Біль у серці залишив після себе, 
Слово одне записав на папері. 

Так швидко пішов, 
Ти не подумав про мене. 

***

  Кап. Кап. Кап. 
  Вільям прокинувся від шуму дощу, що рясно стукав у вікно, створюючи тихий музичний фон, що гармоніював з темрявою ранку. У спальні панувала прохолода, яка змушувала його стискатися під ковдрою, шукаючи тепла. Він перевернувся на інший бік, притискаючи ковдру до себе, намагаючись знайти захист від холоду. Проте, щось було не так: юнак повільно підняв праву руку і провів нею по простирадлу, бажаючи відчути знайоме тепло чоловічого тіла поруч. 
– Кріс? – промовив Вільям, ледве розплющуючи одне око. 
  Зненацька він підвівся, з тривогою оглядаючи порожнє місце біля себе. Кріса не було. Але усі речі хлопця були акуратно складені в купу на ліжку біля нього. Вгорі на них лежав аркуш паперу, складений навпіл, який притягував погляд своєю загадковістю. 
  Вільям повільно простягнув руку до паперу. Його пальці тремтіли від змішаних почуттів, він обережно взяв його і розгорнув. На білому аркуші, витонченим каліграфічним почерком було написано лише одне-єдине слово, що складалося з шести літер. 

                             ПРОБАЧ

  Це відчуття було, наче в страшному сні. Аркуш паперу випав з його тремтячих пальців, повільно пливучи до підлоги. Вільям, ніби загіпнозований, дивився на свої руки, які здавалися безсилими та слабкими. 
"Це не може бути правдою, – подумав він. – Але ж так, це його почерк, безсумнівно, це він написав. Кріс!" 
  Вільям швидко піднявся з ліжка, його рухи стали різкими та неспокійними. Він кинувся до ванної кімнати, щоб поспіхом прийняти душ, намагаючись змити з себе тягар нічних переживань. Вода лилася на його тіло, змішуючись із залишками сну, але біль у м'язах після пристрасної ночі залишався. Та він не зважав на цей біль, миючи тіло майже машинально, з єдиною думкою в голові: "Треба знайти Кріса!" 
  Вийшовши з ванної, він знову зайшов в спальню, швидко одягаючись. Його руки метушливо застібали ґудзики, натягували штани, все робилося квапливо і нервово. Його розум був заповнений запитаннями, відповіді на які він сподівався знайти тільки у Кріса. 
  "Це не може бути так, – подумав хлопець. – Він би не написав це. Ні, це не його стиль, просити вибачення таким чином, залишаючи лише одне-єдине слово, яке нічого не пояснює. За що він просить пробачення? – його думки кружляли, як ураган. – За ту ніч, що ми провели разом? Або ж за щось інше? Він зробив щось жахливе? Але, що може бути гіршим за втечу?" 
  Вільям, одягнувшись, вибіг зі своєї каюти, його серце билося в грудях, як божевільне. Хлопець швидко пройшовся порожнім коридором, його очі метушливо шукали будь-яку ознаку чиєїсь присутності. Але коридор був пустий, нікого навколо. Паніка почала заповнювати його свідомість. 
"Куди ж він міг піти? Так, ресторан! Він може бути там!" – вирішив він, прискорюючи кроки в напрямку, де мав знаходитися ресторан.
  Вільям з розпачем вбіг до закладу, його очі, сповнені тривоги, ковзали по обличчях людей у залі, відчайдушно шукаючи знайоме лице. Юнак метушливо пересувався від столика до столика, оглядав кожного відвідувача, але нікого, навіть трохи схожого на Кріса, не було. Саллі та Ед, у яких він планував запитати про його місце, також кудись зникли.
  Зневірений, Вільям вийшов з ресторану і поспішив вниз по сходах, скеровуючи свої кроки до басейну. Його черевики глухо стукали по мокрій плитці, залишаючи за собою калюжі. Він ледь не послизнувся, але не зважав на це, його погляд був зосереджений на пошуку. В роздягальні, як і в басейні, нікого не було. Покинувши приміщення, він кинувся до дверей спортивного залу. Там також не було ані душі. Лазня виявилася зачиненою, а в бібліотеці він оглянув кожен куточок, однак жодної знайомої постаті не побачив. 
  Наступною зупинкою стало французьке кафе. Вільям ввійшов туди з надією на обличчі, але відразу ж відчув розчарування. Зала була переповнена людьми, та жодного з них він не знав. Він ходив між столиками, дивлячись кожному в очі, намагаючись знайти ті, що він так добре знав і кохав. Але все марно. 
