Коли зустріну я тебе,
У темряві нічній.

То відчую я тепло,
В очах твоїх.

***

  Вільям увійшов до своєї каюти, відчуваючи легке хвилювання. Він почав розкладати свої речі, обережно розвішуючи одяг у шафі в спальні. Його рухи були спокійні, наче він виконував якийсь важливий ритуал. Хлопець вирішив залишити всі речі в одній кімнаті та ванній, щоб не бігати по каюті шукаючи їх, бо вони можуть ненароком загубитися.
  Закінчивши з розпакуванням, Вільям зупинився на мить, окинувши поглядом свою невелику, але затишну каюту де панувала атмосфера обжитості, а м'яке освітлення створювало приємну теплоту. Він прагнув оглянути все довкола, роздивитися кожну деталь, але голод, що нагадав про себе бурчанням у животі, змусив його змінити плани. Юнак неохоче залишив огляд на потім, і не втрачаючи часу, попрямував до ресторану.
  Пройшовши довгим коридором, він захопився вишуканим інтер'єром корабля: стіни, оздоблені темним деревом, старовинні картини у важких золотих рамах, іскристі люстри, що наповнювали простір теплим світлом, надаючи всьому цьому особливого шарму та елегантності.

  Коли Вільям підійшов до величних дверей ресторану, йому здалося, що перед ним відкривається вхід до іншого світу. Швейцар, одягнений у бездоганний чорний костюм, з привітною усмішкою яка просто виблискувала. І, з легким уклоном та побажанням смачної вечері, чоловік відчинив двері, запрошуючи хлопця увійти всередину.
  З першого ж погляду, це місце вразило його своєю просторістю та вишуканістю. Зал був залитий м'яким світлом, що підкреслювало білосніжні стіни, на яких грали відблиски від кришталевих люстр. Дорогі меблі в стилі бароко надавали приміщеню особливого шарму. В центрі залу височіла велика барна стійка з темного дерева, наче острівок спокою в морі розкоші. За стійкою працював привабливий бармен, який усміхався до відвідувачів протираючи кришталеві стакани. Кожен стіл був прикрашений бежевою скатертиною, яка гармоніювала з інтер'єром. Невеликі золоті вази з білими фіалками прикрашали столи, але вони, аж ніяк не заважали гостям насолоджуватись стравами.
  Вільям обрав столик для двох, розташований в затінку кутка цієї зали. Щойно він зручно вмостився на м'якому стільці, до нього підійшла офіціантка з привітною усмішкою та меню в руках. Вона чемно подала йому стравопис, і юнак почав уважно вивчати його. Ретельно перегортаючи сторінки хлопець все ж таки зміг вирішити що ж йому сьогодні скуштувати. Після того, як він віддав меню офіціантці, та прийняла замовлення й відійшла.
  Під час очікування Вільям згадав про батька, який мав приєднатися до нього. Він дуже чекав на його прихід, адже вечеря була особливою нагодою, щоб провести час разом та поговорити, звісно якщо він наважиться. Але скільки б часу не минуло, батько все не приходив. Юнак раз по раз поглядав на двері, сподіваючись побачити знайому фігуру, але зал залишався без змін. Навіть коли офіціантка повернулась з його стравами та запашним соком, батько так і не з'явився. Хлопець відчув легкий сум, проте намагався зберігати спокійний вираз обличчя. Все ж таки він не мав сподіватися, що батько на цей раз приєднається до нього, якщо в минулі рази цього не сталося.
  Вільям видихивнув прийнявши свою долю та перевів погляд на страви. На столі перед ним стояла тарілка з крем-супом із броколі, окрасою якого були вершкові завитки. Поряд лежали хрусткі кусочки свіжоспеченого багета, аромат якого викликав бажання негайно його скуштувати та відчути хрумку структуру. Також на столі стояла тарілка з салатом, де шматочки лосося поєднувалися з моцарелою та овочами. Поруч стояв стакан яблучно-виноградного соку, смак якого був солодким з легкою кислинкою.
