Уві сні ти до мене прийшла, 
Розказати про брехливість шляхів. 

А я поцілунок віддав йому, 
Не знаючи секрет, схований ним. 

***

  Вільям прокинувся на світанку, коли перші промені сонця ледь торкалися вікна, створюючи м'яке, золотаве світло. Ранкова тиша огортала його, даруючи спокій, якого він давно не відчував. Він вдягнув легкі штани та сорочку, що підкреслювали його невимушений настрій, і, задоволений своїми думками, з усмішкою на обличчі залишив каюту. Сьогоднішній ранок обіцяв бути особливим, адже попереду його чекала зустріч з батьком у затишному французькому кафе, де вони планували разом поснідати.
  Кафе зустріло його приємним ароматом свіжої випічки та кави. Маленькі столики з білими скатертинами, ніжними квітковими композиціями та французька музика, що ледь чутно линула з динаміків, створювали особливу атмосферу. Вільям почав шукати свого батька серед відвідувачів. Його погляд швидко знайшов його за четвертим столиком, де він сидів спиною до вікна, зосереджено читаючи газету. 
– Добрий ранок, – привітався хлопець, підходячи до столика і м'яко усміхаючись сів навпроти. 
– Добрий, – сухо відповів батько, не підводячи очей від газети та навіть не звернувши на нього уваги. Він лише перегорнув сторінку, продовжуючи зосереджено читати. 
  Вони замовчали, але Вільяма це анітрохи не засмутило. Його настрій був надзвичайно чудовим, і ніщо не могло затьмарити його. Він взяв меню, уважно розглядаючи яскраві зображення страв, і в цей момент до їхнього столика підійшов офіціант. Юнак замовив собі сирники з шоколадним сиропом, свіжими ягодами та чашку зеленого чаю. 
  Невдовзі принесли замовлення. Сніданок був сервірований з любов'ю: золотисті сирники лежали на білосніжній тарілці, оточені соковитими ягодами, що мерехтіли на світлі. Шоколадний сироп ледь помітно розтікався по краях, створюючи апетитну композицію. Вільям із задоволенням розпочав трапезу, смакуючи кожен шматочок. Раптом батько відклав газету, яка з легким шелестом впала на стіл, і вперше за цей ранок подивився на нього уважним поглядом. Хлопець на мить застиг, відклавши виделку, і зустрів його погляд. 
– У тебе все добре? – спитав він, голосом, в якому було більше цікавості, ніж занепокоєння. 
– Ну, так? – розгублено відповів він. – А що? 
  Батько нахилив голову, примруживши очі, і на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка: 
– Просто ти виглядаєш дуже щасливим. Невже, ти з кимось тут познайомився? 
  Вільям здивовано підняв брови, відчувши легкий подив. Чому він цікавився? Він опустив очі на свою тарілку, відчувши, як його щоки ледве помітно запалали: 
– Так, з одним чоловіком, – відповів юнак, відчуваючи легке хвилювання, що прокрадалося у його голос. 
– Справді? І як його звати? 
– Кріс Браун. 
  Батько замовчав, але в його погляді з’явився якийсь незрозумілий вираз, ніби він очікував почути щось зовсім інше. Його очі на мить втратили звичну впевненість і стали задумливими, майже відсутніми. 
– Щось не так? – запитав Вільям, відчуваючи, як хвилювання почало наростати. 
– Ні, все гаразд, – відповів він, зібравшись з думками. Його голос повернувся до звичного тону, але в очах ще залишалася тінь сумніву. – Коли ви познайомилися? 
– Вчора ввечері. 
– Зрозуміло, – батько ненадовго замовчав, перш ніж продовжити. – Познайомиш нас? 
– Ну, я навіть не знаю, – він вагався. – Потрібно запитати у Кріса. 
– Гаразд, буду чекати. 
 Вільям знову почав їсти, але думки не давали йому спокою. Щось було не так. Навіщо батькові знайомитися з Крісом? Він ніколи раніше не цікавився його знайомими, а тут раптом такий сильний інтерес. Чи він щось знає? Але звідки? Можливо, батько був на одному з концертів Кріса? Та чому тоді він не сказав, що знає його? Все це виглядало якось заплутано і дивно. Він намагався відірватися від цих думок, зосередившись на сніданку, але його розум був занадто занепокоєний, щоб знайти спокій. 

 Доївши сніданок, Вільям піднявся з-за столу і вийшов на палубу, відчуваючи, як його охоплює легке хвилювання. Він попрямував до свого улюбленого місця. На верхній палубі, поруч із поруччям, він зупинився, насолоджуючись видом на корабель, який велично просувався крізь ранкову імлу. В "Титаніку" було щось особливе, щось, що змушувало його серце битися швидше. Хлопець дивився, як корабель у ранньому сонячному світлі випускає густі клуби пари. 
  Скільки днів минуло з початку цієї подорожі? Лише два, але кожна година була наповнена новими враженнями та відчуттями. Все йшло настільки добре, що іноді в ньому прокидалося відчуття, ніби ось-ось має статися щось погане. Але Вільям намагався не зважати на ці думки. Що може статися за останні дні? Звісно, нічого жахливого.
