Неочікувано знову зустрілись,
Звісно тебе побачити хотів я.

Але правду дізнався не від тебе,
Ці слова били просто в серце.

***

  Вільям прокинувся від раптового стуку у двері. Він розплющив очі та, трохи дезорієнтований, кинув погляд на годинник на тумбочці. Сонливість миттю відступила, залишивши лише неприємний осад нічної втоми. Було вже досить пізно, а він все ще валявся в ліжку. Стук повторився, цього разу більш настирливо. Вільям стрімко підхопився, на ходу поправляючи піжаму, і попрямував до дверей.
  На порозі стояв Алекс, витриманий, мов статуя, в строгому костюмі, що додавав йому невідступної серйозності.
– Доброго ранку, – вимовив він злегка офіційно, не дозволяючи собі жодної зайвої емоції. – Містер Мур чекає вас за обіднім столом.
  Вільям кілька разів кліпнув, переварюючи інформацію, що так несподівано вдерлася в його затуманену думками свідомість.
– А? Звісно, я скоро буду, – буркнув він, намагаючись не позіхати прямо в обличчя Алексу.
  Той лише кивнув і, без жодного звуку, зник за дверима. Вільям, відчуваючи, як сила волі поволі залишає його, все ж зібрався і попрямував у ванну. Прохолодна м'ятна зубна паста освіжила його свідомість, а холодна вода наче відновила сили. Переодягнувшись у більш зручний одяг і швидко пригладивши неслухняне волосся, він, зітхнувши, вийшов з кімнати.

  Спускаючись сходами, Вільям не міг позбутися легкого хвилювання, яке непомітно просочувалося в його думки. Кожен крок лунав глухо, наче нагадування про важливу розмову, яка все ще висіла у повітрі між ним і батьком. Цей дім був новим для нього — і не тільки дім. Вільям ще не звик до нового життя, до нової реальності.
  Коли він нарешті увійшов на кухню, картина, що відкрилася перед ним, була знайома: батько, сидів за великим столом, весь у справах. Його погляд був суворо спрямований на документи, які, здавалось, займали більше уваги, ніж будь-що інше. Алекс стояв поруч, мовчазний і уважний, тримаючи ще кілька тек під пахвою, готовий подати їх при першій потребі. Це було їхнім звичайним ранковим ритуалом: батько працював, Алекс був напоготові, а Вільям був десь на другому плані.
  Хлопець обережно сів за стіл. Ледь він вмостився, як перед ним поставили тарілку з пізнім сніданком: вівсяні пластівці з соковитими шматочками свіжої полуниці, хрусткі тости з ароматною скоринкою і чашка зеленого чаю з м'ятою, пара від якого легенько здіймалась над чашкою. Вільям почав їсти, але його погляд раз по раз ковзав до батька. Генрі навіть не помічав сина, заглиблений у свої справи. Вільямові хотілося б сказати щось, хоч якесь слово, яке б могло проломити стіну мовчання між ними, але він не наважувався.
  Нарешті Генрі закінчив із документами, передавши їх Алексу, і підвів очі. Його погляд зупинився на Вільямові, який швидко відвів очі, удаючи, що надзвичайно зосереджений на своєму сніданку.
– Ти сьогодні прокинувся пізніше, ніж зазвичай, – зауважив батько. – Як спалося на новому місці?
– Так, все було добре, – відповів Вільям, мимоволі усміхаючись. – Просто втомився після поїздки, тому заснув одразу і не прокинувся рано.
– Зрозуміло, – кивнув Генрі, коротко глянувши на сина. – Ти не забув, що сьогодні зустріч із новим бізнес-партнером?
– Так, пам'ятаю, – відказав Вільям, відкушуючи шматок тоста.
– Через три години треба бути готовим. Я підготую для тебе костюм.
– Гаразд, – знизав плечима хлопець, не надто переймаючись тим, що на нього чекає.
  Генрі знову кивнув. Закривши свій портфель, він піднявся з-за столу і, ледь попрощавшись коротким кивком, пішов до свого кабінету. Вільям стежив за ним поглядом, намагаючись прочитати бодай якусь емоцію на обличчі батька, але його погляд зустрів лише стіну байдужості. Він слабко усміхнувся у відповідь, але коли залишився сам за столом, ця усмішка швидко зникла.
  Тихий смуток навис над кімнатою, як туманний серпанок. Хлопець зрозумів, що щось у їхніх стосунках залишалося незмінним. Вони рідко розмовляли один з одним, і кожна їхня розмова була схожою на ділову угоду, де емоціям не було місця. Вільям сподівався, що переїзд допоможе їм стати ближчими, що в новому місці, якомога далі від усіх старих спогадів, їхні стосунки почнуть налагоджуватися. Але здавалося, що відстань між ними не залежить від місця чи часу.
"Можливо, нам просто потрібен час?" – подумав він, сьорбнувши чай і відчувши, як прохолодний смак м'яти трохи заспокоює його думки. Вільям вирішив, що не зупинятиметься на півдорозі. Він вірив, що якщо продовжуватиме старатися, між ним і батьком таки щось зміниться.

  Закінчивши сніданок, Вільям мляво піднявся з-за столу, відчуваючи, як рештки недоспаних думок поволі відступають. Він попрямував до своєї кімнати, де його чекала непочата книга — саме та, яку він не зміг дочитати під час подорожі на кораблі. Книга була особливою для нього — вона відкривала цілий новий світ, у якому він міг сховатися від реальності. Взявши її до рук, він на мить замислився, а потім відчинив двері на балкон, впускаючи потік свіжого повітря.