  Вільям з насолодою почав трапезу, відчуваючи як кожен шматок просто вибухає в роті розкриваючи увесь спектр смаків. Коли він закінчив з основними стравами, офіціантка знову підійшла до його столу, цього разу з ароматним яблучним пирогом, щедро политим карамеллю. Пиріг був поданий ще теплим, і його солодкий запах змішувався з ароматом чашки чорного чаю з барбарисом, яку поставили поруч. Незважаючи на те, що батько так і не прийшов, хлопець намагався насолоджуватись кожною миттю цього вечора. Він повільно відрізав шматочок пирога, відчуваючи, як хрустка скоринка та м'яка, соковита начинка танули в роті. Гарячий чай чудово доповнював десерт, даруючи відчуття довершеності. 

  Після смачної вечері в ресторані, Вільям вирішив вийти на палубу, щоб прогулятися. Він повільно піднявся сходами, чомусь відчуваючи легке хвилювання, неначе має статися щось важливе. Вийшовши на палубу, його обличчя освіжив прохолодний морський бриз. 
  Вільям неквапливо йшов по дерев'яній палубі, слухаючи тихий шепіт хвиль, що лагідно билися об борт корабля. Підійшовши до перил, хлопець зосереджено спостерігав, як величезні бронзові гвинти ритмічно розтинали воду, штовхаючи корабель уперед. Кожен оберт гвинтів створював вир білосніжної піни, яка розсипалася на безліч дрібних бульбашок, що зникали в морі. 
  Дим повільно струмував із димових труб у небо, утворюючи маленькі сірі хмарки, які розчинялися в нічному повітрі. Смуга розсіченої носом судна води поступово ставала дедалі ширшою, оскільки корабель набував швидкості. Вільям стояв на палубі корабля, вдивляючись у далечінь. Заплющивши очі він з легкісю уявив, як в прозорій хвилі біля носа корабля з'являються дельфіни. Вони б стрімко пливли перед лайнером та з легкістю переганяли його, і вони виглядали б як справжні акробати, вистрибуючи з води і занурюючись назад, явно насолоджуючись свободою і грою один з одним. 
  Вільям стояв на палубі обпершись на поручні, а коли розплющивши очі дельфіни зникли, і хлопець залишився сам на сам зі своїми думками. Він підняв голову до неба, спостерігаючи за сонцем, що повільно опускалося за горизонт. Його останні промені ніжно торкалися його обличчя. Юнак стояв нерухомо, відчуваючи, як теплі відблиски змінюються прохолодою вечірнього бризу. Коли сонце остаточно зникло за безмежним океаном, він глибоко вдихнув свіже вечірнє повітря. 
  Вільям подивився на свою ліву руку. Його погляд уважно зупинився на імені спорідненої душі, яке було визначене для нього долею. Він легенько провів кінчиками пальців по напису, обводячи його контури. Аян Девіс. Це ім'я було вигравіюваним на його руці — ім'я чоловіка, якого він ніколи не бачив, ім'я, що з'явилося п'ять років тому. Вільям ніколи не зможе стерти з пам'яті цей момент.

  Це був похмурий, але значущий день, коли на небі висіли важкі хмари. Він, як завжди, йшов до університету, коли раптово відчув слабкий, але пекучий біль у лівій руці. Спочатку Вільям подумав, що просто вдарився об дверну ручку або стіл, але, підтягнувши рукав сорочки, він побачив щось дивовижне: ім’я, вигравіюване на його шкірі. Серце стукотіло від змішаних почуттів: захвату, страху, здивування. Спочатку він нічого не розумів, але потім, коли прийшов додому по телебаченню розповіли про феномен появлення споріднених душ. 
  Після цього моменту, ці п’ять років минули швидко, як у вихорі. Щодня Вільям поглядав на напис, намагаючись уявити, яким є Аян Девіс. Чи відчуває він теж саме? Хлопець роздумував, чи існує якийсь особливий зв'язок між ними, чи це просто випадковий збіг? Чи шукає він його так само відчайдушно? Вільям розумів, що шанси зустріти свою споріднену душу мінімальні, майже нереальні. Але що, якщо він пройде мимо? Що, якщо вони обидва будуть на відстані кількох кроків, але так і не зустрінуться? Ці питання змушували його серце стискатися від болю та самотності. І все ж, ця мізерна ймовірність не давала йому спокою. Він дуже хотів пошвидше знайти його, побачити та обійняти, відчути їхню близькість яка має бути особливою.