  Хлопець спустився на прогулянкову палубу. Люди сиділи на зручних корабельних кріслах, загорнувшись у теплі пледи, обличчя деяких ховалися за сторінками книг, інші вели спокійні розмови, сміючись і обмінюючись жартами. Вчора вони домовилися зустрітися з Крісом, і ця думка наповнювала його серце радістю. Метелики у животі затанцювали запальний танець, а настрій піднявся до небес. Він не зміг стримати сміх, і люди навколо почали кидати на нього дивні погляди. Відчувши, як обличчя починає пекти від сорому, Вільям швидко замовк і прискорив крок, намагаючись приховати збентеження. 
  Що з ним відбувається? Раніше він ніколи не відчував таких бурхливих емоцій. Вільям не міг зрозуміти, які саме почуття викликає в нього Кріс. При зустрічі з ним його серце билося швидше, він тремтів і хвилювався, але водночас відчував радість і теплоту. Всі ці емоції змішувалися в один вир, змушуючи його голову обертатися і серце битись ще сильніше. Що все це означає? Хіба можна закохатися всього лише за два дні якщо ви не споріднені душі? 
   Звісно, ні, підказував йому голос розуму. Кожен скаже, що це неможливо, що справжнє кохання можливе тільки якщо у вас співпадають надписи на руках. Але кого хвилює, що кажуть інші? У житті немає простих відповідей, особливо коли йдеться про таку важливу і складну емоцію, як кохання. Невже людина, яка не призначена тобі долею, не може сподобатися з першого погляду, заполонити думки та серце? Але чи не є це лише оманливими думками, які грають з ним у жорстокі жарти? 
   Вільям зупинився, глибоко вдихнув і видихнув, відчуваючи, що з ним точно щось не так. Він зібрався з думками та вирушив до своєї каюти. Довгий коридор простягався перед ним, освітлений м'яким світлом. Пройшовши кілька кроків, він звернув праворуч. І тут його увагу привернув знайомий голос. 
  Зупинившись, він обережно виглянув з-за кута, намагаючись залишитися непоміченим. Кріс стояв неподалік у компанії незнайомої дівчини та чоловіка. Це, мабуть, його друзі. Вільям згадав, що Кріс згадував про сімейну пару, з якою подорожував — Саллі та Еда Куперів. Він вагався, та не знав, чи буде ввічливо підійти та привітатися, адже він міг перервати їхню розмову. Але якщо він не підійде, то не потрапить до своєї каюти, оскільки вони стояли майже навпроти його дверей. 
  Зібравшись, Вільям вийшов зі свого укриття і направився до них. Його кроки були рішучими, але в душі він трохи нервував. 
– Кріс! – гукнув він, намагаючись звучати якомога веселіше. 
   На звук його голосу вся компанія здригнулася і різко повернулася у його бік. Їхні обличчя відбили здивування та деяку стриманість. 
– Вільяме? Привіт, – сказав Кріс, виглядаючи трохи розгублено. Його погляд ковзнув назад, де стояли двоє людей. – Познайомся, це мої, ем... – він зробив глибокий вдих, ніби намагаючись зібратися з думками, і повернувся до нього. – Друзі, Саллі та Ед Купери. 
– Дуже приємно познайомитись, – привітався Вільям, простягнувши руку для привітання. 
– Нам теж дуже приємно, – перебила цого Саллі, відразу потиснувши руку, її обличчя розцвіло в усмішці, але в очах промайнув якийсь схований поспіх. – Але нам уже треба йти. Знаєте, подружні справи, – вона нервово посміялася, взяла Еда за руку і потягла його за собою. 
  Вільям залишився наодинці з Крісом, і між ними на мить запала тиша. Він відчув дивну атмосферу, ніби його присутність була небажаною. Кріс дивився на нього, намагаючись знайти слова, а юнак, злегка зніяковівши, першим порушив мовчання. 
– Знаєш, я розповів батькові про тебе, – почав він. – Ну, як розповів... Він спитав, а я відповів. 
– І що? – Кріс підняв брову. 
– Він чомусь захотів познайомитися з тобою, – продовжив Вільям, злегка нервово перебираючи пальцями. – Я сказав, що запитаю у тебе, – він підняв очі. – Так, що ти скажеш? 
  Кріс пильно дивився на Вільяма, ніби щось обмірковував, його обличчя відбивало складні емоції. 
– Знаєш, я не думаю, що мені потрібно знайомитися з твоїм батьком. Ти не образишся? – сказав він нарешті. 
– Що ти! Звісно ні, – відповів Вільям, намагаючись приховати свою розгубленість. – Я ж тебе не примушую. 
 Між ними запала тиша, яка відразу створила відчуття незручності. Вільям почав відчувати, що ситуація якось змінилася, і йому стало важко знайти відповідні слова. 
– Ти не проти зустрітися пізніше? – несподівано запитав Кріс, порушуючи тишу. 
