Після лікарні,
Повернувся додому.

Живу тепер сам,
І так у в'язниці побував.

***

  Протягом цього тижня Вільям перебував у самотності. Палата лікарні була єдиним світом, де його оточувала тиша та приглушене світло ламп. Ніхто, окрім лікаря та медсестер, не заходив до нього. І хоча для більшості людей така ізоляція могла б здатися нестерпною, Вільям не відчував ні смутку, ні нудьги. Навпаки, у цій тиші він знаходив певну розраду. Вона дозволяла йому зосередитися на самому собі, на своїх думках, знайти втрачену рівновагу та хоч трохи відновити внутрішні сили.
  Однак, він ненавидів лікарні до глибини душі. Вони викликали в нього огиду. Усі ці запахи антисептиків, яскраве світло, стерильні білі стіни — усе це тиснуло на нього. Кожен день, проведений на жорсткому ліжку, викликав біль у спині, але то був не єдиний біль, що його мучив. Найгіршим було усвідомлення того, що саме це місце нагадувало про вразливість, про власну немічність. Лікарня наче нагадувала про те, що не всі битви можна виграти, але завжди показувала ті — в яких легко програти. І хоча він намагався боротися з цими думками, вони завжди поверталися.
  Ця лікарня була символом невдачі, програної битви, яку він пам'ятав щоразу, коли думав про матір. Вона також лежала на подібному ліжку, її тіло було холодним, майже нерухомим, як і його спогади про ті дні. Він згадував, як сидів поруч з нею, тримаючи її за руку, сподіваючись на диво. Сподіваючись, що ось-ось щось зміниться, що вона відкриє очі та все буде, як раніше. Але дива не сталося.
  Вільям відчував, як його серце стискається від болю, що з кожним днем лише наростає, і цей біль ставав нестерпним. Кожна секунда здавалася йому вічністю. Він намагався знайти в собі сили, щоб прийняти реальність, але знову й знову думки повертали його до тих останніх моментів. Він пам'ятав кожен дотик її руки, кожен шепіт надії, що зникав з її тіла разом із життям. І тепер він залишився сам — сам на сам зі своїм болем і тими емоціями, які стали його єдиною розрадою в цьому жорстокому світі.
  Тоді Вільям зрозумів, що життя та смерть — це не просто дві сторони однієї монети. Вони не є початком і кінцем, не є білим та чорним. Це довгий шлях, який здається нескінченним, але насправді він занадто короткий, щоб осмислити його до кінця. Початок цього шляху може бути як життям, так і смертю, і їх не варто розділяти чи протиставляти. Вони не просто співіснують — вони зливаються в одне ціле. І зрештою, це саме те, що належить прийняти, навіть якщо це здається неможливим.
  З часом Вільям навчився тримати свої емоції під контролем, навчився приглушувати ті спалахи болю, які безжально розривали його зсередини. Але варто було йому лише заплющити очі, як ті образи знову оживали. Він знову бачив Аяна, що мовчки виходить з палати, залишаючи по собі лише холод і порожнечу. Кожен раз цей момент здавалося б мав стати звичним, притупити біль, перетворити її на тихий шепіт, але цього не відбувалося. Навпаки, з кожним новим спогадом цей біль ставав ще більш пекучим, ще більш нестерпним, як розпечена голка, що пронизує серце.
  Відчуття безнадії та розчарування переповнювали Вільяма, наче темна хмара, що поглинала все світло його душі. Але він розумів, що так має бути. Він сам свідомо обрав цей шлях — обрав відчути біль до кінця, замість того, щоб тікати від нього. Це він попросив Аяна піти, залишивши його в цій пустці. Він міг би звинуватити весь світ за те, що сталося, міг би ненавидіти Аяна за те, що той залишив його самого. Але він знав: винний лише він сам. Хоча серце кричало, що він вчинив помилку, а розум наполягав, що це був єдиний правильний вибір.
  Лікарняний час був повільним, нестерпно тягучим, як густий сироп, що розтікався по його життю. Він намагався втекти від цієї реальності, занурюючись у книжки, які йому приносили медсестри. Але навіть найзахопливіші історії не могли заповнити ту безмежну порожнечу, що розрослася в його душі.
