Знову зустріч відбулась, 
Історію свою розказав. 

А я мелодію зіграв, 
Коли тобі брехав. 

***

  Вільям повільно розплющив очі, коли різкий звук будильника порушив тишу його сну. Він одразу ж вимкнув дратівливе дзюркотіння, ніби бажаючи зберегти останні миті спокою. Потягнувшись, відчув, як його м’язи повільно прокидаються разом із ним. Підвівшись з м'якого ліжка, хлопець босоніж підійшов до круглого вікна, крізь яке проникало ніжне ранкове світло. На мить він завмер, захоплений красою безмежного блакитного океану, що розкидався перед його очима. Під променями першого сонця води виблискували, мов кришталь, і, граючись відблисками світла, ніби запрошували зануритися в їхню холодну глибину.
  Вільям приємно здивувався тому, що заснув так швидко. Зазвичай йому було важко заснути в незнайомих місцях, де кожен звук здавався підозрілим і тривожним. Але цього разу все було інакше. Юнак не пам'ятав моменту, коли його очі самі собою зімкнулися, і не помітив, як потонув у глибокий, безтурботний сон. Жодних снів, жодних тривог — лише спокій і тиша, які огортали його, мов м'яка ковдра.
  Вільям усміхнувся, спостерігаючи за грою світла на хвилях, і відвернувся від вікна, все ще відчуваючи тепло сонячних променів на обличчі. Він рушив до ванної кімнати, де прийняв освіжаючий душ, відчуваючи, як прохолодні краплі води змивають залишки сну, пробуджуючи тіло і розум. Чистячи зуби, він дивився на своє відображення у дзеркалі, помічаючи легкий рум'янець на щоках і осяяний погляд.
  Після душу Вільям вибрав ніжно-рожеву футболку та світлі джинси, які м'яко окреслювали його фігуру. Причесавшись, він додав кілька крапель улюбленого парфуму, що нагадував про літні сади. Взувши білі кеди, хлопець вийшов з каюти, відчуваючи легке хвилювання перед початком нового дня. Пройшовши вузьким коридором, він піднявся на палубу і попрямував до кафе, розташованого на затишній веранді. Там його зустріли м'які крісла і столики, прикрашені свіжими квітами.
  Оглянувши затишний зал кафе в пошуках місця, Вільям несподівано побачив батька, який сидів за третім столиком, зосереджено читаючи ранкову газету. М'яке сонячне проміння лагідно освітлювало його волосся, додаючи глибини обличчю.
– Добрий ранок, – привітався Вільям, підходячи до нього з легким хвилюванням на обличчі.
  Генрі підняв погляд від газети, трохи розгладжуючи зморшки на чолі, і поглянув на сина.
– Добрий, – відповів батько, з легким здивуванням у голосі, ніби не очікував побачити його так рано.
  Вільям сів на вільний стілець навпроти батька, насолоджуючись комфортом м'якої оббивки та приємною атмосферою кафе. Він взяв у руки меню, ретельно розглядаючи кожну страву. Його увагу привернув італійський сніданок, який складався з вівсяної каші зі свіжими ягодами, лосося зі шпинатом та ароматної брускети з соковитими помідорами, приправленими базиліком і оливковою олією. Для завершення ідеального сніданку він обрав зелений чай з м'ятою та лимоном.
  Після того як офіціант прийняв замовлення, Вільям відчув, як його шлунок вже починає бурчати в передчутті смачного частування. Юнак глянув на батька, який неквапливо пив каву, вдихаючи її насичений аромат, і повернувся до своїх думок. Він помітив, що батько час від часу кидає на нього погляд, але мовчить.
  Через деякий час офіціант приніс замовлення, акуратно розставивши тарілки на столі. Вільям з апетитом узявся до сніданку, насолоджуючись ніжною текстурою вівсяної каші, яка була дбайливо прикрашена яскравими ягодами. Лосось, злегка обсмажений до золотистої скоринки, чудово поєднувався зі шпинатом, а хрустка брускета з помідорами й базиліком додавала сніданку справжнього італійського шарму. Він робив маленькі ковтки зеленого чаю з м'ятою та лимоном, відчуваючи, як його легка гіркота чудово доповнює багатий смак страв.
  У цей безхмарний день сонячне світло щедро заливало веранду, наповнюючи її теплом і золотими відблисками, які грали на столах і стільцях. Атмосфера на веранді була майже казковою, і в її теплих обіймах усе навколо здавалося трохи яскравішим і радіснішим. Світло танцювало повсюди, відбиваючись у склянках і тарілках, піднімаючи настрій і додаючи відчуття легкості та спокою.
  Вільям та його батько сиділи за столом, мовчки снідаючи. Це було перше й несподіване для обох настільки раннє спільне застілля, і відчувалася очевидна напруженість. Генрі виглядав трохи скуто, його обличчя здавалося зосередженим, а очі часто блукали навколо, уникаючи прямого контакту. Вільям, намагаючись подолати напругу, удавав, що зосереджений на своєму сніданку, обережно перекладаючи шматочки їжі з тарілки до рота.
  Легкий стукіт столових приладів об тарілки був єдиним звуком, що порушував тишу між ними. Металевий дзвін, який відлунював у тиші ранкового кафе, здавався майже символічним, як мовчазний діалог між батьком і сином. Вони обидва розуміли, що є щось глибше, щось, що не потребує слів, але все ж висіло в повітрі, наче нерозгадана загадка.
– Вільяме, – покликав батько, відсунувши газету вбік.
– Так? – відповів хлопець, трохи розгублено піднімаючи голову від тарілки, намагаючись вловити настрій, що ховався в його голосі.
– Тобі тут подобається? – його погляд, хоч і стриманий, виказував справжній інтерес.
– Ну, так. Тут дуже гарно, – Вільям відчув, як його серце стискається від незвичності цього моменту. Він окинув поглядом навколишній пейзаж: затишна веранда, залита ранковим сонцем, зігрівала й дарувала відчуття спокою.
– Добре, я радий, – відповів батько. Його обличчя трохи пом'якшало, ніби він раптово згадав щось важливе й особисте.
  І знову запанувала тиша; лише легкий шелест сторінок газети супроводжував їхні думки. Генрі повернувся до читання, його очі пробігали рядки, але думки, здавалося, були десь далеко, серед хвиль минулого.
