Декілька років пройшло, 
Новий розділ серця мого. 

Нарешті кінець омани прийшов, 
І разом ми замкнули його. 

***

  Після того як Вільям повернувся додому, в будинок, де він жив з батьком п'ять років, життя його докорінно змінилося. Юнак вирішив зосередити всю свою увагу на навчанні. Не подумайте, що він повністю відвернувся від веселощів і радощів життя. Він просто став трохи серйознішим, особливо після новин про його батька, які швидко рознеслися університетом. 
  Кожен студент та викладач знав цю історію. До Вільяма підходили люди, щоб дізнатися більше про ситуацію або висловити підтримку. Однак більшість намагалася не звертати на нього увагу, а деякі навіть не шкодували образливих слів. Хлопець намагався ігнорувати ці коментарі, але це було надзвичайно тяжко. 
  Після важкого дня в університеті, коли здавалося, що він більше не може тримати свої емоції під контролем, Вільям повертався додому. Зайшовши до своєї кімнати, він часто кидався на ліжко і плакав у подушку, не маючи сил більше стримувати свої почуття. 
  Попри всі труднощі, хлопець вирішив не здаватися. Він знав, що батько хотів би, щоб він продовжував навчатися і досяг успіху в житті. Ця думка надавала йому сили підійматися зранку і йти на заняття, навіть коли все здавалося безнадійним. 
  Тому Вільям був надзвичайно вдячний за те, що в його житті були Стівен та Емелі, його найкращі та, по суті, єдині справжні друзі. Їхня дружба почалася ще на першому курсі, коли вони випадково опинилися в одній групі на лабораторній роботі. З того часу вони стали нерозлучними та провели разом роки, сповнених сміху, сліз і незліченних пригод. 
  Стівен був тією людиною, яка завжди могла розрядити жартом, навіть у найважчі моменти. Його легка і весела натура допомагала Вільяму не впадати у відчай. Він був високим блондином з блакитними очима, завжди одягнений в спортивки та футболки, а коли було холодно — яскраві худі. Емелі, навпаки, була серйознішою і відповідальною. Вона завжди слухала і давала мудрі поради, які допомагали Вільяму розібратися зі своїми проблемами. Вона була низькою дівчиною з рудим волоссям та зеленими очима, завжди одягалась стильно та сексуально. Справжня вогняна бестія. 
  Вони були тією надійною опорою, на яку Вільям завжди міг покластися. Тому, коли він повернувся з поїздки, він не міг не поділитися з ними своїми враженнями. Їхня реакція була змішаною. Спочатку вони були надзвичайно раді за нього, коли дізналися, що він зустрів свою споріднену душу. Але коли він розповів їм усю історію, їхня радість змінилася на обурення. Стівен стискав кулаки від гніву, а Емелі, здавалося, не могла знайти слів. 

– Якщо чесно, я шокована, цей Аян — справжній покидьок, – сказала Емелі, широко розплющивши очі й дивлячись прямо на хлопця. 
  Вони сиділи на зручному дивані у вітальні Вільяма, оточені теплим світлом настільних ламп. Кожен з них тримав чашку чаю, на кавовому столику поруч стояли солодощі, а на фоні тихо грала музика. Атмосфера була спокійною, хоча напруга в повітрі відчувалася через обговорення останніх подій. 
– Я б хотів, щоб це було просто сном. Але потім я дивлюсь на своє плече і розумію, що це правда, – сумно промовив хлопець, м'яко торкаючись шраму, який залишився після останньої зустрічі з Аяном. 
  Стівен, який досі був трохи напруженим, сидів поруч і уважно слухав, час від часу кидаючи погляд на Емелі. Його кулаки стискалися, коли він згадував, як хотів знайти Аяна і покарати його за те, що він зробив. 
– Ця історія виглядає як поганий сюжет для дешевого фільму, написаний п'яним сценаристом. Але, що ти будеш робити далі? – поцікавився Стівен, нарешті трохи заспокоївшись. 
  Вільям важко зітхнув і спробував посміхнутися, хоча це вийшло невпевнено. 
– Навіть не знаю, просто жити далі, напевно, – відповів він, зустрічаючи погляди своїх друзів. 
– Це зрозуміло. Але що, якщо Аян повернеться? – спитала Емелі, її голос був сповнений тривоги. 
  Вільям замислився на мить, потім відвів погляд убік. 
– Я не думав про це. Сподіваюсь, він дотримається своєї обіцянки та дасть мені спокій, – сказав він тихо. 
  Запанувала тиша. Друзі дивилися один на одного, не знаючи, що сказати. Тоді Стівен, несподівано для всіх, обійняв Вільяма та Емелі, міцно притискаючи їх до себе. 
– Якщо він така наволоч, що не зможе виконати обіцяне, то він познайомиться з моїми молодшими сестрами, які почнуть клювати його як кури. А вони можуть, ви ж знаєте, – сказав Стівен, намагаючись розвеселити друзів. 
  Усі вибухнули сміхом від цього порівняння, і напруга в повітрі трохи розсіялася. Вільям відчув, як тепло і підтримка друзів наповнюють його серце. 