  Він мріяв про день, коли залишить ці стіни, коли зможе знову вдихнути свіже повітря і повернутися до свого звичного життя. Але одночасно з цим його охоплював страх, що це життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

***

  І ось прийшов день, якого Вільям чекав із нетерпінням. Нарешті настав момент, коли його випишуть з лікарні. Прокинувшись, він відчув легкий дотик однієї з медсестер, яка прийшла, щоб супроводити його на процедуру зняття швів.
  У кабінеті його зустрів лікар — статний чоловік із сивиною на скронях, який сидів за великим білим столом, заваленим медичними паперами. В руках він тримав картку Вільяма.
– Містер Мур, як ви себе почуваєте? – привітно запитав лікар, його усмішка була теплою, як ранкове сонце після довгої зими.
– Добре, можна сказати навіть чудово.
  Лікар кивнув, задоволений відповіддю, і жестом показав на м'яке крісло, що стояло поряд.
– Сідайте, будь ласка.
  Коли Вільям сів, лікар підійшов і обережно відсунув частину халата, оголюючи плече з раною. Лікар уважно оглянув її, як досвідчений художник оцінює завершену картину. Він акуратно обробив рану хлоргексидином, щоб уникнути інфекції, і почав методично знімати шви. Рухи його рук були настільки точними й легкими, що Вільям майже не відчував болю — тільки слабке поколювання.
  Коли останній шов був знятий, лікар обережно наклав нову стерильну пов'язку на рану та підняв на Вільяма задоволений погляд.
– Ось і все, містер Мур. Тепер ви офіційно вільні. Сподіваюся, що більше не побачимося в таких обставинах, – промовив він з лагідним сміхом.
  Хлопець підвівся, відчуваючи легкість і полегшення, наче зі стін лікарні зникло все напруження останніх днів. Він підійшов до лікаря, який, записавши останні нотатки, закрив медичну картку і передав її Вільяму, як символ завершеного етапу.
– Щиро дякую вам за все, – промовив хлопець, його голос був наповнений вдячністю.
– Не варто, це просто моя робота, – відповів лікар, з теплим блиском в очах. – Ідіть, збирайте речі та насолоджуйтесь своїм днем.
  Вільям усміхнувся у відповідь і попрямував до своєї палати, відчуваючи легкість, ніби тягар, який тиснув на нього протягом усього часу перебування в лікарні, нарешті почав зникати. У нього було небагато речей, лише кілька особистих дрібниць. Одяг, в якому він потрапив сюди, лежав акуратно складений на полиці, вже трохи вицвілий, але все ще рідний. Він повільно взяв його і поклав в невеликий поліетиленовий пакет, який знайшов на столику біля ліжка.
  Одягнувшись у принесену йому футболку і шорти, Вільям відчув незвичне, майже радісне полегшення. Вільне вбрання, на відміну від тісного лікарського халату, наче нагадувало йому, що свобода та комфорт вже поряд. Він поспішив до дверей, але перед тим, як залишити палату, зупинився на мить, щоб востаннє озирнутися.
  Палата не була якоюсь особливою — звичайне лікарняне ліжко з охайно заправленою білою постіллю, стерильні білі стіни, кілька простих полиць. Проте саме ця простота стала для нього частиною життя за останні тижні. На підвіконні стояв невеликий горщик із фіалками. Це були його улюблені квіти, які нагадували йому про дім, дитинство і те, як важливо не втрачати надію навіть у найтемніші часи. Він сумно усміхнувся, думаючи про довгі безсонні ночі, коли тільки ці квіти надавали йому спокою.
  Зробивши глибокий вдих, Вільям міцно закрив за собою двері. Все, що було, залишилося там — страх, біль, невідомість.
  Хлопець йшов по чистому, блискучому від чистоти коридору, згадуючи обличчя лікарів, медсестер, і навіть пацієнтів, яких він зустрічав під час свого перебування. Багато хто з них став йому справжньою підтримкою — ті, хто мовчки переживав разом із ним, хто підтримував його у важкі хвилини.
  Спустившись на перший поверх, він підійшов до приймальної. Стійка виглядала знайомо, і водночас якось інакше. Молодий чоловік за стійкою здався йому незнайомим — мабуть, новачок, подумав Вільям.
– Доброго дня, чим можу допомогти? – запитав працівник привітним тоном.
– Мене звати Вільям Мур, я прийшов за випискою, – відповів він, не приховуючи легкої усмішки, яка з’явилася на його обличчі.
  Молодик швидко почав вводити інформацію в комп’ютер. За мить принтер прокотився тихим шумом, і хлопець дістав з нього свіжий документ.