  Вільям відчував легкий дискомфорт від цієї паузи. Він хотів продовжити цей несподіваний діалог, вирватися з-під оболонки мовчання, що завжди огортала їхні розмови, але не знав, з чого почати. Його думки змішувалися, наче кольори на полотні: він згадував моменти, коли вони були разом, але майже не розмовляли. Їхні розмови завжди були скупі на слова, як короткі діалоги у старих фільмах, де головне — погляд і присутність.
  Вільям хотів запитати про його думки, про те, що його хвилює і що приносить радість, але страх знову зустрітися з мовчанням зупиняв його. Він мріяв про день, коли їхні розмови стануть більш щирими й глибокими, коли вони зможуть ділитися своїми почуттями без остраху і сорому. Того дня вони, можливо, змогли б краще зрозуміти одне одного і знайти новий сенс у своїх взаєминах, який ховався під поверхнею звичних коротких розмов.
  Батько ніколи не виявляв інтересу до його життя, ніби Вільям просто не існував. Жодного разу він не поцікавився його оцінками в школі, як проходять уроки, чи з'явилися нові друзі. Навіть коли настав час обирати факультет для вступу до університету, батько не виявив жодного інтересу. Він не питав, які у Вільяма плани на майбутнє, не давав порад, не допомагав із вибором.
  Коли Вільям переживав найгірші дні свого життя після смерті матері, він відчував себе абсолютно самотнім. Йому було страшно підійти до батька і поділитися своїм болем, бо він боявся знову побачити той байдужий погляд, яким батько зустрів його колись, під час їхньої першої зустрічі після багаторічної розлуки. Цей погляд, холодний і порожній, так сильно закарбувався у його пам'яті, що він не наважувався знову відчути його.
  На день народження Вільяма Алекс завжди надсилав йому подарунки нібито від батька. У коробках опинялися різні речі: то новенький смартфон, яким хлопець зараз активно користувався, то модний брендовий одяг, який більшу частину часу просто висів у шафі, майже не торкнутий. Подарунки виглядали вишукано і дорого, проте в них бракувало відчуття тепла і турботи.
  Попри це, Вільям все одно був радий. Кожен такий подарунок нагадував йому, що батько, можливо, все ж таки пам'ятає про його існування. Юнака тішила сама думка про те, що у важливий для нього день, навіть якщо лише через формальні подарунки, батько не зовсім забув про нього. Подарунки ставали для хлопця маленькими промінчиками надії на те, що між ними ще може виникнути щось схоже на зв'язок, хоча б у такий мовчазний, непрямий спосіб.
  І ось, нарешті, з'явилася можливість поспілкуватися з батьком. Вільям сидів за столом, відчуваючи, як зростає напруга. Він не мав жодної ідеї, з чого почати цю розмову. У голові роїлися десятки питань, але чи мав він право їх задавати? Адже те, що вони живуть під одним дахом, нічого не означало. Вони не мали спільних інтересів, і хлопець майже нічого не знав про життя свого батька, окрім того, що він володів великою компанією і саме тому був таким багатим. Ця інформація була майже єдиною, яку він знав про нього.
  Вільям вирішив, що настав час щось сказати. Він зібрав усю свою рішучість, відчуваючи, як під його пальцями тремтить край стільця, і підняв погляд на батька. Серце калатало, ніби хотіло вирватись із грудей, але слова застрягли в горлі. Передумавши, він знову опустив очі, дивлячись на свої руки, які нервово теребили край сорочки.
"Чому все так складно?" – подумав він. – Чому ми не можемо просто поговорити, як звичайні, нормальні люди?"
  Поступово він спробував заспокоїтись, повторюючи собі, що все буде добре. Він глибоко вдихнув, готуючись розпочати розмову, відчуваючи, як повітря заповнює його легені, надаючи нових сил. Але в ту ж мить батько почав вставати з-за столу, ніби не помічаючи його старань.
– Ти куди? – вирвалося в нього, голос тремтів від стримуваних емоцій.
– У мене ще є справи. Я звільнюся тільки під вечір, тому на обід можеш не чекати, – сухо відповів Генрі, навіть не дивлячись у бік сина.
– Гаразд, – сумно сказав юнак, опускаючи погляд. Він відчув, як шанс вислизнув із його рук, розтанувши в повітрі, і лише тінь невимовних слів залишилася в просторі між ними.
  Генрі коротко попрощався та пішов, залишивши після себе важку тишу. Вільям не був здивований: так відбувалося завжди. Батько завжди знаходив привід, щоб уникнути спілкування. Попри це, кожного разу хлопець сподівався, що цього разу буде інакше. Хоча очікування знову не виправдалися, він намагався не ображатися. Це не мало сенсу, бо образа — це лише ілюзія, яка відвертає нас від реальності, що під нею ховається. А реальність ніколи не змінюється, навіть якщо ви сподіваєтесь, що людина, від якої чекаєте чогось більшого, несподівано перестане бути собою.
  Він повільно доїв свою порцію, відчуваючи, як кожен шматок ставав дедалі важчим і гіркішим. Нарешті, зібравшись з силами, Вільям підвівся з-за столу, провівши рукою по холодному, вже порожньому місцю навпроти, де щойно сидів батько. З важким серцем він рушив до своєї каюти.

  Увійшовши до кімнати, Вільям зупинився на порозі та ще раз оглянув її. На перший погляд, каюта вражала просторою вітальнею, оформленою у світлих і теплих тонах. Сонячне світло м'яко заливало кімнату, відбиваючись від світлих стін і надаючи всьому інтер'єру затишної атмосфери. На підлозі лежав розкішний м'який килим, по якому було надзвичайно приємно ходити босоніж, відчуваючи під ногами його ніжну текстуру і приємне тепло. Біля стіни стояв зручний сірий диван із великими пухкими подушками, які так і кликали зануритися у їхню м'якість. Неподалік стояв елегантний журнальний столик із гладкою поверхнею, ідеальний для того, щоб покласти на нього улюблену книгу, чашку гарячого чаю або келих вина. У вечірні години, загорнувшись у теплий плед, тут було особливо приємно відпочивати, занурюючись у читання або просто насолоджуючись тишею і спокоєм. Стіни прикрашали репродукції знаменитих картин: тут можна було побачити "Генріку" Пабло Пікассо з її абстрактними формами та сміливими кольорами, "Мати Вістлера" Джеймса Вістлера, яка вражала своєю простотою та елегантністю. Поруч висіла "Дівчина з перловою сережкою" Яна Вермеєра, яка зачаровувала своїм таємничим поглядом, а трохи далі — "Постійність пам'яті" Сальвадора Далі з її дивними, розплавленими годинниками, що ніби зупинилися в часі. Центральне місце займала "Зоряна ніч" Вінсента Ван Гога, картина, яка завжди приносила відчуття спокою та водночас таємничості. Хоча всі ці твори були лише якісними копіями, вони наповнювали кімнату атмосферою мистецтва і розкоші.