  І так минуло чотири роки. 
  Дні Вільяма були наповнені рутинними заняттями: навчання, зустрічі з друзями, повернення додому, і знову самотність. Кожен рік повторювався, як зациклений фільм, і здавалось, що нічого не змінювалося. Хлопець занурився у навчання, намагаючись знайти розраду в книгах та лекціях, але відчуття пустоти не полишало його. 
  Найгірше було те, що думки про Аяна не давали йому спокою. Спогади про їхню зустріч і події, що відбулися після цього, регулярно навідувались, як непрохані гості. Інколи ці спогади викликали у Вільяма сум, затьмарюючи його настрій на кілька днів. Він згадував біль і зраду, яку пережив, і це знову й знову роздирало його серце. 
  Але були й інші моменти. Спогади про щасливі миті з Аяном приносили йому короткі моменти радості. Він згадував їхні розмови, спільні прогулянки, як Аян сміявся з його жартів і як вони разом мріяли про майбутнє. Ці моменти змушували Вільяма усміхатися, але водночас робили його ще більш самотнім. 
  Він не розумів, що гірше: ті миті, коли сум огортав його і здавалось, що світ втрачає всі кольори, чи ті рідкісні хвилини щастя, що потім приносили ще більший біль через усвідомлення втрати. Юнак відчував себе розірваним між цими двома крайностями, не знаючи, як знайти баланс. 
  Звісно, Вільям знав, що забути людину, яку кохаєш, складно. Але ще важче, коли розумієш, що вона твоя споріднена душа. Спогади про Аяна викликали різні емоції: від нестримного щастя до глибокого суму. Інколи він згадував ті теплі обійми, запах його тіла, насолоду, яку отримав тієї незабутньої ночі. Відчуття, які залишилися після цього, були настільки сильними, що кожна спроба забути їх здавалася марною. Один раз відчувши справжню близькість, він прагнув її знову й знову, як залежний, що ніяк не міг втамувати спрагу. 
  Однак Вільям не хотів близькості з кимось іншим, окрім Аяна. Це було для нього неможливо, наче зрада самому собі та своїм почуттям. До зустрічі з спорідненою душею, люди можуть експериментувати та бути з іншими людьми, але після зустрічі все зміниться. Інші люди стають другорядними, непотрібними, наче тіні, які ніколи не зможуть замінити справжнє світло. 
  Він часто ловив себе на думці, що намагається знову й знову пережити ті моменти у своїй уяві, але це тільки робило його ще більш самотнім. Вільям відчував, що його серце належить Аяну, і навіть час не міг стерти цього почуття. Він знав, що справжня любов не зникає безслідно, і тому намагався берегти ці спогади, навіть якщо вони приносили біль. 
  З кожним днем він все більше усвідомлював, що справжня споріднена душа — це не просто любов, це щось набагато глибше. Це зв'язок, який неможливо розірвати, навіть коли людина далеко. Вільям зрозумів, що, хоча Аян і був причиною його болю, він також був джерелом його найбільшого щастя. 
  Та й Аян сам постійно нагадував про себе, раз на тиждень надсилаючи Вільяму листи. Перший раз, коли хлопець побачив білий конверт у поштовій скриньці, він здивувався. Але коли зрозумів, хто відправник, його охопив гнів. Чому Аян вирішив писати йому? І ще таким старомодним способом, як листи? 
  Спершу Вільям вагався, чи варто відкривати ці конверти, але зрештою вирішив, що не хоче знати, що в них написано. Він кидав листи у смітник, навіть не розриваючи конверти. Хлопець сподівався, що Аян зрозуміє натяк і припинить писати. Однак цього не сталося. 
  Протягом чотирьох років Вільям щотижня знаходив у своїй поштовій скриньці новий лист від Аяна. І жодного з них він не прочитав. Кожен конверт був мовчазним нагадуванням про минуле, яке Вільям намагався забути. Кожен новий лист був як ще один камінь у його вже важкому серці. 
  Він часто думав, що могло бути в цих листах. Можливо, Аян намагався поговорити та вибачитись знову? Чи, можливо, він хотів пояснити свої дії? Але ці питання залишалися без відповіді, і Вільям не збирався шукати їх. 
  Іноді йому ставало цікаво, чому Аян продовжував писати, знаючи, що його листи залишаються непрочитаними. Чи це було його способом спокутувати провину? Чи, можливо, він просто не міг відпустити Вільяма, так само як і хлопець не міг відпустити його? 
  Вільям не хотів розповідати про ці листи, але одного дня Стівен випадково натрапив на один з них. 

– Ти перевіряв сьогодні свою пошту? – запитав Стівен, невпевнено дивлячись на Вільяма. 
– Ну так, а що? – відповів юнак, не розуміючи, до чого веде друг. 
– Тоді чому ти не забрав цей лист? – Стівен дістав з кишені білий конверт і простягнув його хлопцю. 
  Вільям одразу ж все зрозумів. Його серце прискорено забилося, він швидко вирвав листа з рук Стівена та розірвав конверт, навіть не глянувши на його вміст. 
– Ти його читав? – запитав він, важко зітхаючи. 
– Ні, але ж тобі пише Аян. Ти не хочеш дізнатися, що всередині? 
  Вільям відчув, як його охоплює лють. Він жбурнув розірваний конверт у смітник і зі злістю промовив: 
– Не згадуй цього покидька, мені до одного місця його листи! – дихання стало частим, а очі палали гнівом. 
  Коли Вільям усвідомив, що накоїв, то шоковано поглянув на здивованого Стівена. Його обличчя пом'якшало, і він опустив погляд. 
– Я... Пробач, – прошепотів він. 
  Стівен поклав руку на плече друга і заспокійливо усміхнувся. 
– Все гаразд. Я розумію. Більше не будемо про нього згадувати, якщо тобі так легше. 
  Вільям глибоко зітхнув і намагався знайти в собі сили усміхнутися у відповідь. 
– Так, дякую, – тихо промовив він. 

  Після цього випадку Вільям вирішив, що більше не просто викидатиме листи від Аяна, а спалюватиме їх, щоб ніхто ніколи не зміг їх побачити. Кожного разу, коли він знаходив новий білий конверт у поштовій скриньці, його серце стискалося від болю, але він ішов на заднє подвір'я свого будинку, де розпалював маленьке багаття. 
  Там, під нічним небом, оточений тишею, Вільям стояв і дивився, як полум'я поглинає папір, перетворюючи його на попіл. Хлопець не шкодував про свій вибір. Кожен спалений лист був символом його рішучості залишити минуле позаду. Він розумів, що не зможе забути Аяна повністю, але це був його спосіб знайти спокій і звільнитися від тягаря незавершених почуттів. 
  Єдине, про що Вільям шкодував, — це те, що не міг часто відвідувати батька у в'язниці. Його поїздки до Лондона були рідкими, всього раз на місяць, і цього було недостатньо, щоб підтримувати зв'язок, який він так цінував. Він дуже сумував за батьком, і ця розлука робила його дні ще важчими. Будинок, в якому він жив, здавався пустим і холодним, і Вільям важко пристосовувався до життя на самоті. 
  Але за чотири роки Вільям змінився. Він навчився готувати, прибирати, прати — робити все, що раніше було йому незнайоме. Важка робота допомагала йому відвертатися від сумних думок, а рутина давала відчуття контролю над своїм життям. А спалювання листів стало ритуалом, який допомагав впоратися з болем і злістю, що залишилися після зради Аяна. 
  Вільям навчився жити з емоціями, які викликали спогади про минуле. Він навчився приймати свою самотність і навіть подружився з нею. Кожен день ставав викликом, але він знайшов спосіб не тільки пережити його, а й знайти в цьому сенс. 
  Він звик звикати. 

