Розділ 1. Початок подорожі
Розділ 2. Незнайомець
Розділ 3. Ти знайшов мене
Розділ 4. Сон та поцілунок
Розділ 5. Брехлива близькість
Розділ 6. Болісне слово
Розділ 7. Кінець подорожі
Розділ 8. Справжня правда
Розділ 9. Темрява
Розділ 10. Знову
Розділ 11. Рішення
Розділ 12. Повернення додому
Розділ 13. Кінець омани
Розділ 3. Ти знайшов мене
Вітні повільно відкрила очі коли заграв будильник. Вимкнувши його, дівчина потягнулася повністю прокинувшись. Вона встала з ліжка та підійшла до маленького круглого віконця та почала розглядати блакитний океан який виблискував під першими променями сонця.

Вітні не очікувала, що засне так швидко на новому місці. Їй завжди було складно спати в незнайомому місці, а тут, нічого. Вона навіть не пам'ятає коли заснула, їй нічого не снилось і вона легко прокинулась. На цьому кораблі відбуваються якісь дива, ніяк інакше.

Вітні посміхнулася й відвернулась від віконця та пройшла до ванни, прийнявши душ і почистивши зуби. Дівчина одягла рожеву сукню та розчесала волосся залишивши його розпущеним. Нанесла легкий макіяж та трохи духів, взула кеди та вийшла із каюти, зайшла в кафе яке розташоване на веранді.

Вона вже почала вибирати місце де їй сісти, але неочікувано побачила батька який сидів за третім столом.

– Добрий ранок, – привіталася Вітні підходячи до нього.

Генрі підняв погляд від газети та глянув на дівчину.

– Добрий, – відповів батько.

Вітні сіла на вільний стілець та взяла в руки меню. Вона замовила собі італійський сніданок в який входить: вівсяна каша з ягодами, лосось зі шпинатом і брускета з томатами. З напоїв, вибрала зелений чай з лимоном. Коли їй принесли замовлення, вона почала їсти, а батько пив лише каву.

В цей безхмарний день, сонячне світло повністю заливало веранду, створюючи чудову атмосферу від якої підіймався настрій.

А Вітні із батьком мовчки снідають, уперше вони зустрілися так рано. Відчувається очевидна натягнутість. За столом чути легкий стукіт столового наряддя об тарілки.

– Вітні, – кличе батько.
– Так? – трохи розгублено питає дівчина.
– Тобі тут подобається?
– Ну, так. Тут чудово.
– Гаразд, я радий.

І знову тиша, батько повертається до читання газети. Вітні хотіла продовжити цей неочікувано початий діалог, але не знає про що говорити. Вони ніколи відверто не розмовляли. Просто казали один одному декілька слів, але на цьому їхні розмови закінчувались.

Батько ніколи не цікавився її життям. Які у неї оцінки в школі, чи завела друзів. Не цікавився на кого вона вирішила навчатися. Навіть коли їй було дуже погано після смерті матері, вона не наважувалась говорити про це. Боявшись у відповідь отримати байдужий погляд як у першу їхню зустріч.

У її дні народження Алекс передавав від батька подарунки. Це були різні речі, наприклад: новий телефон, яким вона зараз користується; багато брендового одягу, який просто висить десь у шафі. Але дівчина була рада навіть цим речам, її тішило те, що батько не забув про цей день.

І ось, хороша можливість поспілкуватись, а в неї немає ідей з чого почати. Їй багато чого хотілось запитати, але хіба вона має на це право? Те, що вони живуть разом, нічого не означає. Вони не мають спільних інтересів. Вона не знає чим займається батько, тільки те, що у нього своя компанія. Тому він такий багатий, і це все, більше нічого.

Все, Вітні вирішила, потрібно щось сказати. Зібравшись із силами, дівчина підняла погляд на батька. Хотіла уже почати, але передумала та опустила очі. Чому це так складно? Чому ніколи не буває просто? Так, потрібно заспокоїтись, це не страшно, все у неї вийде. Видихнувши, дівчина вже була готова почати розмову, але батько почав вставати.

– Ти куди? – вирвалось у неї.
– У мене ще є справи. Я звільнюся тільки під вечір, тому на обід можеш не чекати.
– Гаразд, - сумно відповіла Вітні.

Генрі попрощався та пішов. Дівчина не була здивована, так відбувалося завжди, але все одно якось сумно стало. Вітні не ображалася на нього за це, немає сенсу. Тому доївши свою порцію, вона встала та повільно пішла до своєї каюти.