– Ось ваша виписка, – сказав він, простягаючи папір Вільяму.
  Хлопець взяв документ і відчув себе ще на крок ближче до нового життя.
– Дякую, – сказав він щиро, киваючи на прощання.
– Бувайте, – відгукнувся молодик за стійкою. – Гарного дня та удачі вам!

  Вільям повільно підійшов до дверей лікарні. Коли двері розчинилися, на нього нахлинула хвиля теплого повітря, яке змішувалося з пахощами ранку — запах свіжоскошеної трави, квітів і мокрого асфальту після нічного дощу. Він глибоко вдихнув, заплющуючи очі, і на мить здавалося, що все погане позаду, що світ чекає на нього з відкритими обіймами. Сонце ласкаво торкалося його обличчя, його промені нагрівали шкіру, змушуючи усміхнутися відчуттю свободи, яке він так довго очікував.
  Вільям витягнув свій телефон і вже збирався викликати таксі, коли знайомий голос прорізав простір, немов гострий ніж, розбивши його короткочасний спокій.
– Вільям Мур! – голос був владний, але з відтінком невпевненості.
  Хлопець застиг на місці. Його серце миттєво підстрибнуло, а долоні спітніли. Він повільно обернувся, і побачив ту саму постать, якої волів більше ніколи не бачити. Брендон стояв недалеко, одягнений у свою форму поліціянта, виглядаючи серйозно і водночас занепокоєно.
– І що ви тут робите? – обурено запитав Вільям, відчуваючи, як гнів швидко наростає. – Ідіть звідси, поки я не захотів вас вдарити. Чи ви хочете ходити зі зламаним носом? Якщо так, я можу це влаштувати.
  Брендон зупинився та підняв руки, намагаючись зберегти мир, навіть його голос став тихішим:
– Воу, спокійно. Я не прийшов, щоб сваритися. Просто хочу поговорити.
– А я не хочу з вами говорити, – рішуче змахнув рукою Вільям. Його погляд став гострим, мов лезо. – Не заважайте мені.
  Він уже був готовий піти, коли Брендон озвучив щось, що змусило його зупинитися.
– Навіть якщо це стосується вашого батька?
  Слова застигли у повітрі, ніби важкий туман, і Вільям різко повернувся до поліціянта. Тривога швидко витіснила злість, серце його застукало сильніше.
– Що сталося? – запитав він, відчуваючи, як його впевненість почала зникати разом із холодним відчуттям у шлунку.
– О, то тепер ви хочете поговорити?
  Брендон дозволив собі крихітну усмішку, хоча вона швидко зникла, коли побачив, як Вільям зробив крок назад, наче знову готуючись піти.
– Гаразд, гаразд! – поспіхом додав поліціянт. Він намагався говорити швидше, аби Вільям його не перебив. – Я не буду тягнути час. Просто хочу, щоб ви знали: після того, як ваш батько потрапив у в'язницю, всі його активи, його гроші, будинки — усе було конфісковано.
– Що? Як це "усе"? – Вільям відчув, як його думки збиваються докупи, наче уламки розбитого скла. Він ледь розумів, що чує. – Але ж... не може бути, що нічого не залишилося? Зовсім нічого?
  Брендон зітхнув і розвів руками.
– Залишилося лише те, що було записано на вас, – сказав він тихо. – Будинок, той, у якому ви жили разом із батьком.
  На мить у Вільяма застигли всі думки. У його очах блиснула тінь задумливості. Будинок... Спогади про дім змішалися з відчуттям засади. Він не знав, що відчувати — радість чи втому, чи, може, полегшення?
– Ну, – нарешті мовив він, ковтаючи гіркоту. Його голос звучав глухо, наче він сам не вірив у те, що каже. – Це краще, ніж нічого. Якщо це все, що ви хотіли сказати...
  Брендон зробив паузу, намагаючись підібрати потрібні слова. Він збирався щось додати, але не одразу наважився. Вільям вже збирався піти, коли відчув, як Брендон несміливо торкнувся його руки. Рух був невпевненим, але одночасно рішучим.
– Що ви хочете від мене? – запитав Вільям, не приховуючи обурення. Його очі знову спалахнули гнівом, свердлячи поліціянта.
– Будь ласка, – з відчаєм мовив Брендон. Його голос був настільки спокійним, що це виглядало дивно. – Поговоріть з Аяном ще раз. Він заслуговує на це.