***

  Вільям закінчив університет з відзнакою, що стало великим досягненням після декількох років важкої праці та наполегливого навчання. Коли вручення дипломів закінчилося, а випускники розійшлися, Вільям ще довго не міг заспокоїтись, відчуваючи змішані почуття радості та тривоги. 
  Після урочистої церемонії, він зібрав всі свої речі, які накопичив за роки життя, та розмістив оголошення про продаж свого будинку. Пройшло всього кілька днів, і будинок придбали, що принесло йому неочікувану легкість. Цих коштів вистачило на квиток до Лондона. 
  Також, Вільям швидко знайшов невелику, але затишну однокімнатну квартиру, розташовану неподалік від лікарні, де він хотів розпочати свою кар’єру лікаря. Вікна квартири виходили на мальовничий парк, де Вільям планував проводити свої ранкові пробіжки, готуючись до напружених робочих днів. 
  Грошей, що залишилися після покупки квартири, було достатньо, щоб підтримувати себе протягом першого часу, поки його зарплатня не досягне рівня, який дозволить йому жити безтурботно. 

  Ось і настав довгоочікуваний день переїзду. Сонце тільки-но почало підійматися над горизонтом, коли Стівен та Емелі, приїхали до його будинку. Вони допомогли йому занести валізу та сумку в багажник автомобіля та прибрати будинок до приїзду нових господарів. 
  Дорога до аеропорту була сповнена спогадів та сміху. Вільям, сидячи на задньому сидінні, дивився через вікно на знайомі пейзажі, що залишалися позаду. Він відчував змішані емоції — радість від нового початку та смуток від прощання з рідним містечком і друзями. 
  Приїхавши до аеропорту, вони під'їхали до термінала відправлень. Стівен і Емелі допомогли Вільяму вивантажити його речі. Вони всі троє стояли в тіні великої скляної будівлі, намагаючись відстрочити момент прощання. 
– Тримайся, друже, – сказав Стівен, обіймаючи Вільяма. – Лондон — це великий крок, але я впевнений, що ти впораєшся. 
  Емелі, зі сльозами на очах, обійняла Вільяма так міцно, наче боялася відпустити. 
– Ми так пишаємося тобою, Вільяме, – сказала вона. – Обіцяємо, що теж переїдемо до Лондона. Ми хочемо бути поруч з тобою, щоб разом відкривати це місто. 
  Вільям засміявся, відчуваючи тепло та підтримку від своїх друзів. 
– Я з нетерпінням чекатиму на вас, – відповів він, його голос був сповнений надії та радості. – Лондон стане ще кращим, коли ми будемо там разом. 
  Останні обійми, останні побажання, і Вільям рушив до реєстрації. Він оглянувся ще раз, побачивши своїх друзів, що махали йому на прощання. Усмішка не зникала з його обличчя. 

  Сівши на борт літака, Вільям відчув легке тремтіння, коли двигуни заревіли, готуючись до зльоту. Він опустився у своє крісло біля вікна, зачепивши ремінь безпеки, і знову поглянув на свій рідний край. Місто, де він провів усе своє свідоме життя, тепер залишалося позаду. Літак поступово набирав висоту, і знайомі вулиці та будинки почали зменшуватися до розмірів іграшок, поки не зникли з поля зору. 
  З невеликим зітханням Вільям заплющив очі, намагаючись заспокоїти свої думки. Рішення повернутися до Лондона було для нього непростим. Він не планував цього, але життя часто вносить свої корективи. Вільям усвідомлював, що повернення до столиці було єдиним виходом, який дозволяв йому частіше відвідувати батька, що потребував його підтримки. 
  Можливо, там він знову зустріне Аяна. Ця думка, хоч і викликала в нього роздратування, не полишала Вільяма. Його розум постійно повертався до цього можливого сценарію, і він не міг уявити, що може трапитися, якщо вони випадково зіткнуться на вулицях Лондона. Хлопець обмірковував різні варіанти розвитку подій, намагаючись підготувати себе до будь-якого можливого результату. 
  Перший варіант був найпростішим: він може просто втекти від Аяна. Це дозволило б йому уникнути болісних спогадів і емоцій, які несли за собою будь-яке зіткнення з минулим. Втім, він розумів, що така втеча була б лише тимчасовим рішенням. 
  Другий варіант був більш радикальним, але він би виконав його із задоволеням. Вільям міг би вдарити Аяна, виплеснувши таким чином всі свої накопичені образи та розчарування. Цей варіант був небезпечним і, скоріш за все, привів би до ще більших проблем. 
  Третій варіант був найбільш несподіваним, але водночас і найбільш ймовірним. Вільям уявляв, як він підходить до Аяна, їхні очі зустрічаються, і без жодних слів він просто його цілує. Цей варіант не виключав подальшої бійки, але спершу він обов'язково поцілує його. 
  Розплющивши очі, Вільям поглянув на блакитне небо за вікном літака. Хмари, що пропливали повз, нагадували про легкість і безтурботність, якої йому так не вистачало. Він відчував, як ці думки розбивали його зсередини, як важко було зупинити потік спогадів і переживань.
"Господи, чому я просто не можу припинити думати?" – подумав він з розпачем. 
  Його розум, наче захоплений у пастку, безперервно повертався до болісних спогадів і неприємних слів. Вільям розумів, що уникати згадок було складно, майже неможливо. Кожен момент тиші приносив нову хвилю думок, які здавалося, мали власне життя, незалежне від його бажань. 
  Він спробував відірватися, поглянувши на сусідів по салону: дитина, що гралася з іграшкою, чоловік у діловому костюмі, що щось писав у блокноті, літня пара, яка тихо розмовляла. Всі вони здавалися такими спокійними, такими далекими від його внутрішнього хаосу. 
  Вільям зітхнув і вирішив взятися за книгу, яку прихопив із собою. Це був детективний роман, який він давно хотів прочитати, але ніяк не знаходив часу. Відкривши першу сторінку, він занурився у вигаданий світ, намагаючись втекти від власних думок. 
  Це було нелегко. Його розум все одно час від часу повертався до болісних питань і незакритих справ. Але поступово він відчув, як читання починає його захоплювати, хоча б трохи відволікаючи від нав'язливих думок. Він радів навіть цим коротким моментам спокою, коли його свідомість фокусувалася на пригодах головного героя, а не на власних переживаннях. 
  Вільям знав, що боротьба з власними думками буде тривалою і важкою. Але кожен маленький успіх, кожна хвилина, проведена без болісних згадок, була для нього перемогою. Він міцніше стиснув книгу в руках, рішуче налаштовуючи себе на подальшу боротьбу за свій внутрішній спокій. 

