Розділ 1. Початок подорожі
Розділ 2. Незнайомець
Розділ 3. Ти знайшов мене
Розділ 4. Сон та поцілунок
Розділ 5. Брехлива близькість
Розділ 6. Болісне слово
Розділ 7. Кінець подорожі
Розділ 8. Справжня правда
Розділ 9. Темрява
Розділ 10. Знову
Розділ 11. Рішення
Розділ 12. Повернення додому
Розділ 13. Кінець омани
Розділ 6. Болісне слово
                        Кап. Кап. Кап.

Вітні прокинулась від звуку дощу, що бив по вікні. У спальні було досить прохолодно. Дівчина сильніше накрилася ковдрою та повернулась в іншу сторону. Але щось було не так, вона підняла праву руку і пройшла нею по простирадлі поруч із собою, щоб обійняти Кріса.

– Кріс? – пробурмотіла дівчина відкривши одне око.

Різко підвівшись, дівчина глянула на порожнє місце біля себе. Чоловіка не було. Вона оглянула усю кімнату, її речі були акуратно складені в купу та лежали біля неї на ліжку. А зверху, на них був покладений аркуш паперу складений пополам.

Вітні повільно потягнулася до нього. Тремтячими пальцями вона взяла його та розгорнула, на білому аркуші паперу, гарним каліграфічним почерком було написано лише одне єдине слово яке складалося із шести букв.

                             ПРОБАЧ

Це просто як у сні. Папірець випав із її ослаблених рук. Вітні пустим поглядом дивилася на свої руки. Не може бути, невже це написав Кріс? Точно, Кріс!

Вітні швидко піднялася з ліжка та побігла до ванної кімнати, щоб швидко прийняти душ. Все її тіло ломило після ночі, але вона не звертала уваги. Вийшовши з ванни. Дівчина зайшла назад в спальню та почала одягатися.

Потрібно знайти Кріса. Тут щось не так, він би не написав це. Йому не потрібно просити вибачення перед нею, тільки не так, не на папері, не одним словом нічого не пояснивши. Але за що? За ніч, яку вони провели разом? Чи за щось інше? Він щось зробив?

Одягнувшись, дівчина вибігає зі своєї каюти. Вона швидко крокує порожнім коридором, розгубленим поглядом озираючись навколо. Немає, тут нікого немає! Точно, потрібно зайти в ресторан, він може бути там.

Вітні забігає до ресторану її схвильовані очі розглядають людей у залі. Вона обходить його, йде від стола до стола, але нікого навіть трохи схожого на Кріса. Тут навіть немає Саллі та Еда, у яких вона хотіла дізнатися куди він зник.

Дівчина виходить з ресторану, Вітні спустилася сходами та зайшла до басейну. Вона ходить по мокрій плитці, ще трохи б вона б впала у воду, підковзнувшись на ній, але не звернула на це уваги. Вона оглянула роздягалку, нікого. Покинувши приміщення, Вітні відкрила двері спортивного залу, тут взагалі нікого не було. Лазня була закрита, а в бібліотеці вона оглянула кожен куточок, нікого знайомого.

Зайшовши до французького кафе, Вітні розгублено оглядалась довкола. Приміщення було повністю заповнене людьми. Вона ходила по залі шукаючи знайоме обличчя і такі рідні очі, але все марно.

Вітні вибігає на прогулянкову палубу, холодні краплі дощу б'ють їй в обличчя, але вона цього не помічає. Вона біжить палубою шукаючи Кріса. Підковзнувшись на мокрій підлозі, вона падає не втримавшись, її одяг повністю намок, на щоці з'являється подряпина від удару. Вона навіть не звернула уваги на легкий біль, Вітні встає і знову шукає. Повністю мокра від дощу, дівчина повертається так нікого і не знайшовши. Вони ніби втекли з корабля, але це неможливо, правда?

Дівчина обіймає себе рукам, тремтячи від пронизливого холоду. Вона йде пустим вузьким коридором, залишаючи після себе вологі сліди.

– Пані! – хтось окликає її та підходить. – З вами все гаразд?

Вітні повернула голову, біля неї стояла одна з робітниць корабля. Мила дівчина із коротким білим волоссям, вона дивилася на неї своїми зеленими очима в яких читалось хвилювання.

– Ох, ви повністю промокли, – вона підходить ближче. – Давайте я вам допоможу.