  Але зараз юнак припинив такі старанні пошуки. Колись він кожного дня знайомився з різними чоловіками, щоб зустріти того самого. Але коли вони називали своє ім'я, інше ім'я, не те що у нього було написано, він втрачав надію.  Він часто ловив себе на думці, що саме його життя відчувається як нескінченний пошук — пошук когось, хто, можливо, взагалі ніколи не з'явиться.
  Зараз йому двадцять років, і він знає що на безмежних просторах планети існує лише одна людина, яка є твоєю другою половинкою, твоєю спорідненою душею, тим, з ким доля пов'язує тебе невидимою ниткою, з твоїм ім'ям та прізвищем на лівій руці. Але, якщо глянути на це з погляду статистики, ймовірність того, що ваші шляхи перетнуться, надзвичайно мала. Знайти саме ту людину у світі — завдання, схоже на пошук голки в копиці сіна. Тому не дивно, що більшість людей можуть прожити все своє життя, так і не зустрівши свою половинку. Це не є ані поганим, ані рідкісним, а лише частиною реальності, яку ми маємо прийняти. В цьому житті є важливіші речі, про які варто дбати: сім'я, друзі, інтереси, робота, навчання і так далі. 

  Вільям важко видихнув, опустивши руки на холодний метал поручнів. Зараз він відмовився від спроб самостійно шукати свою долю, і вирішив просто пливти за течією життя, дозволяючи подіям вести його куди завгодно. Та хто б міг подумати, що замість рідного дому він опиниться тут, на величезному кораблі, милуючись безкрайнім океаном, що поглинає горизонт.
  Його мати завжди мріяла побувати на "Титаніку", що був символом незламної любові, що надихала її під час важких часів. Вона вважала, що на цьому кораблі народжується справжнє кохання, те, про яке говорять у вічних романах. Але Вільям бачив цей фільм зовсім по-іншому.  Для нього це була історія не стільки про кохання, скільки про двох людей, які, втомилися від своєї буденної реальності, знайшли в собі сміливість вирватися з обмежень свого життя і спробувати відчути себе справжніми.
  Вони побачили одне в одному те, чого їм самим бракувало — відображення своїх найглибших бажань і прагнень, щось таке, що в їхньому звичному світі було недосяжним. І саме тому, можливо, їх так сильно тягнуло один до одного, навіть якщо вони ледь зналися. Чи було це справжнім коханням? Можливо. Але радше це був потяг двох споріднених душ, що шукали своє місце у світі, де вони могли б бути собою.
  Мати завжди із теплою усмішкою слухала його коментарі під час перегляду фільму, і тепер Вільяму цього дуже не вистачає. Тоді, її мрії про "Титанік" здавалися йому наївними, але зараз він починав розуміти, що за цією мрією стояло щось більше. Можливо, вона шукала того ж, що і він — відповіді на запитання, які досі залишалися без відповідей.
  Він часто ловив себе на думці, що віддав би все, щоб вона знову була поруч. Йому так хотілося б ще раз обійняти її, відчути знайомий аромат, який завжди заспокоював, немов обійми самого дому. Хлопець мріяв знову відчути тепло її рук, що ніжно гладили його по голові, даруючи відчуття турботи та захисту, яке неможливо було знайти більше ніде. Але він знав, що це вже ніколи не повториться.
  Шість років тому мати тяжко захворіла, і лікарі виявилися безсилими. Її стан поступово погіршувався, а через рік вона пішла з життя. Попри те, що пройшло стільки часу, Вільям досі чітко пам’ятає той останній день перед її смертю. Він прийшов до неї, як завжди, і вони довго розмовляли, намагаючись заповнити ці моменти теплом і взаєморозумінням, яке завжди було між ними. Але того дня мати поставила йому несподіване питання, яке він досі носить у серці: "Що для тебе – кохання?"
  Кохання? Що для нього означало кохання? Тоді він відповів матері, що кохання — це те, що видно на кожному кроці: парочки, які цілуються, тримаються за руки, шепочуться про щось миле і безтурботне. Він сказав, що кохання — це те класичне, романтичне почуття, яке описують у книгах, показують у фільмах: із ніжно-квітучою аурою, купідончиками та сердечками в очах. Але глибоко всередині Вільям розумів, що це лише поверхневе уявлення. Насправді кохання для нього було чимось зовсім іншим, чимось, що він тоді не зміг би висловити словами.
