Я довірився тобі,
Своє серце й тіло віддав вночі.

А ти забрав дещо собі,
І несподівано зник тоді.

***

  З першими промінчиками сонця, що лагідно торкалися його обличчя, Вільям повільно прокинувся. Спочатку він відчув приємне тепло на повіках, і, немов боячись втратити чари сновидінь, неквапливо розплющив очі. Щаслива усмішка освітила його обличчя, коли в пам'яті спливли спогади про вчорашній вечір.
  Прекрасна вечеря при свічках, затишні розмови та прогулянка під зоряним небом. Вони сміялися, ділилися мріями та не зважали на час, наче весь світ належав тільки їм. І найкращий поцілунок у його житті — м’який, як ніжний шепіт, і солодкий, як витримане вино. Згадуючи цей момент, Вільям почервонів і тихо засміявся, відчуваючи приємний жар на щоках. 
  Його серце билося швидше, коли він встав з ліжка. Підспівуючи собі веселу мелодію, Вільям з насолодою прийняв відсвіжний ранковий душ. Краплі води танцювали на його шкірі, змиваючи залишки сну і наповнюючи його енергією. Потім він ретельно почистив зуби, відчуваючи приємну м’ятну прохолоду, і переодягнувся в улюблені джинси та зручну футболку. Його чекав смачний сніданок, що обіцяв початок ще одного чудового дня. 

  Підійшовши до ресторану, Вільям побачив свого батька, заглибленого у читання ранкової газети. Куточки губ Вільяма піднялися у радісній усмішці, і він рушив до столика. 
– Добрий ранок, – привітався Вільям, сідаючи навпроти батька. 
– Добрий, – не відриваючи погляду від газети, відповів той. – Ну що, познайомиш мене зі своїм Крісом? – недбало запитав батько, перевертаючи сторінку. 
  Вільям трохи знітився, на мить опустивши погляд. 
– Він поки що не готовий, – невпевнено сказав хлопець, піднімаючи очі на батька. – Думаю, це не так важливо. Правда ж, тату? 
  Батько відклав газету на бік і посміхнувся. 
– Звичайно, я ж нікого не примушую, – відповів він, лагідно дивлячись на сина. 
– Добре, – видихнув Вільям, але в його погляді читалася легка недовіра. 
  Офіціантка у чорному фартусі принесла їм сніданок: гарячі круасани, чашки ароматної кави та свіжовичавлений апельсиновий сік. Вони мовчки взялися до їжі, насолоджуючись моментом і розмовляючи очима. 
  Через декілька хвилин до їхнього столика хтось підійшов. Вільям підняв голову і побачив Еда і Саллі, їхні обличчя сяяли привітними усмішками. 
– Добрий ранок, – привіталися вони хором. 
– Добрий, – відповів батько. – Ви щось хотіли? – поцікавився він, піднявши брови. 
– Так, ми могли б приєднатися до вас? Вільних столиків зовсім немає, – запитала Саллі, мило усміхаючись. 
– Звісно, ми не проти. Правда ж, Вільяме? – поглянув на сина батько. 
– А? Так, сідайте, – поспішно відповів Вільям, намагаючись приховати своє здивування. 
  Вони подякували та присіли за столик. Офіціантка швидко принесла їм сніданок: апетитні омлети з беконом, хрусткі тости та чашки гарячої кави з густою пінкою. Їжа виглядала дуже апетитно, і всі одразу взялися за свої порції. 
  Тепер за їхнім столиком панувала жвава атмосфера, що контрастувала з колишньою тишею. Ед із батьком жваво обговорювали робочі питання, переймаючись новими проєктами та планами. Їхні голоси лунали з різних боків столу, і дискусія нагадувала битву двох енергійних умів. Саллі сиділа поруч, ніжно усміхаючись, слухала та іноді вставляла свої коментарі або виправляла слова чоловіка, додаючи до розмови нотку жіночої мудрості. 
  Вільям почувався дещо відсторонено. Його переслідувало дивне відчуття тривоги, немов за фасадом звичної рутини ховалося щось незвичайне. Хлопець глибоко занурився у свої думки, відчуваючи, як у ньому росте тривожність, але не міг зрозуміти, що саме викликає це почуття. Можливо, це було пов’язано з розмовою про Кріса, чи, можливо, з якимись невиразними передчуттями. 
  Вільям настільки занурився у власні роздуми, що не помітив, як повністю з'їв свій сніданок. Кожен шматочок був з’їдений автоматично, без жодної думки про їжу. Він лише здивувався, коли побачив порожню тарілку перед собою. Випивши останні краплі апельсинового соку, Вільям раптово повернувся до реальності. 
– Мені вже час йти, – сказав він, піднімаючись зі стільця. – Дякую за компанію. 
– Звісно, Вільяме, – відповів батько з усмішкою. – Бажаю тобі гарного дня. 
– До зустрічі, Вільяме, – додали Ед і Саллі хором, усміхаючись. 