  Коли літак приземлився, Вільям відчув легкий поштовх під ногами та побачив, як місто з'явилося внизу. Пасажири почали підійматися зі своїх місць, витягуючи ручну поклажу з багажних відділень. Вільям теж підвівся, відчуваючи невелике напруження в м'язах після довгого польоту. Він взяв свою сумку і, слідуючи за іншими пасажирами, вийшов з літака. 
  Аеропорт Гітроу був великим і метушливим. Вільям спустився ескалатором до зони отримання багажу, де стояв серед натовпу, чекаючи на свою валізу. Врешті-решт, його чорна валіза з'явилася на стрічці, і він швидко підхопив її. 
  Вийшовши з будівлі термінала, Вільям потрапив у яскравий денний світ. Він вдихнув повітря Лондона, відчуваючи легкий аромат дощу і міської пилюки. Тримаючи в руках адресну записку своєї нової квартири, він попрямував до стоянки таксі. Черга до таксі рухалася швидко, і вже за кілька хвилин перед ним зупинився автомобіль. 
– Доброго дня, – привітався водій, відкриваючи багажник. – Куди вас підвезти? 
– Доброго дня, – відповів Вільям, передаючи водієві адресну записку. – Мені потрібно на цю адресу, будь ласка. 
  Водій уважно поглянув на адресу і кивнув. 
– Звичайно, сідайте, – сказав він, допомагаючи Вільяму завантажити валізу. 
  Сівши в автомобіль, Вільям зручно влаштувався на задньому сидінні. Машина м'яко рушила з місця, і він поглянув у вікно на минущі краєвиди. Лондон був живим і динамічним. Вулиці були заповнені людьми, які поспішали у своїх справах, автомобілі рухалися в нескінченних потоках, а будинки з історичною архітектурою чергувалися з сучасними будівлями зі скла і сталі. 
  Під час поїздки водій розповідав про різні цікаві місця Лондона, даючи Вільяму змогу трохи відвернутися від власних думок і зануритися в атмосферу міста. Нарешті, таксі зупинилося біля невеликої, але затишної будівлі в центрі. Вільям подякував водієві, сплатив за поїздку і вийшов, тримаючи свою валізу. 
  Він стояв перед входом до свого нового дому, відчуваючи легке хвилювання. Вільям вставив ключ у замок і відчинив двері, зробивши перший крок до свого нового життя в Лондоні. Квартира була маленькою, але світлою і комфортною, з великими вікнами, що виходили на тиху вуличку. 
  Вільям повільно пройшовся квартирою, оглядаючи кожен куточок. Кімнати були скромно мебльовані, але затишні. Він поставив валізу та сумку на підлогу біля входу і підійшов до вікна, з якого відкривався вид на невеличкий сквер з лавками та квітниками. 
  Він повернувся до валізи та почав розпаковувати речі. Першими вийняв кілька книг, які поставив на полицю біля ліжка. Потім розставив фотографії родини на маленькому столику біля вікна. Це були невеличкі речі, але вони створювали відчуття дому, надаючи йому відчуття стабільності серед змін. 
  Після того, як він розібрав свої речі, Вільям вирішив трохи відпочити. Він розвалився на дивані та втупився в стелю, дозволяючи своїм думкам текти вільно. Спогади про минуле знову нахлинули на нього, але він намагався їх прийняти, а не боротися з ними. Вони були частиною його життя, і він повинен був навчитися жити з ними. 
  Раптом його мобільний телефон завібрував. Вільям подивився на екран і побачив повідомлення від Стівена. 
"Як ти? Як дістався? Емелі передає привіт." 
  Вільям усміхнувся, відчуваючи теплоту від повідомлення друга. Він швидко набрав відповідь. 
"Все добре. Квартира чудова. Починаю звикати до нового життя." 
  Надіславши повідомлення, він відчув, як хвиля спокою накриває його. Він знав, що його нове життя буде складним, але підтримка друзів додавала йому сил. Вільям вирішив прогулятися околицями, щоб краще ознайомитися з новим районом. 

  Вийшовши на вулицю, він відчув прохолодний вітер, що легко торкався його обличчя. Він повільно йшов вузькими вуличками, насолоджуючись архітектурою і шумом великого міста. Вільям відчував, що з кожним кроком він стає частиною цього місця. 
  Повертаючись до квартири, він зупинився біля невеликої кав'ярні, розташованої на розі. Вирішивши зайти, він замовив чашку кави та сів за столик біля вікна. Вдивляючись у натовп за склом, він зробив перший ковток гарячої, ароматної кави, відчуваючи, як тепло розливається по всьому тілу. 
  З першими сутінками Вільям повернувся до своєї квартири, відчуваючи легку втому після насиченого дня. Він пройшовся звичними вулицями, занурюючись у ритм Лондона, і відчув, як потроху починає звикати до нового оточення. У квартирі панувала приємна тиша, що контрастувала з гулом великого міста. 
  Вільям вирішив приготувати собі вечерю. У холодильнику знайшлися свіжі овочі та трохи макаронів, добре що він встиг купити продукти перед приходом. Він поставив воду на плиту і почав готувати, насолоджуючись простими, звичними діями. Звуки киплячої води та аромат смажених овочів заповнили кухню, створюючи домашню атмосферу. 
  Сівши за стіл із тарілкою пасти, Вільям ввімкнув телевізор, що висів на стіні у вітальні. Звуки теле-шоу наповнили кімнату, додаючи затишку. Вечеря була смачною, і хлопець відчував, як з кожним шматочком напруження поступово зникає. 
  Після вечері він вирішив піти до своєї нової спальні. Ліжко було зручним, і він розклав на ньому свіжі постільні речі, які привіз із собою. Він вимкнув світло і ліг, відчуваючи, як тіло розслаблюється під вагою ковдри, допомагаючи йому зануритися у спокійний сон. 