  З новим спалахом відчаю, Вільям вибіг на прогулянкову палубу. Холодні краплі дощу безжально били йому в обличчя, змиваючи сльози, але він не зупинявся. Він біг, його мокре взуття ковзало по слизькій підлозі. Послизнувшись, він впав, відчуваючи, як холодна вода просочується крізь одяг, а гостра подряпина на щоці пульсує від болю. Однак біль здавався йому незначним у порівнянні з емоційною бурею, яка вирувала в його душі.
  Вільям піднявся і, повністю мокрий від дощу, продовжував свої пошуки. Він біг палубою, заглядаючи в кожен закуток, та не знаходив жодної ознаки присутності Кріса. Зрештою, втомлений і розчарований, юнак повертався до своєї каюти, відчуваючи себе спустошеним. Хлопець не міг повірити, що Кріс міг просто зникнути. Йому здавалося, що вони ніби випарувалися з корабля, але це було неможливо, правда?

  Вільям обійняв себе руками, намагаючись зберегти хоча б трохи тепла, що залишилося в його тілі. Він тремтів від пронизливого холоду, який, здавалося, просочувався крізь шкіру і доходив до самих кісток. Його ноги неслухняно переступали по вузькому коридору, залишаючи за собою мокрі сліди. 
– Пане! – раптом почув він позаду себе і зупинився, обернувшись на звук. 
  До нього наближалася молода жінка з екіпажу. Це була мила дівчина з коротким білим волоссям, яке трохи завивалося на кінцях, і яскравими зеленими очима, в яких ясно читалося хвилювання. 
– Ох, ви повністю промокли, – сказала вона, наближаючись і оглядаючи Вільяма з турботою. – Давайте, я вам допоможу. 
  Вона ніжно взяла хлопця під руку і повела його крізь лабіринти коридорів. Вільям відчував себе мовби у тумані, його думки були розсіяні, а очі не могли сфокусуватися на жодному об'єкті. Вони дійшли до ресторану, де молода жінка швидко зникла за дверима і незабаром повернулася з великим пухнастим рушником, аптечкою і чашкою зеленого чаю з лимоном, від якого підіймався ароматний пар. 
– Ось, випийте, це вас зігріє, – сказала вона, простягаючи чашку.
  Вільям прийняв її, відчуваючи, як тепло напою починає проникати в його замерзлі пальці. Він доторкнувся губами до гарячого чаю, відчуваючи, як тепло розливається по його тілу, трохи знімаючи напругу і втому. 
  Лейла — так звали цю дівчину з екіпажу. Вона обережно обробляла ранку на щоці Вільяма, який ледь помітно шипів від неприємного поколювання після перекису водню. Лейла акуратно наклеїла пластир на подряпину, склала все назад в аптечку і знову глянула на юнака своїми зеленими очима, повними турботи. 
– Вам ще щось потрібно? – запитала вона з м'якою усмішкою. 
– Ні, все гаразд. Дякую за допомогу, – тихо відповів хлопець. 
– Прошу, – відповіла Лейла, злегка кивнувши головою, і пішла. 
  Вільям сумно видихнув, опускаючи плечі. Як йому тепер дізнатися про Кріса? Він міг би бути у своїй каюті, але він не знав номера. Перевіряти всі каюти на кораблі було б занадто довго і безглуздо. Можливо, хтось знає, де він? Але хто? 
  Він оглянув зал ресторану, його погляд затримався на Лейлі, яка саме поспішала виконувати свої обов'язки. Точно! Можливо, вона знає. Юнак підвівся і підійшов до бару, де Лейла стояла з купою замовлень. 
– Вибачте, можна вас на хвилинку? – несміливо промовив Вільям. 
– Так? – Лейла повернулася до нього, трохи нахиливши голову вбік. 
– Ви можете допомогти мені знайти одного чоловіка? 
– Кого саме? Якщо це хтось з персоналу, і він вас якось образив, я обов’язково з ним поговорю, – схвильовано запитала Лейла. 
– Ні, цей чоловік один із пасажирів. Мій друг, Кріс, – пояснив хлопець. 
– Тоді я вам, на жаль, не зможу допомогти, – Лейла на мить задумалася, прикусивши губу. – Але я знаю того, хто може. Ідіть за мною. 
– Правда? Дякую! – з полегшенням відповів Вільям, слідуючи за Лейлою. 

  Вони покинули ресторан, і Лейла впевнено повела Вільяма вузькими коридорами корабля, які здавалися нескінченними. Їхні кроки відлунювались по підлозі, а світло ламп кидали довгі тіні, що танцювали на стінах і стелі. Нарешті, вони зупинилися біля масивних, темних дверей. На табличці золотими літерами було написано: "Кабінет адміністратора". 