  Вільям вийшов з ресторану, відчуваючи на обличчі прохолодне ранкове повітря. Він повільно крокував до своєї каюти, обдумуючи все, що відбулося, і намагаючись зрозуміти, чому його серце було так неспокійне. 
  Щоб дістатися до своєї каюти, Вільям спершу мав пройти повз каюту свого батька. Підійшовши до дверей, він почув несподіваний шум. Вільям зупинився і прислухався. Звуки долинали зсередини. 
  Хто там міг бути? Точно не батько, він ще у ресторані. Може, це злодій? Вільям напружився, відчуваючи, як адреналін починає пульсувати у венах. Якщо там і справді хтось є, діяти треба негайно. На щастя, у нього був запасний ключ від каюти батька, який той дав йому на випадок потреби. У батька також був ключ від його каюти, така була їхня домовленість. 
  Вільям обережно дістав ключ із кишені та, тримаючи його в руках, відчував металеву прохолоду. Він повільно вставив ключ у замкову щілину, намагаючись не створити зайвого шуму. Злегка повернувши ключ, почув легке клацання замка. Тихо, наче кіт, Вільям відчинив двері та ввійшов до вітальні. 
– Тут хтось є? – гучно вигукнув він, відчуваючи, як хвиля страху перекочується у нього всередині. 
  У відповідь була тільки тиша. Вільям повільно озирнувся навколо. Усі меблі стояли на своїх місцях, і нічого не виглядало підозрілим. Але це не заспокоювало його, бо він чітко чув звук. Може, хтось ховався? Хлопець вирішив перевірити далі. 
  Він обережно підійшов до ванної кімнати, де все було чисто і на своєму місці, ніяких слідів чиєїсь присутності. Потім він перевірив туалет — там також було порожньо. Залишилася тільки спальня. Хлопець відчував, як серце шалено б’ється у грудях.
  Вільям намагався ходити тихо, кожен крок був обережним, наче він ступав по тонкому льоду. Коли він підійшов до дверей у спальню, прислухався. Звідти не було жодного звуку, тому піднявши руку, легенько штовхнув їх. Двері відразу заскрипіли, ніби старе скрипуче дерево. Звуки різко прорізали тишу і налякали його, змусивши завмерти на місці. Серце почало битися ще швидше. Вільям затамував подих, прислухаючись до тихого шелесту у приміщенні. Здавалося, нікого тут немає. Він трохи заспокоївся і, наважившись, зробив крок у кімнату. Там панувала тиша, а всі речі були на своїх місцях. 
  Видихнувши з полегшенням, Вільям вийшов із каюти батька. Як добре, що там нікого не було. Але що ж він чув? Невже це був просто випадковий звук або йому здалося? 
  Закриваючи двері на ключ, він раптом підняв голову і побачив, як за правим поворотом коридору зник шматок чорного плаща. Серце в його грудях почало калатати як шалене. Він кинувся бігти у той бік, куди щойно зникла фігура. 
  Досягнувши повороту, Вільям зупинився та озирнувся навколо. Коридор був порожнім. Ні слідів, ні звуків, нічого, що могло б вказувати на присутність іншої людини. Він завмер на місці, відчуваючи, як його серце стискається від невідомого почуття. 
  Щось тут не так. Невже йому це здалося? Ні, не може бути. Він чітко бачив плащ, чітко чув звук. Вільям ще раз уважно оглянув коридор, але нікого не побачив. Відчуття нереальності ситуації почало затуманювати його розум. Він розвернувся і повільно рушив у бік своєї каюти. Відчуття тривоги не залишало його. У голові крутилися думки про галюцинації, стрес, можливе отруєння або просто нервове напруження. 
"Або я просто перевтомився, " – подумав Вільям, намагаючись знайти раціональне пояснення.
  Але цієї думки було недостатньо, щоб остаточно заспокоїтися. Сумніви, як тіні, переслідували його, нагадуючи, що він бачив і чув щось реальне. Він ішов повільно, але рішуче, намагаючись зрозуміти, що ж насправді відбувається. 

***

  Аян підкрався до каюти Генрі Мура, діючи з грацією і спритністю. Він знав, що вони зараз були у ресторані де їх мали відволікати Хлоя та Брендон, тому час і місце були ідеальними для його задуму. Діставши відмичку, Аян швидко відчинив двері та тихо проник у приміщення. Якщо б він не вмів відмикати будь-які двері на своєму шляху, він би не став детективом.
  Кімната була напівтемною, освітленою лише м'яким світлом, що просочувалося крізь фіранки. Аян обережно зачинив за собою двері, намагаючись не створити зайвого шуму. Він швидко оглянув кімнату, його очі перебігали з одного об'єкта на інший, шукаючи щось конкретне.
  Меблі стояли на своїх місцях, усе виглядало акуратно. Він підійшов до письмового столу і почав шукати там. Папери, книги, декілька невеликих коробок — усе це він обережно переглянув, намагаючись не залишити слідів. 
  Раптом Аян почув кроки у коридорі. Його серце застрибало в грудях, але він намагався зберігати холоднокровність. Вільям. Він швидко озирнувся, шукаючи місце для схованки. Його погляд зупинився на невеликій шафі, розташованій біля дверей до ванної кімнати. Аян швидко відчинив шафу і втиснувся всередину, затамувавши подих. Він обережно зачинив дверцята, залишивши лише невелику щілину, через яку можна було спостерігати за тим, що відбувається у кімнаті. 
  Вільям тихо відчинив двері та увійшов до вітальні. Аян дивився, як хлопець обережно проходив кімнатою, його обличчя було напружене і зосереджене. Вільям почав оглядати меблі, перевіряти кожен куточок, кожну деталь. Його рухи були плавними, але в очах читалася тривога. Аян спостерігав за ним, притискаючись до задньої стінки шафи, відчуваючи кожен удар власного серця. 
  Коли Вільям зайшов до спальні, Аян скористався моментом. Він повільно вийшов із шафи, не створюючи жодного шуму, і обережно прослизнув до вихідних дверей. Вільям, здається, нічого не помітив, занурений у свої думки. Аян обережно відчинив двері, і його тіло злилося з тінями коридору. 
  Зовні він зупинився і почув, як Вільям закликає когось у кімнаті, але у відповідь лише гучна тиша. Аян тихо зітхнув з полегшенням. Він відступив у коридор, відчуваючи, як напруга поступово спадає. Однак, побачивши, що Вільям йде у його напрямку, він зрозумів, що час діяти інакше. Піднявши комір свого чорного плаща, Аян зник у тіні, залишаючи за собою лише легкий подих вітру. 