  Теплий вітерець одразу ж почав гратися з його волоссям, ніби намагаючись розбудити в ньому давнє відчуття спокою. З балкона відкривався краєвид, від якого перехоплювало подих: квітучий сад виблискував яскравими барвами — рожеві, жовті та фіолетові квіти складалися у гармонійну симфонію природи. Вільям сів у зручне крісло, занурився у м’які подушки й відчув, як напруга, яка непомітно зростала у ньому останні кілька днів, почала танути під лагідним дотиком вітерця.
  Занурившись у читання, він повністю віддався сюжету книги. Сторінки ковзали під пальцями, історія, насичена пригодами, усе більше захоплювала його. Час пройшов непомітно, годинник втратив свою важливість, коли він мандрував літературним світом, де не було місця для турбот чи обов’язків.
  Дочитавши останній розділ, Вільям із задоволенням закрив книгу й на мить відкинувся на спинку крісла. Його думки, ще наповнені картинками з історії, повільно поверталися до реальності. Сонце вже почало сідати, занурюючи сад у золотаво-помаранчеве сяйво. Квітучі клумби тепер виглядали ще яскравішими під вечірнім сонцем, наче картина, намальована самим світлом.
  Вільям піднявся, зітхнувши з відчуттям приємної втоми, і увійшов до кімнати зупинившись від здивування. На ліжку лежав чудовий костюм бузкового кольору, якого він раніше не бачив. Молочна сорочка поруч із костюмом виглядала так свіжо й охайно, що хлопець одразу зрозумів: настав час готуватися до вечірньої зустрічі. Поглянувши на годинник, він здивувався — залишалася лише година до того, як йому потрібно бути готовим.
  Швидко пішовши до ванної, Вільям відчув, як тепла вода змиває залишки втоми. Після душу він почав одягати костюм. Тканина була ніжною і приємною на дотик, а костюм сидів ідеально, наче був пошитий спеціально для нього. Він провів рукою по гладкій тканині сорочки, відчуваючи задоволення від того, як добре все пасує. Закінчивши, Вільям поглянув на себе у велике дзеркало і мимоволі усміхнувся — костюм дійсно підкреслював його статуру.
  Коли він спустився сходами, у передпокої на нього вже чекав батько. Генрі стояв поруч з Алексом, який допомагав йому одягти пальто.
– О, Вільяме, ти виглядаєш просто чудово, – промовив Генрі, глянувши на сина з гордістю. – Я якраз збирався кликати тебе. Одягайся, ми вже їдемо.
– Гаразд, – відказав Вільям, підходячи до них.
  Алекс передав йому пальто, і хлопець вдячно дозволив допомогти собі його надіти. Тепла, зручна тканина ніжно облягла його плечі. Взувши зручні, але елегантні туфлі, він був готовий вирушати. Вони вийшли на вулицю, де на них вже чекав автомобіль. Алекс запустив двигун, і машина плавно рушила в дорогу.
  Під час поїздки Вільям захоплено спостерігав за вечірнім містом. Воно нагадувало йому величезну картину, що оживала на його очах. Яскраві вогні запалювалися скрізь — від вуличних ліхтарів до вивісок магазинів і кафе. Місто наче дихало своїм життям: закохані пари гуляли вздовж тротуарів, сміялися гучні компанії друзів, а повітря було насичене ароматами кави та свіжоспечених круасанів.
  Квітучі дерева, багряні квіти та різнобарвні вітрини викликали в нього захоплення. Місто пробуджувалося до життя перед його очима, і він відчував себе частиною цієї магічної атмосфери.
  Цей вечір, думав він, міг стати початком чогось нового в його житті.

  Після завершення поїздки машина плавно зупинилася біля розкішного ресторану. Вільяму допомогли вийти з автомобіля, і він опинився перед величною будівлею, фасад якої був напрочуд оздоблений витонченими різьбленнями. Мерехтливі кришталеві люстри, що підвішувалися під дахом тераси, відбивали тисячі світлових відблисків, додаючи вечору відтінку таємничості. Від цього видовища у хлопця перехопило подих. Батько вийшов слідом, випромінюючи спокійну впевненість, і вони разом вирушили до входу.
  Як тільки вони перетнули поріг, їх зустріли з привітними усмішками. Офіціанти, одягнені у бездоганні чорні фраки, ввічливо забрали їхній верхній одяг, після чого запропонували освіжити руки теплою ароматною водою, що пахла лавандою та цитрусом. Вільям відчув, як цей невеличкий ритуал допоміг йому трохи заспокоїтись, хоча тривожне передчуття все ще висіло в повітрі.
  Адміністратор, стрункий чоловік з бездоганними манерами, запросив їх слідувати за ним на другий поверх. Вони йшли крізь довгий коридор, освітлений приглушеним золотавим світлом. М'який килим глушив їхні кроки, а навколо вишукано виблискували картини, прикрашені позолоченими рамами, і великі вази з живими квітами, які наповнювали приміщення приємним ароматом.
  Нарешті вони зупинилися перед масивними чорними дверима з золотими ручками, що виглядали так, ніби приховували за собою якусь важливу таємницю. Адміністратор постукав і плавно відчинив двері, пропускаючи Вільяма та його батька всередину.