– Пізніше? – здивовано перепитав юнак, піднімаючи брови. 
– Так, ти не проти повечеряти разом? – пояснив Кріс. 
– Я, звісно, не проти, навіть тільки за! Але чому ввечері? Ми могли б і пообідати разом. 
– У мене ще є деякі справи, тому ми просто не зможемо зустрітися раніше, – відповів Кріс, легенько посміхнувшись. 
– Зрозуміло. Коли саме зустрінемося, і де? – запитав Вільям, відчуваючи, як у його серці знову прокидається хвилювання. 
– Біля входу до ресторану о восьмій годині. 
  Вони попрощалися, і Вільям нарешті зміг дістатися до своєї каюти. Його серце все ще швидко билося, і він не міг стримати усмішку, думаючи про майбутню вечерю. До обіду залишалося ще кілька годин, тому він вирішив трохи відпочити, дозволяючи собі помріяти про те, як пройде їхня зустріч під час ввечері. 
 Хлопець пройшов до спальні, де на столі лежала відкрита книга. Взявши її, Вільям пройшов до вітальні, зручно вмостившись на дивані. Запах нових сторінок та легкий шелест паперу створювали затишну атмосферу, яка заспокоювала його. Він почав читати, занурюючись у світ книги, і не помітив, як заснув, з книгою на грудях. 

  Йому снився незвичайний сон.
  Він опинився в білому просторі, ніби був замкнений всередині невеликого прозорого куба. Стіни куба були холодними на дотик, їх поверхня нагадувала скло. Вільям стиснув руки в кулаки та вдарив по одній зі стін. Від удару з'явилися тріщини, які миттєво розповзлися по всій поверхні, і стіни з тріском розбилися, розлетівшись на тисячі уламків. 
  Переступивши через них, він ступив у невідомість. Простір навколо нього був чорний, мов нічне небо без зірок. Під ногами лежав тонкий шар води, який ледь покривав землю, і кожен його крок породжував тонкі кільця хвиль, які випромінювали слабке, бліде світло. 
 Навколо панувала пустка, і Вільям йшов вперед, не знаючи саме куди. Раптом тишу прорізав жіночий голос, який звучав дуже знайомо, але він не міг точно пригадати, де чув його раніше. Ноги самі повели його в напрямку звуку, наче підкоряючись незримому поклику. 
  Вільям наблизився і побачив постать. Жінка стояла вдалині, і коли юнак підійшов ближче, жінка обернулася до нього, подарувавши теплу усмішку. Її довге золоте волосся падало хвилями до самої землі, а шкіра була майже прозорою, тоді як безбарвні очі дивилися на нього з ніжністю. Вона була одягнена в довгу білосніжну сукню, яка спадала до самої підлоги, створюючи враження, ніби вона пливе по поверхні води. 
– Мамо? – приголомшено прошепотів Вільям, не вірячи своїм очам. 
  Жінка перед ним усміхнулася ще ширше і розвела руки в сторони, запрошуючи його в обійми. Сльози потекли по щоках Вільяма, і він швидко побіг до неї, відчуваючи, як серце калатає від радості та болю. Він впав в обійми матері, щільно обнявши її, і гірко заплакав, ніби випускаючи назовні всі ті емоції, які накопичувалися роками. 
– Мамо! Я так скучив за тобою! – юнак ледве говорив крізь сльози, його голос тремтів. 
– Я теж, милий, я теж, – мати ласкаво доторкнулася до його голови, погладжуючи волосся. 
  Вони довго сиділи в обіймах, поки Вільям не заспокоївся. Він поступово відпустив матір, хоча це здавалося майже неможливим. Мати ніжно торкнулася його щоки, кінчиками пальців стираючи залишки сліз, які блищали на його обличчі. Вона ще раз усміхнулася, а потім поцілувала юнака в чоло, і піднялася на ноги, ніби готуючись піти. 
– Ти куди? – запитав він, розгублено дивлячись на матір. 
– Любий, пробач, але мені час іти, – м'яко сказала мати, її тіло почало поступово зникати, розчиняючись у яскравому світлі. – Але перед тим, як піти, я скажу тобі одну важливу річ. 
– Що саме? 
– Я хочу, щоб ти прислухався до моїх слів: «Бережись брехні, яка навколо тебе». 
– Що це означає? Я не розумію, мені хтось бреше? Але хто? МАМО! Скажи мені! 
– Ти повинен сам дізнатися, поміркуй над моїми словами, – мати продовжувала усміхатися, її образ ставав усе менш чітким. – І пам'ятай, я люблю тебе, – сказала вона, зникнувши у яскравому світлі, яке залило все навколо. 
– МАМО! – крикнув Вільям, різко прокинувшись. 

  Книга з легким стуком впала на підлогу, збудивши його зі сну. Хлопець важко дихав, і піт стікав по його скронях. Вперше уві сні до нього прийшла мама. Її образ був таким живим, і серце Вільяма наповнилося радістю від зустрічі, але слова мами "остерігайся брехні" не давали йому спокою. Однак юнак відклав ці роздуми на потім. Піднявши книгу з підлоги, Вільям пройшов до спальні та поклав її на стіл. Поглянувши на годинник, він здивовано помітив, що скоро має розпочатися вечеря. Час пролетів непомітно, і тепер йому треба було поспішати. Він швидко прийняв душ, намагаючись збити з себе залишки сну, і одягнув легкий бежевий костюм. 