  Вільяму особливо сподобалася спальня, яка випромінювала комфорт і затишок. Ліжко було великим і м'яким, ніби запрошувало зануритися в його обійми. Воно було вкрите теплою ковдрою, яка обіцяла зігріти навіть у найхолодніші ночі, а безліч подушок різних розмірів і форм додавала ще більшої обжитості. Вони були розташовані так, щоб створити ідеальну опору для читання чи відпочинку. Біля ліжка стояла невелика біла шафа з витонченими ручками, в якій зберігалися найнеобхідніші речі. Поруч з нею був коричневий письмовий стіл із гладкою поверхнею, на якому лежала його улюблена книга, яку він привіз із собою. На столі також стояла стильна настільна лампа з м'яким жовтим світлом, яка створювала теплу атмосферу у вечірній час. Чорне комфортне крісло з м'якою оббивкою стояло поруч, ніби запрошуючи сісти та зануритися в читання чи роздуми. На стінах висіло кілька картин, кожна з яких додавала кімнаті свого особливого настрою. В одній частині кімнати висіла картина із зображенням спокійного морського пейзажу, в іншій — картина з квітучим лавандовим полем, яке нагадувало про теплі літні дні. Підлогу вкривав м'який бежевий килим, по якому було приємно ходити босоніж, відчуваючи під ногами його ніжну текстуру.
  Але зараз усе це здавалося йому пустим і безглуздим. Він сів на своє ліжко і, дивлячись у вікно на безмежний простір океану, відчував, як всередині розливається гіркота самотності. На спинці ліжка лежала чорна куртка, яка привертала увагу своєю недбалою присутністю. Вільям підійшов ближче, взяв її в руки та підніс до обличчя. Він глибоко вдихнув, наповнивши легені повітрям, насиченим легким ароматом.
  У пам'яті Вільяма яскраво закарбувався образ того чоловіка, який здавався одночасно далеким і надзвичайно близьким. Він не міг забути ті глибокі, блакитні очі, які дивилися на нього, як два озера, проникаючи до самого серця. Ці очі мали дивовижну здатність занурювати його в себе, ніби відчиняючи двері в інший, прихований світ. І ті сильні, але ніжні руки, що торкалися його щік і плечей, викликаючи легке тремтіння, яке проходило по всьому тілу.
  Вільям досі відчував на своїй шиї теплий подих того чоловіка, який викликав мурашки по всій шкірі. Це відчуття було таким живим і реальним, що йому здавалося, ніби він знову відчуває його поряд. Усе це супроводжувалося мелодійним голосом, який залишився в його серці назавжди. Цей голос мав особливу чарівність, його можна було слухати вічно, як заколисливу пісню, що заспокоює й обіцяє захист.
  Вільям настільки занурився у свої думки та спогади, що на мить забув, чому взагалі прийшов до своєї каюти. Йому потрібно було знайти того чоловіка і повернути йому чорну куртку, яка випадково опинилася в його руках, а також подякувати за неї та обов'язково дізнатися його ім’я. Можливо, ім'я цього чоловіка Аян Девіс, якого він так хотів відшукати. Він точно щось тоді відчув, його ліва рука почала свербіти, і це може бути знаком, що все-таки він має рацію.
  Але де його шукати? Можливо, вони знову зустрінуться під час прогулянки палубою. Можливо, він побачить знайомий силует серед натовпу, відчує, як серце почне битися швидше, або почує той самий голос, який змусить його озирнутися. А може, він побачить ті блакитні очі, які знову привернуть його увагу і залишать глибокий слід у його серці.
  Вільям знайшов свою екосумку і дбайливо поклав у неї чорну куртку. Він вийшов зі своєї каюти, обережно зачиняючи за собою двері. На шляху до палуби він вирішив заглянути до басейну, але, на жаль, той був закритий на технічне обслуговування. Вода була тихою і спокійною, як скло; юнак лише мимохідь зазирнув через прозорі двері, сподіваючись знайти там свого загадкового знайомого.
  Далі він попрямував до лазні, сподіваючись побачити чоловіка серед відпочивальників. Але й тут двері були зачинені, а вікна завішені щільними шторами, які не пропускали ані сонячного світла, ані поглядів цікавих. Відчуваючи легке розчарування, Вільям вирішив перевірити спортзал. Двері до нього були відчинені, і він побачив кількох людей, які займалися на тренажерах. У залі було близько десяти осіб, але серед них не було того, кого він шукав.
  Не втрачаючи надії, Вільям завітав до затишного кафе на нижній палубі. Тут панувала приємна атмосфера: аромати свіжозавареної кави та випічки наповнювали повітря, а м’яке світло створювало відчуття тепла. Проте, оглянувши всі столики, хлопець не побачив серед відвідувачів знайомого обличчя.
  Залишалася надія на бібліотеку, де він сподівався знайти чоловіка, зануреного у читання. Але й тут на нього чекало розчарування: в затишному приміщенні, наповненому ароматом старих книг і тишею, не було нікого, хто б відповідав його опису. Стелажі з книгами, зручні крісла, приглушене світло — усе було ідеальним для спокійного вечора, але чоловіка не було.
  Вийшовши на палубу, Вільям побачив, що тут, як завжди, вирувало життя. Люди розмовляли між собою, сміялися й насолоджувалися свіжим морським повітрям. Діти безтурботно бігали, граючись і наповнюючи простір радісними криками. Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як його настрій починає поліпшуватися. Усмішка мимоволі з’явилася на його обличчі, коли він побачив, як весело проводять час інші пасажири.
  З піднесеним настроєм Вільям знову почав шукати незнайомця. Він був сповнений нових сил і надії, вірячи, що десь серед усіх цих людей він неодмінно знайде того, кого шукає. Проте хлопець шукав його так довго, що зневіра почала охоплювати його серце. Він оглядався навколо, намагаючись знайти хоча б натяк на присутність загадкового незнайомця, але нічого не було видно. Втомлений і розчарований, він сів на лавку й подумки перебирав усі можливі місця, де той міг би з’явитися. Час минав, але жодних слідів чоловіка не було. Кожна хвилина очікування здавалася вічністю, і з кожною хвилиною надія згасала.