  Для Вільяма справжнє кохання — це спільна пристрасть до всього, що вони роблять разом. Це бажання перевершити одне одного, змагаючись із любов’ю та одночасно бути готовим поступитися, щоб побачити радість в очах іншого. Кохання — це стіна спогадів, створена разом, це теплий аромат чорного чаю вранці перед тим, як зануритися в нову книгу або разом приготувати сніданок. Кохання — це бути поруч у будь-якому місті, незалежно від того, де вони знаходяться. Це не просто фізична присутність, а відчуття дому, яке створюється лише тоді, коли поруч є та сама людина. Це спільні миті тиші, які не потрібно заповнювати розмовами, тому що саме ця тиша говорить більше, ніж будь-які слова. І найбільше, кохання для нього означало бути собою, не боячись бути вразливим, знаючи, що тебе приймуть і підтримають, яким би ти не був.
  Вільям знає, що кохання з'являється раптово, як снігова лавина, що поглинає тебе повністю, і вибратися з неї неможливо, та й бажання такого немає. Іноді вистачає одного погляду, мимовільного дотику чи щирої розмови, щоб усвідомити: ти вже не уявляєш свого життя без цієї людини. Ти починаєш мріяти про те, як тримаєш її за руку, як вона усміхається тобі тією особливою усмішкою, яку більше ніхто ніколи не побачить, окрім тебе. Ось що хлопець прагне відчути. Ось такі емоції й почуття він хоче пережити, щоб відразу зрозуміти: це саме та людина, з якою він створений бути разом.
  Вільям невимовно жалкував, що так і не зважився поділитися з матір’ю своїми думками та мріями, що не зміг відповісти їй щиро на її останнє запитання. Після її смерті він кілька днів перебував у стані глибокого шоку, неспроможний зібратися з думками. Весь цей час він проводив у її спальні, сидячи на її ліжку, плачучи та міцно обіймаючи її улюблений халат, що все ще зберігав знайомий, теплий аромат, який заспокоював його ще з дитинства. Його серце стискалося від болю, коли спогади про щасливі моменти, проведені разом, нахлинули на нього, і сльози невпинно стікали по його худих щоках.
  І раптом, несподівано, з’явився Генрі Мур, його батько. Вільям був вражений його появою. Хоча він одразу впізнав його по фотографіях, які мати показувала йому в дитинстві, Генрі ніколи не проявляв інтересу до їхнього життя. Навіть коли мати захворіла, він не прийшов до неї жодного разу. А тепер, після її смерті, він раптом з’явився, почав оплачувати всі рахунки, організовував похорон, наче нічого не сталося.
  Вільям навіть не знав, чи були його батьки спорідненими душами, адже мати померла ще до того, як на руках почали з'являтися ці доленосні надписи. Коли він, переповнений болем і обуренням, висловив батькові все, що накопичувалося в ньому роками, той лише відповів байдужим поглядом і холодними словами: "Ти йдеш зі мною."
  Вільям ненавидів його всім серцем, але, згадавши, як мати до останнього кохала цього чоловіка, вирішив піти з ним, хоча це рішення роздирало його зсередини.
  Минуло п'ять років. Їхні стосунки стали холодними та відстороненими, скоріше схожими на стосунки між простими знайомими, ніж на справжню сім'ю. Вони бачаться лише раз на день під час обіду, але майже не розмовляють. Сьогодні він навіть не попередив, що не прийде.
  Вільям підняв голову до неба. Вдивляючись у чорну безодню, він бачив зірки, схожі на маленькі плями світла, що допомагають самотнім мандрівникам знайти свій шлях у темряві. Юнак сумно посміхнувся, відчуваючи, як сльози повільно стікали по його щоках. Заплющивши очі та нахиливши голову, хлопець помітив, як крихітні солоні краплі залишали мокрі сліди на палубі корабля.
– Я сумую за тобою, мамо... – прошепотів Вільям, сподіваючись, що десь там, серед зірок, вона його почує.
  Несподівано на його замерзлих плечах з'явилося щось тепле — чиясь куртка, що нагадувала вовняний обігрівач у холодну зимову ніч. Вільям, збентежений і вражений таким несподіваним дійством, помітив, що його плечі почали потроху розслаблятися. Він обернувся назад, але бувши не дуже високим, йому довелося підняти голову, щоб роздивитися обличчя незнайомця.