  Як тільки двері зачинилися за ними, хлопець відчув як холодок пройшов по спині. Атмосфера в приміщенні була напруженою, повітря ніби заряджене. Юнак на мить зупинився, відчуваючи незручність. Його інтуїція підказувала: щось тут не так. Приміщення вражало розкішшю, але водночас навіювало певну тривожність. Величезний кабінет був обставлений у темних тонах, що створювало відчуття вагомості та водночас відстороненості.
  У центрі кабінету височів масивний стіл насиченого темно-червоного кольору, немов заплямований кров'ю. Старовинне різьблення на його поверхні нагадувало про часи, коли подібні меблі свідчили про владу їхніх власників. За столом стояло велике крісло, спинка якого була повернута до гостей, додаючи ще більшої загадковості всі обставини. Перед ними — два чорні оксамитові дивани, що стояли один напроти одного, ніби готувалися прийняти учасників важливої зустрічі.
– Сідайте, – прозвучав владний, навіть трохи загрозливий голос із глибини кімнати.
  Вільям мимоволі здригнувся. Батько, не втрачаючи свого незворушного вигляду, впевнено сів на диван, і хлопець, наслідуючи його, розмістився навпроти. Їхні рухи були синхронними, ніби вони репетирували цей момент не один раз.
  Повільно, майже драматично, крісло за столом почало обертатися, і перед ними з'явився чоловік, який випромінював відчуття влади та контролю. Його коротке коричневе волосся було бездоганно укладене, жодна волосина не вибивалася зі свого місця. Чорний костюм ідеально сидів на його міцних плечах, підкреслюючи широку статуру. Його погляд, холодний і пронизливий, від якого Вільям не міг відірватися, ретельно оглядав їх. Шоколадні очі цього чоловіка ніби вивчали кожну деталь їхнього вигляду, оцінюючи та вимірюючи, ніби вони були частиною якоїсь великої гри, про правила якої хлопець поки не знав.
– Містер Мур, який я радий вас бачити, – вимовив чоловік з легким насмішкуватим відтінком у голосі.
  Ці слова, здавалося, ковзнули по кімнаті, як хижаки, і Вільям відчув, як його руки починають ледь помітно тремтіти.
– Приємно це чути. Я також радий, містере Річ, – спокійно відповів Генрі, кивнувши на сина, – Дозвольте познайомити вас із моїм сином, Вільямом.
  Хлопець нервово ковтнув і спробував зібратись.
– П-приємно познайомитись, – промовив він, намагаючись приховати хвилювання.
  Містер Річ, явно насолоджуючись ситуацією, подарував Вільяму оцінювальний погляд, що проникав до самої глибини його думок.
– І мені, – відповів він, ледь посміхнувшись, як кіт, що щойно загриз мишу. Погляд Річа ковзнув назад до Генрі. – Ви принесли те, про що я просив?
  Напруженість у кімнаті зросла, коли Генрі підвівся і дістав з портфеля документ, мовчки передавши його Річу. Той схопив папери, його очі засяяли цікавістю, і він одразу поринув у читання. Секунди розтягнулися до годин — тиша була майже оглушливою. Вільям відчував, як кожна секунда перетворюється на невидимий вантаж, що тисне на його плечі. Він міг чути лише шум сторінок, які перегортав містер Річ, і цей звук різав тишу, як ніж.
  Нарешті, чоловік відкинув папери на стіл і кинув короткий погляд на Генрі.
– Чудово. Я згоден. Можемо підписати угоду, – його голос знову набув відтінку владності.
  Він узяв ручку і швидко поставив свій підпис. У цей момент кожен рух здавався визначальним, як останні штрихи у великій картині.
  Генрі наблизився до столу, взяв ручку й без найменшого коливання залишив і свій підпис також. Потім Річ піднявся, і вони обмінялися рукостисканням. Це було міцне і холодне стискання, що нагадувало замок, який щойно клацнув, запечатуючи угоду.
– Тепер ми... – почав Річ, але його слова урвав раптовий стукіт у двері. Вільям здригнувся від несподіванки.
  Двері рвучко відчинилися, до них увірвався схвильований адміністратор, його обличчя було блідим, ніби він щойно побачив привида.
– Містере Річ, до вас тут... – почав він, але не встиг закінчити, як його грубо відштовхнули.
  До кімнати впевнено увійшов незнайомець. Він був одягнений у довге темне пальто, а його обличчя було майже повністю приховане широкополим капелюхом. Тінь від якого майже поглинала його риси, залишаючи лише натяки на якесь обличчя.
  Напруга в кімнаті сягнула крайньої точки. Незнайомець зупинився біля столу, не вимовивши ані слова, проте від нього йшло щось невидиме, але потужне — відчуття небезпеки. Вільям відчув, як його серце починає пришвидшено битися. Хто цей чоловік? І що йому потрібно?
– Хто ви?! – з обуренням крикнув Генрі, його голос тремтів від гніву. – Що ви собі дозволяєте? Яке маєте право так вриватися!
– Спокійно, містере Мур, – сказав Річ, піднісши руку, ніби закликаючи до порядку, а на обличчі з'явилася хитра посмішка. – Ну що ж, ти нарешті прийшов.
  Незнайомець мовчки підійшов ближче, його рухи були повільними та напруженими, ніби кожен його крок мав особливе значення. Він зняв капелюх, і на мить Вільям завмер. Його серце пропустило удар, а подих затримався в грудях. Він впізнав цього чоловіка.