  Зачинивши двері каюти, від хвилювання та страху запізнитися, хлопець біг вузькими коридорами корабля. За кілька хвилин він дістався ресторану, де Кріс вже чекав на нього, спираючись на високий столик біля входу. 
– Привіт, – з теплою усмішкою сказав чоловік. 
– Привіт, – відповів Вільям, усміхаючись у відповідь. – Пробач, що затримався. 
– Та ні, все добре, – заспокоїв його Кріс. – Я тільки прийшов. Нумо заходити всередину, вечір тільки починається. 
  Кріс галантно відчинив двері, пропускаючи Вільяма вперед, і вони разом увійшли до затишного ресторану. Зала була освітлена теплим світлом, що створювало атмосферу романтики. Парочка повільно рушила через майже повністю заповнену залу, де панували тихі розмови та дзвін посуду. Вони зупинилися біля столика, розташованого поруч зі сценою, на якій вже розміщували музичні інструменти для вечірнього виступу. 
  Кріс відсунув для Вільяма крісло, допомагаючи йому сісти. Він вдячно усміхнувся зручно влаштувавшись, а Кріс сів навпроти, і хлопець витримав короткий контакт очима, що посилив відчуття близькості. Юнак гортав сторінки меню, читаючи назви страв і уявляючи їхній смак. 
– Ти вже закінчив свої справи? – спитав він, коли вони зробили замовлення і відклали меню вбік. 
  Кріс відкинувся на спинку свого крісла, злегка розтягнувшись, і відповів з усмішкою, яка промовляла більше, ніж його слова: 
– Так, всі справи зроблено. Тепер я вільний, і ми проведемо разом стільки часу, скільки ти захочеш. Цього вечора я весь твій, – сказав він, підморгуючи з лукавим блиском в очах. 
  Вільям на мить здивувався, але потім його обличчя розцвіло щасливою усмішкою. Він відчув, як усередині все потепліло від його слів: 
– Чудово! 
 Їм принесли замовлення, і вечір продовжився у веселих розмовах та сміху. Їжа на столі пахла смачно і збуджувала апетит, а в келихах виблискувало вино. Кріс і Вільям жваво обговорювали свої улюблені фільми, музику та спогадами про минуле. Раптом світло в залі погасло, і залишилася освітленою тільки сцена, на якій з'явилися музиканти. Вони почали грати ніжну мелодію, що наповнила простір навколо романтичною атмосферою. 
– Потанцюєш зі мною? – несподівано запропонував Кріс, встаючи та простягаючи йому свою праву руку. 
– Але хіба цей танець не для пар? – запитав Вільям, трохи зніяковіло потупивши погляд. Він спостерігав як по залу почали кружляти закохані парочки.
– Нічого страшного не станеться, якщо ми станцюємо один раз, – відповів Кріс, з легкою усмішкою, що робила його ще більш привабливим. 
 Вільям важко зітхнув та погодився, і Кріс, не гаючи часу, притягнув його ближче, ставши в потрібну позу для танцю. 
– Умієш танцювати? – запитав Кріс, нахиляючись трохи вперед, щоб глянути Вільяму в очі. 
– Ні, – коротко відповів той, почуваючись трохи ніяково в цій ситуації. 
 Права рука Кріса впевнено лежала в долоні хлопця, а ліва ніжно обхоплювала його талію. Як тільки ліва долоня Вільяма опинилася на плечі чоловіка, вони завмерли, наче двоє героїв на сцені, осяяні м'яким світлом прожекторів. Над ними повисла гробова тиша, яку порушували лише їхні переривчасті зітхання, що лунали, як тихі акорди перед величною симфонією. Хлопець знову відчув то дивне відчуття, ніби по ньому пройшов легкий струм, і вкотре не звернув на нього увагу. 
– Готовий? – м’яко запитав Кріс. 
  Вільям кивнув, відповідаючи на запитання з упевненістю, хоча в його очах можна було побачити легкий трепет. Пара почала підлаштовуватися під ритм, рухаючись синхронно і легко. Крісу вдалося витримати лідерську позицію, навіть коли Вільям іноді робив крок назад, намагаючись знайти баланс між партіями. Однак, попри дрібні неточності, танець йшов добре. 
  На обличчі Кріса, горіла радісна усмішка, яка розсіювала будь-яку напругу, як тепле сонячне проміння після дощу. Водночас у Вільяма можна було прочитати паніку і збентеження, але їхні погляди залишалися непорушними, наче прикуті магнітною силою. Тиша, що запанувала між ними, була несподівано комфортною, ніби обидва знайшли в ній притулок від шуму навколишнього світу. 