***

  Зайшовши до своєї каюти, Вільям пройшов усередину вітальні, де панувала напівтемрява і спокій. Він повільно сів у м'яке крісло, відчуваючи, як його тіло занурюється в обійми м’яких подушок. Відкинувшись на спинку, юнак заплющив очі, намагаючись знайти хоча б трохи розради від нескінченного потоку думок, що бурлили в його голові. Голова боліла від напруження і стресу. Він зрозумів, що потрібно знайти спосіб заспокоїтись — випити чашку ромашкового чаю і насолодитися чимось солодким. 
  Посидівши кілька хвилин, відчуваючи, як напруга поступово спадає, Вільям глибоко видихнув, наче випускаючи всю втому і тривогу. Він підвівся, закрив за собою каюту і рушив до ресторану. На цей час тут не було ні душі, що давало йому можливість вибрати будь-який столик. Вільям вибрав місце біля сцени, де вони з Крісом провели минулий вечір. Він замовив собі ромашкового чаю і шматочок бісквітного тістечка з карамеллю. 
  Смакуючи десерт, Вільям відчував, як ніжна карамель тане в роті, змішуючись з легким і повітряним бісквітом. Взявши в руки гарячу чашку чаю, і зробивши ковток, Вільям блаженно заплющив очі, відчуваючи, як тепло наповнює його зсередини, розливаючись по всьому тілу. 
  Відклавши чашку, Вільям подумав про Кріса. Його думки повернулися до їхніх зустрічей, до тих миттєвостей, які вони провели разом. Що він зараз робить? Вільям не знав, де розташована каюта Кріса, тому не міг навідатися до нього. Але він був упевнений, що вони неодмінно знову зустрінуться. 
  Випивши чай, Вільям відчув, як головний біль поступово відступає, залишаючи лише приємну легкість у тілі. Здавалося, теплий ароматний напій розчинив усі тривоги, що нагромадилися протягом дня. Йому стало набагато краще, і думка про те, що він може випадково заснути за столиком у ресторані, спонукала його до дії. Вільям повільно піднявся зі свого місця, відчуваючи, як його тіло оживає після короткого відпочинку, і, попрощавшись із затишним куточком, вийшов із ресторану, спрямовуючи свої кроки на палубу, де він вирішив провести час до обіду. 

  Погода на палубі значно змінилася. Сонце, яке ще недавно дарувало своє тепле сяйво, сховалося за похмурими сірими хмарами. Вони тяжко нависали над горизонтом, надаючи небесному простору похмурого вигляду. Це дещо пригнічувало настрій Вільяма, але водночас створювало особливу атмосферу для роздумів. Палуба була майже порожньою, що давало можливість насолодитися самотністю і тишею. 
  Він підійшов до поручнів і, спершися на них, вдивлявся у далечінь. Океан, що розкинулося перед ним, здавався нескінченним, хвилі м'яко плескали об борт корабля, створюючи заспокійливий ритм. Раптом повіяв холодний вітер, він був пронизливий, наче вістря льоду, що проникає до кісток. Вільям здригнувся від холоду, усвідомлюючи, що тонка футболка зовсім не захищає його від пронизливого вітру. 
  Зрозумівши, що довго не зможе тут залишатися, він зробив глибокий вдих, наповнюючи легені свіжим морським повітрям, і, затримавши його на мить, відчув, як цей ковток свободи та прохолоди оживляє його зсередини. Потім він повільно повернувся, вирушаючи назад у внутрішні приміщення корабля. 

  Йдучи просторим коридором, Вільям опустив голову і зосередився на своїх думках, не помічаючи нікого навколо. Коридор був майже безлюдним, і його кроки відбивалися від стін, створюючи ритмічне ехо. Він ішов, поглинутий своїми думками, коли раптом зіткнувся з кимось. 
– Ох, вибачте, я вас не помітив, – схвильовано почав Вільям, відступаючи на крок назад. Його серце забилося швидше, коли він усвідомив, що натрапив на когось. 
  Вільям підняв погляд і зустрівся з глибокими блакитними очима, які були повні тепла і доброзичливості. Точно, він упізнав цей колір — перед ним стояв Кріс, його обличчя сяяло щирою усмішкою. 
– Кріс? Привіт! – здивовано вигукнув Вільям, не вірячи своїм очам. 
– Привіт, Вільяме. Як ти? – запитав Кріс, дивлячись на нього з теплим зацікавленням. 
– Чудово, просто прекрасно, – відповів Вільям, відчуваючи, як його серце наповнюється радістю. 
  Кріс легенько кивнув, його усмішка стала ще ширшою. 
– Радий це чути. Ти куди прямуєш?
– Я збирався до своєї каюти трохи перевести дух, а ти? – Вільям нервово переминався з ноги на ногу, намагаючись приховати легке хвилювання в голосі.
– Думав, може, вийду на палубу, подихаю свіжим повітрям, але там щось почало холоднішати, – Кріс кинув погляд через ілюмінатор. Його обличчя на мить набуло задумливого виразу.
– Так, погоджуюсь, я якраз відчув його на собі, – Вільям краєм ока поглянув на настінний годинник, який тихо цокав. Стрілки наближались до дванадцятої. – До обіду залишилося всього десять хвилин. Що скажеш, підемо разом?
– Чому б і ні? Якраз встигнемо, – Кріс усміхнувся. Вони кивнули один одному і неспішно рушили коридором, йдучи пліч-о-пліч.
  Їхні кроки відлунювались в просторому коридорі, створюючи відчуття спокою і затишку. Вільям не поспішав порушувати мовчання, для нього була важлива сама присутність Кріса поруч. 
  Підходячи до ресторану, вони все ще не порушували тиші, але ця тиша була не обтяжливою, а, навпаки, наповненою прихованими емоціями та взаєморозумінням. Вільям відчував, як його серце билося в унісон з кожним кроком, і кожен погляд, яким він обмінювався з Крісом, наповнював його душу теплом і радістю. 
  Зайшовши до зали ресторану, Вільям одразу помітив, як його батько дивився на них з Крісом дивним, майже підозрілим поглядом. Це здивувало хлопця, але він намагався не звертати на це уваги. Він дуже хотів, щоб Кріс залишився і пообідав разом з ним і батьком, але Кріс ввічливо відмовився, зазначивши, що вже домовився зустрітися з Саллі та Едом. Він пішов до столика, за яким вони вже чекали. 
  Вільям сів за свій столик і почав їсти, намагаючись не звертати уваги на зміни в атмосфері. Його батько більше не дивився на нього тим дивним поглядом, але тепер його увага була зосереджена на Крісові. Це насторожило Вільяма. Чому батько так пильно дивиться на Кріса? Може, він його знає? Але як це можливо, якщо вони ніколи раніше не зустрічалися? Вільям вирішив не замислюватися над цим і повернувся до свого обіду, намагаючись викинути всі ці думки з голови. 
– Цей чоловік, з яким ти прийшов, це Кріс? – запитав батько, відриваючись від своєї тарілки. 
– Так, це він, – підтвердив Вільям, намагаючись не показувати свого занепокоєння. 
– Ясно, – коротко відповів батько і продовжив їсти, занурившись у свої думки. 
  Коли Вільям доїв свій обід, він піднявся зі свого місця і попрощався з батьком. Він відчував невидиму напругу, але вирішив не надавати цьому значення. Перш ніж вийти з ресторану, він швидко оглянув зал, шукаючи очима Кріса, але його вже не було. 
  Повернувшись у свою каюту, Вільям нарешті відчув полегшення. Зайшовши всередину, він закрив за собою двері та глибоко вдихнув, наче звільняючись від напруги, що накопичилася за день. Він повільно пройшов до дивана і сів, відчуваючи, як його тіло занурюється в м'якість. Він ліг, заплющив очі та відчув, як хвиля втоми накочує на нього, поглинаючи в обійми сну. 