– Міс Хантер! Можна увійти? – постукала Лейла, її голос тремтів від легкого хвилювання. 
– Заходьте, – відповів суворий голос зсередини. 
  Лейла обережно відчинила двері, і вони увійшли до просторого кабінету, освітленого теплим світлом настільних ламп. Простір випромінював елегантність і респектабельність. За масивним дубовим столом темно-сірого кольору сиділа розкішна жінка, чий вигляд відразу ж справляв незабутнє враження. Її волосся кольору вороного крила плавно спадало на плечі, контрастуючи з блідою аристократичною шкірою. Пухкі вишневі губи підкреслювалися стриманим макіяжем, а чорні очі, схожі на два глибокі провалля, дивилися пронизливим поглядом, від якого у Вільяма побігли мурашки по шкірі.
  Жінка була одягнена в елегантний чорний костюм, який підкреслював її статуру і надавав їй вигляду невблаганної владності. Вона тримала між тонкими пальцями сигарету і з насолодою піднесла її до губ, заплющивши очі, зробила довгу затяжку. Видихнувши густий сірий дим, який м'яко плив по кімнаті, вона знову сфокусувала свій пронизливий погляд на хлопцю та дівчині.
– Що вам потрібно, містере Мур? – запитала жінка, злегка піднявши одну брову і загасивши сигарету в масивній попільничці. 
– Я хочу дізнатися про одну людину, – відповів Вільям, намагаючись стримати тремтіння в голосі. 
  Він навіть не звернув увагу на те, що ця жінка знала хто він такий. Зараз у нього важливіші справи.
– Назвіть ім'я того, кого шукаєте, – промовила адміністраторка з нотками цікавості в голосі. 
– Кріс Браун. 
  Міс Хантер, підібгавши губи, взяла зі столу теку з документами. Відкривши її, вона почала уважно читати список пасажирів, і з кожною сторінкою її обличчя набувало все більш здивованого вигляду. Нарешті, піднявши одну брову, вона глянула на Вільяма з неприхованим сумнівом.
– Ви впевнені, що ім'я правильне? – запитала вона, трохи нахилившись вперед. 
  Хлопець застиг, відчуваючи, як серце стискається від тривоги. 
– Що ви маєте на увазі? Звісно, я впевнений. 
– Ім'я чоловіка, яке ви назвали, відсутнє в списку пасажирів цього корабля, – спокійно пояснила міс Хантер, не відриваючи очей від паперів. 
– Не зрозумів? Ви хочете сказати, що Кріс Браун не існує? Його не могло бути на цьому кораблі? – Вільям відчув, як у нього підкошуються ноги, він ледь втримався, щоб не впасти. 
– Так, саме це я й мала на увазі, – відповіла адміністраторка, холодно і чітко. 
– Як це можливо? – юнак почувався так, ніби його світ почав валитися. Вся його впевненість і спогади про Кріса раптом втратили реальність. – З ким я провів ці дні? – він відчайдушно обірвав себе на півслові. – Він мені збрехав, – прошепотів він, більше для себе, ніж для інших. 
  Зненацька замовкнувши, Вільям дивився на міс Хантер з таким шоком і недовірою, що та лише розвела руками. Не сказавши більше ні слова, хлопець стрімко вибіг з кабінету, не звертаючи уваги на крики та заклики зупинитися. Його свідомість була переповнена безладними думками, що крутилися в голові, наче вихор. Він блукав коридорами корабля, не помічаючи навколишній світ. Усі його спогади про Кріса здавалося втратили сенс, залишивши по собі лише гірке відчуття обману. 
  Мама завжди попереджала його про такі речі, але Вільям відмовлявся вірити. Всі ті дивні сни, які він бачив, виявилися не просто грою уяви, а справжніми попередженнями. Мати не хотіла, щоб її сину було боляче, намагалася захистити його від цього болю. Але Вільям вперто не звертав уваги на знаки та передчуття, а тепер відчув весь тягар своєї недовіри. 

  Зайшовши до своєї каюти, Вільям підійшов до дверей спальні, які здавалися тепер важкими, як ніколи. Він відчинив їх, і перед ним постала безпристрасна картина: на ліжку лежав той самий проклятий листок, що став джерелом нестерпного болю. З тремтячими руками він підняв його і знову перечитав те єдине слово, написане на ньому. 
– Пробач, – прошепотів Вільям надломленим голосом, відчуваючи, як серце стискається.
  Сльози вже не піддавалися стриманню і падали на папір, розмиваючи чорнило, яке спочатку виглядало таким незворушним і остаточним. Кожна крапля була, наче гостра голка, що врізалася в його душу, залишаючи там глибокі рани. Весь той час, коли він вірив в щось світле і реальне, тепер здавався марним. Усі його надії, воля та дух повільно залишали його, як вода, що витікає з пробитого корабля. 