***

  Для Аяна ці чотири роки були найдовшими в його житті. Кожен день, кожна година тяглися нескінченно, вони були сповнені напруженості та невизначеності. Але для його друзів та журналістів усе виглядало зовсім по-іншому. 
  ЗМІ рясніли новинами про успіх молодого геніального детектива, його ім'я було на вустах кожного. Аян став справжнім героєм, люди захоплювалися його відвагою та розумом. Перші роки на службі стали для нього випробуванням, але водночас принесли йому визнання. 
  Справу Джеймса Річа називали однією з найскладніших за останні десятиліття. Річ був лідером великої злочинної організації, яка займалася контрабандою наркотиків і нелегальною торгівлею зброї. Він тримав у страху все місто, і ніхто не міг зупинити його до того часу, поки за справу не взявся Аян. 
  Юний детектив, за допомогою своїх друзів і колег, зібрав докази, що викрили Річа та його спільників. Це була неймовірна операція, яка вимагала від нього постійної готовності до небезпеки та бездоганної майстерності. Аян часто працював ночами, перебував під прикриттям, ризикував життям, але ніколи не втрачав віри в те, що правда переможе. 
  Тепер, коли Річ і його поплічники були за ґратами, Аян міг нарешті зітхнути з полегшенням. Але спокій не приходив. Гіркий посмак від втрати Вільяма переслідував його кожного дня. Коли Вільям попросив його піти та зникнути з його життя, Аян не вагався. Він знав, що їхня історія не могла мати щасливого кінця, але не міг змусити Вільяма залишитися. Він вже завдав йому найбільшого болю, на який був здатний. 
  Аян згадував, як брехав, прикидався, використовуючи Вільяма для досягнення своїх цілей. Він був його спорідненою душею, але Аян змусив його страждати, зрадивши довіру і любов. Кожна думка про це розривала його зсередини, і він бажав вирвати свою душу і спалити її, щоб не відчувати цей пекучий біль. 
  Дні й ночі злилися в один нескінченний потік, де спогади про Вільяма переслідували його. Вони провели разом не багато часу, обговорюючи не тільки своє життя, а й свої мрії та страхи. Вільям став для Аяна тим, ким він ніколи не дозволяв собі бути — другом і коханцем. Але правда виявилася руйнівною. Вільям дізнався про всі маніпуляції Аяна від злочинця, про те, що їхні стосунки почалися як частина розслідування. І тоді Вільям не витримав. 
  Аян знав, що завдав йому занадто багато болю. І тепер він жив із цим знанням, з цією провиною, яка не давала йому спокою. Його робота більше не приносила задоволення, і кожна нова справа здавалася лише тінню того, що колись було його життям. 
  Ночами, коли місто занурювалося у сон, Аян виходив на дах свого будинку і дивився на зірки, сподіваючись знайти там хоч якусь втіху. Але навіть зірки здавалися холодними та віддаленими, як і його власне серце. 
  Звісно, Аян мріяв про спільне життя з Вільямом. Він уявляв, як вони разом прокидаються в ліжку, загорнувшись у теплі ковдри. Вони разом готували б сніданок на маленькій кухні, переповнені щастям від простих, повсякденних моментів. Прогулянки Лондоном перетворювалися б у чарівні пригоди, де кожна вулиця, кожен куточок міста ставав би свідком їхнього неймовірного кохання. Вони підтримували б один одного в найважчі моменти, разом плакали б і сміялися, ділили б кожну мить свого життя. 
  Але не потрібно забувати, що реальність була зовсім іншою. Все, що Аян міг зробити, — це писати листи. Кожного тижня він надсилав новий лист, сповнений своїх думок, вибачень і кохання. Він не сподівався на відповідь, але кожен раз, коли не отримував її, серце стискалося від болю. Він уявляв, як Вільям читає його листи, а потім ховає їх кудись. Це був один з двох можливих сценаріїв, і Аян сподівався, що саме так і було. Інший варіант — Вільям просто викидав їх, не читаючи, але він намагався не думати про такий перебіг подій. 
  Ці листи стали для Аяна єдиним зв’язком з Вільямом. Кожен рядок був написаний з турботою і болем, кожне слово — відбиток його душі. Аян згадував їхні спільні моменти, намагаючись передати всю глибину своїх почуттів. Він писав про їхні зустрічі, про те, коли вони були разом і коли він відчував себе найщасливішим чоловіком у світі. Він зізнавався у своїх помилках, розповідав про свій жаль і бажання все виправити. 
  Аян бачив, як інші люди проходять повз, живуть своїм життям, і відчував себе ізольованим, відірваним від світу. Вулиці Лондона, які раніше здавалися йому такими жвавими, тепер були порожніми та холодними. Кожна лавка, кожен парк нагадували йому про Вільяма, про те, що могло б бути. 
  Щовечора Аян сидів у своєму невеликому кабінеті, при світлі лампи, і писав чергового листа. Це стало його ритуалом, способом виразити свої почуття, які не могли знайти виходу. І хоч він знав, що, можливо, ці листи ніколи не знайдуть відповіді, він продовжував писати. Це було його способом зберегти надію, його маленьким вікном у світ, де він і Вільям могли бути разом. 
  Хоча Аян знав, що все не так добре, як він собі уявляв. Після того як чоловік відправив Брендона поговорити з Вільямом, що виявилося дурним рішенням (він потім це зрозумів). Коли Вільям здогадався, що Аян підслуховує їхню розмову (він добре йому пояснив, чому ця ідея була поганою). Після того як Девіс пообіцяв, що вони більше не зустрінуться, все, що залишалося Аяну, це надсилати листи протягом чотирьох років і гадати, чи прочитані вони. 
  Навіть лягаючи спати та заплющуючи очі, перед ним поставав один і той самий образ: великі блискучі зелені очі Вільяма, його каштанове волосся, м’яке сонячне світло, що падало на його обличчя, та прекрасна усмішка, від якої в Аяна стискалося серце. Ці моменти були найскладнішими для нього. Він часто прокидався посеред ночі, відчуваючи порожнечу поруч із собою, яка тільки поглиблювала його самотність. 
  Навіть якщо на його обличчі буде красуватися смуток, Аян просто хотів би знову побачити Вільяма. Він мріяв зустрітися з ним, подивитися йому в очі й сказати все, що накопичилося в його серці протягом цих років. 
  Тому Аян вирішив, що більше не може жити в цьому стані. Він повинен повернути Вільяма, адже ще рік такої самотності він точно не витерпить. Його рішення було твердим і непохитним.
Він знову підіймається на дах свого будинку, дивиться на зірки та дає собі обіцянку: він знайде спосіб повернути Вільяма, знайде слова, щоб пояснити все, і більше ніколи не дозволить собі втратити його. Він вірив, що їхня історія ще не закінчена, і готовий був зробити все можливе, щоб довести це. 

