Вранці Ксюша прокинулася пізніше за всіх. Інші вже давно не спали і займалися різними справами. Боря з головою поринув у планшет та забув про існування навколишнього світу. Марина розкладала речі, здуваючи невидимі пилинки з пом'ятих суконь. Костя протирав столові прилади, крадькома поглядаючи на блондинку. Максим старанно розпалював багаття, щоб підсмажити гриби, що залишилися звечора.

Ксюша позіхнула і ліниво вибралася зі спального мішка. Відійти до кінця від багатої на події ночі виявилося не так-то просто: вона відчувала себе так, ніби її переїхав трактор. Сонце піднялося досить високо і палило так, що, здавалося, ще трохи і все живе довкола перетвориться на висушені ікебани. Фарби природи, втомившись від задушливої спеки, стали ще більш насиченими, барвистими і прекрасними. Навколо росли різнокольорові тюльпани, фіалки та жовті троянди, які вона чомусь не бачила вночі. Плодові дерева вдалині нагадували про себе смачним, солодким запахом. Навіть не вірилося, що цей світ аж ніяк не такий невинний, яким здавався на перший погляд.

— А де Ден? — Ксюша озирнулася на всі боки, помітивши відсутність друга.

— Кудись пішов, коли я прокинувся, — байдуже відповів Максим, нанизуючи гриби на палички. — Сьогодні, на жаль, скромний сніданок. Яєць більше нема.

— У мене є м'ясні консерви, — озвався Боря і одразу же потягнувся до рюкзака. — Я голодний, як вовк!

— І як давно його немає? — занепокоїлася Ксюша, згадавши про нічну подію.

— Близько години, — спокійно відповів Максим. — Тягни свої консерви, чувак. Ще фрукти зберемо, і буде чудово!

Ксюша дала волю емоціям:

— Як так? Дена вже немає годину, а ви навіть оком не повели! Раптом із ним щось трапилося? Особливо після вчорашньої ночі! — Вона почала квапливо взуватись і зав'язувати сплутане волосся.

— Та все гаразд із твоїм Деном, заспокойся! — роздратовано випалив Максим, кинувши на неї нервовий погляд. — Що ти одразу в паніці б'єшся? Якщо що, то міг би закричати.

Із зусиллям вгамувавши злість, Ксюша пішла до лісової стежки. Вона ще не зовсім вирішила, куди йти, коли помітила попереду знайому постать. Бадьорим кроком, наспівуючи під ніс якусь пісеньку, Денис прямував до друзів. У лівій руці він ніс футболку, рушник та гель для душу, а у правій — зв'язку з живою рибою. Ксюша ахнула і розвела руками. Як можна бути настільки безтурботним, коли ще вчора його ледь не вбив величезний птах, ще й дошкуляв дивний незнайомець? І про що він лише думав?

— Дене, тобі жити набридло? Якого біса ти пішов у ліс один? Ми домовилися бути обережними та триматися разом!

— Не будь занудою, крихітко. Дивись, що я до сніданку приніс, — усміхнувся Денис, підходячи до компанії та демонструючи ранковий улов. Він мав такий щасливий і задоволений вигляд, ніби вони тут всі на пікнік зібралися.

— Краса-то яка! — зрадів Боря і погладив живіт. — А я думав, що ми тут з голоду помремо.

— Який голод? Тут на кожному кроці їжа, — відповів Ден і поклав рибу біля багаття. Максим одразу ж почав її чистити.

— Шкода тільки, що заради харчів треба вбивати бідолашну, — сумно сказала Марина, підходячи ближче. Її погляд упав на оголений торс Дена, і дівчина залилася густою фарбою.

— Ой, а ти що, купався?

— Угу. І рибалив,— кивнув Ден, складаючи речі в рюкзак. Помітивши оцінюючий погляд блондинки, він нарешті додумався одягнути футболку.

«Треба ж! То вона стріляє очима на Макса, то витріщається на прес Дена. А як же чудовий, дорослий та турботливий Костя? Яка несправедливість!», — сумно подумала Ксюша. Вона твердо вирішила, що поговорить з Мариною по душам, щоб звернути її увагу на більш гідного хлопця. Злість на Дена поступово вщухла, і Ксюша вирішила простіше ставитися до життя.