– Аян? – здивовано повторив Вільям, його брови піднялися, а чоло злегка зморщилося від сумнівів. – Це він попросив вас прийти до мене? Що це за нові ігри? Я вже все сказав. Нема про що більше говорити.
– Ні, це не його ініціатива, а моя, – запевнив Брендон, його голос ставав тихішим, майже слізним. – Я просто вважаю, що ви повинні вислухати його ще раз. Можливо, цього разу ви зрозумієте та повірите.
  Вільям нахмурився і похитав головою.
– Я йому вірю, – твердо сказав він, хоча його голос злегка тремтів, ніби приховуючи щось більше. – Але це не означає, що я готовий до нових розмов. Це боляче. Це наше з ним питання, і я не збираюся обговорювати його з вами.
– Тоді чому ви йому відмовили? – Брендон нахилив голову, його очі були наповнені непевністю. – Я не розумію. Що він зробив, що ви не можете дати йому другого шансу?
– Вам і не потрібно це розуміти! – зірвався Вільям різко вирвавши свою руку з руки Брендона. – Це тільки між нами. Ви не маєте права втручатися!
  Брендон раптом почав виглядати винуватим і збентеженим. Він опустив погляд і замовк, але Вільям помітив, що той тримає в руці увімкнений телефон. На екрані світився активний виклик до Аяна. Обурення розширило очі Вільяма, і він почав відчувати, як у ньому наростає холодний жар.
– Що це за жарти? – промовив він крізь зуби, хапаючи телефон з рук Брендона. Його пальці міцно стиснули пристрій, ледь не розчавивши його.
– Це... Все не так, як ви думаєте, – спробував виправдатися Брендон, нервово посміхаючись.
– Досить! – відрізав Вільям, піднісши телефон до вуха. Його голос лунав холодно і різко, наче крижаний вітер, що ріже шкіру. – Ну привіт, Аян.
  З іншого боку слухавки почувся приглушений звук, схожий на подих людини, яку застали зненацька з чимось поганим.
– Вільям?! – Аян явно не очікував, що Вільям дізнається про цей дзвінок. Він замовк на кілька секунд, намагаючись зібрати думки. Але Вільям не дав йому часу вигадати нову брехню.
– Ось скажи мені, чого ти добиваєшся? – його голос зазвучав гучніше, майже як крик, наповнений розчаруванням і гнівом. – Ти ж обіцяв, що я більше ніколи не почую тебе, не побачу. А тепер що? Надсилаєш свого друга, щоб він спробував "помирити" нас? Думаєш, я передумав? Думаєш, моя думка змінилася? Або ти хочеш, щоб я змінився?
  Аян важко зітхнув, здавалось, що йому теж болить це протистояння.
– Я не знаю, чого хочу, – нарешті сказав він тихо. Його голос був приглушеним, як відбиток чогось давно забутого. – Але я не можу просто так відпустити тебе. Не після того, що сталося.
– Це вже немає ніякого значення! – Вільям майже кричав. Його серце калатало, голос ледь не ламався від емоцій. – Я сказав тобі піти, і ти пішов. Я дав відповідь на твоє питання, чому ж ти просто не можеш прийняти моє рішення? Невже тобі так потрібно, щоб нам обом було боляче?!
  Настала довга пауза, і в цей момент обидва зрозуміли, що їхні слова більше не мають значення. Тиша, яка розлилася між ними, була важчою за всі їхні попередні суперечки.
– Пробач, я не хотів цього... – нарешті відповів Аян. Його голос тремтів, наче він ледве утримував себе від емоцій. – Я більше тебе не турбуватиму.
  Вільям застиг, слухаючи ці слова. Вони звучали майже порожньо, наче за ними більше не було жодних почуттів. Але, на диво, це не дало йому ніякого полегшення. Він відчував, як порожнеча захоплює його зсередини.
– Я дуже на це сподіваюсь, – сказав він майже пошепки та, не вагаючись, натиснув кнопку завершення виклику.
  Він кинув телефон назад Брендону. Той ледь не випустив його з рук, коли відчув на собі крижаний погляд Вільяма.
  Вони стояли у напруженій тиші, немов би чекаючи на щось більше. Але нічого не сталося. Лише глуха порожнеча заповнила простір між ним та Брендоном. Ні кроків, ні звуків, лише далеке гудіння міста за межами їхнього зіткнення. Усе навколо раптом здалося занадто спокійним, занадто звичайним, що ще більше підсилювало відчуття дискомфорту.