  У Вільяма перехопило подих коли він розгледів чоловіка перед собою. Господи, який він був прекрасний для нього. Ця бліда шкіра, яка, мов покривало, облягала його обличчя. Чорне коротке кучеряве волосся, що відтінялося на тлі ночі, а пронизливо блакитні очі виглядали як яскраві зорі у величному небі. Він був одягнений у чорні штани та чорну футболку, яка підкреслювала його фігуру. В ньому все було ідеально, і так знайомо.
  Хлопець пригадував, де ж він міг його побачити. В голові крутилися спогади за сьогоднішній день, і Вільям миттєво згадав, де йому вже доводилося зустрічатися з цим чоловіком.
"Точно ж! Це той чоловік, який стояв й чекав на таксі!" – хлопець не очікував зустріти його знову. 
  Раптово, незнайомець піднявши праву руку обережно торкнувся його щоки, витираючи вологі сліди сліз. Хлопець здригнувся, але не відштовхнув його руку й не відійшов. Ці дотики, які були несподівано ніжними, викликали в нього відчуття затишку, такого знайомого й теплого, він аж здивувався думці що вже відчував його колись, неначе дежавю. 
  Його руки плавно ковзали біля його очей, наче легкий вітерець, що м'яко гойдає листя. Від цього Вільям заплющив очі, дозволяючи собі на мить відчути цей момент спокою. Вони стояли так близько, що він міг відчути його запах — ніжний аромат лісових трав і легкого диму, що невідомо звідки взявся. Цей запах нагадував йому про теплі вечори біля каміна, коли він сидів та читав улюблену книгу. Він заспокоював його, огортаючи теплом і надаючи відчуття безпеки. 
  Вільям вдихнув глибше, ніби намагаючись зберегти цей момент у своїй пам'яті. Незнайомець не поспішав, ніби розумів, наскільки важливо було дати йому цей час. У його очах він побачив щось таке знайоме, але й таке не зрозуміле. Це змусило його відчути, що він більше не самотній. Коли тепло його рук зникло, юнак розплющив очі, зустрівшись поглядом із чоловіком. Його очі, глибокі та проникливі, неочікувано наповнили його світ дивними й незвичними емоціями. 
– Тут досить прохолодно, – його голос був тихим, але водночас резонував у його свідомості, відгукуючись у найглибших куточках його пам'яті. – Моя куртка може й не дуже тепла, але вона допоможе вам трохи зігрітися, – він усміхнувся й ще міцніше огорнув його своєю курткою.
– А як же ви? Вам не буде холодно? – запитав він з хвилюванням, відчуваючи його тепло.
– За мене не хвилюйтесь, я якраз прямую до своєї каюти, – відповів чоловік ще й досі усміхаючись. – Але побачивши вас самого, в одній футболці, в цей холодний вечір, і не зміг пройти повз.
  Вільям відчув, як його щоки чомусь почали палати від сорому. Він завагався, перш ніж відповісти:
– Зрозуміло, дякую вам, – його голос трішки тремтів.
  Незнайомець знову йому усміхнувся, ніжно провівши руками по його плечах. Нахилившись до обличчя Вільяма, він прошепотів біля вуха, від чого у хлопця з'явилися сироти на шкірі.
– Не сумуйте більше. Усмішка підходить вам краще, ніж сльози.
  Незнайомець легенько кивнув й ще раз поглянув йому в очі, ніби намагаючись запевнити, що все буде гаразд. Він тихо побажав йому доброї ночі та почав відходити, залишаючи хлопця в оточені м'якого тепла залишеної куртки. 
  Вільям дивився йому вслід, відчуваючи дивний сум й одночасно з ним полегшення, але не в змозі вимовити жодного слова для прощання. Його серце билося швидше, ніби намагаючись утримати цю мить. Коли силует чоловіка зник за поворотом, його огорнуло сильне почуття втрати. Неначе від його душі відірвали шматок, а ліва рука почала свербіти, саме на тому місці де було ім'я спорідненої душі. 
  Вільям задумався, чи не є цей незнайомець — Аяном Девісом — його долею і коханням усього життя. Проте він раптом зрозумів, що навіть не запитав у нього імені. Від цього думки ще більше заплутались, і він уже не міг точно сказати, чи є цей чоловік тією самою людиною, якої він потребував. Юнак глибоко вдихнув, намагаючись зберегти в пам'яті запах його тіла та тепло рук, які ще кілька хвилин тому дарували йому затишок.