Через півгодини підлітки вже дружно навертали сніданок та вели жваві розмови. Настрій у всіх був чудовим. Гучний сміх та дотепні жарти не вщухали. Здавалося, вони просто вибралися на природу і не бачили вчора нічого страшного.

— Слухайте! А давайте хоч познайомимося, чи що! Імена ми знаємо, але більше нічого, — запропонував енергійний Боря, набиваючи рота підсмаженими грибами. — Деякі з вас вже знайомі між собою, а ми з Костяном ще трохи соромимось.

— Тоді першим і починай, — відповів Максим, акуратно витираючи рот серветкою. Інші схвалили ідею ствердними кивками.

— Ну, що вам розповісти? Я Боря, мені скоро буде шістнадцять, і я люблю комп'ютери! У школі мене навіть називають комп'ютерним генієм. Я погано вчуся, але в цьому розуміюсь на всі сто. Ще я гурман — можу по смаку визначити, які інгредієнти та приправи у страві. Напевно, тому я такий товстий. Якщо вам відомо, як можна легко схуднути, я буду радий дізнатися цей секрет.

Інші доповнили розповідь Борі дружнім сміхом, дивуючись його щирій безпосередності. Ксюша отримувала справжнє задоволення від атмосфери, що панувала серед них. А також почала з цікавістю вивчати всіх зовні, ніби побачила вперше. Боря був маленького зросту і мав руде кучеряве волосся. Його кругле обличчя було всипане яскравим ластовинням, а маленькі світло-карі очі сяяли щирістю і добротою. Боря здавався активним і рухливим, незважаючи на кілька зайвих кілограмів. І хоч він виявив бажання схуднути, Ксюша зазначила, що невелика повнота йому навіть личить.

Наступним по колу заговорив Костя. Він трохи соромився великої компанії, і особливо, уважного погляду Марини, проте тримався шляхетно і стримано:

— Ім'я моє ви знаєте, а ось віком я трохи старший за вас буду. Мені вже вісімнадцять років, і я навчаюсь у медичному університеті на хірурга. Хочу рятувати людям життя. Люблю книги з біології та мистецтва. До життя ставлюсь серйозно, намагаюся добре вчитися та бути корисним суспільству. Медицина — це моє покликання, тому якщо щось турбуватиме, ви знаєте, до кого звернутися.

Безумовно, Костя відрізнявся не тільки розумом, а ще й мав благородні мотиви. Не дивно, чому вибір Флер упав на нього. Ніхто з присутніх не викликав у Ксюші такої пошани та захоплення. Костя був високого зросту і худорлявої статури. Шкіра у нього була глянцева, трохи бліда, з легкою юнацькою щетиною, що робило його помітно старшим за інших. Чорне коротке волосся віддавало синім відтінком і було ретельно зачесане назад. Обличчя вузьке, з подовженим підборіддям, високими вилицями і правильними витонченими рисами. Очі сірі, з ледь помітними зеленими прожилками. Костя був симпатичним молодим хлопцем, але трохи старомодні окуляри і мовчазний, задумливий вигляд робили його схожим на заучку ботана, але в найпривабливішому сенсі. Ксюша не сумнівалася, що кращої пари для наївної і мрійливої Марини не знайти.

Блондинка сиділа поруч із ним і, зрозумівши, що прийшла її черга, збентежилася і поправила золотисте, сплутане вітром волосся:

— Ой, ви так розумно говорите, а я навіть не знаю, з чого почати. Мені п'ятнадцять років, і я мрію стати моделлю чи актрисою.

— Хто б сумнівався, — вставив свої п'ять копійок Ден, за що був щедро нагороджений Ксюшею черговим потиличником.

— Я люблю все гарне та яскраве. Обожнюю читати романи про велике кохання, — продовжила розповідь сором'язлива Марина. — А ще в мене є собака, за якою я дуже сумую. Її звуть Міледі. Ми з сестричкою разом це ім'я вигадали і навіть зробили їй стрижку. Вона така кумедна!