  Це не могло бути правдою. Хлопець подумав, що це галюцинація, наслідок перевтоми, але навіть коли він міцно заплющив очі, рахуючи до трьох, перед ним все ще стояв той, кого він ніколи не сподівався побачити знову. Ні, це був не сон.
  Вільям повільно піднявся, його губи вже готові були вимовити це знайоме ім’я, але його різко зупинив голос Річа.
– Розкажеш, як ти це зробив, га? – з неприхованою цікавістю промовив Річ, посміхаючись, ніби цей момент був для нього розвагою. – Аян Девіс, – проспівав він ім'я незнайомця, немовби насолоджуючись кожним звуком.
  Вільям ледь не впав назад на диван від шоку. Його тіло скувала прохолодна хвиля, коли він почув це ім'я. Його серце шаленіло у грудях, і, ніби рефлекторно, він торкнувся своєї лівої руки, де чорніли тонкі літери надпису, який він ховав від чужих очей. Його тіло завмерло в цей момент, коли час наче зупинився, а кімната навколо наповнилася напруженням, наче кожен подих був наповнений тягарем спогадів, які раптово виринули з глибини його свідомості.
– Джеймс Річ, – холодно відповів Аян, його голос був сповнений невимовної неприязні.
  Річ посміхнувся ще ширше, наче перед ним був старий друг, з яким він нарешті зустрівся після довгих років розлуки.
– Ах, точно! – вигукнув Річ, і його погляд перемістився на Вільяма та Генрі. – Ви, здається, ще не знайомі! Дозвольте представити вам нового перспективного детектива! Аян Девіс, власною персоною!
  "Детектив?" Вільям відчув, як його голова пішла обертом. Він не міг повірити своїм вухам. Чоловік, якого він знав під іншим ім'ям, чоловік, з яким він поділяв найглибші почуття... був детективом. І його справжнє ім'я — Аян Девіс.
  У голові закрутилося: усе, що Вільям відчував до цього чоловіка, все, що здавалося таким заплутаним і безглуздим, раптом стало на свої місця. Це пояснювало його дивний потяг, це пояснювало всі ті моменти, коли він не міг пояснити своїх почуттів. Він був його спорідненою душею. Ось чому хлопець не міг його ненавидіти, навіть коли дізнався про обман. Ось чому, замість люті, він відчував закоханість. Він був його долею.
  Ця думка здавалася настільки абсурдною і водночас правдивою, що Вільям відчув, як йому захотілося засміятися. Засміятися настільки сильно, щоб сльози текли по щоках. Чому ж так складно? Чому все виявляється саме так?
  Вільям сидів на дивані, ніби приклеєний, очікуючи хоча б найменшого знаку уваги від Аяна. Його погляд постійно ковзав по чоловіку, ловлячи кожен рух, кожен жест, але Девіс ніби зовсім не помічав його присутності. Аян стояв перед ним, зосереджений лише на Джеймсі, повністю ігноруючи Вільяма. Це мовчання гнітило, наче важка ковдра, що накриває, не даючи дихати.
  Здавалося, що минуле і теперішнє переплелися в одне ціле, і кімната стала своєрідною пасткою для Вільяма. Він дивився на постать Девіса і згадував кожен момент, проведений разом із ним, але тепер усе це здавалося неважливим. У голові крутилися запитання: чому? як? що тепер робити? Але відповіді були настільки далекі й недосяжні, що він вже не був упевнений, чи справді хоче їх знати.
  Девіс залишався незворушним, очі були темні, мов бездонна прірва, випромінювали крижану впевненість, ніби він готувався до чогось важливого, великого, що ось-ось має статися. Джеймс, навпаки, виглядав цілком задоволеним собою, його лукава посмішка здавалася знущальною, а очі блищали від цієї ситуації.
  Напруга в кімнаті повільно підіймалася, мов темна хмара перед бурею. Атмосфера загострювалася з кожною секундою, і Вільям відчував це шкірою. Все йшло до кульмінації, і він розумів, що вже немає шляху назад.
– Ти не хочеш нам розповісти, як ти знайшов це місце? – Річ насмішкувато зиркнув на Аяна. – Мені здається, одному з нас дуже важливо це дізнатися. Правда ж, Вільяме? – його погляд раптово вп’явся в хлопця, наче голка.
  Вільям сидів з опущеною головою, намагаючись впорядкувати свої думки. Його розум був у полоні відчаю, і він не знав, як реагувати на ситуацію. Так, він дійсно хотів дізнатися правду. Але тепер, коли істина наблизилася до нього впритул, він не був упевнений, чи готовий її почути. Чи є щось страшніше за те, що він зрікся власної долі заради чоловіка, який обдурив його? Чоловіка, який, як виявилося, був його спорідненою душею? Ні, напевно, нічого гіршого вже бути не може.
  Зваживши всі свої сумніви та страхи, Вільям підняв голову. Його погляд затримався на Аяні, і в його очах загорілася рішучість. У цей момент він вирішив, що готовий знати все.
– Так, мені дуже цікаво, – відповів Вільям спокійним, але впевненим тоном.
  Його голос прозвучав гучно в цій напруженій тиші, і він помітив, як Аян ледь помітно здригнувся від його слів.