  Тоді Вільям вирішив перевірити ресторан, сподіваючись, що може знайти його там. Він дістав телефон, щоб перевірити час, і здивувався, побачивши, що вже настав обід. Глибоко вдихнувши та зібравши всі сили, він піднявся з лавки та впевненими кроками попрямував до ресторану, живлячи надію, що там нарешті знайде свого незнайомця.

  Вільям зайшов у ресторан і одразу ж відчув теплий аромат смачної їжі, який огортав усе приміщення. Він сів за той самий стіл, що й учора на вечерю, відчуваючи легке дежавю. Акуратно поклавши сумку на сусіднє крісло, знаючи, що батько не з'явиться, він замовив обід — печену картоплю з тушкованим м’ясом, щедро приправленим спеціями та сметаною. Відкинувшись на спинку крісла, Вільям почав оглядати зал.
  Хлопець уважно сканував поглядом кожен куточок ресторану, намагаючись знайти знайоме обличчя чи фігуру. Тут було багато людей: сім’ї, які жваво обговорювали свої враження від подорожі, пари, що насолоджувалися спільним часом, і поодинокі пасажири, заглиблені у свої думки або книги. Але серед усіх цих людей не було того, кого він шукав.
  Поки Вільям чекав на замовлення, його думки все більше поверталися до таємничого незнайомця. Він згадував його впевнену поставу, привабливу усмішку та проникливий погляд, який, здавалося, бачив його душу наскрізь.
  Засмучено видихнувши, Вільям продовжував сподіватися, що ось-ось з'явиться чоловік, якого він так наполегливо шукав. Розслаблено відкинувшись на спинку крісла, він намагався зосередитися, але його очі весь час ковзали по залу, шукаючи знайоме обличчя. Нарешті принесли його замовлення. Повільно, ніби смакуючи кожен шматочок, хлопець почав їсти, знову й знову оглядаючи простір навколо себе в надії побачити свого загадкового незнайомця.
  Їжа була смачною: ніжне м’ясо та соковита картопля, щедро приправлена спеціями, створювали аромат, що наповнював повітря теплом і затишком. Проте навіть цей смак не міг розвіяти його тривогу й легкий смуток. Парубок майже не відчував смаку їжі, настільки його думки були зосереджені на тому, кого він шукав.
  Кожного разу, коли двері ресторану відчинялися, Вільям підіймав голову з надією, що це він. Але незнайомець так і не з'явився. Навіть коли він з’їв усю їжу, чоловік не прийшов. З глибоким розчаруванням і легким відчуттям спустошеності юнак вийшов з ресторану, і попрямував до палуби, сподіваючись, що свіже морське повітря допоможе йому трохи заспокоїтися.

  Повернувшись на палубу, Вільям вдихнув на повні груди прохолодне, солоне повітря. Він зупинився біля поручнів і, поклавши на них руки, з глибоким задоволенням споглядав чудовий вид, що розгортався перед ним. Його погляд ковзав по горизонту, де небо зливалося з водою в безкрайньому просторі. Він відчув легкий вітерець, і, на мить заплющивши очі, дозволив собі забути про свої турботи та просто насолоджуватися цією миттю спокою й краси. Відчуваючи, як зникає напруга і тривога, хлопець зрозумів, що не все втрачено. Можливо, той чоловік з’явиться в найнесподіваніший момент, і тоді їхня зустріч буде ще більш незабутньою.
  Промені яскравого сонця ніжно відбивалися від поверхні океану, створюючи ілюзію безлічі крихітних діамантів, які мерехтіли на воді, ніби запрошуючи їх забрати з собою на пам'ять. Ці осяяні діамантики, немов казкові світлячки, зігрівали душу і надавали відчуття спокою та безпеки, наче вони були заховані у маленькій захисній скляній баночці. Було важко уявити, скільки чудових моментів і пригод можна було б пережити, зібравши це сонячне сяйво й тепло, яке струменіло від кожної хвилі.
  Вільям настільки занурився у свої думки, що не помічав нічого навколо. Здавалося, що час застиг і розчинився в цьому спокійному пейзажі. Йому було байдуже, скільки хвилин або годин минуло з моменту, як він стояв тут, дивлячись на нескінченний простір океану.
– Чудова погода, чи не так?
  Цей голос... Юнак би впізнав його серед тисячі. Він був глибоким, але водночас ніжним, як теплий вітер, що лагідно шепоче на вухо. Повільно повернувши голову, Вільям побачив перед собою незнайомця, який учора так загадково з’явився в його житті.
– А, що? Погода? Так, вона чудова, – відповів хлопець, трохи зашарівшись і злегка хвилюючись.
  Чоловік мило усміхнувся, його усмішка була схожа на промені сонця, що пробиваються крізь ранковий туман, і простягнув ліву руку:
– Нам вчора так і не вдалося познайомитися. Я Кріс Браун.
  Вільям відчув, як його серце на мить завмерло. Його очі розширилися від здивування та усвідомлення — Кріс Браун, а не Аян Девіс. Він легко торкнувся лівої руки, де був напис, відчуваючи безмежне розчарування. Цей чоловік навпроти не був його спорідненою душею. Усі емоції, які він вчора відчував, були не через їхній зв'язок, а свербіж не був знаком того, що перед ним стоїть його друга половинка. Хлопець цього не очікував. Він сподівався, що нарешті знайшов його, але надія знову повернулася до нього спиною.
  "Надія — це небезпечна річ" – нагадує собі Вільям. Надія може стати тією крихітною ниткою, що веде до втрати розуму. Це останнє, що залишається, але також перше — що втрачається. Вільям відчуває, що вона вже давно розірвалась у нього всередині та залишила лише гаряче вугілля поряд із його втомленим серцем.
  Здається, життя поки не хоче, щоб він знайшов свою споріднену душу. Тому йому залишається просто чекати, поки доля не дозволить їм зустрітися. А зараз можна відірватися від цього, адже перед ним стоїть чудовий чоловік, якому, можливо, буде цікаво провести час разом, поки не закінчиться подорож. Від цих думок Вільям відчув, як його щоки загоряються ще сильніше. Він невпевнено відвів погляд, а потім, набравшись сміливості, відірвав ліву руку від поручнів і простягнув її Крісу. Його серце калатало, і кожен нерв у тілі ніби бринів.