Дівчина взяла її під руку і повела кудись. Вони прийшли до ресторану, дівчина принесла їй великий рушник, аптечку та чашку зеленого чаю з лимоном.

Лейла, це ім'я цієї дівчини. Зараз обробляє ранку на щоці Вітні, яка шипіла від поколювання після обробляння перекисом. На подряпину наклеїли пластир. Лейла все склала назад в аптечку та знову глянула на Вітні.

_ Вам ще щось потрібно? – запитує вона.
- Ні, все гаразд. Дякую за допомогу, – тихо відповідає Вітні.
– Прошу, – робітниця пішла.

Вітні сумно видихнула. Як їй тепер дізнатися про Кріса? Його немає на кораблі, можливо він у своїй каюті. Але вона не знає номера, вона ж не може перевіряти всі каюти, це буде дуже довго. Можливо хтось знає? Але хто?

Вітні оглянула зал ресторану, її погляд зупинився на Лейлі. Точно! Можливо вона знає. Вставши, дівчина підійшла до бару.

– Вибачте, можна вас, – каже Вітні.
– Так? – Лейла повернулася до неї.
– Ви можете допомогти мені знайти одного чоловіка?
– Кого? Якщо це людина з персоналу і якось образила вас. Я поговорю з ним, – схвильовано спитала вона.
– Ні, цей чоловік один із пасажирів.
– Тоді я вам нічим допомогти не зможу, – дівчина замислилась на секунду. – Але я знаю того хто може, йдіть за мною.
– Правда? Дякую!

Вони вийшли з ресторану, дівчина вела її по коридорах і зупинилась біля темних дверей. Як було написано на табличці, це кабінет адміністратора.

– Міс Хантер! Можна увійти! – постукала Лейла спитавши схвильованим голосом.
– Заходьте, – почулось у відповідь.

Дівчина відчинила двері, вони увійшли до просторого кабінету. За темно-сірим дубовим столом сиділа розкішна жінка. Волосся кольору вороного крила спадало їй на плечі. Бліда аристократична шкіра, пухлі вишневі губи, її чорні очі дивилися на неї пронизливим поглядом від якого йшли мурахи. Вона була одягнена в класичний чорний костюм. Між тоненькими пальцями була сигарета. Вона піднесла її до губ та закрила очі зробивши одну затяжку. Видихнувши сірий дим, вона знову глянула на них.

– Що вам потрібно місіс Мур? – запитала жінка загасивши сигару.
– Я хочу дізнатися про одну людину, – відповіла Вітні стримуючи тремтіння.
– Скажіть ім'я того, кого шукаєте.
– Кріс Браун.

Міс Хантер взяла до руки якусь папку з документами та почала читати їх. Її обличчя здивовано витягнулось, вона підняла одну брову та глянула на неї.

– А ви впевнені, що ім'я правильне? – спитала вона.

Вітні просто застигла на місці, почувши це.

– Що ви маєте на увазі? Звісно я впевнена, – стривожено відповіла дівчина.
– Ім'я чоловіка якого ви назвали, немає в списку пасажирів корабля, – спокійно сказала жінка.
– Не зрозуміла? Ви хочете сказати, що Кріс Браун не існує? Його не могло бути на цьому кораблі?
– Так, саме це я і мала на увазі.
– Як це? Не можливо, тоді з ким я, - Вітні обірвала себе. – Він мені збрехав, – прошепотіла вона.

Вітні різко замовкла і шоковано подивилась на міс Хантер. Не попрощавшись, дівчина вибігає із кабінету. Їй щось кричали, але вона нічого не чула. В її голові було скільки різних думок і всі вони були однаковими.

Мама її попереджала, а вона не хотіла в це вірити. Все, що вона бачила у снах. Все це була правда, попередження для неї. Мати не хотіла, щоб їй було боляче. А Вітні навіть не захотіла розібратися в цьому, тепер їй дуже боляче.

Зайшовши до своєї каюти, Вітні відчинила двері до спальні. На ліжку лежав той проклятий листок. Піднявши його, вона знову прочитала те, що там було написано.

– Пробач, – прошепотіла Вітні надломленим голосом.

Вся надія, воля та дух залишали її, коли вона спостерігала як сльози падають на папір лишаючи мокрі сліди, розмиваючи чорне чорнило яким було написано це слово.