  Солоні сльози падали, доки не розмили чорнило до такого стану, що слово стало невпізнаваним. Вільям відчув, як разом з цим розмивається і вся його віра в те, що відбувається. Зібравши всю силу яка в нього залишилася, він порвав аркуш на маленькі шматочки та розкидав їх, ніби намагався позбутися болю, що тиснув на серце. 
  Кусочки паперу плавно осідали на підлозі, мов сніжинки, і утворювали хаотичний візерунок, що відображав його внутрішній розпач. 
  Вільям впав на коліна, даючи волю всім своїм накопиченим емоціям. Тремтячими руками він обіймав себе, наче намагаючись зібрати докупи уламки своєї душі. Сльози душили його, а з горла виривалися глухі крики, які здавалися криками розпачу і безнадії, але жоден звук не зміг вийти назовні, залишаючи його самотнім у своїй тиші та болі. 
  Вільям робить глибокий вдих, намагаючись зменшити тремтіння в руках та заспокоїти серцебиття. Хлопець відчуває кожний натягнутий нерв, відчуває неприємне поколювання в грудях. Здається, він задихається, голова йде обертом, думки плутуються. Йому страшно. Йому до жаху страшно, що все закінчилось. Ще ніколи відчуття безпомічі не накривало його так сильно. Хлопець готовий розідрати собі горло, щоб трохи вдихнути свіжого повітря. Йому здається, що він забув як дихати та кліпати. Як, в принципі існувати далі. Здається, він повільно розсипався чи то від гніву, чи то від розчарування. Він просто не рухався, але він сам обрав Кріса, сам обрав тратити на нього час. Сам дозволив зробити собі боляче.
  Коли емоції трохи вщухли, і здавалося, що сліз більше не залишилося, Вільям сидів на холодній підлозі, обхопивши коліна і дивився у вікно беземоційним, відчуженим поглядом. За склом простягалося нічне небо, вкрите яскравими зорями, що мерехтіли, наче дрібні діаманти на оксамитовому полотні. Ця картина, яка зазвичай викликала в нього захоплення і спокій, тепер залишалася байдужою і відстороненою. 
  Небо, настільки прекрасне і величне, стало лише фоном для його внутрішнього хаосу. Він відчував себе абсолютно порожнім, як оболонка, в якій не залишилося ні радості, ні надії. Зламаним і морально знищеним, Вільям роздумував про своє існування, відчуваючи, що життя втратило будь-який сенс. 
  Ним просто скористалися, а коли він став непотрібним, викинули як дешеву річ. Як непотрібну іграшку якою вже не цікаво більше гратися. Він ніби стара ганчірка якою помили підлогу. 
– Я сказав, що кохаю його, – сльози знову потекли з його очей. 
  Як він міг таке сказати? Це питання дзвеніло у голові, відбиваючись болем у кожній думці. Його серце стискалося, наче обвите холодними кайданами, а розум шукав відповіді, але знаходив лише туманні відображення зради. Він почувався повним йолопом. Як же він міг бути настільки наївним? Закохався з першого погляду, не роздумуючи, не аналізуючи, просто піддався почуттям, що захопили його зсередини.
  Його душа була розірвана на частини. Він відчував себе порожнім, зрадженим, обдуреним. Це був не просто біль. Це було щось більше — відчуття того, що все, у що він вірив, розсипалося на очах, залишаючи лише порожнечу. Ця порожнеча росла всередині нього, пожираючи все на своєму шляху, заповнюючи кожен куточок його свідомості.
  Кімната була занадто тихою. Занадто пустою. Його тіло все ще зберігало тепло, але ця теплота була наповнена гіркотою. Вона була мертвою. Порожньою. Як і все навколо. Вільям зрозумів, що єдине, що тепер залишилося — це цей холод. Йому було настільки самотньо, що ця самотність проникала в саму глибину його єства. Йому було важко дихати, відчуваючи тягар своїх помилок і розчарувань.
  Він став згадувати ті моменти, коли вони тільки почали спілкуватися з Крісом. В його голосі було щось таке, що змушувало серце юнака битися швидше. Цей голос, ці слова, що лилися, наче мед, переконували його в тому, що він нарешті знайшов те, чого так довго шукав. А потім були зустрічі, доторки, поцілунки — все це було настільки справжнім, настільки глибоким, що хлопець повірив у те, що нарешті знайшов те, чого так прагнув. Невже все це було брехнею? Невже люди можуть так легко брехати, з такою легкістю грати на чужих почуттях і емоціях, не відчуваючи навіть найменшого каяття? А може, це він був винен, що так легко піддався ілюзії?