  Вільям повільно рушив назад, до своїх думок й спогадів, які тепер набули нових барв. Його обличчя все ще палало від тих слів, від тих дотиків, а в голові лунали його тихі, але такі значущі слова. 
– Сподіваюсь, ми ще зустрінемось, – прошепотів хлопець, повернувши голову, спостерігаючи за легкими коливанням хвиль. 
  Прохолодний вітерець подув у його бік, змушуючи Вільяма щільніше загорнутися в куртку, яка ще й досі лежала на його плечах. Куртка була великою, майже як мішок, але це додавало йому якогось особливого комфорту. Юнак підніс рукава до носа й вдихнув залишений на них аромат чоловіка. Його обличчя розцвіло щасливою усмішкою. 
  Навіть якщо вони більше не зустрінуться, він змириться з цим. Бо вже давно зрозумів, що життя — це радше низка випадковостей, де ми зустрічаємо людей, які в потрібний момент стають частиною нашої історії, а потім зникають, залишаючи лише спогади.
  Ще кілька хвилин він стояв на місці, слухаючи шум хвиль й вдихаючи свіжий морський бриз. В його думках знову й знову повторювались моменти цієї незвичайної зустрічі. Нарешті, зібравшись із силами, він пішов до своєї каюти. 
  Сівши на ліжко, Вільям відчув, як його охоплює втома, але водночас й дивний спокій. Не знімаючи куртки, він лягнув й одразу ж заснув, відчуваючи тепло та захист, які приносила з собою ця куртка. Його останні думки перед сном були про незнайомця, який прийшов у його життя так несподівано й залишив по собі відчуття чогось особливого та знайомого.

***

  Аян майже бігом дістався до своєї каюти, ніби прагнучи якомога швидше сховатися від всього, що оточувало його на палубі. Прохолодний вітерець, що безжально шарпав волосся та одяг, змушував його крокувати ще швидше. Нарешті, перед ним постали важкі дерев’яні двері, які відкрилися зі скрипом, впускаючи всередину різкий порив холодного повітря. Він на мить завмер, відчуваючи, як крижаний вітер обвиває його тіло, немов нагадуючи про безмежну пустку за межами корабля.
  Зачинивши за собою двері, Аян ніби залишив увесь зовнішній світ десь далеко позаду. У затишній каюті панувала майже нереальна тиша, яку порушувало лише м’яке гудіння корабельних двигунів. Приглушене світло ламп створювало теплий, заспокійливий напівморок, що огортав його, мов ковдра. В цій тиші він нарешті відчув, як напруга, що супроводжувала його весь день, почала потроху відступати.
  Аян пройшов до великого крісла, що стояло біля вікна. Темне море за склом здавалося бездонним, його хвилі невпинно билися об борт судна, ніби намагаючись пробратися всередину, але були приречені на невдачу. Він на мить зупинився, спостерігаючи за цим нескінченним танцем хвиль.
  Відчувши, що хвилі його думок теж нарешті почали заспокоюватися, Аян підійшов до столу. На ньому стояв келих, який він наповнив коньяком. З кожною краплею, що падала в стакан, він ніби відчував, як в’язка рідина обіцяє йому полегшення, на яке він так довго чекав. Піднісши келих до губ, Аян зробив великий ковток, відчуваючи, як міцний напій м’яко обволікає його всередині, проганяючи рештки втоми та тривоги.
  Аян повільно поставив порожній келих на стіл, відчуваючи, як його думки починають блукати, заглиблюючись у спогади. Немов за гіпнотичним наказом, його свідомість повернулася до юнака, якого він (не)випадково зустрів на палубі. Перед його внутрішнім зором чітко вималювався образ хлопця: ніжна, майже прозора шкіра, сльози, що мерехтіли на віях, і очі — очі, що дивилися на нього з такою щирістю, що це вразило його до самого серця. У цій короткій, майже миттєвій зустрічі було щось, що пробудило в ньому давно забуті емоції, які він старанно намагався заховати в найглибших закутках своєї душі. Ця зустріч нагадала йому про те, що він так довго намагався заперечити, про те, що в його серці все ще жевріє вогонь, який колись здавався загашеним назавжди.
  Тієї миті, коли він почав осмислювати, чому ця зустріч так сильно на нього вплинула, різкий стук у двері вирвав його з цих роздумів. Здригнувшись від несподіванки, Аян швидко оговтався.