– Радий познайомитися з вами, містере Браун, – сказав він тремтячим голосом.
  Вони потиснули руки, і Вільям відразу відчув, як по його долоні пройшов електричний розряд, який дійшов до написів, що знову почали свербіти. Але він не звернув на це уваги, розуміючи, що це нічого не означає. Він швидко забрав руку, зніяковіло усміхаючись. Кріс, помітивши його реакцію, теж усміхнувся, і його очі стали теплішими. Юнак не міг відірвати погляду від його усмішки, яка здавалася йому такою чарівною і щирою. Вони стояли, мовчки дивлячись одне на одного, а час ніби зупинився.
– То як вас звати? – запитав Кріс, порушуючи мовчання.
  Вільям здригнувся від несподіванки та знову почервонів. Він раптом усвідомив, що просто стоїть, мовчки витріщаючись на нього. Як же соромно!
– Ох, звісно, вибачте. Я Вільям, Вільям Мур, – нарешті відповів він, намагаючись заспокоїтись і зберегти гідність.
– Приємно познайомитися, Вільяме, – відповів Кріс. – Ви вчора не замерзли?
– Завдяки вам — ні, – відповів юнак, виймаючи з сумки куртку. – Я шукав вас, щоб повернути її. Дякую за турботу.
– Вам не потрібно було турбуватися, але дякую, – чоловік узяв куртку з легкою усмішкою. – Я радий, що ми знову зустрілися.
– Я також радий, – від цих слів всередині все теплішає. – Може, перейдемо на "ти"? А то якось незручно, ви не настільки старший за мене, здається. Мені двадцять, а вам?
– Ти правий, я тільки трохи старший, мені двадцять чотири, – погодився Кріс, і в його очах проблискував веселий вогник. – Учора ти був засмучений. Сподіваюся, тепер все добре?
– Так, зараз все чудово, – відповів Вільям.
  Вони замовкли, і в повітрі повисла тиша. Про що говорити далі? Вільям так сильно мріяв знову побачити його, і ось він стоїть перед ним, але легке розчарування досі не покидає його. Серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Чому він так хвилюється? Він же знає, що Кріс не його споріднена душа. Але слова губилися десь у вирі думок, а бажання щось сказати перекривалося страхом сказати щось невдале. Юнак опустив погляд, намагаючись зібратися, але несподіване хвилювання тільки зростало.
– Ти не проти піти прогулятися? – несподівано запитав Кріс, перериваючи тишу.
  Вільям здивовано подивився на нього. Він пропонує прогулянку... удвох? Серце забилося ще швидше, але він відчув легке полегшення від того, що тепер у них є привід продовжити розмову.
– Чому б ні, я не проти, – відповів він, злегка зашарівшись.
– Прекрасно, – усміхнувся Кріс, і в його очах заграли сонячні зайчики.

  Кріс та Вільям прогулювалися по кормі корабля, рухаючись повз людей, які розслаблено сиділи на шезлонгах, насолоджуючись косими променями передвечірнього сонця. Сонячне світло, граючи на воді, створювало атмосферу спокою і затишку. Їхні кроки відлунювались на палубі, змішуючись зі звуками океану, що тихо плескався об борти.
  Спочатку вони йшли мовчки, кожен заглиблений у свої думки, не знаючи, як почати розмову. Вільям поглядав на Кріса краєм ока, намагаючись не втратити жодної миті цієї зустрічі. Він хотів запитати про стільки речей, але слова здавалися далекими та недосяжними.
– Як ти опинився на цьому кораблі? – нарешті запитав Вільям, його голос ледь долав шум хвиль, що билися об борт судна.
  Кріс зупинився, трохи примружився, наче вивчаючи нову хвилю або Вільяма самого. Потім його обличчя розпливлося в знайомій теплій усмішці, яка нагадувала сонце, що пробивається крізь хмари.
– Я завжди мріяв побачити світ із палуби корабля, – сказав Кріс, його голос звучав так спокійно, наче він розповідав стару казку, яку вже сотні разів чув. – Знаєш, коли стоїш тут, на палубі, відчуваєш справжню свободу. Хочеться просто розкинути руки й віддатися вітру. Інколи мені здається, що я народився для цього... А ти?
  Вільям зітхнув, ніби збирався наважитися на щось більше, ніж просто розмова.
– Я теж завжди мріяв про подорожі, – відповів він, трохи напружено, наче боявся зізнатися в цьому вголос. – Але наважився лише рік тому. Хочу побачити якомога більше місць... Зустріти людей, які б могли мене змінити. І, можливо, знайти відповіді на питання, які сам собі ще не поставив.
  Кріс нахилив голову, наче замислився, а потім, не відриваючи погляду від горизонту, додав:
– Місця, люди, відповіді... Вони можуть змінити тебе, але це не завжди так, як ти очікуєш. Світ великий, інколи дуже холодний. Але це частина його краси, чи не так?
  Вільям задумався на мить, потім тихо сказав:
– А ти знайшов свої відповіді?
  Кріс усміхнувся знову, але цього разу його усмішка мала нотки суму.
– Певно, ще шукаю... 
  Вони продовжували йти, розмовляючи про подорожі та мрії. Море здавалося безкрайнім, а кожне слово, кожен жест набували особливого значення в цьому чарівному передвечірньому світі.
– А чим ти займаєшся? – запитав Вільям, намагаючись продовжити розмову, але відчувалося, що його це дійсно цікавило.
  Кріс трохи нахилив голову, кинувши на нього швидкий погляд, ніби оцінюючи, наскільки серйозним було питання.
– Ну... Я музикант, граю на скрипці, – сказав він, трохи усміхаючись.
– На скрипці? Круто! Я теж колись грав на музичному інструменті, – відповів Вільям, і в його очах з'явився блиск, як від старих спогадів, що раптово повернулися.
  Кріс підняв брову, зацікавившись.
– Серйозно? На якому?
  Вільям засміявся і махнув рукою:
– Ні, зачекай, не поспішай. Спробуй вгадати.
  Кріс удав, ніби задумався, потер пальцями підборіддя, потім поглянув на нього з хитрою усмішкою.
– Хм... Може, на контрабасі? – сказав Кріс, трохи примружившись, ніби перевіряв свою гіпотезу.
  Вільям застиг на секунду, потім вибухнув сміхом.
– Що? Як ти це так вгадав? – запитав він, не вірячи в те, що почув.
  Кріс знизав плечима, його усмішка стала трохи ширшою.