  Брендон обережно сховав телефон до кишені, його руки все ще трохи тремтіли. Він уважно дивився на Вільяма, шукаючи хоч якийсь натяк на примирення або навіть полегшення, але нічого подібного не було.
– Це все? – запитав Вільям холодно, ніби вже втомився від цієї розмови. – Я вже можу йти?
  Брендон ковтнув слину і, здавалось, намагався щось сказати, але так і не знайшов потрібних слів. Він ледь кивнув, опустивши погляд.
– Так, вибачте, – відповів він майже пошепки.
  Вільям рішуче розвернувся і швидко пішов геть, залишаючи за спиною Брендона і весь цей заплутаний хаос. З кожним кроком його серце калатало все голосніше, кожен удар відчувався сильніше. Хоча він вже залишив Брендона позаду, та розмова з Аяном, здавалось, продовжувала переслідувати його.
"Для чого він все це зробив?" – думав Вільям, і йому було важко знайти відповідь.
  Він намагався не згадувати той час, коли Аян був для нього важливою частиною життя. Але з кожним новим кроком, з кожним вдихом ці спогади невпинно підкрадалися до нього. Тепер вони були поруч з ним, як привиди, від яких не втечеш.
  Хлопець дістав свій телефон і, не вагаючись, викликав таксі. Він вирушив до в'язниці відвідати батька. Його думки були заплутані, змішані між гнівом, болем і сумнівами. Насправді він не був упевнений, для чого їде туди. Можливо, просто хотів повідомити батька про те, що повертається додому, або ж шукати відповіді на питання, які не давали йому спокою.
  Дорогою його серце все швидше билося від тривоги. Образ батька ставав все більш розмитим у його пам’яті, хоча вони не бачилися лише кілька днів. Що чекало його там — за дверима в'язниці, він не знав. Але одне було зрозуміло: це була ще одна битва, яку він мусив пережити.

  Вільям навіть не помітив, як прибув на місце. Вийшовши з таксі, він кинув погляд на водія, який дещо насторожено спостерігав за ним. Напевно, чоловік звик возити сюди людей з пригніченими обличчями та важким серцем, але хлопець відчував щось більше, ніж просто втому. Заплативши за поїздку, він опинився перед масивними воротами — єдиною перепоною між ним і його батьком.
  Перед ним простягався сірий, майже зловісний ландшафт. Високі ворота, обмотані колючим дротом, виблискували холодним металом у слабкому світлі похмурого дня. Вільям важко зітхнув і тихо промовив сам до себе:
– А тут страшно, – слова прозвучали майже несвідомо.
  Перед ним постала велика будівля з облізлими стінами та вікнами, за якими ховалась невизначеність. Вона виглядала більше як закинута недобудова, аніж місце, де хтось міг би відбувати покарання. Лише холодний вітер і скрип металу супроводжували його, додаючи відчуття ізоляції.
"Тут немає нічого, щоб виглядало б менш... загрозливим", – подумав він, та ці думки розчинилися в тиші.
  Вільям зібрав усю свою рішучість і повільно підійшов до невеличкого будиночка біля входу. Усередині, за брудним віконцем, сидів чоловік у формі. Він ледве звернув увагу на хлопця, заглиблений у газету, що була, певно, старішою за самого чоловіка.
– Пробачте, – промовив Вільям, намагаючись звучати впевнено.
  Чоловік повільно підняв очі, поглянув на нього з певною втомленою байдужістю і мовчки відсунув газету. Його погляд ковзнув по постаті юнака, оцінюючи його зовнішній вигляд.
– Так? Що вам треба? – запитав він, піднімаючи одну брову.
– Мене звати Вільям Мур, я хотів би побачити свого батька, Генрі Мура, – сказав він, відчуваючи легке тремтіння в голосі.
  Чоловік кивнув і на мить задумався, перш ніж відповісти.
– Гаразд, я можу це влаштувати, але вам відведено лише десять хвилин. Вам цього вистачить?
  Вільям здивовано кивнув, він не очікував що його так просто пропустять. Хлопець вже готувався дати хабара, чи хоча б показати свій паспорт, щоб вони точно впевнелися в його особистості. А тепер юнак хвилювався, що все пройшло так добре, і не був упевнений, чи вистачить йому цих хвилин для того, що він планував.