 Танець тривав неспішно, пісня поступово добігала кінця, а пара продовжувала обережно кружляти в такт музиці. Їхні погляди іноді зустрічалися, викликаючи легку розгубленість, і вони швидко відводили очі в різні боки, наче боялися зрадити свої почуття. 
  Коли музика нарешті обірвалася, вони зупинилися в кінцевій позі, ще тримаючись за руки. Кріс уважно роздивлявся рум'янець на обличчі хлопця. Він повільно прибрав руки з тіла Вільяма, залишивши по собі теплий слід, який нагадував про пережите разом хвилювання. 
  Вони сіли за стіл, ще відчуваючи тіла один одного. Поки офіціанти, немов змовившись, почали ставити на столики свічки, м'яке світло яких додавало затишку і таємничості. Коли офіціант поставив свічку на їхній стіл, Вільям раптом відчув, як його щоки знову спалахнули рум'янцем. Він не міг позбутися думки, що це все виглядає як справжнє побачення, і від цього ставало ще більш незручно і приємно одночасно. 
– Ми схожі на пару, яка на побаченні, правда ж? – несподівано запитав Кріс, схилившись ближче і з яскравими іскрами в очах. 
– Т-так, здається, – відповів Вільям опустивши голову. 
  Піднявши погляд, юнак побачив, як Кріс усміхається, уважно дивлячись на нього. Його погляд був сповнений тепла і зацікавленості, від якого серце юнака забилося ще сильніше. 
– Ти такий красивий при свічках, – додав він м'яким голосом, який, здавалося, поглинав усі звуки навколо, залишаючи їх наодинці в цьому моменті. 
  Вільям зніяковіло усміхнувся, намагаючись зберегти спокій. Він сидів весь червоний перед Крісом, який вивчав його збентежене обличчя з таким інтересом, що це лише посилювало незручність. 
– Тобі личить рум'янець, – раптом сказав Кріс, його голос був глибоким і приємним, а очі хитро звужувалися від усмішки. 
  Вільям закрив половину обличчя рукою, намагаючись приховати сум'яття. Але його вуха зрадницьки почервоніли, видаючи справжні емоції. 
– Досить так пильно на мене дивитися, – промовив він після паузи, опустивши руку і намагаючись повернути собі контроль. 
– Вибач, вибач... – відповів Кріс, але не втримався і почав сміятися. 
  Кріс сміявся так щиро і від душі, що Вільям не міг не приєднатися, хоча й намагався приховати свою усмішку. Сміх поступово стих, і Кріс знову подивився на юнака, але цього разу його погляд був більш м'яким і теплим. 
– Ти знаєш, іноді варто просто прийняти те, що тобі кажуть, і насолоджуватися моментом. 
  Вільям з подивом спостерігав за Крісом, який після цих слів знову почав сміятися. Його серце наповнилося радістю, і він сам почав голосно сміятися, не стримуючи себе. Їхній сміх був настільки голосним, що всі навколо почали звертати на них увагу. Інші відвідувачі ресторану дивилися з певним роздратуванням, але пара не звертала на це уваги. 
– Вибачте, але вам доведеться залишити ресторан, – звернувся до них офіціант з проханням. 
  Проте це зовсім не збентежило Вільяма та Кріса. Вони, тримаючись за животи від сміху, злегка похитуючись, вийшли з закладу. Сміх переривав їхні спроби нормально говорити, вони лише вимовляли окремі слова і тут же знову починали сміятися. Вони дійшли до входу в коридор, де були розташовані всі каюти, але не хотіли, щоб цей вечір закінчувався так швидко. І вони вирішили продовжити свій вечір та попрямували на палубу. 

  Нічне повітря було прохолодним, а тихі звуки музики з ресторану досягали їхніх вух, створюючи легкий фон. Зоряне небо розкинулося над ними, огортаючи все навколо м'яким світлом. Вільям підійшов до поручнів, його пальці міцно обхопили метал. Він дивився вгору, в нескінченний космос, де зірки мерехтіли, ніби запрошуючи до своїх загадкових глибин. У такі моменти здається, що ти долучаєшся до чогось величного і загадкового, стаєш частиною цього грандіозного всесвіту. Темна широчінь неба була вкрита тисячами, ні, навіть мільйонами зірок, кожна з яких, здавалося, розповідала свою унікальну історію. 
  Він відчув, як Кріс тихо наблизився до нього та обперся на поруччя. Відчуття його присутності було таким теплим і затишним, ніби оберігало його від усього навколишнього світу. Його рука обережно торкнулася руки юнака, створюючи ледь відчутний контакт, який пробіг електричним імпульсом по його шкірі. Цей найменший дотик змусив Вільяма здригнутися від хвилювання. 
  Вільям повернув голову до Кріса, і їхні погляди зустрілися, здавалось, що вони потонули в океані емоцій, які відчували в цей момент. Хлопець відчув, як весь світ навколо зникає, залишаючи тільки їх двох у цій безмежній нічній тиші. 
– Дивлюся на тебе і думаю, – Кріс прошепотів та обережно провів рукою по щоці Вільяма. – Що ти навіть не уявляєш, – продовжив він, і його рука ніжно сповзає на його шию. – Як прекрасно виглядаєш у нічному світлі місяця. 