– Не знаю. Просто уявив тебе з контрабасом, і все.
– Неможливо просто так вгадати, – його сумнів звучав майже підозріло, але усмішка не сходила з його обличчя.
– Чому ні? – Кріс злегка нахилився вперед. – Я просто подумав, що саме цей інструмент тобі підійде. Ти маєш таку спокійну силу, як контрабас... І, як бачиш, я не помилився.
  Вільям похитав головою, все ще усміхаючись, але тепер у нього був дещо скептичний погляд.
– Ну, я навіть не знаю... Ніколи б не подумав, що мені підійде контрабас. Я ж грав на ньому недовго, тільки в середній школі, – пояснив він, потираючи підборіддя, ніби знову повертаючись до цих давніх спогадів. – Важкувато було носити цей здоровенний інструмент.
  Кріс посміхнувся, піднявши руки в жесті розуміння.
– Уявляю. Але кожен інструмент по-своєму особливий. Хоча я не знаю, як би справлявся з таким велетнем, – він засміявся, потім кинув погляд на лавку поблизу. – Хочеш сісти? Говорити стоячи якось не дуже зручно.
– Так, було б непогано, – кивнув Вільям, рухаючись у бік лавки.
  Вони сіли на корабельні крісла, що стояли під навісом, один навпроти одного. Вечірнє сонце розливалося золотистими відблисками на воді, створюючи навколо них затишну атмосферу. Вільям почувався трохи ніяково, але водночас було приємно сидіти поруч з Крісом; його присутність надавала відчуття спокою.
– А ти десь виступаєш зі своєю скрипкою? – запитав Вільям, трохи нахилившись вперед із зацікавленістю.
– Так, час від часу граю на невеликих концертах або просто на вулиці, – відповів Кріс, його голос звучав спокійно, але з помітною теплотою. – Це завжди приносить мені задоволення.
– Це дуже круто, – сказав Вільям, і відчув, як розмова почала йти легше, ніби вони вже давно знайомі. – Я б хотів почути, як ти граєш.
Кріс усміхнувся, від чого його обличчя стало ще більш відкритим.
– Можливо, якось і почуєш.
  Вони продовжували розмову, обмінюючись історіями та спогадами, і з кожним словом між ними з'являлося більше тепла і довіри. Море тихо плескалося об борт корабля, а навколо них розливався ніжний світ, наче створений спеціально для їхньої зустрічі.
– Гаразд, розкажеш трохи про себе? – запитав Вільям, сповнений цікавості до цієї загадкової постаті.
– Ну, моє життя не було таким цікавим, – почав Кріс, намагаючись підібрати слова. – Коли я був маленьким, часто хворів, тому навчався вдома. Батьки наймали найкращих репетиторів, щоб я не відставав від однолітків. Якось по телевізору показували концерт, і там виступав один скрипаль. Його гра настільки мене захопила, що наступного дня я сказав батькам, що хочу грати на скрипці. Вони підтримали мене і купили інструмент. Спочатку я не брав уроків, самостійно вивчав основи. Мені стало нудно грати чужу музику, тому я почав створювати свою. Завжди носив із собою записник, куди занотовував мелодії, коли приходило натхнення. Тепер скрипка — це мій спосіб висловлювати свої емоції та думки. Зараз я даю концерти в різних країнах і якраз їду до Лондона на прослуховування в оркестр. Хочу спробувати щось нове, бо виступати самому вже набридло.
– Ого, тепер мені дійсно хочеться потрапити на твій концерт, – Вільям широко усміхнувся, помічаючи, як його захоплення до Кріса поступово зростає.
– Обіцяю, зіграю для тебе особисто, – підморгнув Кріс, і в його очах з'явився грайливий блиск.
– Серйозно? А коли?
– Хм, не знаю, думаю, не за горами, – Кріс зустрів його погляд, і в тому було щось заспокійливе. – А тепер твоя черга розповідати. Що в тебе цікавого?
– Ну... Як ти вже зрозумів, звичайна середня школа, старша школа. Зараз на третьому курсі університету. Вчуся на лікаря, бюджетник, – Вільям говорив трохи нервово, але усміхався, наче намагався вкласти щось більше за просто слова. – Друзів маю багато, але от із романтикою не дуже. Ще не було серйозних стосунків, а якщо точніше, то жодних стосунків. Думаю, просто чекаю на ту саму людину, свою половинку яку обрала для мене доля. Ну, а тепер я тут, – він знизав плечима і зітхнув, поглянувши на море.
  Кріс задумався, трохи змінивши тон:
– То ти хочеш стати лікарем? На якого саме?
– На діагностика, – Вільям з гордістю кивнув, ніби це щось, що йому дійсно дороге.
– Вау, серйозний вибір. Будеш рятувати життя, – Кріс кивнув із повагою.
  Вільям усміхнувся, але ця усмішка швидко стала трохи сумною.
– Мама померла, коли мені було п'ятнадцять. Тоді я вирішив, що хочу стати лікарем. Щоб інші діти не переживали те, що я тоді, – його голос став тихішим, і він поглянув кудись у далечінь.
  Кріс на мить замовк, потім сказав м'яко:
– Це гідна причина. І... бачу, ти серйозно ставишся до теми споріднених душ, якщо згадав їх.
  Вільям повернув голову до нього, дивлячись здивовано:
– Ну... не те щоб прямо серйозно, – він трохи усміхнувся, зітхнувши. – Звісно, я б хотів зустріти його та побачити, кого ж обрала для мене доля. Але після п'яти років безрезультатних пошуків вирішив трохи розслабитися і просто жити. Не хочу більше зациклюватися на цьому. А поки що, – він засміявся трохи нервово. – Було б добре хоча б відчути трохи любові, знаєш? Навіть якщо це не "та сама" людина.
  Коли Вільям замовк, між ними повисла мовчазна напруга, наповнена розумінням, яке не потребувало слів. Він почервонів і відвернувся, усвідомивши, що практично зізнався Крісу в бажанні відчути щось більше, щось невідоме, але настільки бажане разом з ним. Він запропонував йому себе, так і кажучи: "Бери все що захочеш, я весь твій!" Як тепер дивитися Крісу в очі? Боже, який сором.
  Після кількох хвилин мовчання, коли Вільям уже був певен, що Кріс просто втече від нього, чоловік несподівано запропонував прогулятися. Можливо, він не сприйняв його слова серйозно, що трохи ображало, або просто не зрозумів натяку, цей варіант юнаку подобався більше. Його відповідь була ствердною, і він вирішив забути про свої слова, сказані раніше.