  І що залишилося тепер? Біль? Розчарування? Невже це все, на що він заслуговує? Невже він настільки самотній, що готовий хапатися за будь-яку соломинку, яка здається коханням? Він відчув себе такою жалюгідною, такою слабкою людиною, що це викликало огиду до самого себе. Вільям завжди пишався своєю силою, своєю здатністю залишатися незворушним у найскладніших ситуаціях. Але тепер він був зламаний, як скляна іграшка, яка впала з полиці та розбилася на дрібні шматочки.
  Його внутрішній голос був нещадним: «Ти дурень. Ти жалюгідний і наївний дурень, який дозволив собі бути обманутим. І це твоя вина, твоя і тільки твоя. Чому ти не був обережнішим? Чому ти так легко піддався його словам?»
  Ці думки продовжували шматувати його свідомість, як хижаки, що розривають здобич. Вільям навіть не помічав, як час проходить повз нього. Його світ, здавалося, звузився до цієї кімнати, цього ліжка, цього болю. Він не міг знайти відповіді на свої запитання. Не міг знайти спокою.
  Згадуючи Кріса, хлопець відчув, як його груди знову стискаються. Він хотів забути все, що було, стерти ці спогади з голови, як непотрібний файл. Але пам’ять не піддається так легко. Вона зраджує його, знову й знову повертаючи ті моменти, які тепер здавалися лише марними фантазіями. Його серце, ще недавно повне надії, тепер було лише розбитим уламком того, що колись було.
  Чому ж він вирішив, що краще припинити пошуки спорідненості та віддатися сьогоденню? Чому він вирішив, що Кріс може стати тим, кого він шукав усе своє життя? Адже було стільки знаків, які він просто ігнорував. Чому? Чому він прийняв таке дурне рішення? Він намагався переконати себе, що кохання не завжди ідеальне, що іноді потрібно приймати його з усіма недоліками. Але чи було це дійсно коханням? Чи просто бажанням заповнити порожнечу в серці, яка, як він думав, зникне разом із Крісом?
  Він завжди вірив у те, що кохання — це не просто почуття, це глибокий зв’язок, що проходить через час і простір, через життєві труднощі та радості. Він був впевнений, що коли знайде свою споріднену душу, то відчує це відразу. І коли зустрів Кріса який нею не був, він подумав, що ось воно, те саме почуття, про яке всі говорять. Але тепер йому здавалося, що це було лише помилкове бачення, міраж, що виник у його свідомості через відчайдушне бажання відчути його.
  Так, мабуть, це і є правда. Йому цього хотілося, як у пустелі — води. Він жадав цього всім своїм єством, кожною клітинкою свого тіла. Кохання стало для нього потребою, яку він не міг більше ігнорувати. Тому він все це зробив. Тому віддався Крісу. Він просто закохався в нього, як бовдур довірився незнайомій людині, що просто була поруч у потрібний момент.
  Вільям ненавидів цю думку, але він не міг її відкинути. Він відчув себе жертвою власного серця, власних бажань. Його душа була спустошена, як поле після буревію, де вже нічого не росте. І він знав, що це спустошення — його власне творіння, результат його сліпої віри у те, що він може знайти щастя, просто довірившись першій людині, яка викликала у нього ці почуття.
  Він заплющив очі, намагаючись вигнати ці думки зі своєї голови, але вони не давали йому спокою. Вони були, як тіні, що переслідують його, не даючи ні на мить відчути полегшення. Він ставити собі питання, чи є сенс у цих почуттях, у цьому болі, який він тепер відчував. Він відчував себе маріонеткою, яку тягали за нитки. Можливо, це був урок, який він мав вивчити, щоб більше ніколи не потрапляти в таку пастку. Можливо, сенсу й не було. Можливо, все це було лише грою випадку, і він просто став її жертвою.
  Чому Кріс так вчинив? Це питання не давало йому спокою. Вони були разом лише кілька днів, але для Вільяма це здавалося вічністю. Він віддав себе, своє серце, свої надії цьому чоловікові. І що отримав у відповідь? Нічого, просто папірець та слово, які зовсім не поєднувались.
  Очі затуманилися від сліз, і він зрозумів, що нічого вже не змінити. Його наївність зіграла з ним злий жарт, і тепер він мав жити з цією раною на серці. Кожне слово Кріса тепер звучало в голові, як удар батога, і кожен спогад палав в душі, залишаючи за собою попелище.

  Вільям залишався в кімнаті, згорнувшись клубком у кутку, заглиблений у свої переживання. Його світ раптом став темним і тісним. Але раптом тиша, була порушена стуком у двері. 