Зайшовши всередину, Вітні ще раз оглянула каюту, вона досить затишна.

Спочатку ми бачимо велику вітальню у світлих кольорах. М'який килим, по якому так приємно ходити босоніж, щоб краще можна було відчути його м'якість і тепло. Комфортний сірий диван із великими подушками. Біля нього стояв журнальний столик, на який можна покласти книгу або чашку із якимось напоєм. Ввечері накрившись теплим пледом, чудово вийде відпочити.

На стінах висять картини відомих художників: "Генріка" Пабло Пікассо; "Мати Вістлера" Джеймса Вістлера; "Дівчина з перловою сережкою" Яна Вермеєра; "Постійність пам'яті" Сальвадора Далі та "Зоряна ніч" Вінсента Ван Гога. Звичайно це не оригінали, всього лише хороша копія.

Спальня Вітні сподобалася найбільше. Велике ліжко з м'якою та теплою ковдрою і багатьма подушками. Невелика біла шафа, коричневий письмовий стіл на якому лежала її книга яку вона привезла із собою, та чорне комфортне крісло. Тут теж було кілька картин і невеличкий бежевий килим.

На спинці ліжка лежала чорна куртка. Підійшовши ближче, Вітні взяла її й піднесла до обличчя. Вдихнувши повними грудьми, вона знову змогла відчути легкий аромат того незнайомця.

Образ того чоловіка зберігся у її пам'яті. Вона не забула тих глибоких блакитних очей, які дивилися на неї як ті два озерця. Тих сильних рук, які ніжно торкалися її щік та плечей. Його теплий подих біля шиї, від якого по всьому тілу побігли мурашки. Та голос який можна слухати вічно.

Вітні так сильно замріялася, що зовсім забула для чого прийшла. Потрібно знайти того чоловіка і віддати йому куртку та подякувати за неї. Але де його шукати? Можливо, під час прогулянки палубою вони зустрінуться?

Вітні знайшла свою екосумку та поклала туди куртку і вийшла із каюти. Перш ніж йти на палубу, дівчина спочатку вирішила оглянути басейн, але він був закритий. Потім пішла до лазні, але вона теж закрита. Спортзал був відкритим, зайшовши всередину в залі було тільки десять людей. Вона пішла в кафе та оглянула кожне, але і в них його не було. Вона очікувала що незнайомець буде в бібліотеці, але ні, його там теж не було.

Вітні вийшла на палубу. Як завжди тут було багато людей, вони розмовляли між собою та сміялись. А діти гралися, бігаючи між ними. Настрій у дівчини одразу ж піднявся. Посмішка з'явилася на її обличчі. З гарним настроєм вона знову почала шукати незнайомця.

Минуло чимало часу, а чоловік так і не з'явився. Вітні сіла на лаву. Скільки вона вже його шукає? Довго. Діставши телефон вона глянула на годину і здивувалася, вже час для обіду. Дівчина видихнула та встала, можливо вони зустрінуться у ресторані.

Вітні зайшла всередину та зайняла столик за яким вечеряла вчора. На сусіднє крісло поклала свою сумку, батько все одно не прийде. Дівчина на обід вибрала собі: печену картоплю з тушкованим м'ясом приправленим різними спеціями та сметаною. Перед тим як їй принесуть їжу вона оглянула зал. Людей було багато, але того незнайомця не було.

Сумно видихнувши, вона чекала коли їй принесуть страви й увесь час шукала цього чоловіка. Коли їй принесли її замовлення, вона почала повільно їсти. З'ївши усе до кінця, за цей час він так і не прийшов. Дівчина піднялася і вийшла із ресторану. Вітні ще раз вирішила піти на палубу та оглянути її. Але так його і не знайшла.

Зупинившись, вона поклала руки на поручні. Поглянувши вперед, перед нею відкривався чудовий вид.

Промені яскравого сонця виблискували на поверхні океану. Це було схоже, ніби вся поверхня вкрита крихітними діамантами, які так хочеться забрати собі на згадку. І закрити в скляній баночці маленького розміру, щоб коли ставало лячно та темно, можна було висвітлити ними все у собі, позбавляючись страхів та переживань.

Вітні настільки занурилась у свої думки, що не помічала нічого довкола. Цікаво, скільки часу пройшло поки вона тут стояла? Немає значення, зараз їй і так добре.

– Чудова погода, чи не так?

Ох, цей голос. Вона впізнає його із тисячі. Повільно повернувши голову, біля неї стояв той самий незнайомець.