– Я так і знав! — голос Річа проломив напружену тишу. – Ну що, Аян? Давай, розкажи свою маленьку історію. Бачиш, твоєму дорогому Вільяму цікаво дізнатися, як усе було насправді.
  Девіс мовчав, його обличчя залишалося незворушним, жодного поруху, жодного проблиску емоцій. Це лише розпалювало бажання Джеймса глузувати ще більше.
– Невже ти не хочеш розповісти йому правду? – Річ нахилився вперед, у його голосі відчувалася удавана співчутливість. – Ти знову збираєшся брехати своїй спорідненій душі? Як шкода… – він театрально зітхнув, але хитра посмішка тут же повернулася на його обличчя. – Він дізнався б, що ти з самого початку стежив за ними, збирав інформацію. Усі ці ваші зустрічі, усі ці слова…
  Слова Річа були наче гострі ножі, які розрізали Вільяма зсередини. Він відчував, як під ногами захиталася земля, все, що він вважав справжнім, здавалося фальшивим. Підозри, які він так старанно ховав у глибині своєї свідомості, виринали на поверхню, завдаючи болю, якого він не очікував.
  Вільям дивився на Девіса, сподіваючись побачити хоч якусь ознаку жалю, хоч якусь емоцію, що могла б підтвердити, що все це — лише чергова гра Річа. Але нічого. У кожному русі Аяна відчувалася холодна відстороненість, що викликала в хлопця гіркоту, і його внутрішній світ почав розпадатися на шматки.
  Річ пильно стежив за їхніми емоціями, його очі блищали від задоволення. Він насолоджувався видовищем, як хижак, що насолоджується агонією своєї здобичі. Ще одна зруйнована ілюзія, ще одна зламана душа. І це давало йому невимовне задоволення.
– Це правда, Аяне? – голос Вільяма здригнувся, він ледь упізнавав власні слова. – Ти стежив за нами?
  Девіс на мить заплющив очі. Його напружене обличчя виглядало так, ніби він намагався знайти в собі сили відповісти. Можливо, вперше за весь час у його броні з’явилася тріщина. Вільям відчував, як у цей момент світ затамував подих. Це була мить, яка могла вирішити все. Але чи буде в ній те, що він хоче почути?
– А найцікавіше те, що найважливішою частиною цього плану був ти, Вільям! – голос Джеймса був сповнений сарказму. – Немає нічого простішого, ніж обманути людину, яку сама доля прирекла для тебе. Ах, це так зручно, ти молодець що використав ваш зв'язок!
  Вільям відчув, як його серце боляче стиснулося від цих слів. Він опустив голову, намагаючись усвідомити почуте, але біль заполонив його душу.
– Замовкни, – голос Аяна різко прорізав тишу.
  Хлопець здригнувся. Хоча на обличчі Девіса не було жодних емоцій, у його словах відчувалася прихована лють і… щось інше. Страх? Чи, можливо, щось ще? Вільям не міг сказати точно, але інтуїція підказувала йому, що в Аяна зараз розгортається внутрішня боротьба. Боротьба між тим, що було, і тим, що є зараз.
  Джеймс, помітивши це, не втримався від спроби ще глибше вколоти.
– Аян, ти що, сердишся? Чи боїшся? Невже тобі не байдужий цей хлопець? – його голос був переповнений задоволенням від знущання. – Ви точно щось поділили між собою, га?
  Посмішка Джеймса стала ще ширшою, коли він перевів погляд на зніяковілого Вільяма.
– А, то я правий? Ви щось особливе пережили разом? – його сміх роздався в кімнаті. – Як тобі використовувати цього хлопчиська як інструмент, Аяне? Сподобалося?
– Я. Сказав. Тоді. Замовкнути, – крізь стиснуті зуби прошипів він.
  Джеймс нахилився трохи ближче до юнака, незважаючи на погрози від Девіса.
– А як тобі твій перший раз, Вільяме? Ти й досі віриш, що все було справжнім?
  Кров застигла у хлопця в жилах. Слова Джеймса були настільки бридкими, що хотілося зникнути з цього місця. Його щоки палахкотіли, а сором обпалював шкіру, мов полум'я.
– ЗАКРИЙ СВІЙ ГНИЛИЙ РОТ! – Аян зірвався лютим криком.
  Вільям дивився на Девіса порожніми очима. Що ще він міг очікувати? Його почуття були лише інструментом у чужій грі. Невже все, що сталося між ними, було частиною плану? Відчуття зради проникло глибоко в його душу, роз’їдаючи все на своєму шляху.
  І саме в цей момент двері кабінету різко розчинилися. До кімнати стрімко увійшов Ед, за ним — кілька поліціянтів. Їхні обличчя були серйозними, випромінюючи рішучість.
– Джеймсе Річ, Генрі Мур, ви заарештовані за продаж нелегальної зброї та купівлю небезпечних наркотиків, – суворо промовив Ед, підійшовши до них з ордером. – Надягніть на них наручники.
  Поліціянти без зайвих церемоній підходять до Джеймса та Генрі. Кайданки зі звуком клацають на їхніх зап'ястях. Вільям спостерігав за цим, відчуваючи себе відстороненим. Генрі, намагаючись щось сказати, ледь відкрив рот, але його слова потонули у вирі подій. Усе здавалося сюрреалістичним, наче в страшному сні, з якого неможливо прокинутися.
  Вільям поступово приходив до тями, серце шалено калатало, але усвідомлення ситуації поверталося.