  Вільям знову стояв посеред білого куба зі скляними стінами, які, здавалося, віддзеркалювали його найглибші думки. Приміщення мало вигляд стерильної, позбавленої будь-якого життя коробки. Стиснувши праву руку в кулак, він відчув, як кров у його жилах починає пульсувати від напруження. Він хотів, як і тоді, розбити одну з цих крихких на вигляд, але непорушних стін. Проте цього разу, відчувши холодний подих раціональності, він вирішив діяти інакше. 
  Розтиснувши пальці, Вільям поклав долоні на прохолодну, гладку поверхню. Вона була майже невагомою, ніби утвореною з туману. Напруживши всі м'язи, хлопець натиснув на стіну з усієї сили. Несподівано, стіна здригнулася, піддавшись його натиску. Хлопець зробив крок назад і, затамувавши подих, спостерігав, як стіна повільно нахиляється вперед, немов у неквапливому танці, і починає розпадатися на міріади дрібних, мерехтливих частинок, що розчиняються в повітрі, як дим від цигарки. 
  Залишивши після себе лише гладку підлогу, стіна оголила білий квадрат. Вільям підійшов ближче та обережно ступив на нього, відчуваючи легке поколювання під ногами. Тільки-но він зробив перший крок, як поруч виник ще один квадрат. І так з кожним його кроком з'являлися нові квадрати, які формували перед ним доріжку, що тягнулася вперед. 
  Вільям усе йшов і йшов, ніби підкоряючись якомусь невидимому магніту, що тягнув його вперед. Кожен його крок лунав глухо і відлунювався у безмежному просторі, який здавався нескінченним. Біла доріжка, що виникла з нізвідки, несподівано обірвалася.
  Він зупинився і прислухався. Здавалося, повітря наситилося тривогою. І раптом серед цього гнітючого мовчання він почув далекі кроки. Вони звучали глухо, ніби лунали з глибини, але поступово ставали все чіткішими й гучнішими. Вільям відчув, як його охоплює незрозумілий страх, що спершу був тихим занепокоєнням, але швидко переріс у відчуття загрози. 
  Кроки наближалися, і з кожною секундою вони ставали все голоснішими, ніби власник цих кроків поспішав назустріч Вільяму. Його серце закалатало від страху і невизначеності. І ось, перед ним почав вимальовуватися високий темний силует. Він рухався невпинно і нарешті зупинився просто перед хлопцем. 
  Вільям пильно вдивлявся у фігуру, але не міг розгледіти жодних деталей. Це була лише чорна, об'ємна тінь, що мовчки стояла перед ним. Її присутність була гнітючою і загадковою, як щось з іншого світу. Хлопець продовжував пильно дивитися на цю тінь, ніби намагаючись проникнути в її сутність, поки вона несподівано не почала рухатися. 
  Вільям здригнувся і зробив крок назад, напружено стежачи за змінами. Тінь, ніби реагуючи на його страх, почала поступово набувати форми. З темряви стали вимальовуватися обриси чоловіка. Кучеряве волосся, чорні штани та футболка з'явилися на місці невизначеного силуету. Але обличчя залишалося безформним, ніби хтось стер з нього всі риси. 
– Пробач, – прошепотіла тінь знайомим, але водночас далеким голосом. 
– Кріс? – здивовано спитав Вільям, його голос тремтів від несподіванки. 
  Тінь, яка тепер вже остаточно перетворилася на фігуру, почала набувати знайомих рис Брауна. Але попри те, що одяг і контури були точно такими, як у Кріса, його обличчя залишалося безликим, як чистий аркуш паперу. Вільям знав, що це був саме Кріс, але цей образ був позбавлений душі, ніби його справжня сутність залишилася десь далеко, у темряві. 
– Пробач, – ще раз сказав він, і його голос наповнився болем, що пронизував кожну нотку цього короткого слова. 
– За що? – запитав Вільям, відчуваючи, як тривога переповнює його серце. 
  Він простягнув руку і торкнувся обличчя Кріса, сподіваючись знайти там знайомі риси, але замість цього відчув, як воно починає розпадатися під його пальцями, перетворюючись на золотистий пісок, що сипався донизу, утворюючи маленьку гірку біля його ніг. 
  Вільям упав на коліна перед цією гіркою, відчуваючи, як його серце стискається від жалю і розгубленості. Він простягнув до піску руки, намагаючись зібрати хоча б частинку того, що залишилося від його тіла.
  На самій верхівці піщаної гірки лежав маленький папірець, наче запрошення до нової загадки. Вільям обережно взяв його, і з почуттям тривоги розгорнув. На пожовклому аркуші було написано лише одне єдине слово: 
– Пробач, – пошепки прочитав Вільям, і його голос пролунав у порожнечі наче грім. 
  Як тільки він вимовив це слово, папірець раптово спалахнув яскравим полум'ям, яке швидко охопило його руки. Вільям відчув, як вогонь проникає під шкіру, палить м'язи та кістки, повільно добираючись до самого серця. Він закричав від нестерпного болю, відчуваючи, як полум'я нещадно розриває його зсередини. 