– Заходьте! – різко крикнув він, намагаючись витіснити зі свідомості зображення юнака і знову повернутися до реальності.
  Двері повільно відчинилися, і в каюту увійшли Хлоя та Брендон. Їхня присутність, звична і майже рятівна, неначе повернула Айана на тверду землю. Хлоя з грацією опустилася на невеликий диван, її погляд був пронизливий, уважний, вона явно помітила, що з ним щось не так. Брендон, більш стриманий, але не менш уважний, сів на стілець біля столу.
– Де ти був? – прямо запитала Хлоя, не зводячи з нього очей, немов намагаючись зчитати всі його думки та таємниці, які він намагався приховати.
– Гуляв, – спокійно відповів Аян, хоч відчув, як всередині знову наростає тривога.
  Хлоя підозріло примружилася, її погляд став ще гострішим. Вона відчувала, що Аян щось приховує, і ця непевність почала розростатися в ній, як маленька, але невідворотна тривога.
– І все? Ти просто гуляв? – перепитав Брендон.
  Аян важко зітхнув, відчуваючи, як напруга знову почала нависати над ним, як важка хмара.
– Так, гуляв, – знову відповів він, сподіваючись, що його простота переконає їх.
  Але, побачивши, як недовіра залишається на обличчях Хлої та Брендона, він зрозумів, що їм потрібні докази. Неохоче, але відчуваючи, що у нього немає вибору, Аян додав:
– Я зустрів одного хлопця на палубі.
  Хлоя та Брендон обмінялися недовірливими поглядами, намагаючись зрозуміти, що відбувається насправді. Аян заплющив очі, вагаючись, чи варто розкрити друзям усю правду. Він відчував, як їхні погляди пронизують його, спонукаючи до зізнання. Знову розплющивши очі, Аян втупився в стіну, ніби намагаючись знайти там відповіді на свої внутрішні питання.
– На палубі я зустрів Вільяма, сина Генрі Мура, – нарешті промовив він, важко зітхнувши, ніби ці слова коштували йому надзвичайних зусиль.
– І який він? – запитала Хлоя, її голос був напружений від цікавості, а очі пильно вивчали обличчя Аяна, ніби вона вже знала щось важливе.
  Аян не поспішав відповідати. Його погляд залишався відстороненим, немов він бачив щось далеко за межами цієї кімнати, щось, що тривожило його більше, ніж він хотів визнати.
– Такий, як я і думав... – нарешті сказав він, але його голос був тихий, мов роздуми, вимовлені вголос.
– І що це означає? Наш план спрацює? – перебив його Брендон, нахиляючись вперед, напружено очікуючи відповіді. 
  Аян повільно кивнув, відчуваючи, як на нього знову тисне вага відповідальності за все, що він почав.
– Так, перший крок уже зроблено, – підтвердив він, його голос був більш упевненим, але в очах все ще було видно тінь сумнівів.
– Який крок? – здивовано запитала Хлоя, її обличчя виражало нерозуміння та, можливо, навіть легке занепокоєння.
  Аян вже відкрив рота, щоб відповісти, але раптом зупинився. Він усвідомив, що не все варто розкривати зараз, навіть найближчим друзям. Існують речі, які краще залишити в таємниці, принаймні на деякий час. Повільно підвівшись з крісла, він зробив кілька кроків, його рухи були виваженими та обдуманими, ніби кожен жест мав своє значення.
– Немає потреби розповідати про це зараз, – сказав він, уникаючи прямих пояснень і свідомо зберігаючи таємницю.
  Хлоя та Брендон знову обмінялися здивованими поглядами, їхні обличчя виражали нерозуміння, але вони вирішили не тиснути на Аяна. Він явно не був готовий до подальших пояснень. Вони бачили це і розуміли, що якщо він не хоче говорити зараз, то, мабуть, є на те вагомі причини.
  Аян, нічого більше не сказавши, попрямував до своєї спальні, залишивши друзів у стані легкого замішання. Вони хотіли запитати, що сталося, але інтуїтивно відчували, що зараз не час для цього. Якщо Аян вирішив тримати щось у секреті, то, можливо, їм варто довіритися йому.