– Тату? Що ви робите!? Відпустіть його негайно! – вигукнув він, його голос був наповнений змішаними емоціями: страхом, люттю та відчаєм.
  Хлопець був готовий кинутися на допомогу, його руки стиснулися в кулаки коли він піднявся. Але поліціянти, швидко зреагувавши, заблокували його шлях. Вільям боровся з ними, відчайдушно намагаючись вирватися, але тут його батько повернув голову і подивився на нього з тихим сумом в очах.
  Генрі похитав головою, мовляв, не варто, не роби цього. Його погляд був дивно спокійним, хоча ситуація залишала мало місця для спокою.
– Все буде добре, не хвилюйся, – його голос прозвучав майже тихо, але з такою переконаністю, що Вільям на мить завмер.
  Поліціянти почали виводити Генрі з кімнати. Вільям стояв на місці, розуміючи, що це відбувається насправді, але все ще відчував себе відірваним від реальності, ніби це був лише жахливий сон.
– Тату! – крикнув він, його голос пролунав відчаєм, і звук цього крику, здавалося, розчинився в стінах кабінету.
  Тепер у кімнаті залишилися лише він, Аян та Ед. Атмосфера стала густішою, повітря ніби загусло від тиші. Хлопець стояв, не розуміючи, що робити далі. Його світ руйнувався, і він відчував це кожною клітиною свого тіла.
  Ед, все ще оглядаючи кімнату, раптом заговорив:
– Твій крик було чутно навіть на вулиці. Щось трапилося? – він кинув підозрілий погляд на Аяна, ніби намагаючись прочитати на його обличчі щось приховане.
  Девіс зберігав спокій, його голос був тверезим і холодним:
– Ні, Брендоне, все нормально.
  Ці слова вдарили Вільяма, наче удар у груди. Він перевів погляд на них і раптом усвідомив: Ед — це не Ед, а Брендон. А Саллі тоді хто? Вона взагалі існувала?
  З кожним новим відкриттям зрада обпікала його ще сильніше. Вільям відчував, ніби падає в безодню, втрачаючи контроль над усім, що відбувається навколо. Слова брехні, якими він був обплутаний, ставали нестерпними.
– Гаразд, тоді я піду, – сказав Брендон, який явно почувався некомфортно під пильним поглядом хлопця. – Зустрінемось пізніше, – і квапливо вийшов із кімнати.

  Вільям і Аян залишилися наодинці. Між ними повисла напружена тиша, яка здавалася важчою за будь-які невисловлені слова. Вільям, здавалося, був на межі вибуху. Його очі свердлили поглядом обличчя Аяна, що стояв нерухомо, але в його погляді, схованому за холодною маскою, вирували тисячі невимовлених думок.
– Хочеш щось сказати, Кріс? А, вибач, ти ж Аян, – почав хлопець з сарказмом, його голос тремтів від емоцій, які він більше не міг стримувати. – Це твоє справжнє ім'я? Чи, може, у тебе є ще кілька? І як щодо того, що ти — моя споріднена душа? Я щось не пам’ятаю, щоб ти мені це сказав, коли ми тільки познайомилися!
  Вільям на мить замовк, чекаючи хоч якогось слова. Але Аян продовжував мовчати, ніби ця мовчанка була єдиною зброєю, що залишилася у нього.
– Кажи щось! – Вільям раптово підвищив голос, його роздратування вже майже перетворилося на крик. – Чому ти мовчиш? Чому не можеш відповісти на просте запитання?!
  Аян все ще не зрушив із місця, ніби під вагою власних думок не міг змусити себе навіть вимовити слово. Хлопець важко зітхнув, його серце билося так сильно, що він майже чув його в цій гнітючій тиші. Він більше не міг терпіти.
– Будь ласка, скажи мені щось, – прохрипів він, вже майже на межі сліз. 
– Я... – почав Аян, відводячи погляд кудись у бік, ніби від цього відповідь стане легшою. – Я не знаю, що сказати.
– Не знаєш? – Вільям майже гірко засміявся, його голос перетворився на змішану з розпачем і люттю жорсткість. – Тоді дозволь я скажу, а хоча ні, краще покажу.
  З цими словами хлопець різко смикнув рукав своєї сорочки та піджака, оголивши ліву руку. На його шкірі виднівся напис — чорні витончені літери кричали: "Аян Девіс". Його очі запалали від емоцій, коли він підніс руку ближче до Аяна.
– Ти це бачиш? – Вільям зробив крок уперед, піднімаючи руку так близько, що майже торкався шкірою його обличчя. – Бачиш це? Це твоє ім'я?
  Аян намагався щось сказати, але Вільям не дав йому можливості. Він жорстко перервав його спробу заговорити.
– Тихо! – різко відрубав він, і його слова прорізали тишу, як лезо. – Я питаю, це твоє ім'я?
  Аян витримав паузу, перед тим як відповісти майже не чутним голосом:
– Так... це моє ім'я...
  Вільям вдивлявся в очі Аяна, шукаючи там хоч якусь ознаку каяття, та бачив лише порожнечу. Сльози вже застигли на межі, готові вирватися назовні, але хлопець вперто відмовлявся їх випускати. Він не дозволить собі заплакати, не перед цією людиною — людиною, яка так жорстоко зрадила його довіру.