– А, що? Погода? Так, вона чудова, – схвильовано відповіла Вітні.
– Нам вчора так і не вдалося познайомитись, – чоловік мило усміхнувся та простягнув руку. – Мене звати Кріс Браун.

Вітні сильно почервоніла, але відриває руку від поручнів і простягає йому.

– Рада познайомитись з вами, містер Браун, – тремтячим голосом відповідає вона.

Вони тиснуть один одному руки. Дівчина відчуває як її рука починає пітніти, тому швидко забирає її. Кріс від такої реакції почав посміхатися. Вітні просто була неспроможна відвести погляд від цієї усмішки. Вони мовчать кілька секунд.

– То, як ваше ім'я?

Здригнувшись, вона знову почервоніла. Скільки вона вже так витріщається? Як же соромно!

– Ох, так звичайно, пробачте. Я Вітні, Вітні Мур.
– Приємно познайомитись. Ви вчора не замерзли?
– Завдяки вам ні, – вона дістає з сумки куртку. – Я шукала вас, хотіла її віддати. Дякую за турботу.
– Вам не обов'язково було, але дякую, – чоловік забрав куртку. – Я радий знову вас бачити.
– Я теж, ви не проти перейти на "Ти"? А то якось незручно, ви не так же і старший за мене.
– Ви праві, я тільки за. Вчора ти була засмучена, сподіваюсь усе гаразд?
– Так, все чудово, тепер.

Вони замовчали, що говорити далі? Якось ніяково. Вітні так хотіла ще раз зустріти його, і ось він тут. Дівчина не пам'ятала, щоб колись так сильно хвилювалась як зараз.

– Ти не проти піти прогулятись?

Вітні розгублено глянула на нього. Він хоче погуляти, удвох?

– Чому б ні, я не проти, – засоромившись відповіла дівчина.
– Прекрасно.

Кріс та Вітні прогулюються по кормі, йдучи повз розвалених на палубних кріслах людей у косому світлі предвечірнього сонце. Спочатку вони йшли мовчки, але дівчина почала розмову перша.

– Так, чим ти займаєшся?
– Ну, я граю на скрипці.
– Як чудово! Я теж колись грала на музичному інструменті, – сказала вона.
– На якому саме? Хоча ні, не кажи. Я зможу вгадати.
– Справді? Тоді спробуй, давай, – вона посміхнулася. – Ніколи не вгадаєш.
– Хмм, дай подумати, – його обличчя прийняло задумливий вигляд. – Я зрозумів, ти грала на контрабасі.
– Що? Як ти здогадався?! – Вітні шоковано глянула на нього.
– Вгадав, і потрапив просто у яблучко.
– Неможливо просто вгадати.
_ Чому ні? Я просто подумав, що саме цей інструмент тобі підійде. Як бачиш, я не помилився.
- Так, і справді. Ніколи не подумала б, що мені підійде контрабас. Я довго на ньому не грала, тільки коли навчалася в середній школі, – зупинившись вона поглянула на Брауна. – Не проти якщо ми сядемо.
– Не проти, – він мило усміхнувся.

Вони сіли на корабельні крісла, один навпроти одного.

– Гаразд, розкажеш трохи про себе? – спитала Вітні.
– Ну, моє життя не було таким цікавим. Я часто хворів коли був маленьким, тож навчанався вдома. Батьки наймали мені найкращих репетиторів, щоб я не відставав від своїх однолітків. Якось по телевірозу йшов концерт, виступав один скрипаль. Мені так сподобалась його гра, що наступного ж дня сказав батькам що хочу грати на скрипці. Вони погодились і купили її. Вчителі мене не вчили, я сам навчився грати. Потім мені набридло грати чужу музику, тож почав створювати свою. Завжди зі мною був записник в який я писав мелодію, коли до мене приходило натхнення. Тепер мені скрипкою легше показувати емоції які я відчуваю. Зараз я даю концерти в різних країнах. Якраз їду до Лондона на прослуховування в оркестр, набридло одному виступати.
– Круто! Я таж хочу послухати як ти граєш, – усміхнулася Вітні.
– Я зіграю тобі особисто.
– Чудово, а коли?
– Не знаю, думаю скоро, – Кріс глянув на неї. – Тепер твоя черга розповідати про себе.
– Як ти вже зрозумів, я ходила до простої середньої школи. Потім була старша школа. Тепер поступатиму на бюджет до університету на лікаря. У мене досить багато друзів, був один хлопець, його звали Марк. Але ми розбіглися через рік відносин, не знаю в чому причина, він мені так і не пояснив. Мене це зовсім не засмутило, можливо я навіть його не любила. Ну, а тепер я тут, це все, – розповіла Вітні.
– Значить на лікаря, а на якого саме?
– На хірурга, – гордо відповіла вона.
– Сміливо, будеш життя людей рятувати.
– Ага, коли померла мама. Я вирішила стати лікарем, щоб інші діти ніколи не відчули те саме, що і я тоді, – Вітні сумно усміхнулася.
– Гарна мрія.