  Чоловік, помітивши його вагання, хитро посміхнувся і додав:
– Але не відходьте ні на крок, це ж в'язниця, тут всяке може трапитися, – його очі блищали підступністю, і в той момент Вільям відчув неприємний холодок, що пробіг спиною.
– Ха-ха, хороший жарт, – здушено засміявся хлопець.
  Тюремник, потягнувшись до зв’язки ключів, видав металевий дзвін, що змусив Вільяма здригнутися. Старий замок зловісно заскрипів, коли чоловік провертав ключ, і браму почало повільно відкривати. Здалеку пролунав глухий карк ворони, що миттю додало моторошної атмосфери.
  Поруч із цим місцем стояла лише тиша, яка нависала над подвір'ям, мов темна хмара. Навіть вітер не наважувався порушити цей стан. Вільям відчував, як тривога повільно заповнює його нутро, немов дим, який непомітно задушує.
  Коли вони нарешті дійшли до великих чорних дверей, тюремник без зволікань відчинив їх, і хлопець увійшов усередину. Перший погляд на внутрішню частину будівлі одразу шокував його — стіни виглядали, ніби їх з’їдала пліснява, а підлога була вкрита тріщинами, які лише підкреслювали занедбаність цього місця. Похмура тиша тут здавалася майже фізичною, як важка ковдра, що тиснула на плечі, примушуючи кожен крок здаватися складнішим за попередній.
  Проходячи вздовж ряду камер, Вільям відчував, як на нього тисне атмосфера цього місця. Кожен крок відгукувався в його голові ледь чутним дзвоном, ніби примушуючи згадати, що він — чужинець у цьому світі загартованих злочинців.
  Ув'язнені, що сиділи за ґратами, дивилися на нього зі злісними посмішками, хижими очима, і наче зважували, чи вартий він їхньої уваги. Дехто з них шепотів щось незрозуміле, ніби намагався його налякати, інші — огидно облизували губи, ніби вже передчували якусь хижу радість від його появи.
  Раптом пролунав голос з однієї з камер:
– Хлопці! Гляньте, який красунчик сюди заглянув! – крикнув чоловік, його голос віддавався у порожніх коридорах, змушуючи хлопця здригнутися. – Ходи сюди, я покажу тобі справжнє задоволення! – додавав він, сміючись.
  Вільям повернув голову в бік голосу. У напівтемряві він побачив огрядного чоловіка з коротким коричневим волоссям. Його губи були перекошені в хижу посмішку, а один із передніх зубів блищав золотом.
  Поліціянт, який супроводжував Вільяма, здавалося, не надто зважав на ці вигуки, але зупинився на мить і холодно кинув:
– Заціпся, Майк, або отримаєш по заслузі.
– Ой-ой, який ти суворий, Джон, так страшно! – продовжив Майк, його голос капав насмішкою, але Джон залишив ці слова без уваги.
  Вільям йшов позаду, намагаючись не дивитися в боки, відчуваючи, як кожен крок стає важчим через погляди ув’язнених. Вони наближатися до останньої камери. Джон зупинився перед ґратами та, стукнувши кілька разів по них, голосно оголосив:
– Мур, до тебе відвідувач.
  З темного кута камери почулося шурхотіння, а потім звідти вийшла постать Генрі Мура. Його обличчя виглядало змученим і запиленим, але коли він побачив Вільяма, у його очах з’явилось здивування.
– Вільяме? – його голос був хрипким, ніби давно не промовляв жодного слова. – Що ти тут робиш?
– Я обіцяв, що прийду, – відповів хлопець, намагаючись зберігати усмішку.
– Так, звісно... – Генрі спробував посміхнутися, але його усмішка виглядала скоріше як тінь колишньої радості.
  В його очах Вільям побачив щось глибше — сум, розкаяння і водночас якесь безнадійне прийняття того, що сталося.
– У вас є десять хвилин, – кинув Джон, відчиняючи ґрати та даючи Вільяму змогу увійти. – Я буду чекати тут. Не затримуйся.
– Дякую, – промовив Вільям, заходячи до камери.
  Як тільки двері за ним зачинилися з гучним клацанням. Вони залишилися наодинці, хоча усвідомлення того, що це «сам на сам» у цьому місці ніколи не було справжнім, тільки підсилювало почуття дискомфорту. Стеля була низькою, стіни обдертими та обшарпаними, і повітря тут було затхлим.