  Він різко опустив руку, але замість того, щоб відступити, раптом схопив ліву руку Аяна. Чоловік не чинив жодного опору, дозволяючи Вільяму розкрутити рукав пальта. І там, на його шкірі, нерівними літерами, здавалося, викарбуваними самим часом, було написане ім'я: "Вільям Мур".
– А на тобі моє ім'я, – прошипів Вільям, різко відпускаючи руку, ніби вона обпекла його. – Це означає, що ми споріднені душі. Дві половини, яких з'єднала доля. Ти хоч розумієш, як довго я чекав цього моменту? Я відкрив тобі свою душу, розповів про себе все. Я був готовий відмовитися від подальших пошуків, тільки б залишитися з тобою. Бо закохався в тебе, як останній дурень. І все це, знаючи, що ти — не моя споріднена душа. А ти… – його голос затремтів від надмірного напруження, відчаю та образи. – Що зробив ти?
  Серце Вільяма калатало так швидко, що йому здалося, ніби воно ось-ось розірве його грудну клітку.
– Ти все знав з самого початку, – продовжив він, його голос тріщав від надмірних емоцій. – Ти дозволив мені закохатися в тебе, знаючи, що ми призначені один для одного! Ти грав зі мною, грав з моїми почуттями, знаючи правду! Збрехав мені в очі. Прикидався кимось іншим! Але чому? Ти був таким розчарованим, що доля дала тобі в пару сина твого ворога? Хіба ти міг зробити щось ще, окрім як ховати правду та обманювати мене?
  Тиша, яка настала після цих слів, була важкою, наче сама кімната обернулася в’язкою темрявою. Але ні слова з вуст Аяна так і не зірвалося. Вільям відчував, що ця мовчанка ранить його більше, ніж будь-які слова могли б це зробити.
  Кожен момент поруч з Аяном, кожна спільна мить тепер здавалася брехнею. Чому людина, яка, за всіма законами долі, повинна була бути його половинкою, так легко його зрадила?
– Ні, це не так, – нарешті заговорив Аян. Його голос був тихим, але кожне слово різало, ніби він розривав власні рани. – Я не був розчарованим, коли дізнався, що ти моя доля. Навпаки, це було для мене випробуванням. Я не хотів брехати тобі, але... я мусив прикидатися. Це різало мене зсередини, бо я знав, що роблю тобі боляче. Але я не міг просто взяти та розказати тобі всю правду. Це б зруйнувало всю операцію, до якої ми готувалися так довго. Зрозумій мене, я просто не міг цього зробити.
  Аян замовк, і у важкому мовчанні стало чутно його важке дихання. Його обличчя викривилося від страждань, ніби він ненавидів себе за кожне сказане слово. Він завжди хотів, щоб правда вийшла на світло, але не таким чином. Він не планував, щоб вона відкрилася через скандал, через біль. І тепер він усвідомлював, що назад дороги немає. Його погляд ковзнув до Вільяма — того, хто був його долею, його світом, його єдиною правдою. Але тепер цей світ розвалювався на очах.
  Хлопець мовчав. Його серце билося настільки швидко, що кожна нова хвиля болю здавалася сильнішою за попередню. Він вдивлявся в очі Аяна, намагаючись знайти в них щось, що б підтвердило його слова. Але правда чи брехня — це вже не мало значення. Його довіру було знищено.
– Неправда, у тебе був вибір, – сказав Вільям тихо, але кожне його слово било, як гострий ніж. – Ти просто вибрав найпростіший шлях. Той, який не вимагав справжньої жертви.
  Ці слова, здається, прорізали останню нитку, що ще тримала їх разом. Аян здригнувся, ніби фізично відчув цей удар, але не міг більше нічого сказати. Він вже програв цю битву.
– Я довіряв тобі, Аяне, – продовжив юнак. – Я відкрився тобі. Віддав своє серце, кожну частинку себе. І тепер… тепер я не знаю, чи зможу коли-небудь знову довіряти тобі. Ти зламав мене.
  Слова Вільяма повисли в повітрі, наче хмара, що пригнічувала кожен їхній подих. Тиша була важкою, непереносною. Вона тиснула на обох, і кожна секунда, проведена в цій темряві мовчання, здавалася нескінченністю. Вони стояли навпроти, але вже були так далеко один від одного, що здавалися незнайомцями.
  Вільям повільно повернувся до Аяна спиною і зробив крок до дверей. Його рука м'яко ковзнула до ручки, але він не відчинив її. Він стояв так, ніби ще не наважувався зробити остаточний крок, ніби одна частина його душі все ще прагнула почути пояснення, якого він не хотів приймати.
– Скажи мені тільки одне, – нарешті промовив він, його голос тремтів. – Те, що було між нами тієї ночі… Це справді була частина твого плану?
– Ні… Ні, я не хотів, щоб це сталося… я не… – почав Аян, але слова застрягли у горлі.
– Не хотів? – хлопець різко повернув голову, і в його очах відбився весь той біль, що роз’їдав його зсередини. – Тоді для чого це все?.. Для чого ми?..
  Сльози почали котитися по обличчю Вільяма, заливаючи його слова. Руки хлопця тремтіли від емоційного напруження, і він уже не міг стримати свої почуття. Аян знову зробив крок вперед, наче бажаючи притиснути його до себе, втішити, заспокоїти хоча б дотиком.
  Але Вільям помітив цей порив, і його відповідь була блискавичною.