  Раптом він різко підвівся, охоплений панікою. Він сидів на дивані, важко дихаючи, і відчував, як його серце шалено б'ється в грудях. Свідомість поверталася до реальності, але шок і біль від пережитого сну ще довго не полишали його. Вільям ніколи не відчував нічого подібного. Цей сон був настільки реалістичним, що навіть після пробудження він все ще відчував біль у руках і серці, а також величезний страх, який охопив його, наче темна хмара. 
  Він сидів у темряві, намагаючись зрозуміти, що сталося, і чому цей сон вразив його так сильно. Всі ці відчуття були надто реальними, щоб бути просто вигадкою розуму. Вільям здригнувся, коли згадав слова, написані на папірці, і відчув, як холод пробіг по його шкірі. Що означало це "пробач"? 
  Цього разу йому наснився Кріс. Чому саме він? Це питання важко збагнути. Часто сни бувають дивними та загадковими. Одного разу з’являється мати з попередженням: "Бережися брехні, яка оточує тебе". А наступного разу Кріс із словом "Пробач". Що це може означати? 
  Можливо, Кріс просити вибачення за якусь помилку, яку допустив? Але ні, це неможливо. Така щира і добра людина, як Кріс, не могла б обманювати. Якби Вільям відчув хоч натяк на брехню в його словах, він би ніколи не закохався в нього з першого погляду. Хлопцю немає про що турбуватися. Це всього лише сни, і шукати в них глибокий сенс не варто. 
  Поступово заспокоюючись, Вільям відкинув усі думки про ці дивні сни. Глянувши на годинник, він зрозумів, що час для вечері настав. Він пішов у ванну, де вмився холодною водою, намагаючись прогнати залишки сну і пробудити себе до реальності. Після цього він переодягнувся і залишив свою каюту. 

  У залі ресторану, як завжди, було повно людей. З усіх куточків лунав сміх, а розмови створювали приємний шум, що наповнював приміщення життям. Вільям не зміг стримати усмішку, спостерігаючи, як весело було іншим. Але його батько, як і завжди, сидів похмурий і заглиблений у читання газети. Вільям привітався з ним і сів за стіл. Їжа була, як завжди, смачною, і це приносило йому невеличку розраду в цей незрозумілий день. 
  Проте думки про сни не полишали його повністю. Він спробував проаналізувати, що могли означати слова його матері та Кріса. Можливо, це попередження чи підказка? Чи просто випадкові образи, які виникли в його підсвідомості? 
  Кріс був тим, хто завжди випромінював чесність і доброту, його очі не могли брехати. Вільям згадав перший раз, коли вони зустрілися. Це було так, ніби весь світ зупинився на мить, і тільки вони двоє залишилися в цьому просторі, де не існувало ні брехні, ні обману. 
  Вільям відчув легкий доторк сумніву, але швидко відкинув його. Це лише сни, не більше. Можливо, він просто перевтомився і тому його підсвідомість грає з ним в такі ігри. Він знову подивився на свого батька, який все ще був поглинутий читанням, і подумав, як багато всього змінюється, коли ми стаємо старшими. 
  Закінчивши вечерю, Вільям підвівся з-за столу, не забувши побажати батькові добрих снів. Його батько, все ще занурений у свою газету, кивнув у відповідь. Вільям попрямував до виходу з ресторану, відчуваючи, як повітря стало прохолоднішим і свіжим. Відчинивши двері, він вийшов на прогулянкову палубу, де збирався насолодитися нічним небом і тишею. Раптом його хтось схопив за руку. 
  Хлопець інстинктивно почав вириватися, відчуваючи, як хвиля адреналіну пронеслася по його тілу. Хто міг ось так раптово втрутитися в його особистий простір? Вільям обернувся, готовий накричати на того, хто тримав його, але слова застрягли в горлі. Перед ним стояв Кріс, усміхнений і спокійний. 
– Кріс?! Ти мене налякав, – полегшено видихнув Вільям, все ще відчуваючи, як його серце б'ється швидше від несподіванки. 
– Пробач, – відповів Кріс з усмішкою. – Я просто хотів запропонувати тобі прогулятися. Ти не проти? 
– Тільки за! – відповів Вільям, відчуваючи, як тривога поступається місцем радості від зустрічі. 
  Вони вийшли на палубу, де прохолодний морський вітер приємно освіжав обличчя. Небо вже не було таким похмурим, над їхніми головами так ясно і яскраво сяяли зірки, що можна було навіть побачити "Чумацький Шлях" у всій його красі. Нічне небо виглядало, як скриня з коштовностями, розсипана над головами, а на горизонті навіть пробігав яскравий метеор, залишаючи за собою опромінену доріжку. 
  "Титанік" велично ковзав по непорушному морю, чорному й гладкому, немов злитому з нафти. Вогні корабля відбивалися у воді майже дзеркально, створюючи ілюзію, що сам корабель і його відображення є одним цілим. 
  Кріс і Вільям повільно прогулювалися серед ряду корабельних крісел, розмовляючи про все на світі. Їхні слова, мовляв, були просякнуті мріями та спогадами, і кожен з них насолоджувався моментом, не думаючи про час. 
– Поглян, сьогодні зірки просто неймовірно яскраві, – сказав Вільям, зупинившись і піднявши голову вгору. – Таке відчуття, ніби ми пливемо під самим небом. 
– Так, це справді чарівно, – погодився Кріс, уважно спостерігаючи за небесною панорамою. 
  Вони б і далі продовжували прогулянку, але ніч ставала прохолоднішою, і вітер, що раніше був приємним, тепер почав обдавати їх холодом. Вільям запропонував піти до його каюти, щоб зігрітися і продовжити розмову в більш затишному місці. Кріс з радістю погодився. 
  Ще трохи постоявши під зоряним небом і насолодившись тишею, вони вирушили назад до каюти. Їхні кроки луною відлунювалися по порожній палубі, а зірки над головами продовжували мерехтіти, нагадуючи про безмежність і таємничість всесвіту, що оточував їх. 

