю. Вітні поїла і піднялася до своєї кімнати. Прийняв душ, вона переодягнулася у класичний костюм. Дівчина попросила Алекса підготувати машину.

Виїхавши з дому, вони поїхали до суду. Дорога зайняла одну годину, але це був найдовший шлях в її житті. Зупинившись біля входу, Вітні вийшла із машини.

Піднявшись сходами, дівчина відчинила масивні двері. У залі нікого не було, Вітні йшла порожнім тихим коридором, тільки звук її підборів розбавляв простір навколо неї дзвінкими звуками. Великі колони тиснули на неї, посилюючи хвилювання.

Вона дійшла до зали, в якій мали проводити слухання. І сіла на лаву, що стояла біля дверей, щоб почекати коли прийде батько.

Через деякий час до зали почали приходити люди. Вітні підняла голову, щоб подивитися чи йде батько. І ось вона його помітила, Генрі йшов у наручниках, а біля нього посміхаючись, йде Джеймс теж у них. За ними йшли двоє поліціянтів.

Вітні піднялася зі свого місця і підійшла до батька.

– Тату! – гукнула вона.
– Вітні? Що ти тут робиш? – здивовано спитав батько.
– Мені сказали приїхати сюди, щоб бути на твоєму слуханні, – Вітні хотіла підійти ближче, але їй не дали.

Один із поліціянтів схопив її за руку.

– Ви не можете підходити ближче місіс Мур, прошу вас відійти.

Вітні повернула голову і здивувалася. За руку її тримав Брендон. Дівчина швидко забрала її, але ближче не підійшла.

Батько їй усміхнувся, дівчина теж намагалася видавити усмішку, але їй не вдалося. Вона схвильовано дивилася, як батька повели до зали суду.

Вітні увійшла слідом, це був великий зал. Батько з Річем сиділи разом, а біля них був адвокат. Дівчина зайняла місце, яке було ближче до батька.

– Встати, суд іде!

Люди встали й чекали, доки суддя сяде за свій стіл. Коли всі сіли, розпочалося слухання.

– Сьогодні ми розглядаємо справу про ув'язнення Генрі Мура та Джеймса Річа за статтями про нелегальний продаж зброї та про незаконну купівлю хімічних речовин...

Вітні не слухала, що говорив суддя. Її ніби огорнув вакуум, що не пропускає інших звуків, вона тільки чула, як її серце сильно билося від хвилювання в грудях.

– З усіма доказами, які ми маємо, містер Мур і містер Річ засуджені на 15 років перебування у в'язниці без можливості дострокового звільнення та викупу, – суддя стукнув дерев'яним молотком під кінець свого рішення.

Вітні прийшла до тями, коли батька і Джеймса почали виводити із зали. Дівчина підвелася, 15 років. 15 років батько буде у в'язниці!

– Тату! – крикнула вона.

Генрі повернувся до неї, його обличчя було схвильоване. Поліціянти зачинили двері. Вітні швидко вийшла із зали й побігла до батька. Вона бігла коридором, поки не наздогнала їх.

– Тату! – вона підбігла до батька та обійняла його.

Поліціянти намагалися відштовхнути її, але дівчина не здавалася.

– Вітні, – прошепотів батько.

Вона підняла на нього заплакані очі, батько ніжно посміхався до неї.

– Все добре, відпусти мене.

Вітні повільно відпустила його та відійшла.

– Тату ... – проковтуючи сльози сказала вона.
- Я люблю тебе доню, запам'ятай це, – поліціянти повели його.
– Я приходитиму до тебе! – крикнула Вітні, коли батько вже зник за поворотом.

Дівчина стояла одна у порожньому коридорі. Це не те, що вона хотіла. Їй хотілося провести час із батьком, зараз особливо, коли вони все вирішили та поговорили. Вона мала стільки планів.

Вітні присіла і схопила голову руками. Сльози капали на підлогу. Вона б довго сиділа тут, але позаду неї почулися звуки.

Дівчина підвелася й обернулася на звук. Неподалік стояв він. У своєму незмінному чорному пальті. Вітні дивилася на Аяна який стояв і не ворушився.

Він стояв і не відводив погляду від неї. Чоловік виглядав схвильовано, ніби переживав за Вітні.

Але дівчина просто сказала собі, що це їй здалося. Вітні так хотіла підійти до Аяна. Але сама себе зупиняла. Девіс і так завдав їй занадто багато болю, тому просто відвернулася від нього і пішла.

З кожним новим кроком вона йшла швидше, доки не почала бігти. Вона вибігла із суду і сіла у машину. Алекс завів її, і вони поїхали додому.

Зайшовши до будинку, дівчина піднялася до своєї кімнати. Зняла із себе одяг та пройшла у ванну. Вітні стояла під теплими струменями води, відкинувши голову назад, підставляючи під них обличчя.

Вийшовши з душу, дівчина переодягнулася. У двері постукали, то був Алекс, він сказав, що їжа вже готова. Вітні спустилася на кухню, поїла і знову піднялася до себе.

Відчинивши двері на балкон, вона сіла на крісло і накрилася пледом, який взяла із собою. Тепле вечірнє повітря зігрівало і розслабляло її. Повіки повільно закрилися і Вітні заснула.

Повсюди темрява, вона стоїть, десь, не знати. Занадто темно, неочікувано підлога зникла і вона почала падати. Вітні летить вниз, таке відчуття, що вона дуже довго падає. Навколо ще й досі кромішня темрява. Закривши очі, вона відчула що сидить. Відкривши їх, вона оглянула себе. Її тіло було прив'язане до стільця, перед нею нікого не було.

– Тут хтось є? – щосили крикнула вона.

По підлозі почало щось ворушитися, вона побачила довгий силует. Придивившись, це була величезна змія яка повільно повзла до неї.

– Рятуйте, – ледве ворушачи губами промовила вона.

Змія буда все ближче і ближче, вона шипіла та висувала свій довгий язик. Вона неочікувано пропала. Вітні озиралася довкола, щоб знайти її. Але її ніде не було, дівчина почала трястись від страху. Що буде далі, це зовсім не смішно.

Вітні заклякла, по її ногах щось повзло. Глянувши на низ, вона помітила цю змію, яка повільно рухалась по ній.

– Рятуйте! – крикнула Вітні щосили коли змія появилася перед її обличчям майже кусаючи.

Дівчина прокинулася від крику. Вона швидко розплющила очі, на вулиці було темно. Небо вкрите зірками, і світить яскравий місяць.

Вставши з крісла, Вітні вийшла і закрила балкон. Підійшовши до дверей, вона зупинилася. Щось її почало турбувати. Вона повільно відчинила двері та тихо спустилася сходами. У будинку було надзвичайно тихо. Дуже тихо. Занадто тихо.

Тремтячи, Вітні пройшла на кухню. Вона увімкнула світло, нікого не було. Ззаду неї скрипнула підлога. Дівчина обернула голову на звук. У темряві нікого не було видно.

– Алекс? – сівшим голосом спитала вона надіючись, що це він.

Але ніхто не відповів, різко світло на кухні згасло. Вітні затремтіла від страху. Темрява натискала на неї все більше з кожною секундою. Вона не знала, що робити. Несподівано хтось підійшов до неї ззаду і закрив ніс та рот якимось куском тканини чимось змоченим.

Вітні почала вириватися, намагалася кричати, била того, хто її тримав, але нічого не виходило. З кожним новим вдихом, дівчину почало клонити в сон. Вона повільно ослабла у чужих руках і провалилася в приємну пітьму сну.
© Яна Янко,
книга «Омана».
Розділ 10. Знову
Коментарі