– НЕ ПІДХОДЬ! – крик хлопця розітнув тишу, розбиваючи її на шматки. – Не підходь до мене! Більше ніколи! Ніколи не підходь… Будь ласка… не треба…
  Його голос був сповнений такого болю, що Аян відчув, як щось гостре й нестерпне пробило його серце. Кожне слово було важким, як удар, і залишало невидимі рани в душі. Він застиг, розуміючи, що далі наближатися не можна. Його втручання тільки ще більше поглибить цю прірву між ними.
  Аян зробив крок назад, наче отримав наказ відступати з поля бою. Він не знав, як можна виправити те, що сталося. Його погляд залишався прикутий до хлопця, і кожен ковток повітря здавався мукою.
  Вільям подивився на нього востаннє. Його губи скривилися в гіркій, болісній посмішці, яка більше нагадувала прощання. Потім він повільно повернувся до дверей і рішуче їх відчинив.
– Прощавайте, детективе Девіс, – сказав він холодно, майже механічно, і вийшов із кімнати, залишаючи Аяна наодинці з порожнечею.
  Вільям спускався сходами, його кроки відлунювали в порожньому коридорі, але він не чув нічого, крім свого внутрішнього голосу, який кричав від болю. Кожен крок був важким, але він йшов уперто, не озираючись. Його рішення було прийняте.
  Вийшовши з ресторану, він одразу побачив машину, де на нього чекав Алекс. Той мовчки сидів за кермом, його погляд вловив сльози на обличчі Вільяма, але він не сказав ні слова. Хлопець мовчки сів на пасажирське сидіння, закривши за собою двері.
  Машина рушила. Шлях додому був тихим і темним.

  Сидячи на пасажирському сидінні, Вільям був наче у вакуумі. Зовнішній світ здавався йому далеким і розмитим, наче все, що сталося, було лише кошмаром, з якого він ніяк не міг прокинутися. У голові роїлися питання, на які він не міг знайти відповіді. Чому Аян зробив це? Чи було в їхніх стосунках щось справжнє? Чи все це була лише гра? Серце боліло, здавалося, що його стискає невидима рука.
  Він навіть не помітив, як вони дісталися додому. Коли машина зупинилася біля входу, Алекс вийшов, обійшов авто і мовчки відчинив двері. Вільям повільно вибрався з автомобіля, його рухи були важкими та натягнутими, як у людини, що раптово постаріла на кілька років.
  Піднявши голову, хлопець на мить завмер, дивлячись на фасад будинку. Той самий будинок, що мав стати для нього оплотом безпеки, тепер здавався йому чужим. Він уже не виглядав як фортеця, де можна було сховатися від усього світу. Тепер цей дім нагадував йому лише про те, що всередині немає місця для безпеки, як і всередині його самого.
  Не кажучи ні слова, Вільям пройшов до дверей і увійшов всередину. Коридор, який раніше зустрічав його теплом, тепер був заповнений гнітючою тишею. Кожен його крок лунав порожньо, відлунюючись по порожніх кімнатах. Здавалося, що навіть дихати стало важче.
  Повісивши пальто на гачок у передпокої, Вільям повільно роззувся і, не дивлячись ні на кого, почав підійматися сходами на другий поверх. Він почув чиїсь кроки за собою, і тихий голос запитав, чи не хоче він повечеряти. Але хлопець лише похитав головою, не вимовивши жодного слова. Їжа була останнім, про що він міг думати.
  Вільям піднявся до своєї кімнати й зачинив за собою двері, відчуваючи, як його сила поступово зникає. Він зняв костюм, навіть не спробувавши акуратно його скласти, і недбало кинув на підлогу, не маючи сил дбати про порядок.
  Хлопець присів на край ліжка, опустив голову в руки й нарешті дозволив собі випустити сльози, які стримував у машині. Сльози болю, розчарування, втрати… Але разом з ними прийшло й відчуття порожнечі — ніби всі емоції витекли разом із цими сльозами, і тепер всередині не залишилося нічого, крім пустоти.
  З важким зітханням Вільям впав спиною на ліжко, відчуваючи, як матрац прогнувся під його вагою. Його погляд застиг на стелі, але перед очима пропливали лише хаотичні, болісні думки, які змушували його голову пульсувати від напруги. Він не міг зрозуміти, що сталося, і, чим більше намагався знайти відповіді, тим більше все здавалося йому нереальним, неначе цей вечір був жахливим сном, з якого він не міг прокинутися.
  Заплющивши очі, Вільям спробував заспокоїтися. Його дихання було глибоким, але всередині все ще вирували емоції. Він знав, що повинен знайти спосіб відновити свій внутрішній спокій, щоб завтра обміркувати все більш раціонально. Але зараз це здавалося майже неможливим.
  Нарешті, він підвівся з ліжка й пішов до ванної. Теплий душ був його єдиним порятунком від цієї емоційної бурі. Вода ковзала по його шкірі, і кожна крапля ніби забирала з собою частинку напруги. Тіло почало розслаблятися, а думки трохи заспокоїлися, хоча біль і образа не зникли. Принаймні, він відчув себе трішки легше.
  Переодягнувшись у піжаму, Вільям повернувся до ліжка. Він ліг, відчуваючи м'якість подушки під головою. Заплющивши очі, хлопець намагався вимкнути думки, що досі мордували його розум. Та все ж виснаження взяло гору над емоціями, і за кілька хвилин він поступово занурився в сон, де біль, зрада і сум на деякий час перестали мати значення.