  Ці слова Кріс низьким, майже тихим голосом промовив прямо йому на вухо. Вільям відчув, як його серце почало битися швидше, і на обличчі з'явилася тепла усмішка. Він злегка нахилив голову, дозволяючи собі насолодитися близькістю. Їхні погляди знову зустрілися, і він подумав, що йому було б так легко подолати ще кілька дюймів, щоб торкнутися його губ. 
  Кріс обережно наблизився, його обличчя майже торкалося його. Вільям відчув, що їхні губи були лише на відстані подиху один від одного. 
– Ти дійсно особливий, – прошепотів Кріс. 
   Здавалося, весь світ навколо зупинився, коли їхні губи з'єдналися в ніжному і глибокому поцілунку. Метелики заповнили його тіло, змушуючи відчувати легкість і захват. Кріс обережно обхопив його талію обома руками, легко, але впевнено притискаючи до себе. Кожен дотик був як ніжний порив вітру, а солодкі губи Вільяма ледве тремтіли, але відгукувалися на кожен рух, дозволяючи Крісу робити те, що він захоче. 
  Вільям відчував, як його голова йде обертом від усіх цих відчуттів і емоцій. Серце калатало в грудях, наче хотіло вистрибнути. Ліва рука почала горіти від напруги та хвилювання, а його думки заплуталися у вирі нових вражень. Він не розумів, що все це означає, але йому було байдуже. Єдине, що мало значення, — це поцілунок, який об'єднував їх в цей момент. 
  Кріс цілував його з такою ніжністю і пристрастю, що Вільям відчував, як кожен його дотик проникає глибоко в серце. Це був його перший поцілунок, але він відчував, що нічого більш прекрасного вже не буде. У цей момент Кріс був для нього всім. Хоча він і не був спорідненою душею хлопця, цей поцілунок став символом нових для нього почуттів, які все таки були можливі не тільки для обраних. 
  Кріс відсторонився лише на мить, щоб вдихнути повітря, але їхні губи залишалися так близько, що вони знову й знову знаходили один одного. Вільям відчував, як тепло і щастя наповнюють його серце, знімаючи всі страхи та невпевненість. Він заплющив очі, насолоджуючись кожним моментом цього поцілунку. Не дарма він вирішив припинити шукати спорідненість, а просто віддатися сьогоденню. І зараз він зовсім не шкодує від цього рішення. 
  Вільям відчув, як Кріс відривається від його губ, і його поцілунки повільно переміщуються на обличчя. Спочатку вони покривають його повіки, наче лагідний дощ, потім ніжно торкаються щік. Вільям стояв із заплющеними очима, мліючи від цієї ніжності, відчуваючи кожен дотик. Останній поцілунок залишився на кінчику його носа. 
  Розплющивши очі, вони обмінялися теплими усмішками. 
 Їхні обійми стали міцнішими, наче вони боялися втратити цей момент. 
  Їхнє дихання змішувалося з нічним повітрям, створюючи навколо них теплу хмару, яка оберігала їх від холоду. 
  Цієї ночі нічна темрява, освітлена тільки ніжним світлом місяця та зірок, буде єдиним свідком цього поцілунку. Цей момент стане частиною їхньої історії, яку вони збережуть у своїх серцях, наче найдорожчий скарб. 

***

  Аян з Вільямом стояли біля дверей каюти хлопця, їхні руки ніжно переплелися, а погляди були сповнені ніжності. Девіс обережно відпустив його, і на прощання поцілував у щоку. Вільям зніяковіло усміхнувся, трохи схиливши голову, а потім з легким рум'янцем зайшов до своєї каюти. 
   Аян дивився на закриті двері, його усмішка повільно зникала з обличчя. Він голосно видихнув, відчуваючи, як важко падає на його плечі невидимий тягар. Розпатлавши волосся, він ще кілька секунд стояв нерухомо, немов намагаючись зібрати думки, а потім швидким кроком попрямував до своєї каюти. 
  Зайшовши всередину, Аян навіть не помітив Хлою та Брендона, які чекали на нього в напівтемряві. Він пройшов повз них, наче вони були лише тінями, і, зайшовши до своєї спальні, тихо зачинив за собою двері, залишивши їх у нерозумінні. 
– Що це з ним? – здивовано спитав Брендон, кинувши погляд на Хлою, яка сиділа навпроти. Її очі відображали занепокоєння. 
– Навіть не знаю, але сподіваюсь, що нічого серйозного не сталося, – відповіла вона. 
  Вставши з крісла, Брендон підійшов до дверей спальні Аяна і постукав. У коридорі панувала гнітюча тиша, що здавалася ще більш зловісною. 
– Агов! – крикнув він, постукавши ще раз, цього разу сильніше. – Аяне! У тебе все добре? – спитав чоловік, але його слова розчинилися в безмовній тиші. 
  Брендон постукав ще, з явним занепокоєнням. Реакції від Аяна так і не було, тільки глуха тиша, яка наче розтягувала кожен момент у нескінченність. 