  В каюті панувало приємне тепло, яке миттєво огортало, створюючи затишну атмосферу. Вільям та Кріс увійшли до невеликої вітальні. Вільям відкинувся на диван і спостерігав, як Кріс з цікавістю оглядає картини, що висіли на стінах. Його погляд затримався на кожному полотні, немов він намагався вловити кожну деталь. 
– Це роботи улюблених митців мого батька, – пояснив Вільям, спостерігаючи за реакцією Кріса. – Він чомусь обрав для мене саме цю каюту.
Кріс повернувся до нього, його очі блищали цікавістю і захопленням: 
– Невже? – сказав він, посміхаючись. – Це дуже цікаво. Хто вони? 
– Ну, це класики: Ван Гог, Моне, – відповів Вільям. – Їхні картини завжди надихали мого батька. Він часто приходить сюди, щоб помилуватися ними, особливо в такі тихі вечори. І я завжди дивуюсь, чому я живу тут, а не він.
  Кріс повільно підходив до кожної картини, вдивляючись у мазки фарби та текстуру полотна, немов прагнув зрозуміти, що надихнуло художника створити кожен з цих шедеврів. 
– Вони справді прекрасні, – сказав Кріс, зупинившись біля однієї з картин. – Я завжди захоплювався тим, як художники можуть передати настрій і відчуття через свої роботи. 
  Вільям відчув приємне тепло всередині, спостерігаючи, як Кріс вивчає кожну деталь картини з таким захопленням. Але коли чоловік повернувся до нього, його погляд змінився. Вільям не міг зрозуміти, що саме було в цьому погляді — може, це була якась прихована таємниця чи невимовний сум. 
– Все гаразд? – запитав Вільям, трохи занепокоєно вдивляючись в очі Кріса. 
– Так, все добре, – відповів Кріс, намагаючись звучати переконливо та усміхнувся. – Просто задумався на мить. 
  Вільям відчув, як його настороженість розчиняється під теплом цієї усмішки. Він віддзеркалив усмішку, сподіваючись, що зможе повернути Кріса до тієї безтурботної атмосфери, яка панувала між ними раніше. 
  Вони продовжили розмову, обговорюючи не лише мистецтво, хоча атмосфера залишалася теплою, Вільям все ж не міг позбутися думки, що за усмішкою Кріса ховається щось більше, щось, що той не наважується сказати вголос. 
  Вони дивилися один одному в очі як заворожені. Вільям повільно потягнувся до нього, насторожено чекаючи, що Кріс відступить. Але цього не сталося, навпаки, Браун підійшов ближче, так, що у будь-який момент міг би його обійняти. Вони стояли так близько, що могли відчути тепле дихання на губах. Обличчя юнака вкрилося червоними плямами від такої близькості. Він різко видихнув обдавши губи чоловіка повітрям. Браун їх рефлекторно облизнув, кінчиком язика торкаючись губ хлопця. Вони здригнулися від такого крихітного контакту, зіниці в обох потемніли показуючи їхнє бажання. 
  Вони потягнулися один до одного і їхні губи торкнулися. Спочатку, це навіть не було схоже на поцілунок, лише легкий дотик. Вільям перший заплющив очі та підняв руку, поклавши її на волосся Брауна пропускаючи його крізь пальці. Його рука повільно спускалася вниз, зупиняючись на потилиці й м'яко натиснула, спонукаючи чоловіка ще до одного поцілунку. Кріс усміхнувся і теж заплющив очі, піддавшись натиску юнака. Новий поцілунок був уже теплим і різким, вони наблизилися до більшої близькості, щоб поцілунок став жадібнішим. 
  Вони могли б стояти так вічно, але Вільяму довелося зупинитися, вдихаючи повітря якого було замало. Кріс наблизився і провів язиком по його шиї, змусивши хлопця нахилитися йому назустріч і підняти підборіддя, відкривши більше простору для ласки. Губи Брауна завмерли залишивши останній поцілунок за вухом. Чоловік підняв погляд на хлопця, обличчя Вільяма було червоного кольору, він важко дихав і дивився на Кріса затуманеним від бажання поглядом. 
  Хлопець перший потягнувся за новим поцілунком і отримав його. Юнак напирав на Кріса, відтісняючи його далі по кімнаті, безперестанку цілуючись. Кріс стягнув із хлопця футболку, відкинувши її на підлогу. Вільям відірвався на секунду, щоб зробити те саме, і коли він стягнув сорочку з чоловіка, облизнув вмить пересохлі губи. Кріс притиснув до себе хлопця, спускаючись вологими поцілунками з його щоки на шию. Поки хлопець гладив його лопатки і закинув голову назад, надаючи велику площу, чоловік всмоктував ніжну шкіру, буквально відчуваючи, як лопаються дрібні капіляри під нею. Але Вільям його відштовхнув, майже відразу ж вчепившись у пряжку його ременя. Витягнувши його з петель, він відкинув його на підлогу, голосно задзвеніла металева пряжка. 
  Кріс підштовхнув хлопця в бік ліжка. Вільям прийшов до тями лише тоді, коли повалився голою спиною на м'яке покривало. Вони опинилися в лежачому положені, і Кріс нависав над ним. Юнак звісно знав як проходить секс між чоловіками, він цікавився цією темою, розмовляв із сексологом, але ніколи цього не робив. Тому, зараз він почав хвилюватися від їхньої пози, його охопив неочікуваний страх того, що буде далі. 