***

  Вільям вже місяць жив у Лондоні, і все йшло досить добре. Він знайшов роботу в престижній лікарні, яка повністю відповідала його мріям і очікуванням. Його колеги виявилися доброзичливими, і він швидко знайшов з ними спільну мову. Одного дня вони навіть влаштували невелику фотосесію, щоб відзначити його приєднання до команди. Ці фотографії прикрасили стіни їхньої кімнати відпочинку. 
  Щонеділі Вільям навідував свого батька у в'язниці. Це було для нього важливим ритуалом, який він ніколи не пропускав. Кожного разу, коли він заходив до зали для відвідувань, його батько підіймав очі, і на обличчі з'являлася тепла усмішка. Вільям розповідав йому про свої успіхи на роботі, про нових друзів і колег, про кожну маленьку перемогу, яка робила його дні яскравішими. Він ділився з батьком своїми мріями та планами на майбутнє, сподіваючись, що ті моменти підтримують його в темряві в'язничних стін. 
  Вільям також насолоджувався життям у Лондоні. Його квартира розташовувалася у затишному районі з маленькими кафе і парками, де він часто прогулювався, розмірковуючи про минуле і майбутнє. Він відвідував музеї, театри, зустрічався з друзями в улюблених місцях. Його нове життя було сповнене активності та нових вражень, і це допомагало йому відвернутися від болючих спогадів. 