  Після короткої паузи, обмінявшись ще одним довгим поглядом, Хлоя та Брендон підвелися зі своїх місць і тихо вийшли з каюти. Не промовивши жодного слова, але з тисячею питань, що залишилися невисловленими, пульсуючи в їхніх думках.
 
  Аян залишився сам у тиші своєї каюти, де його думки, немов у вирі, кружляли навколо зустрічі з Вільямом. Він розумів, що шлях попереду ще довгий і сповнений невизначеності, але перший, хоч і невеликий, крок вже було зроблено. Перед його внутрішнім зором знову й знову з'являвся образ того юнака — його сумні очі, сповнені прихованого болю, і загадковий вираз обличчя, який залишився в пам'яті, мов невирішена таємниця.
  Аян повільно підійшов до вікна, його погляд потонув у безмежній темряві ночі, яку розривали лише мерехтливі зорі на далекому небосхилі. Холодне місячне світло лилося в каюту, наповнюючи її примарною, майже неземною атмосферою. Він стояв у цій тиші, глибоко вдихаючи, і відчував легкий солоний аромат моря, що пробивався крізь невеликі шпарини вікна. Це було тихе нагадування про безмежну глибину океану, що оточував їхній корабель, так само як думки про Вільяма почали оточувати й заповнювати його свідомість.
  Аян підняв ліву руку, вдивляючись у чорний напис на шкірі — Вільям Мур. Його споріднена душа виявилася сином того самого чоловіка, якого він мав намір посадити за ґрати. Іронія цієї ситуації була надзвичайно гіркою — важко було уявити щось більш заплутане. Це могла бути якась звичайна дівчина, яка б не втручалася в його роботу, не ставала перешкодою на його шляху. Але доля розсміялася йому в обличчя, подарувавши хлопця, чий батько тісно співпрацював з його найзапеклішим ворогом.
  Тепер Аян стояв перед непростим вибором: зловити цього чоловіка і кинути його за ґрати, тим самим забрати батька у своєї спорідненої душі. Чи могло бути щось більш трагічне і водночас іронічно жорстоке?
  Після сьогоднішньої зустрічі, коли їхні руки вперше торкнулися, Аян відчув щось неймовірне. Доторкатися до Вільяма здавалося настільки природним, настільки знайомим, що він не міг стримати себе. Кожен дотик приносив йому таку глибоку радість, що на його обличчі розквітала усмішка, яка не зникала, поки він дивився на Вільяма. Це було зовсім не схоже на Аяна — він не міг повірити, що наскільки сильно прив'язався до людини, яку майже не знав. Але в цей момент Вільям став для нього всім світом. Його каштанове волосся, зелені очі — усе в ньому було таким незабутнім, що Аян не міг перестати думати про нього, не міг забути жодної деталі.
  Поглинений своїми думками, Аян майже не помітив, як його долоні зігрілися від прохолодного скла. Він стояв біля вікна, споглядаючи темряву, що огортала корабель, і відчував, як час ніби застиг, занурюючи його у глибокий вир роздумів. Кожне слово, кожен жест, що раніше здавалися простими та зрозумілими, тепер змушували його сумніватися в кожному своєму кроці.
  Він важко зітхнув, відчуваючи, як тягар відповідальності стає нестерпним, а розрада — недосяжною. У цій несправедливій ситуації, де доля грала з ним у жорстокі ігри, він марно намагався знайти хоч крихту спокою.
  Обов'язок і почуття — два світи, що зіткнулися в ньому, змушуючи його сумніватися у всьому, що він раніше вважав правильним. Обов’язок кликав його виконати те, що було давно сплановано, йти до кінця, не зважаючи на перешкоди. Але почуття, ті нові й неочікувані почуття, які виросли з тієї миті, коли він зустрів Вільяма, були настільки сильними, що він не міг їх просто ігнорувати.
  Аян розумів, що попереду на нього чекає боротьба не лише з ворогами, але й із самим собою. Він мусив зробити вибір, від якого залежатиме не лише його власна доля, але й доля його спорідненої душі. Чи зможе він знайти в собі сили, щоб захистити Вільяма, навіть якщо для цього він має зрадити власним принципам? Як вибрати між тим, що правильно, і тим, що відчувається правильним? Зараз у нього немає відповідей на ці питання, але одне було ясно: цей напис на його руці змінив усе, перетворивши звичний порядок на хаос, а звичайну боротьбу на внутрішню дилему.