– Спокійно, – сказав Кріс помітивши його тривогу, і притягнув Вільяма для поцілунку. – Довірся мені, – прошепотів він в самі губи. 
  Після цих слів його тривожність зникла миттєво, наче хтось вимкнув перемикач. Це було настільки несподівано, що він навіть не помітив, коли страх випарувався, поступившись місцем дивному передчуттю й бажанню дізнатися, що станеться далі.
– Гаразд, я тобі довіряю, – прошепотів хлопець готовий повністю віддатися йому. 
  Чоловік чуттєво цілуючи, почав погладжував його торс ніби заспокоюючи його. Затримавшись пальцями, він погрався горошинками його сосків. Підвівшись, Кріс стягнув із хлопця штани і спідню білизну, потім і сам роздягнувся до кінця. 
  Він лизнув нижню губу хлопця, яку до цього прикусив, і сплевся з його язиком своїм, ніжно погладжуючи стегно своєю долонею, потім трохи міцніше її стискаючи, коли вони зіткнулися й стали тертися один об одного, посилаючи тремтіння по всьому тілу. Перший стогін, що зірвався з губ Вільяма, застиг у вухах, немов дзвін. Потягнувшись, Кріс узяв із підлоги свої штани, знайшовши в кишені маленький тюбик лубрика́нту, він щедро видавив гель собі на пальці й став розтирати її, зігріваючи. 
  Вільям прикусив його ключицю, залишаючи мітку. Кріс вхопився за гомілку хлопця і підтягнув його до себе ближче, відводячи його ногу вбік. Притулившись грудьми до теплих грудей навпроти, він проник пальцем в отвір, що автоматично стиснувся. Погладжуючи стінки напружених м'язів, він акуратно проштовхнув один палець. Чоловік акуратно, ґрунтовно готуючи, розтягував хлопця, поступово вводячи другий, а потім уже й третій палець. Серцебиття Вільяма посилювалося, він дедалі більше прогинався в попереку, надаючи більшу свободу. 
  Вільям не розумів що зараз відчуває. Все було настільки яскравим, що він просто не міг зосередитись на чомусь одному. Все що він чув — це своє глибоке дихання яке змішувалось із Крісовим, та звуки які долітали до нього знизу. Вони змушували його тіло червоніти та палати від розуміння, що він зараз відчує дещо більше за пальці. Але йому не було страшно, а навпаки, він не міг дочекатися коли відчує новий вибух насолоди. Руки Кріса, його губи, його сильне тіло, все це зараз було тільки для нього, і він хотів більшого. Юнак не розумів чому довірив свій перший раз Брауну, а не своїй спорідненій душі, але знав, що це було правильним рішенням. Не тільки мозок, але й серце знало що все, що зараз відбувається — таке, як має бути. 
  Від думок його відірвало те, що Кріс витягнув пальці з характерним звуком, хлопець голосно видихнув, відчувши небажану порожнечу. Чоловік надягнув презерватив та повільно увійшов, спочатку до половини, даючи партнеру звикнути, а потім і на всю довжину. Вільям заплющив очі, відчуваючи, як його м'язи натягуються, і перестають так загнано стискатися. Відчуття наповненості, приносило солодку насолоду. Кріс зробив перший поштовх, хлопець прогнувся сильніше, схопившись за спину чоловіка, притягуючи ближче, схрестивши щиколотки за його спиною. Штовхнувшись ще раз, Кріс увійшов глибше і проїхався по простаті, витягнувши гучне схвальне зітхання у хлопця. Чоловік поступово нарощував темп. Вільям відкинув голову на подушки, заклично виставляючи горло, його очі були прикриті, а рот відкритий у німому задоволенні. 
  Кріс відчув, як м'язи навколо стали стискатися частіше, посилаючи йому позаземні відчуття, він заплющив очі, відкидаючи голову назад, розставивши руки по обидва боки від тіла хлопця і входячи, як можна, глибше. Вільям схопився рукою за спинку ліжка, іншою рукою він потихеньку надрочував собі. Він відчував, як напружуються його м'язи, як судома задоволення прошибає його, паралізує. Розплющивши очі, він вилився собі в долоню, забризкавши живіт чоловіка. Кріс ловив кожен його судомний подих і, впившись у його губи, увійшовши знову, теж кінчив. 
  Утримуючи свою вагу на одній руці, Кріс прийшовши до тями, потихеньку вийшов із розслабленого тіла під ним. Знявши презерватив та зав'язавши вузол, він кинув його на підлогу, а сам впав біля хлопця. Вільям важко дихав, його розпалене тіло приємно нило. Повернувши голову він побачив, що чоловік дивиться на нього. 
  Вільям присунувся ближче, поклавши голову йому на груди. Кріс обійняв його, вони мовчали кілька хвилин заспокоюючись. Хлопець блаженно усміхнулася повільно заплющуючи очі від втоми. 
– Мені здається, я тебе кохаю, – пошепки сказав юнак засинаючи в його теплих обіймах. 