– Відкрий двері! – крикнув він ще гучніше, відчуваючи, як серце починає стукати сильніше від тривоги. 
  Навіть це не допомогло. Тиша у відповідь була холодною і невблаганною, як зимовий вітер. Відійшовши від дверей, Брендон, з сумними очима і стиснутими губами, знову сів у крісло поруч із Хлоєю. 
– І що тепер нам робити? – запитав він, намагаючись приховати своє роздратування і безпорадність. 
– Не питай у мене, я не знаю, але можливо..., – почала Хлоя, але не встигла закінчити свою думку, як несподівано пролунала музика. Дівчина з подивом подивилася в бік спальні Аяна, намагаючись зрозуміти, що відбувається. 
  Мелодія, що лунала зсередини, була такою, наче відображала невідомий біль і сумніви. Вона була наповнена глибокими емоціями, які змушували задуматися над тим, що мучило Аяна, що тривожило його душу. 
  Хлоя повільно піднялася і покликала Брендона за собою, показуючи жестом, що потрібно вийти із каюти. Її обличчя відображало рішучість і водночас тривогу. 
– Ідемо, – тихо сказала вона. – Ми не повинні слухати цю мелодію. Це щось дуже особисте. 
  Вони вийшли з каюти, залишивши позаду дивні звуки, які все ще лунали з кімнати Аяна, як відлуння незавершеного діалогу з самим собою. 

  Аян стояв біля круглого віконця, з якого відкривався вигляд на нічне небо, оповите сріблястим світлом місяця. В його руках була скрипка, на яку падали промені місячного світла, підкреслюючи витончені обриси інструмента і створюючи химерну гру тіней на його обличчі. 
  Його права рука рухалася з виразною майстерністю, тримаючи смичок, який ковзав по тонких струнах скрипки. Але музика, яку він грав, була несподівано різкою, з якимось нервовим присмаком. Мелодія, що народжувалася під його пальцями, була надто швидкою, у деяких місцях навіть фальшивою, ніби відображала його внутрішній розлад. 
  Девіс не звертав на це уваги, його думки були занурені у вихор незрозумілих почуттів, що залишилися після зустрічі з Вільямом. Він займав важливе місце в його планах, був частиною його життя, але те, що сталося між ними, вибивало його з колії. 
  Поцілунок з ним не був запланованим. Вони так добре провели час разом, що Аян забув про всі свої наміри та задуми, забув про те, що планував контролювати свої почуття. Він навіть не помітив, як сам першим поцілував його, занурившись у цей момент, забувши про все на світі. 
  Цього не повинно було статися. Аян відчував, як його думки переплуталися, як він не може розібратися у своїх емоціях. Поцілунок з Вільямом приніс йому неймовірне задоволення, відчуття, яке він не міг зрозуміти і якого, мабуть, боявся. Чи хотів би він ще раз поцілувати його? Звичайно! Це бажання спалювало його зсередини, ніби незгасний вогонь, який він не міг вгамувати.
  Переставши грати, Девіс обережно відклав скрипку на підставку, ніби відпускав частинку своїх думок і почуттів, які перепліталися в кожній ноті. 
  Аян уперше побачив Вільяма на фотографії, яку дав йому брат. На перший погляд, він здався йому простим і нічим не примітним, звичайним хлопцем. Його зовнішність не зачепила його, і він не відчув жодного особливого інтересу. Проте, прочитавши його повне ім'я, він був шокований. Вільям Мур. І все, його ніби переклинило. Тепер юнак якого він бачив на фото був не простим, а особливим та бажаним. Спорідненою душею яку він не шукав, а вона просто впала на нього як якесь чудо. 
  Тому він вивчив його біографію повністю та запам'ятав все: з ким він дружив, чи мав якісь стосунки, ким хотів стати, яким було його дитинство. Він знав, що хлопець завжди прагнув досягти більшого і не боявся труднощів. І це все йому дуже подобалось, він ідеального підходив йому. Але чоловік хотів зберегти їхню спорідненість в секреті, щоб зосередитись на завдані. Але все змінилося, коли Аян зустрів Вільяма того прохолодного вечора. Його очі, наповнені слізьми, привернули його увагу. Він не зміг відвести погляду, відчуваючи, як у ньому прокидається дивна емоція, яку він раніше не розумів. 
  Йому захотілося захистити його, огорнути турботою і більше ніколи не бачити його сліз. Ця раптова потреба була настільки сильною, що затьмарила всі його попередні плани. Слухати Вільяма було цікаво, навіть якщо він уже знав усі факти про його життя. Його усмішка стала для нього найкращою нагородою, яка запалювала в його душі тепло і радість. З ним Аян почувався комфортно і затишно, ніби знайшов місце, де йому було добре просто бути собою. 
 Ці емоції заважали йому дотримуватися пунктів свого ідеального плану, які він так старанно вибудовував. Він намагався переконати себе, що потрібно забути про ці неважливі моменти, що вони всього лише відривати його від головної мети. 