– Вільяме! – це був голос батька. – Ти тут? Відчини двері! 
  Хлопець не реагував, немов його не було. Він просто сидів, не рухаючись, зі сльозами на очах, що застигли на щоках, наче крижані краплини. 
– Я заходжу! – знову почувся голос Генрі.
  Двері відчинилися, він використав запасний ключ. Вільям забув, що дав йому його, не думаючи, що він може знадобитися, і тепер шкодував про це. 
  Генрі ввійшов до вітальні, але не побачив сина. Тоді він обережно відчинив двері до його спальні. Там, у сутінках, Вільям сидів на підлозі, спершись спиною об ліжко, з підігнутими під себе ногами. Він виглядав таким маленьким і беззахисним. 
– Ох, синку... – видихнув Генрі, повільно присідаючи поруч. Він обережно поклав руку на його плече, відчуваючи, як він тремтить. – Вільяме, що сталося? 
  Хлопець обернувся до нього, його обличчя було наповнене болем, але на губах з'явилася сумна посмішка. 
– Тобі справді цікаво? – прошепотів він, ледь стримуючи нові сльози. 
– Звісно, – серйозно відповів Генрі, його очі наповнилися тривогою і співчуттям. 
  Раптом Вільям голосно засміявся, його сміх лунав дивно і різко в тиші кімнати. Генрі здивовано дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Сміх юнака поступово затих, залишивши по собі гіркий посмак. Його обличчя змінилося, стало злим і холодним. 
– Невже? – з гіркотою сказав Вільям, дивлячись батькові прямо в очі. – Ти ніколи не цікавився мною. Не питав, як у мене справи в школі, чи зміг знайти друзів. Може, я завжди сидів сам, тому що мені було важко відкритись комусь! Ти ж цього не знаєш, чи не так? А зараз просто приходиш, і кажеш що тобі цікаво? Не сміши мене!
  Генрі виглядав приголомшеним і зніяковілим. Він не міг знайти слів, щоб відповісти на ці звинувачення. Хлопець раптово підвівся, і в його русі було стільки рішучості та обурення, що батько мимоволі встав за ним. 
– Вільяме, я... – почав було Генрі, але слова застрягли в горлі. Він відчував, що всі ці роки його відсутність і байдужість завдали хлопцю більше болю, ніж він міг собі уявити. 
– Ти ніколи не цікавився моїми успіхами в навчанні та спорті! – юнак заговорив голосно, його голос розривав тишу кімнати, наповнюючи її жахливим розпачем. – Я старався як проклятий, щоб стати найкращим, щоб бути завжди на першому місці. Вигравав всі олімпіади, конкурси, волейбольні матчі. Знаєш, заради чого? – він різко вдарив батька в груди, від чого той ледве встояв на ногах. – Звісно, ти не знаєш, ти ніколи нічого не знаєш. Але я тобі скажу, все розкажу. Все що я хотів, це тільки те, щоб ти мене похвалив! Хотів почути: "Вільме, ти такий молодець" або "Я пишаюся тобою, Вільяме". Але скільки б я не намагався, ти ніколи не помічав цього. На мене тобі байдуже, і на маму тобі було байдуже, ми не входили до списку тих, кого ти любив. Тобі було байдуже на всіх, окрім себе!
  Його крик пронісся кімнатою, вбираючи в себе всю тугу і біль, які накопичувалися роками. Це був крик розпачу і зневіри, які він ніколи не висловлював, але зараз, як зірвана дамба, вони ринули назовні. Сльози текли по його обличчю, змішуючись зі злістю, що виплескувалася разом зі словами. Вільям дивився на батька, його очі були повні відчаю і страждання, які він не міг більше стримувати. 
– А знаєш, що найжахливіше?! – продовжував він, його голос зривався від емоцій. – Якби мати не померла, ти б так і не з'явився. Ти б ніколи не прийшов до мене! Ти навіть не знаєш, як ми жили без тебе. Ти нічого не знаєш! Всі ці роки ти був для мене мертвим. Бо я не хотів знати щось про людину, яка покинула свою сім'ю. Заради чого? Заради роботи? Скажи мені! Просто скажи, чому ти нас покинув, чому викинув із життя?! Чому?!!
  Генрі стояв перед ним, його обличчя відбивало суміш провини та розгубленості. Він відкрив рот, щоб щось сказати, але не міг знайти потрібних слів: 
– Вільяме, я...