  Під час прогулянки Кріс розпочав розповідати захопливі історії зі своїх подорожей, намагаючись розвеселити Вільяма і відірвати його від непотрібних думок. Його слова плелися, як ніжна мелодія, і хлопець слухав їх із захопленням, поступово забуваючи про свої хвилювання. Вони проходили повз пасажирів, які розслаблено сиділи в корабельних кріслах і насолоджувалися вечірнім сонцем. Деякі з них кидали зацікавлені погляди на пару, що прогулювалася палубою. Вільям відчував легку незручність; йому не подобалася така увага, але водночас його серце билося радісніше від близькості Кріса. Напевно, для чоловіка це було звичною частиною життя артиста, де погляди завжди були спрямовані на нього.
  Час непомітно минав, і вони не помітили, як сонце почало заходити, занурюючи горизонт у теплі відтінки. Кріс і Вільям стояли пліч-о-пліч біля поручнів на кормовій частині палуби, освітлені помаранчевим світлом, яке грало на хвилях. Вони спостерігали, як сонце повільно ховається у величезну блакитну скриньку океану, залишаючи по собі яскраву смужку на водній поверхні, яка виблискувала, мов коштовні камені.
– Я завжди мріяв побачити такий захід, – тихо сказав Кріс, дивлячись, як сонце пірнає у безкрайню водну гладь.
Вільям, злегка нахиливши голову, дивився на нього з усмішкою:
– Це справді неймовірно, – промовив він.
  Їхні погляди зустрілися, і в цю мить між ними виникло щось незвичайне, те, що важко описати словами, але легко відчути серцем. Вони стояли, не відводячи очей один від одного, а помаранчеве світло заходу огортало їх теплим покровом, наче старовинний плед, що зігріває у прохолодний вечір.
  Зрештою, Кріс, першим порушивши тишу, сказав:
– Якби я міг зберегти цю мить, то зробив би це для тебе, Вільяме.
Його очі сяяли у світлі заходу, і Вільям тихо відповів:
– Ця мить уже є найкращим подарунком.
  Вільям насолоджувався цим мовчазним моментом. Здається, чоловік сприйняв його слова серйозно, і це гріло душу Вільяма. Навіть якщо Кріс не його друга половинка, він все одно відчував до нього почуття, яких раніше ніколи не знав. Він завжди думав, що кохання прийде разом зі спорідненою душею, але зараз розумів, як сильно помилявся. Те, що він відчував зараз, було прекрасним і незабутнім, таким сильним і водночас складним, що важко описати словами. Невже це і є кохання з першого погляду? З першого слова, з першого дотику, з першого почуття... Це кохання було таким правильним, таким рідним, що Вільям дивувався, як раніше жив без нього.
  Здається, йому потрібно було просто зустріти правильну людину, яка розкриє ці почуття, і ось він, можливо, знайшов її. До інших чоловіків, чиї імена не збігалися з написом на його руці, він ніколи нічого не відчував, але з Крісом усе було інакше. Вільям хотів дізнатися про нього все, щоб він буквально заліз йому під шкіру і залишився там назавжди, щоб усі його думки були тільки про нього. І він був готовий зробити все, щоб ця подорож ніколи не закінчувалася.
  Для Вільяма цей момент був досконалим. М'яке світло заходу поступово згасало, перетворюючись на ніжне сутінкове сяйво, що охоплювало корабель. На палубі запалили світло, яке ніжно мерехтіло в такт хвилям, що плескалися об борти судна. Вітер став прохолоднішим, приносячи з собою аромат солоної води та свіжого бризу. Помітивши, що Вільям злегка тремтить, Кріс запропонував провести його до каюти. Вони йшли так близько один до одного, що могли б узятися за руки, але ніхто не робив першого кроку, розуміючи, що зараз просто не час для цього.
– Знаєш, я чудово провів час сьогодні, – несподівано сказав Кріс, зупинившись біля дверей каюти Вільяма.
– Я теж, – відповів хлопець, і його обличчя засяяло легкою посмішкою.
  Кріс на мить замовкнув, дивлячись на нього з легким піднесенням.
– Зустрінемось завтра?
– Звісно, буду радий знову побачити тебе, – сказав Вільям, намагаючись тримати свій голос спокійним, хоча відчував приємне хвилювання.
– Класно. Тоді до зустрічі, – чоловік усміхнувся, підморгнув і пішов по коридору легким кроком, не оглядаючись.
– Так, до зустрічі, – тихо промовив Вільям, дивлячись услід Крісу, як той зникав за рогом.
  Вільям повернувся до своєї каюти, відчуваючи, як його серце б’ється з радісним трепетом. Цей вечір був просто неймовірним, і він дізнався так багато про Кріса, що здавалося, ніби у них було перше побачення. Від цієї думки Вільям радісно захопився і почав стрибати на місці. Щастя переповнювало його, і йому хотілося поділитися з усіма своїми думками, щоб усі знали, як йому добре зараз. Кружляючи по каюті та наспівуючи веселу мелодію, він зупинився навпроти годинника.
  Боже, вже майже сьома! Він зовсім забув, що скоро настане вечеря, і йому потрібно змінити одяг. Підійшовши до шафи, він обережно витягнув штани та білу сорочку, намагаючись підібрати щось зручне й водночас елегантне. Швидко переодягнувшись, він кинув погляд на своє відображення в дзеркалі. Його обличчя випромінювало радість, а очі блищали від думки про те, що завтра він знову зустрінеться з Крісом. Усміхнувшись своїм думкам, він зітхнув і направився до ресторану.
  Коли він прибув до ресторану, то побачив, що батько вже сидить за столом. Його вигляд був, як завжди, зосередженим, і він, здається, не помітив приходу сина. Але навіть це не зіпсувало Вільяму настрій. Легким кроком він підійшов до столика, і здавалося, що його радість бачили всі, окрім батька.
– Привіт, – промовив хлопець, намагаючись привернути його увагу.
– Вільяме, сідай, – відповів батько, не відриваючи погляду від меню. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася легка відстороненість.