Солоні краплі все падали й падали, поки слово повністю не розмилось, щоб не можна було його прочитати. Порвавши аркуш на маленькі частини, Вітні розкидала їх по підлозі.

Вона впала навколішки та повністю дала волю своїм емоціям. Обійнявши себе тремтячими руками Вітні душилася сльозами й дерла горло глухими криками, які не могли вирватися із неї.

Коли дівчина змогла заспокоїтись, то сиділа на підлозі та дивилася у вікно беземоційним поглядом. Зоряне небо було чудовим, яскравим, але його краса зовсім не тішила її. Вітні відчувала себе такою порожньою, зламаною, морально знищеною що хотілось просто зникнути.

Нею просто скористалися, а коли вона стала непотрібною, викинули як дешеву річ. Як непотрібну іграшку якою вже не цікаво більше гратися. Вона ніби стара ганчірка якою помили підлогу.

– Я сказала, що кохаю його, – сльози знову потекли з її очей.

Як можна було сказати таке, вона така ідіотка. Закохалася з першого погляду, повірила добрим словам. Невже люди, можуть так спокійно брехати? Так просто грати на чужих емоціях та почуттях.

Вона б довго сиділа тут, сама, разом із переживаннями. Але у двері постукали.

– Вітні! – це був батьків голос. – Ти тут? Відчини двері!

Дівчина не звертала уваги, вона просто сиділа не рухаючись.

– Я заходжу!

Двері відчинилися, Генрі відкрив їх запасним ключем. Вона і забула що дала їх.

Увійшовши до вітальні, доньку він там не побачив. Тому, чоловік зайшов до її спальні. Він побачив Вітні, вона сиділа на підлозі спершись спиною об ліжко, а ноги підігнула під себе. Генрі видихнув і сів біля неї.

– Вітні, що сталося? – батько поклав руку їй на плече легко стиснувши.

Дівчина обернулася до нього і болісно усміхнулася.

– Тобі справді цікаво? – тихо спитала вона.
– Звісно, – серйозно відповів батько.

Вітні несподівано голосно засміялася. Генрі здивовано дивився на неї, нічого не розуміючи. Коли дівчина заспокоїлась, вона злісно глянула на збентеженого батька.

– Невже? Ти ніколи не цікавився мною. Не питав як там справи у школі, чи я змогла з кимось подружитися. Може, я щоразу сиділа одна, бо мені було важко відкритись комусь!

Дівчина різко підвелася, сконфужений батько встав слідом.

– Ти не цікавився моїми успіхами в навчанні та спорті. Я старалася як проклята, щоб стати найкращою. Бути завжди на першому місці. Вигравала усі олімпіади, конкурси, волейбольні матчі. Знаєш заради чого? – вона вдарила батька в груди. – Звісно ти не знаєш, але я тобі скажу. Я просто хотіла, щоб ти мене похвалив! Сказав: "Вітні ти така молодчина" або "Я пишаюся тобою Вітні". Але, хоч би скільки я не намагалася, ти ніколи не помічав цього. Тобі було наплювати на всіх окрім себе!

Вітні кричала, увесь свій біль дівчина вкладала у ці слова. Вона ніколи не говорила батьку про свої почуття. А зараз, вона просто не могла усе це тримати у собі. Пройшло п'ять років, і вона нарешті говорить все що думає. З її очей почали текти сльози, вона дивилася на батька злим поглядом не помічаючи їх, і продовжувала кричати.

– Знаєш, що найжахливіше?! Якби мати не померла, ти б так і не з'явився. Ти не прийшов би до мене! Тобі було наплювати на нас стільки років. Ти не знаєш як ми жили без тебе. Нічого не знаєш! Всі ці роки ти був для мене мертвим. Я не хотіла знати щось про людину, яка покинула свою сім'ю. Заради чого? Заради роботи? Скажи мені!
– Вітні, я...
– Іноді я думала, що це через мене. Що якби мене не було, ти б залишився з мамою і вона б так не страждала, – Вітні опустила голову і почала витирати очі від сліз, які все не хотіли зупинятися. – Після її смерті...я хотіла, ...щоб ти...просто...обійняв мене...і все, ...більше мені...нічого...не треба, – дівчина намагалася видавити хоч якісь слова із-за свого сильного плачу.