– Іноді я думав, що це через мене, – голос юнака знизився до шепоту, його плечі здригалися від плачу. – Я думав, що якби мене не було, ти б залишився з мамою, і вона б так не страждала, – він опустив голову, сльози текли по його обличчю, і він безуспішно намагався їх витерти. – Після її смерті... Я хотів, щоб ти просто обійняв мене, і все... Більше мені нічого не потрібно було... Простих обіймів було б достатньо...
  Вільям намагався видавити ці слова через свій сильний плач. Його тіло тремтіло від напруження, а кожен звук був наповнений глибоким болем. Він схлипував, намагаючись зібратися з думками, але сльози все ще лилися, змочуючи його обличчя.
  На його плечі опустилися руки, ніжно торкаючись, як промінь сонця вранці. Вільям повільно підняв голову. Батько дивився на нього сумним, пронизливим поглядом. Він притягнув його до себе, огортаючи в обіймах, яких він так довго чекав, і які йому снилися. 
– Пробач, – сказав він тихо, але щиро, його голос тремтів від почуттів. – Мені так шкода, будь ласка, якщо зможеш, пробач мені. 
  Вільям стояв непорушно, як статуя, в обіймах батька. Його серце билося швидко, але він відчував тепло і безпеку, яких йому так не вистачало. Тремтячи, хлопець нарешті обійняв його у відповідь, дозволяючи собі відчути цей момент. Генрі поцілував його в голову, його губи були теплими та заспокійливими. Він ніжно гладив його по спині, намагаючись заспокоїти. 
  Вони стояли довго, мовчки, обіймаючи один одного. Вільям відпустив батька лише тоді, коли зміг трохи заспокоїтися. Він сів на ліжко, все ще здаючись тендітним і вразливим, та не піднімаючи погляду на батька, який стояв перед ним, трохи схвильований і задумливий. 
– Я хочу тобі дещо розповісти, – почав Генрі, сідаючи поруч з ним, але його очі були спрямовані у вікно, наче він шукав там відповіді на свої питання. – Я дуже любив Марі, твою маму, – сказав він з сумною посмішкою, яка пробігла по його обличчю, як тінь. – Коли вона сказала мені, що завагітніла, я був на сьомому небі від щастя. Ми з нетерпінням чекали, коли зможемо потримати тебе на руках, – його голос став м'якшим, і він опустив погляд на свої руки, що лежали безсило на колінах. – Ми були такі раді, коли ти народився. Але через кілька місяців мені почали приходити листи з погрозами. В них завжди фігурували ваші імена, і те, що може статися якщо я не погоджуся на їхні умови...
  Генрі на мить замовк, зібравши свої думки. Його обличчя було напруженим, мовчання наповнило кімнату.
– Щоб захистити вас, мені довелося зникнути з вашого життя, – продовжив він, дивлячись на Вільяма з сумом і жалем. – Я розумію, як це виглядає, але я робив це, щоб убезпечити вас. Я знав, що якби я залишився, то це було б кінцем для нас усіх. Через довірених людей я передавав вам гроші та подарунки на свята. Я стежив за тим, щоб ви мали все необхідне, хоча і не бачив, як ти підростав. Але я знав, що ви живі, і це було для мене найважливішим. 
  Генрі зупинився, важко зітхнувши. Його слова були повні болю і каяття.
– Я дуже люблю тебе, синку, – сказав він, нарешті поглянувши йому у вічі, які все ще були червоними від сліз. – І я завжди був поряд з тобою та мамою, навіть якщо ви про це не знали. 
  Вільям не очікував почути подібне. Хлопець дивився на нього, його серце боліло від почутого, але він також відчував в його словах правду. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб переварити все, що він почув, і зрозуміти, що, можливо, не все було таким, як здавалося. 
   Всі ці роки він був впевнений, що вони з матір'ю були лише тягарем для батька, зайвим баластом у його житті. Але виявилося, що він просто намагався їх захистити. Його серце було переповнене змішаними почуттями: гнівом, розчаруванням, але й проблиском надії. Можливо, це була брехня, але слова батька звучали так щиро, його переживання були настільки відвертими, що хлопець не зміг не повірити йому. 
– Пробач мені, – продовжив Генрі, його голос затремтів. – Я розумію, це не виправдовує мене, але я дійсно намагався вас захистити. 
– Все гаразд, – перебив його Вільям, зупинивши хвилю виправдань. – Я тобі вірю. 
  Генрі полегшено усміхнувся і знову міцно обійняв сина, по його щоці потекла одинока сльоза. 
– Я тебе так люблю, синку, – сказав він, його голос був наповнений емоціями. 
– І я тебе, тату, – усміхнувся Вільям, відчуваючи, як біль починає відступати. 
  Батько відпустив його, але залишився поруч, дивлячись на нього серйозним поглядом. 