  Сьогодні день також починався добре. Вільям прокинувся десь о десятій ранку, оскільки сьогодні йому на роботу в нічну зміну. Це давало йому можливість спокійно провести день, відпочиваючи та насолоджуючись улюбленими заняттями. Поснідавши, він вирішив прогулятися по місту та зайти у свій улюблений заклад, маленьку кав'ярню на розі вулиці. 
  Вільям якраз виходив із закладу, коли відчув знайомий запах, який змусив його завмерти на місці. Його серце калатало як божевільне, а руки тремтіли, ледве тримаючи стаканчик з гарячим чаєм. Він не хотів повертатися, не хотів бачити, хто це був. Але бажання часто йдуть у розріз з реальністю. 
– Чому ти стоїш тут один? – почув він голос за спиною. 
  Вільям здригнувся. Йому здалося, що він впізнав цей голос, але це не могло бути правдою. Він не наважувався обернутися, боячись, що це лише його уява. Що ж робити? 
– Так і будеш стояти, не обернешся? – продовжив голос, тепер з ноткою цікавості та легкого докору. 
  Вільям відчув, як по його спині пробіг холодний піт. Хлопець перевів подих і повільно поставив на стіл стакан із напоєм. Він відчув, як його серце калатає в грудях, і все-таки не наважився обернутися до нього. Замість цього, раптом, стрімголов побіг в іншу сторону, сподіваючись, що він не піде за ним. 
  Він пробігав поміж людей, маневруючи, щоб швидше дістатися парку. Вільям відчував, як його присутність тисне на нього, ніби тінь, що невпинно слідує за кожним його кроком. Він прискорився, намагаючись заглушити думки, що вихором кружляли в голові. Обличчя перехожих розпливалися в його свідомості, перетворюючись на безликі тіні, які підсилювали його відчуття ізоляції та страху. 
  Хлопець біг зі всіх сил, намагаючись утекти від неприємних спогадів, що переслідували його мов злісні примари. Він вже майже дістався назначеного місця, коли його раптово схопили за руку, примусово зупиняючи. Він з жахом обернувся і побачив Аяна. Обидва важко дихали, намагаючись привести себе до тями. 
– Тепер ти не втечеш, – сказав Аян, намагаючись заспокоїти своє дихання. Його голос був рішучий, але в очах виднілася тінь болю. 
  Вільям повністю повернувся до нього і хутко вирвав свою руку з його хватки. Його очі засвітилися обуренням і страхом. Оглянувши Аяна з голови до ніг, він відвів погляд, намагаючись приховати свої почуття. 
– Як справи? – запитав чоловік. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга. 
  Вільям збентежено глянув на Аяна, який стояв перед ним з дурнуватою усмішкою, що зовсім не пасувала до серйозності ситуації. Він, здавалось, не усвідомлював, як сильно він був роздратований. 
– Серйозно? А як ти думаєш? – розлючено відповів хлопець, намагаючись стримати хвилю гніву. 
  Аян знизав плечима, його посмішка зникла так само швидко, як і з'явилась. 
– Гаразд, зрозумів, дурне питання, – відступив він, зробивши крок назад, ніби відчувши його роздратування фізично. 
  Вільям схрестив руки на грудях, його очі блищали від обурення. 
– Що ти взагалі тут робиш? – додав він, його голос тремтів. – Хтось обіцяв мені, що я більше його не побачу. 
  Аян зітхнув, опустивши плечі, його очі на мить затуманилися. 
– Я знаю, Вільяме. Але є дещо важливе, що я маю тобі сказати, – його голос прозвучав так, ніби він намагався переконати не лише його, а й самого себе. 
  Хлопець зробив крок вперед, його роздратування змінилося цікавістю. Він таємно сподівався, що Девіс прийде, хоч і не хотів визнавати цього навіть собі. 
– Що ж такого важливого ти хочеш сказати? – його голос тепер був все ще настороженим. 
  Аяне обличчя набрало серйозного виразу. Він глибоко зітхнув, дивлячись йому прямо в очі, як це робив, коли говорив щось надзвичайно важливе. 
– Знаю що ми більше не мали зустрічатися, але я не можу більше дотримуватися цієї обіцянки, – тихо сказав він, ніби боячись, що слова зруйнують крихку рівновагу між ними. 
– Значить, твої слова нічого не варті? – з гіркою посмішкою відповів Вільям. – Після цього, як я можу тобі довіряти? Чи можу я вірити твоїм обіцянкам, якщо ти їх не дотримуєшся? 
  Він відчував, як його серце стискається від болю, але намагався зберігати холодний вигляд. Аян подивився на нього з виразом, який Вільям не міг розгадати. 
– Вільяме, я знаю, що завдав тобі болю, – його голос зламався, і він опустив голову. – Але є речі, які важливіші за обіцянки. Іноді обставини змушують нас робити те, що ми не хочемо. 
– Обставини? – скептично перепитав він. – Це твоє виправдання? 
  Аян підняв голову, його очі були повні рішучості. 
– Ні, це не виправдання. Це пояснення. Можеш не вірити, можеш не довіряти. Але я б зробив це знову, якщо це означатиме, що я ще раз тебе побачу, – Аян наблизився до Вільяма, відчуваючи, як серце калатає від напруги. Він стояв перед ним, не відводячи погляду, наче намагався передати через очі всю тугу, що накопичилася за ці місяці. – Я прийшов до тебе, тому що скучив. 
  Його слова висіли в повітрі, немов натягнута струна, яка могла ось-ось порватися. Аян знав, що його бажання егоїстичне, що він не міг просити про таке. Він знав, що неправильно так наполягати на своєму, особливо після того, як сам збрехав. Але він не міг заглушити внутрішній голос, який постійно нагадував про те, як сильно він сумує за Вільямом. Його серце рвалося на частини, коли він бачив, як обличчя хлопця спочатку застигло від шоку, а потім почало наповнюватися отруйною люттю.
– Ти дурень? Як ти можеш після всього, що трапилося, прийти та сказати, що хочеш усе повернути? – голос Вільяма звучав наче гострий ніж, що різав по живому. Його очі блищали від обурення, а руки тремтіли від гніву. – Аяне... Забирайся, бачити тебе не хочу, – голос юнака став ледве чутним, але він все одно зміг вимовити ці слова з тією ж холодною рішучістю. 
  Вільям рвучко відштовхнув Аяна і, обернувшись до нього спиною, почав відходити.
  Рука Аяна м'яко ковзає по плечах хлопця, акуратно притискаючи до себе. Він усвідомлює різницю в зрості між ними, стоячи позаду Вільяма і вдихаючи зараз його волосся. У цей момент Аян почувається наче супер людина, яка готова втримати їх обох від повторення минулих помилок. 
– Я не хотів тебе відпускати, – тихо промовляє він, і бачить, як тіло хлопця мимоволі здригається від його слів. 
– Мені байдуже що ти хотів, чи не хотів, – з гіркотою і суворістю в голосі відповідає Вільям. Його голос звучить так, наче він намагається тримати себе в руках, але слова виходять важкими, як каміння. 
– Я з-знаю, – Аян спотикається на словах, намагаючись знайти правильні, але ті вислизають. – Я послухав тебе, адже ти сказав, що мені потрібно піти, а я зробив те, що ти хотів. 
– Ти звинувачуєш у цьому мене? Хочеш сказати що мої слова змусили тебе як собаку йти геть? – Вільям обертається, його очі блищать від обурення. У них видно біль і розгубленість, змішані з образою. 
– Ні, – заперечує Аян, повільно наближаючись до нього. – Але я ніколи не переставав кохати тебе, навіть зараз. Це не нав'язливе почуття споріднених душ, я справді відчуваю кохання до тебе, – він ніжно та обережно бере руку Вільяма, ніби вона зроблена з крихкого кришталю. Великий палець Аяна починає пестити кісточки на руці юнака, рухи його такі легкі, ніби він боїться завдати болю. 
  Навіть після всіх цих років вони не втратили своєї ніжності. Аян відчуває, як тепло долоні Вільяма проходить крізь його власну руку, наче жива течія. Він з насолодою занурюється в це відчуття, насолоджуючись тим довгоочікуваним контактом, якого так бракувало всі ці чотири довгі роки. Його серце калатає від хвилювання, і він готовий потонути в цій миттєвості, забути про весь біль, який приніс їм час. 