– Як ти, тату? – запитав Вільям, ледве стримуючи хвилювання.
– Як я? – Генрі злегка усміхнувся. – У такому місці не може бути добре... Але я радий, що ти прийшов. Мені важливо це знати. А ти як?
– Мені важко без тебе, – відповів Вільям, і хоча він намагався зберегти спокій, його голос тремтів. Сльози підступали до очей, але він стримував їх, не бажаючи показати свою слабкість.
  Генрі м’яко потягнувся до нього і торкнувся руки сина. У цьому дотику було більше, ніж слова могли б передати — сум, надія, біль і любов змішалися в один глибокий, мовчазний обмін почуттями.
– Тату, я прийшов не просто так. Мені потрібно дещо повідомити тобі, – Вільям вдихнув глибше, намагаючись подолати страх перед тим, що мав сказати.
– Що таке? – Генрі схилився ближче, його обличчя напружилося, в очах з’явилася тінь тривоги.
– Всі твої гроші та майно конфіскували.
  Генрі на мить замовк, обробляючи почуте, а потім повільно кивнув. В його очах промайнув смуток, але водночас і щось на кшталт прийняття.
– Правда? Що ж, я на таке очікував, – сказав він нарешті.
– Я так і думав, – відповів Вільям, намагаючись заспокоїти батька. – Дякую, що записав на мене будинок.
– Це було єдине, що я міг для тебе зробити. Зараз у тебе хоча б є місце, куди повернутися, – Генрі усміхнувся з теплою ніжністю, але в його очах залишався слід скорботи. – Значить, ти поїдеш додому?
– Так, – підтвердив Вільям, відчуваючи, як на його плечі лягає хвиля полегшення. Але водночас у серці був біль від того, що доведеться залишити батька тут.
– І коли? – Генрі уважно дивився на сина, намагаючись не пропустити жодної дрібниці.
– Сьогодні. Я мушу повернутися до початку семестру.
– Точно, твоє навчання… – Генрі зітхнув. – Мені шкода, що я не зможу бути на твоєму випускному, – його голос затих, а сум в очах став ще більш помітним.
– Не переймайся, все буде добре.
  Між ними запанувала коротка тиша, яку порушувало лише легке рипіння стін і далекий шум тюрми. Вільям, не витримавши, підійшов ближче і несподівано для себе обійняв Генрі. Батько спочатку здивувався, але потім міцно притиснув сина до себе, ніби цей момент міг зупинити час.
– Час вийшов, пора йти, – голос Джона прозвучав від дверей, повертаючи їх до реальності.
– Гаразд, – промовив Вільям, м’яко відпускаючи батька. – Я був радий тебе побачити. Коли переїду після випуску, буду приходити частіше.
– Буду чекати, – сказав Генрі, але в його очах Вільям побачив сльози, які той намагався стримати.
  Коли Джон зачинив двері камери, і звук металевого клацання прорізав повітря, Вільям зрозумів, що знову залишив батька в цьому жахливому місці. Він хотів сказати ще щось, але не зміг знайти слів. Усі фрази здавалися порожніми.
– До зустрічі, – вимовив він наостанок, стискаючи кулаки, аби не дати собі знову розклеїтись.
– Бувай, синку, – Генрі проводжав його поглядом, поки Вільям віддалявся по коридору, і його фігура поступово розчинялася в тіні.
  Ув'язнені знову тихо перешіптувалися, але Вільям вже не чув їхніх насмішок.
  Коли вони з Джоном вийшли з тюрми, їхні кроки глухо відбивалися від кам’яних стін, поки вони йшли до виходу.
– Дякую, Джоне, – тихо промовив Вільям, щиро усміхнувшись чоловіку.
– Бережи себе, Вільяме, – відповів Джон, його голос був неочікувано теплим, і він подивився на хлопця, ніби розумів, що той переживає.
  Викликавши таксі, Вільям сів на заднє сидіння і відкинувся на спинку крісла. Коли машина повільно рушила, він відчув, як напруга поступово зникає, залишаючи після себе лише втому.

  Прибувши до аеропорту, Вільям підійшов до стійки реєстрації. Його рука трохи тремтіла, коли він простягав касиру картку для оплати квитка. На щастя, грошей вистачило на рейс додому, і це дало йому невелике полегшення — хоча б одна проблема вирішилася.