На її плечі опустилися руки, ніжно торкаючись. Вітні повільно підняла голову. Батько дивився на неї сумним поглядом, він притягнув її до себе та обійняв.

– Пробач, – сказав чоловік. – Мені так шкода, будь ласка, пробач мені.

Вітні стояла і не ворушилася в обіймах батька, яких вона так чекала. Тремтячи, дівчина обійняла його у відповідь. Генрі поцілував її в голову і погладив по спині, заспокоюючи.

Вони довго стояли й мовчки обіймалися. Вітні відпустила батька лише тоді, коли змогла заспокоїтись. Дівчина сіла на ліжко не піднімаючи погляд на батька, який стояв перед нею трохи схвильований.

– Я тобі дещо розповім, – батько сів біля неї, але дивився у вікно. – Я дуже любив Марі, твою маму, – на його обличчі з'явилась сумна усмішка. – Коли вона сказала мені що завагітніла, я був дуже радий. Ми з нетерпінням чекали, коли зможемо взяти тебе на руки, – чоловік опустив погляд на свої. – Ми були такі щасливі коли ти народилася. Але через кілька місяців. Мені почали приходити листи з погрозами щодо вас. Щоб нічого не загрожувало вам, мені довелося зникнути з вашого життя, – Генрі глянув на Вітні. – Я намагався захистити вас за всяку ціну. Якби я з'явився біля вас, це було б кінцем усього. Через довірених людей я передавав вам гроші та подарунки на свята. Хоч я і не бачив як ти росла, але я знав що ви живі. І це все, що мені потрібно було. Я дуже люблю тебе доню, і я завжди був поряд з тобою та мамою, навіть якщо ви про це не знали.

Дівчина не очікувала цього почути, всі ці роки вона думала що вони не були потрібні батьку, що вони баласт в його житті. Але виявилось, що він просто захищав її. Це могло бути брехнею, але батько так серйозно говорив про це, так переживав, що просто не можна було не повірити.

– Пробач мені, я розумію, це нічого не змінює, але...
– Все гаразд, – перебила його Вітні. – Я тобі вірю.

Генрі усміхнувся і знову обійняв Вітні.

– Я тебе так люблю доню.
– І я тебе, тату, – усміхнулася дівчина.

Батько відпустив її, і знову глянув на неї, тепер серйозно.

– Ти розкажеш мені що сталося?
– Т-так, – Вітні почала свою розповідь.

Дівчина розповіла батькові що з нею сталося, чому вона така засмучена. Те, що сталося між нею і Крісом тієї ночі, теж розповіла.

З кожним її новим словом, Генрі ставав усе злішим і злішим. Під кінець розповіді, Вітні підняла погляд на батька, той сидів із дуже злим виразом обличчя.

– Завтра, коли ми приїдемо до Лондона. Я його знайду і...
– Не треба! – швидко перебила його Вітні.
– Ти захищаєш його? Після того що він зробив?! – здивовано спитав батько.
– Я не захищаю, – спокійно відповіла Вітні.
– Тоді я не розумію, чому?
– Я не хочу нічого знати про нього. Особливо те, що він може бути в Лондоні, – серйозно сказала дівчина дивлячись на батька.
– Гаразд, добре, я нічого робити не буду, якщо ти не хочеш, – погодився чоловік та ніжно усміхнувся.
– Дякую, – Вітні спробувала усміхнутись, але їй не вдалося.
– Не хочеш поїсти? – дівчина похитала головою. – Добре, тоді я піду. Доброї ночі.
– Ага, доброї.

Батько вийшов зі спальні.

В кімнаті знову стало тихо. Вставши, Вітні пішла у ванну. Прийнявши душ, дівчина перевдягнулася в піжаму. Зайшовши назад у спальню, вона лягла на ліжко. Накрившись ковдрою, Вітні почала засинати.

На чорному безхмарному небі з'явилась перша зірка біля яскравого круглого місяця. Вітні більше не зможе вийти на палубу та спостерігати за ними.

Завтра закінчиться ця коротка подорож. Яка спочатку була як у казці, а закінчилась жахливим відбитком у її пам'яті на все життя.

Швидше б забути це все, як просто один зі страшних снів. Забути ніч проведену разом як ілюзію дня. Забути того, кого покохала до кінця свого життя. 
© Яна Янко,
книга «Омана».
Розділ 7. Кінець подорожі
Коментарі