 Глибоко видихнувши, Аян відійшов від вікна і сів на ліжко, відкинувшись назад і заплющивши очі. У його голові крутилися думки про те, що потрібно зробити далі. Наступний пункт його плану був чіткий: проникнути в каюту Генрі Мура і з'ясувати, що він приховує. Але спершу потрібно було якось затримати Генрі, щоб виграти час. 
  Він відчував, як вагання і внутрішні конфлікти роздирають його на частини. Але, попри все, Аян знав, що має рухатися вперед. Він не міг дозволити собі залишитися в цьому вирі емоцій, хоч як сильно вони його не притягували. Тепер усе залежало від того, чи зможе він втілити свій план у життя, не зрадивши своїм почуттям до Вільяма. 
  Аян повільно розплющує очі, і на його обличчі розквітає загадкова посмішка. Його думки, що раніше були схожі на заплутаний клубок, раптово стали чіткими і ясними. Швидко піднявшись на ноги, він рушає до дверей. Відчинивши їх, він кидає погляд на вітальню, що занурилася у напівтемряву. Нікого не було. Його кроки звучали тихо, як шелест листя, коли він виходив з каюти. 
  Аян підходить до дверей каюти Брендона та Хлої, використовуючи запасний ключ, який він завжди тримав про всяк випадок. Відчинивши двері, він рішуче входить всередину. 
  Брендон знайшовся у вітальні. Чоловік прокинувшись від несподіваного шуму, миттєво встає з дивана, витягаючи пістолет з-під подушки та направляючи його на Аяна. Його очі блищали від несподіваного пробудження, наповнені недовірою і тривогою. Вони стояли, дивлячись один на одного, як дві статуї, заморожені в часі. 
  Першим, хто порушив тишу, був Брендон. Його погляд змінився зі страху на здивування, коли він впізнав обличчя перед собою. Аян теж перестав витріщатися, його обличчя стало серйознішим, і він уважно дивився на друга, намагаючись зрозуміти його реакцію. 
– Аян? Якого біса!! Що ти тут робиш?! – вигукнув Брендон, сховавши пістолет під подушку. 
– Ти тримаєш пістолет під подушкою? Навіщо? – Аян, ігноруючи його обурення, запитав з ледь помітною усмішкою на губах. 
– Так, про всяк випадок. Але зараз не про це. Ти щось хотів? – відповів Брендон, намагаючись приглушити свою тривогу. 
– У мене геніальна ідея! – вигукнув Аян, його очі сяяли хитрим блиском, як у людини, яка щойно відкрила важливий секрет. 
– Яка? 
– Спочатку розбуди Хлою, і я вам усе розкажу, – Аян з лукавою посмішкою зробив жест рукою, запрошуючи друга йти за ним. 
  Під тьмяним світлом ламп, що відкидають довгі, химерні тіні на стіни. Підходячи до дверей спальні, Аян упевнено стукає, і через декілька хвилин двері повільно відчиняються. На порозі стоїть Хлоя, сонно потираючи очі, злегка розпатлана після сну. Її погляд спершу зупиняється на Аяні, а потім повільно переходить на Брендона, який теж виглядає розгубленим. 
– Що сталося? – запитує вона, невпевнено оглядаючи обох. 
– У мене геніальна ідея! – вигукує Аян, його обличчя сяє від захвату. 
 Не чекаючи запрошення, Аян рішуче входить всередину, залишаючи Хлою ошелешеною біля дверей. Її погляд, повний нерозуміння, знову повертається до Брендона, який безпорадно знизує плечима, не маючи жодного розуміння про те, що відбувається. 
– Ви ще довго будете там стояти?! – нетерпеливо вигукнув Аян, озираючись на них зсередини каюти, його голос наповнений невгамовним ентузіазмом. 
 Хлоя і Брендон обмінюються поглядами, у яких читалася однакова безпорадність і здивування. Вони тяжко видихають і, нарешті, слабко усміхнувшись, заходять у спальню, не бажаючи провокувати Аяна на ще голосніші крики. 
  Всередині панує затишна напівтемрява, у якій розкидані м'які промені від нічної лампи, що створюють атмосферу спокою. Аян, повний енергії та натхнення, стоїть посередині кімнати, очі його блищать від передчуття чогось неймовірного. Він чекає, поки Хлоя і Брендон розташуються, напружено спостерігаючи за кожним їхнім рухом. 
– То, яка твоя геніальна ідея? – запитує Хлоя, намагаючись придушити позіхання сідаючи на край ліжка. Її очі, ще не зовсім прокинувшись, уважно дивляться на Аяна, шукаючи в його обличчі підказку до розгадки. 
  Брендон, схрестивши руки на грудях, стоїть поруч, нахиливши голову трохи вперед, готовий слухати, але все ще не розуміючи, що ж могло підштовхнути Аяна до таких рішучих дій посеред ночі. 
– Слухайте уважно! – урочисто проголошує Аян, його голос наповнений таємничістю та інтригою. Він робить паузу, ніби збираючись із думками, і починає викладати свій план, який, як він вважає, змінить усе.