Обидва замовкли, кожен думав про своє. Кріс встає першим і пропонує прогулятися. Вітні погоджується, і підводиться слідом. Вони знову починають розмовляти. Браун розповідає цікаві історії, щоб відірвати дівчину від поганих думок, і йому це вдається. Вітні слухає його та усміхається, забувши неприємні спогади, що спливли у її пам'яті.

Вони проходять повз людей на корабельних кріслах. Хтось із них цікаво кидає погляд на пару. Вони обидва зазнають незручності, причини якої у кожного свої.

Вони не помітили, як сонце почало заходити. Кріс і Вітні стоять пліч-о-пліч біля поручнів кормової частини палуби, освітлені помаранчевим світлом. Спостерігаючи як ховається сонце у величезну блакитну шкатулку.

Цей чарівний момент, досконалий.

На кораблі запалюють світло, вітер стає прохолоднішим. Кріс проводить Вітні до каюти.

– Я чудово провів час з тобою, – несподівано каже Кріс.
– Так, я також.
– Зустрінемось завтра?
– Звісно, буду рада знову побачити тебе.
– Супер, тоді до зустрічі. Бувай.
– Ага, бувай.

Кріс пішов, а Вітні увійшла до своєї каюти. Скоро почнеться вечеря, потрібно перевдягнутися. Підійшовши до шафи вона взяла світлі джинси та білу блузку. Перевдягнувшись, вона повісила сукню та вийшла.

Коли вона прийшла у ресторані за столом уже сидів батько.

– Привіт.
– Привіт Вітні, сідай, – привітався батько.

Дівчина сіла навпроти. Замовила собі курячий бульйон та брускети із рибою. Їм принесли страви, і вони мовчки почали вечеряти, такої натягнутої атмосфери як уранці не було. Хоча ніхто так і не заговорив, Вітні цим не турбувалася, вона зараз думає зовсім не про їхні сімейні відносини.

Коли вони закінчили вечеряти, попрощались. Батько залишився в ресторані, а Вітні пішла у свою каюту. Перш ніж зайти, вона подивилася на небо. Сьогоднішній день пройшов просто чудово! Чому не завжди так виходить? Вона усміхнулася та увійшла всередину. Прийнявши душ та переодягнувшись у піжаму, дівчина лягла під ковдру, цього разу вона швидко засне.

                                 * * *

Аян увійшов до своєї каюти. Оглянувши її, він пройшов і сів у крісло. Біля нього на столі стояв напівпорожній келих на дні якого танули кубики льоду.

– О, ти вже прийшов? – спитав Брендон зайшовши до нього.
– Твоя спостережливість мене дивує Брендон, перший правильний висновок, – грубо відповідає Аян. – Що ще ти мені цікавого скажеш, чого я не знаю? Здивуй мене.

Аян повернувся до нього, він зверхньо глянув на чоловіка. Брендон виглядав здивованим та розгубленим, але вираз його обличчя швидко став злим.

– Та пішов ти! – крикнув він та сразу же вийшов із каюти.
– Навіщо ти так? – запитує Хлоя, що теж прийшла. – Брендон просто хвилюється
– Не потрібно хвилюватися, все йде по плану, – Аян різко встає, гасить сигарету та заходить у свою спальню різко закриваючи двері.

Хлоя встає зі свого місця, останній раз насторожено глянула на двері до спальні Аяна та виходить.

У спальні, Аян дістає свою скрипку, і стає біля вікна починаючи грати мелодію. Тихі звуки наповнювали каюту, в деяких моментах вони звучали різко, але потім знову ставали плавними.

Закінчивши грати, він поклав скрипку у футляр. І знову обернувся до вікна, спостерігаючи за хмарами які ховали зоряне небо. Так же само, як і він, свої непрошені думки. 
© Яна Янко,
книга «Омана».
Розділ 4. Сон та поцілунок
Коментарі