  Тепер, сидячи в залі очікування, Вільям мляво гортав стрічку новин на своєму телефоні, намагаючись знайти щось, що б відвернути його від важких думок. Але кожна новина, кожен заголовок, здавалось, підливали олії у вогонь. ЗМІ один за одним публікували матеріали про його батька та скандал із Річем, розкручуючи їхні імена на заголовках.
  Очі Вільяма зупинилися на одній з фотографій. Знайоме обличчя. Його серце стислося. Це був Аян. Стаття розповідала про нього, про його кар'єру та добрі справи, ніби намагаючись зробити з нього героя. Аян дивився з екраном з тією самою теплою, ніби щирою усмішкою, яку Вільям колись так добре знав. Але тепер, замість радості, вона викликала у нього лише гірке почуття розчарування.
  Спогади накотилися хвилею, пробудивши моменти, коли вони були близькі, коли Аян здавався єдиною людиною, на яку можна було покластися. Вільям на мить забув про все навколо, занурившись у них. Він згадав, як колись вони сиділи разом дивлячись на захід сонця. Як Аян розповідав про свої мрії, які здавалися тоді такими простими та досяжними. Але зараз усе це відчувалося як брехня, як ілюзія, яка розвіялася в одну мить.
  Захопившись, Вільям несвідомо почав гортати далі, але з кожною наступною статтею почувався все гірше. Інтернет був переповнений плітками й спекуляціями щодо його батька та Річа, і, здавалось, не було кінця цьому бруду. Вільям хотів відключитися від усього світу, сховатися десь, де його не знайдуть ані журналісти, ані люди, які хотіли з'ясувати правду. Але цього не сталося.
  Раптом його увагу знову привернув екран — одна з новин описувала подію, яку він ніколи не обговорював публічно. Це було як різкий удар під дих: деталі його особистого життя з Аяном були розкидані в медіапростір, і здавалось, що кожен намагався аналізувати їхні стосунки. Вільям злякано ковтнув повітря, відчуваючи, як груди стискаються від тривоги.
– Що за чортівня, – прошепотів він, відчуваючи, як злість повільно прокидається всередині. Він вимкнув смартфон і різко кинув його назад у сумку. Це не те, що він хотів бачити. Не те, що він хотів згадувати. Усі ці спогади про Аяна мали залишитися в минулому, поховані разом з усіма розчаруваннями, які він відчув.
"Сьогодні й так сталося надто багато," – подумав Вільям, проводячи рукою по обличчю.
  День справді був виснажливим, і вчинок Девіса, якого він взагалі не міг зрозуміти, не полегшував ситуацію. Як можна було додуматися до такого? Вільям досі не міг збагнути, що нового хотів почути цей чоловік. Чому Девіс вирішив, що він поділиться своїми думками з Брендоном, якого ледь знав?
  Повна дурня.
  Раптом у просторі зали очікування пролунав дзвінкий звук оголошення, вириваючи Вільяма з його задумливого стану. Він мимоволі підняв голову, поглянувши на великі екрани над касами — його рейс готувався до посадки.
  Пройшовши чергову перевірку безпеки, Вільям, майже автоматично, простягнув свій квиток і зайшов у салон літака. Його місце біля вікна здавалося тихим притулком, маленьким острівцем спокою серед метушливого натовпу пасажирів. Сівши, він подивився в ілюмінатор і побачив, як вогні Лондона, що мерехтіли у нічному небі, на мить затрималися на склі, перш ніж поступово зникати в темряві.
  Стюардеса підійшла до центру салону, почала стандартний інструктаж, показуючи, що робити в разі непередбачуваних ситуацій. Її голос був рівним і спокійним, але Вільям майже не чув її. Закріпивши ремінь безпеки, він відчув, як двигуни літака заревли, набираючи швидкість, і серце трохи стиснулося від напруги. За мить вони піднялися в повітря.
  Вільям не відривав погляду від ілюмінатора, спостерігаючи, як величне місто поступово зникає вдалині, скорочуючись до крихітної плямки світла серед безмежної ночі.
  Він відкинувся на спинку крісла, заплющив очі, дозволяючи тихому гудінню двигунів заспокоїти його розбурхану свідомість. Напруга, що тримала його в лещатах весь цей час, поступово почала відступати, ніби літак не лише підіймався в небо, але й звільняв його від вантажу думок. Завтра він буде вдома, далеко від усіх цих турбот і драм.