***

  Аян здивовано глянув на Вільяма, коли почув ці слова, не зрозумівши чи справді він це сказав. Сам хлопець мирно спав, з ніжною усмішкою на обличчі, що надавала йому вигляду безтурботного сновидця. Девіс полегшено видихнув і, повільно підвівшись, опустив ноги на холодну підлогу. Він акуратно зібрав свій одяг, розкиданий по кімнаті, викинув презерватив і попрямував у ванну, де прийняв швидкий душ. 
  Одягнувшись, Аян повернувся до спальні. М'яке світло ранкового сонця, що пробивалося крізь фіранки, створювало атмосферу спокою і затишку. Він уважно оглянув кімнату, де залишилися сліди їхньої спільної ночі. Зібравши одяг Вільяма, який лежав безладно на підлозі, Аян акуратно склав його і поклав біля сплячого хлопця. 
  Чоловік підійшов до письмового столу і знайшов на ньому аркуш паперу та чорну ручку. Він почав писати, зосереджено виводячи кожну літеру, ніби намагаючись передати через них усі свої почуття. Закінчивши, Аян поклав ручку на місце, склав папір навпіл і поклав його на складені речі Вільяма. 
  Останній раз кинувши погляд на хлопця, Аян ніжно накрив його ковдрою, щоб той не замерз. Погладивши його по голові, він помітив, як юнак уві сні усміхнувся і прошепотів його ім’я, яке не було справжнім. Девіс з болем у серці спостерігав за цим, відчуваючи гірку усвідомленість прощання. Він тихо вийшов зі спальні, обережно зачинивши за собою двері. 
  Аян зупинився на мить, щоб взяти себе в руки. Зібравшись, він підійшов до картин, що висіли на стінах кімнати. Його погляд упав на одну з них, яка висіла трохи криво і видавалася вперед більше, ніж інші. Це була знаменита "Постійність пам'яті" Сальвадора Далі. Заінтригований, він зняв картину та обережно оглянув її ззаду. Його очі загорілися від несподіванки, коли він знайшов білий конверт, схований за полотном. 
  Аян обережно витягнув конверт і почепив картину назад на місце, щоб не залишити слідів свого втручання. Він уважно оглянув конверт, на якому було написано ім'я Генрі Мура, але не було жодної згадки про відправника. Відчувши легке тремтіння в пальцях, Аян сховав конверт у кишеню своєї куртки. 

  Він обережно вийшов із каюти Вільяма, намагаючись не створити шуму, і попрямував темним коридором, який здавався нескінченно довгим. Його кроки лунали в тиші, а серце калатало швидше від передчуття. Нарешті, він досяг своєї каюти та, відчинивши двері, побачив Хлою і Брендона, які сиділи у вітальні в очікуванні. 
– Ти щось довго, – сказав Брендон, його голос був похмурий і напружений. – Тільки не говори, що там теж нічого не було. Ми що, дарма зранку відвертали увагу Мура, щоб ти міг проникнути в його каюту і знайти докази? Але коли їх там не виявилось, ти вирішив, що вони можуть бути у його сина? Тебе не було кілька годин, і тільки зараз вернувся. Що ти там робив? 
– Брендоне, заспокойся, – втрутилася Хлоя, але її очі теж випромінювали занепокоєння. Вона уважно дивилася на Аяна, чекаючи відповіді.  
– Нічого, що вас би зацікавило, – спокійно відповів Аян, сідаючи в крісло і намагаючись зберігати холоднокровність. – Я мав рацію, коли казав, що у нього можуть бути якісь докази. І ось, знайшов це, – він дістав конверт з кишені. 
  Хлоя і Брендон схилилися над конвертом, оглядаючи його з усіх боків. Очі Хлої розширилися від здивування. 
– Лист? – спитала вона, розгортаючи конверт. – Невже від нього? 
– Так, саме так, – відповів Аян, відчуваючи, як напруження в кімнаті посилюється. – Це найважливіший доказ, який допоможе нам знайти їх і затримати. Тепер нам потрібно забиратися звідси, поки Мур нічого не запідозрив. 
  Аян дістав телефон і швидко набрав SMS, пальці ледь встигали за думками, які роїлися в його голові. 
– Я написав Дейну, щоб він забрав нас, – сказав Аян, підводячись з крісла. – Потрібно швидко збирати речі. У нас є лише кілька хвилин. 
  Він попрямував у спальню, щоб зібрати свої речі, неочікувано, Брендон різко підвівся і, підійшовши до Аяна, схопив його за плечі, примусивши стояти нерухомо перед собою. Його обличчя було спотворене від напруги, а очі палали від обурення. 
– А як же Вільям?! – крикнув Брендон, майже впершись обличчям в обличчя Аяна. – Ти збираєшся просто піти, не сказавши йому нічого? 
  Аян на мить застиг, здивовано дивлячись на поліціянта. Але він швидко взяв себе в руки, стримуючи внутрішнє хвилювання. Зібравшись, він різким рухом скинув руки Брендона, які міцно тримали його на місці, і повернувся до нього спиною. 
– Я не розумію, про що ти говориш, – холодно відповів Аян, намагаючись придушити почуття, які рвалися назовні. 
– Ні, ти все чудово розумієш, – сказав Брендон, його голос тремтів від гніву. – Не думай, що ми дурні й нічого не помічаємо. Ми твої найкращі друзі, ти справді думаєш, що ми нічого не знали? 
  Аян мовчав, намагаючись не показати, наскільки слова Брендона його зачепили. Він відвернувся і зайшов до спальні, де відразу попрямував до вікна. Він побачив, як м'яке світло місяця проливається на темне море, створюючи магічну атмосферу, яка змусила його згадати усмішку Вільяма. Ця усмішка була тепла і щира, і вона навіки залишиться в його пам'яті.
  Аян сумно посміхнувся, відчуваючи гіркоту від того, що завтра вони вже будуть далеко, і ця ніч залишиться лише спогадом. Зібравшись із силами, він почав збирати речі, метушливо складаючи їх у валізу. 
  Брендон стояв у дверях, спостерігаючи за його діями. 
– Чому ти не хочеш йому нічого сказати? – нарешті м'якше запитав Брендон, намагаючись знайти шлях до серця друга. – Він заслуговує знати правду. 
  Аян зупинився, тримаючи в руках останній предмет — фото з Вільямом. Він вдивлявся в обличчя хлопця, який щиро усміхався на знімку, і відчував, як його серце стискається від болю. 
– Вільям сильний, – тихо сказав Аян, ховаючи фото в кишеню. – Він зрозуміє. І коли прийде час, він знатиме правду. 
  З цими словами Аян підняв свою валізу і вийшов з кімнати, не озираючись назад.