– Вільяме, я сумую за тобою, – голос Аяна звучить тихо, але в кожному слові чути жалісну тугу. Його серце стискається від болю, коли він намагається донести свої почуття до хлопця, сподіваючись, що його слова зможуть пробитися крізь стіну байдужості. 
– Це нічого не доводить, – жорстоко і холодно відповідає Вільям, різко відштовхуючи Аяна. Він знову збирається втекти, намагаючись опинитися якнайдалі, але Аян кидається вперед. Однією рукою він утримує за руку, не даючи зробити крок, а іншою хапає за талію, знову притискаючи його до свого тіла. 
– Вільяме, не відштовхуй мене, прошу, – благально промовляє Аян, його голос звучить розпачливо. 
– Чому тобі можна, а мені ні? – запитує Вільям, вирваючись з міцних обіймів. Його слова переповнені гнівом і обуренням, але в глибині очей видно біль, який він так намагається приховати. 
– Я більше тебе не залишу, я подбаю, щоб ти був щасливий. Пісне, прошу, дай мені останній шанс, – каже Аян, дивлячись у мокрі, блискучі від сліз очі Вільяма. Його серце розривається від болю, коли він бачить ці ненависні сльози, які він ніколи не хотів би бачити на обличчі коханого. 
  Аян обережно підіймає другу руку і бере руку Вільяма у свою. Він ніжно цілує тильний бік його долоні, а потім притискає її до своїх губ. Хлопець відриває втомлені, червоні від сліз очі від землі та дивиться на Аяна. В його погляді видно розгубленість і невпевненість, але також щось інше, що змушує серце Аяна танути від надії. 
– Чому я маю тобі його давати? – хлопець відвертається, намагаючись приховати хвилювання, яке заполонило його. 
– Бо мої почуття справжні, – відповідає Аян, відчуваючи, як кожне слово пронизує його наскрізь. Він знає, що це його останній шанс, і готовий на все, щоб не втратити його. 
  Вільям повільно перевів погляд на Аяна. Це чоловік назвав його "піснею", і це слово відлунювало в його голові, немов удари барабана. Він не знав, що сказати; слова Аяна звучали щиро, і він відчував це. Але чи міг він так просто довіритися? Можливо, варто дати йому ще один шанс? Пройшло чотири роки, вони обоє змінилися, але імена на їхніх руках залишалися незмінними. Те, що відбувається зараз, — їхня остання нагода все вирішити.
  І Вільям вже знає свою відповідь.
  Його тіло почало тремтіло, і це було не лише від холоду, але й від напруги, що охопила його душу. Обличчя хлопця залишалося серйозним, але в очах відбивалася тривога та щирість, змішані з недовірою. 
– Аян, – почав він змученим голосом, який нагадував про всі ті безсонні ночі та хвилювання, що мучили його, – Якщо твої почуття справжні, доведи це. Поки що я бачу лише порушені обіцянки. 
  Аян дивився на нього, відчуваючи, як його власне серце стискається від рішучості. 
– Я доведу, – сказав він з рішучістю в голосі, яка була такою міцною, що могла зрушити гори. – Я готовий зробити все, щоб ти мені повірив. 
  Слова Аяна наче розтопили крижану стіну, що оточувала серце Вільяма, він все ж був правий. Хлопець відчув, як щось усередині нього починає пом'якшуватися. Його сумніви почали поступатися місцем надії, яку, як він думав, вже давно втратив. 
– Правда? – тихо запитав він, роблячи крок вперед, наближаючись до Аяна. Його голос звучав невпевнено, але в ньому також була нотка сподівання. 
– Так, правда, – відповів Аян, відчуваючи, як хвиля емоцій накриває його. Він хотів обійняти Вільяма, відчути його тепло, але зупинився, важко видихнувши. – Можна тебе обійняти? – запитав він пошепки, ніби боявся, що голос може зламати цю крихку мить. 
  Вільям на мить замислився, але потім, злегка нервуючи, кивнув. Він все ще сумнівався у своєму виборі, але тепер відчував, що, можливо, не все втрачено. 
– Т-так, – відповів він, опускаючи голову і відчуваючи, як його серце починає битися швидше. 
  Аян повільно підняв руки, відчуваючи, як вони тремтять, і обхопив Вільяма за талію. У відповідь хлопець на мить завмер, наче не вірячи в те, що відбувається. Його серце закалатало сильніше, немов відгукуючись на кожен дотик. Зрештою, він підняв руки та обійняв Аяна, відчуваючи тепло його тіла, що огортало його наче теплий плед. Піднявши голову, Вільям притулився до його плеча, вдихаючи знайомий терпкий запах парфумів, який завжди асоціювався з затишком і безпекою. 
– Я можу тобі вірити? – прошепотів юнак.  
– Так, – відповів Аян, ніжно вдихаючи аромат його волосся. Він відчував, як хлопець починає розслаблятися в його обіймах, і це наповнювало його серце радістю. 
  Вільям підняв голову і подивився в ці неймовірні очі, що нагадували безкрайнє небо. Вони були сповнені ніжності та рішучості. Аян обережно прибрав пасма волосся з обличчя Вільяма, не відводячи погляду. Його дотик був таким м’яким, що хлопець відчув, як у ньому пробуджується давно забута спокійна ніжність. 
– Я зроблю все, щоб ти мені знову довірився, – тихо сказав Аян, не зводячи очей з обличчя юнака. Його голос був спокійним і впевненим, наче він уже знав, що зможе виконати свою обіцянку. – Я ніколи більше не дозволю тобі почуватися самотнім. 
– Це твій останній шанс. Ніколи не залишай мене, – тихо попросив Вільям, його голос ледь тремтів від хвилювання. Він дивився прямо в очі Аяна, шукаючи там підтвердження його слів. 
– Пісне, я тут, поряд з тобою. І більше нікуди не піду, – впевнено відповів Аян, його голос був твердим і непохитним. Він знав, що цього разу не підведе його. 
  Вільям відчув, як його напруга розсіюється, і разом із нею зникають всі сумніви. Він знову обійняв Аяна, відчуваючи, як його дихання стає спокійнішим, а серце повертається до нормального ритму. 
– Зіграєш мені на скрипці? – прошепотів він, піднімаючи голову і зустрічаючи погляд чоловіка. 
– Буду грати, поки тобі не набридне, пісне моя, – усміхнувся Аян, відчуваючи, як його серце наповнюється радістю. 
  Вільям тихо засміявся, і цей звук був музикою для вух Аяна. Він відступив на крок, не відриваючи погляду від обличчя коханого. Очі хлопця світилися від щастя, і це наповнювало його серце теплом і ніжністю. 
  Він обережно наблизився до Вільяма, і ніжно поцілував його. Це був поцілунок, сповнений обіцянок і надії, поцілунок, який обіцяв краще майбутнє. Хлопець відповів, відчуваючи, як навколишній світ зникає, залишаючи лише їх двох у цьому моменті. Їхні губи повільно торкалися одне одного, випромінюючи тепло і ніжність, що розливалися по всьому тілу. Вони навіть не помітили, як їхні написи на руках засяяли м'яким світлом. Цей знак свідчив, що вони обрали одне одного і були прийняті долею. Наостанок, Аян легенько поцілував Вільяма в ніс і знову міцно обійняв його, притискаючи до себе так, наче не хотів ніколи відпускати. 
  Навколо них запанувала тиша, тільки легкий вітер грався з їхнім волоссям, нагадуючи про те, що час і простір все ще існують. Але в цей момент все інше було неважливим. Вони відчували, що нарешті все стало на свої місця. Жодні перешкоди більше не здавалися непереборними, бо їхнє кохання стало міцнішим і глибшим, ніж будь-коли раніше, ніж те, яке визначила для них доля. Спорідненість душ — це ще не все. Доля не вирішує за вас, але допомагає, направляє до правильного вибору. І лише тоді, коли ви зустрінете свою справжню половинку, ви це зрозумієте.
  Аян та Вільям провели чотири роки, роздумуючи та обмірковуючи, як найкраще влаштувати своє майбутнє. Протягом цього часу вони сумували одне за одним, усвідомлюючи, що самотність їм не до вподоби. Цей період самопізнання привів їх до непохитної впевненості: разом вони зможуть подолати будь-які труднощі. Вони зрозуміли, що їхня спільна історія тільки починається, і були готові до всіх викликів, які підготувала їм доля.