  Вільям сів навпроти нього, злегка засмучений тим, що він не побачив його радості та не спитав, що з ним сталося, але все ж він намагався залишатися позитивним. Він дивився на страви, які пропонували в меню, і думав про те, чи варто поділитися з батьком новими емоціями, але все-таки вирішив не розповідати йому, здається він його взагалі не цікавив. Хлопець замовив курячий бульйон та брускети з рибою, і коли офіціант приніс страви, вони мовчки почали вечеряти. Атмосфера була спокійною, без ранкової напруги, і цього разу Вільям не турбувався про те, що ніхто з них не заговорив. Його думки були зайняті зовсім іншими речами, і сімейні відносини зараз не мали великого значення.
  Його думки поверталися до прогулянки з Крісом, до його чарівної усмішки та щирих очей. Він пригадував кожну мить, кожне слово, як він ділився з ним своїми історіями та мріями, як він сміявся з його жартів і як вони разом дивилися на захід сонця. Навколо них було безліч інших людей, але в ці хвилини здавалось, що існує лише їхній маленький всесвіт, наповнений світлом і радістю. 
  Після закінчення вечері Вільям попрощався з батьком, який лише коротко кивнув у відповідь, і пішов до своєї каюти. По дорозі він зупинився на палубі, щоб подивитися на нічне небо. Воно було усіяне мільйонами зірок, що мерехтіли, ніби нагадуючи йому про безмежність можливостей і мрій. Хлопець глибоко вдихнув прохолодне нічне повітря і відчув, як серце наповнюється теплом і вдячністю за цей чудовий день.
"Чому не завжди буває так добре?" – майнуло в його голові.
  Зайшовши до каюти, Вільям швидко прийняв душ, відчуваючи, як тепла вода змиває втому дня.
  Перевдягнувшись у м’яку піжаму, він ліг під ковдру і відчув, як його тіло розслабляється, занурюючись у м'яке тепло ліжка. Його думки знову повернулися до Кріса, і з усмішкою на обличчі він швидко заснув, бачачи у своїх снах ті ж самі зірки, що тільки-но бачилися йому з палуби.

***

  Аян увійшов до своєї каюти, тихо зачинивши за собою двері, ніби захищаючи цей простір від зовнішнього світу. Окинув поглядом невелику кімнату, відчуваючи знайомий запах деревини, що змішувався з солоним ароматом моря. Світло від настільної лампи м’яко грало на стінах, створюючи затишок, який водночас навіював легке відчуття самотності. Він повільно підійшов до крісла біля вікна, через яке відкривався вид на безкраїй океан, і важко опустився в нього, відчуваючи, як напруга дня починає спадати. На столі поруч стояв келих, в якому залишилися лише кілька кубиків льоду, що майже розтанули, залишивши невелику калюжку води на дні. Світло від лампи грало в келиху, розсипаючи крихітні веселки по його поверхні, нагадуючи про невловну красу моментів, що минають.
– О, ти вже прийшов? – спитав Брендон, входячи до каюти. Його тон був ніби спокійний, але в голосі відчувалася прихована тривога.
– Твоя спостережливість мене дивує, Брендон, – зіронізував Аян, піднімаючи келих і оглядаючи його на світлі, ніби шукаючи в ньому якісь відповіді. – Перший правильний висновок за весь вечір. Що ще ти мені скажеш цікавого, чого я не знаю? Здивуй мене.
  Аян повільно повернувся до нього, зверхньо піднявши брову і злегка посміхаючись. Його погляд пронизував, ніби він намагався зазирнути глибше у свідомість Брендона. Той стояв у дверях, виглядаючи збентеженим і дещо розгубленим від такої відповіді. Втім, це тривало лише мить. Вираз його обличчя швидко змінився на злісний, губи стиснулися в тонку лінію, а очі блиснули гнівом. 
– Ти не повинен так зі мною розмовляти, – різко відповів Брендон, роблячи крок уперед. Його руки нервово затислися в кулаки, ніби готові вдарити його.  
– Та невже? То покажи мені як треба, містере Красномовність, – Аян тільки посміхнувся, відкинувшись на спинку крісла. Його розважала така реакція, і він із задоволенням спостерігав за тим, як його слова виводять Брендона з рівноваги. Напруга в кімнаті наростала, як шторм, що наближається, готовий завалитися на них в будь-який момент. 
– Та пішов ти! – вигукнув він, його голос, як грім, розрізав тишу, що панувала у каюті. Його обличчя було перекошене від гніву, а кулаки стиснуті до білого. З цими словами він рішуче рвонув дверей, ледь не збивши з ніг Хлою, що якраз зайшла, вийшов, залишивши її в онімілому здивуванні.
– Навіщо ти так? – Хлоя встала посеред кімнати, її очі, повні сум'яття, намагалися вловити сенс його вчинку. Вона притримала двері, щоб ті не зачинилися, і дивилася вслід коханому, поки його фігура не зникла в темряві коридору. – Брендон просто хвилюється.
– Не потрібно хвилюватися, все йде за планом, – сказав Аян, різко піднімаючись з крісла. Його рухи були напруженими, наче він намагався стримати ураган всередині себе. Він із ледь прихованим роздратуванням поставив порожній келих на стіл, і швидко пройшов до своєї спальні, голосно зачинивши за собою двері.
  Хлоя важко зітхнула, витерла сльози, що підступили до очей, і повільно підійшла до місця, де тільки що сидів Аян. Вона ще раз насторожено поглянула на закриті двері спальні, відчула важкість тиші, що тепер запанувала у каюті, і тихо вийшла, зникаючи в пітьмі коридору.

  У спальні Аян обережно дістав із футляра свою старовинну скрипку, яка сяяла відблисками під м’яким світлом лампи. Його руки, звиклі до інструменту, ніжно провели смичок по струнах, і простір наповнився мелодією. Тихі звуки проникали в кожен куток каюти, їхній лагідний шепіт лився у вечірню тишу, іноді перериваючись різкими, болісними нотами, які відлунювались в серці, наче спогади про давні рани. Потім мелодія знову ставала ніжною, як подих вітерця, що заграв з завісами на вікнах.
  Коли останній звук затих, Аян з глибоким зітханням поклав скрипку назад у футляр, дбайливо зачинивши його. Він повільно обернувся до вікна, його погляд затримався на небі, де хмари сповільна поглинали зорі. Цей тихий танець хмар нагадував йому про те, що власні думки непомітно обволікали свідомість, приховуючи всі ті таємниці, що глибоко засіли в душі.
  Аян стояв, дивлячись на цей танець природи, відчуваючи, як з кожною хвилиною його думки стають все більш туманними та розсіюються, як ці хмари на небі, що заховали від нього зоряне світло.