– Ти розкажеш мені, що сталося? – запитав він, його голос був твердим, але турботливим. 
– Т-так, – відповів Вільям, зібравшись з духом. Він глибоко вдихнув, намагаючись знайти слова, щоб описати все, що сталося. 
  Він почав свою розповідь, поволі викладаючи всі події останніх днів. Його голос був тихим, але рішучим, коли він говорив про Кріса, про їхні зустрічі, про ту ніч, яка перевернула його світ догори дриґом. Хлопець детально розповів про свої почуття, про те, як він відчував себе зрадженим і використаним. 
  Генрі слухав уважно, його обличчя поступово темнішало від гніву. З кожним новим словом Вільяма, його серце стискалося, а лють зростала. Він не міг зрозуміти, як хтось міг так жорстоко обійтися з його сином, з тим, кого він любив понад усе на світі. 
  Під кінець розповіді, юнак підняв погляд на батька. Він сидів із дуже злим виразом обличчя, його очі блищали, наповнені відчуттям праведної люті.
– Завтра, коли ми приїдемо до Лондона, я його знайду і... – його голос був низьким, але в кожному слові відчувався підступний гнів, що зростав усередині. Генрі стискав кулаки так, що пальці біліли.
– Не треба! – Вільям різко підвів голову, його голос здригнувся. – Тобі це не допоможе, тату. Не зробить легше.
– Ти захищаєш його? Після того, що він зробив?! – Генрі здригнувся, наче хлопця вкусила змія, а в голосі тепер з’явилася ображена нотка.
– Я не захищаю його, – Вільям намагався зберігати спокій, хоча його руки мимоволі стислися в кулаки. – Просто... Просто я не хочу цього.
– Тоді поясни мені, чому? Чому ти проти? – батько нахилився ближче, його очі палали, але вже менше, ніж раніше.
– Ти не розумієш, – хлопець на мить замовк, його голос затремтів. – Я не хочу знати нічого про нього. Нічого. Особливо те, що він у Лондоні. Ніби це якось щось змінює...
  Генрі мовчав. Його кулаки повільно розтискались, гнів поступово згасав, залишаючи по собі лише відчуття безсилля. Він важко зітхнув, відвертаючись до вікна. Його плечі здавалися раптом похиленими, а руки млявими.
– Гаразд, – тихо сказав він, його голос був спокійнішим. – Якщо ти так відчуваєш... Я нічого не буду робити. Обіцяю. Ти не повинен турбуватись.
  Вільям дивився на нього, але не міг знайти слів. Він відчував полегшення, але одночасно глибокий сум охопив його серце. Він намагався усміхнутись, але це виглядало якось натягнуто, без щирості.
– Дякую, – сказав він тихо.
– Поїсти не хочеш?
  Вільям мовчки похитав головою. Його погляд був відсутнім, спрямованим у невидиму точку десь поза стінами кімнати.
– Гаразд, тоді... – Генрі зам'явся, намагаючись знайти інше, що міг би зробити. – Я піду. Доброї ночі, синку.
  Хлопець мовчав, тільки слабке «ага» вирвалося з його вуст. Він сидів на місці, нерухомий, як тінь, що загубилася серед ночі.
  Генрі ще раз поглянув на сина, а потім повільно вийшов із кімнати, залишивши Вільяма наодинці зі своїми думками.

  Кімната знову занурилася в тишу, яку порушував лише слабкий звук годинника на стіні. Вільям важко зітхнув і попрямував до ванної, де включив душ. Тепла вода змивала втому і бруд, але не могла зняти тяжкості з його душі. Хлопець стояв під струменями, відчуваючи, як вода стікає по його тілу, розслаблюючи м’язи та заспокоюючи розум.
  Після душу Вільям перевдягнувся в м’яку піжаму. Він повернувся до спальні, де ліжко чекало на нього, як острівець безпеки в океані тривог. Накрившись ковдрою, він відчув, як його тіло поступово розслабляється.
  Очі важко заплющувалися, а свідомість повільно занурювалася в сон. Вільям нарешті почав засинати, відчуваючи, як напруга і біль дня поступово відступають, залишаючи місце для мрій і спокою. 
  Він хотів забути ніч, проведену разом, як ілюзію дня. Забути його, того, кого він покохав всім серцем і тепер, можливо, кохатиме до кінця своїх днів, але не зможе знову відчути його тепло, не зможе знову довірити йому своє серце. 
  Завтра ця коротка подорож закінчиться. Те, що починалося як казкове захоплення, завершилося жахливим відбитком у його пам'яті, який залишиться з ним на все життя. Вільям мріяв, щоб цей час зник, як один із тих страшних снів, що розвіюється на світанку.