Марина настільки захопилася розповіддю, що не помітила, як інші обмінялися посмішками. Вона була дуже гарною дівчиною з великими ясно-блакитними очима. Світле волосся спадало на плечі охайними кучерями і робило її схожою на казкову принцесу. Пухкі губки бантиком, трошки чарівного ластовиння на акуратному носику і довгі світлі вії. Лялькова зовнішність і мелодійний голосок створювали блондинці настільки безневинний і тендітний образ, що не вірилося, як її взагалі можна було вибрати охоронцем та відправити у цей світ. Тим не менш, Ксюша була впевнена, що знайти когось більш добрішого за Марину просто неможливо. Може саме ці якості стали вирішальними у виборі дівчини? Ден щось говорив про це, але Ксюша все одно не розуміла мотивацію Флер.

Далі була черга Максима. Він ретельно витирав взуття вже третьою серветкою і не відразу помітив, що прийшла його черга. Надмірна охайність і акуратність були в нього в крові. Інші вже встигли до цього звикнути.

— Не знаю, що саме вам цікаво. Мені сімнадцять років, добре вчуся, мрію стати знаменитим кулінаром та відкрити свою мережу ресторанів. Багато часу присвячую самовдосконаленню. Малюю, співаю, пишу вірші та прозу, захоплююсь спортом. Думаю, цієї невеликої розповіді буде цілком достатньо.

Ксюша глузливо посміхнулася, спостерігаючи, як демонстративно поправляє блондин воріт своєї біленької, ретельно випрасуваної сорочки. Для неї досі лишалося загадкою, як він навіть на природі примудряється виглядати так, ніби щойно вийшов із дорогого салону. Її завжди дратувало часом недоречне, навіть фанатичне бажання Максима виглядати на всі тисячу відсотків. Особливо, в їх не найкомфортніших і небезпечних умовах.

Максим був високого зросту, мав гарну поставу та ледь помітну жилясту худорлявість. Ось уже два роки він посилено займався в тренажерному залі, щоб набути м'язи і гарний прес, але поки що без видимих успіхів. У нього була рельєфна пропорційна фігура, але бажана маса набиралася дуже повільно. У всьому іншому Максим був неймовірним красенем, яких ще пошукати. Він мав рідкісну ангельську зовнішність, при погляді на яку у багатьох дівчат захоплювало подих: вузьке обличчя з красивими рисами, світле волосся, що спадало на високий лоб, пухкі губи та білосніжна голлівудська посмішка. Очі величезні, ясні, світло-зеленого кольору, які при яскравому освітленні віддавали бірюзою. В них можна було прочитати невловимий смуток, мрійливість і цілеспрямованість. Про таких кажуть — бездонні. Важко було підрахувати кількість жертв, що потонули в цих очах, і, мабуть, Макс і не думав припиняти поповнювати цей список.

Біля Максима сидів Денис і з величезним апетитом наминав рибу. Він був настільки захоплений цим заняттям, що не відразу помітив звернених до нього очей.

— Блін, ненавиджу ці пафосні розповіді про себе! Про те, як мрію підкорити світ, які у мене благородні цілі та бла-бла-бла… — Ден зневажливо скривився, змусивши Макса і Костю спантеличено перезирнутися. Ксюша взялася за голову. — Мені шістнадцять, люблю футбол, екстремальні види спорту та свободу. Відразу попереджаю — в мене дурний характер і до мене краще не підходити, коли я не в дусі.

— Просити його розповісти про себе — не найкраща ідея, — спробувала згладити Ксюша, кинувши на Дена вбивчий погляд. Хоча невже вона очікувала чогось іншого? Якби він адекватно представився, вона, швидше за все, подумала б, що з ним щось не так. — Насправді він не поганий хлопець, хоча часом поводиться, як повний придурок. Ден пише чудову музику, грає на гітарі і є капітаном футбольної команди. А ще він майстер з фехтування та карате, має кілька нагород у цій сфері. Будемо вчитися у нього самообороні, нам це стане тут у нагоді.

Ксюша знала, що багато речей Денис говорить не зі зла, але незнайомі люди можуть неправильно розцінити його слова. У школі він мав не найкращу репутацію і часто до дівчини доходили найбезглуздіші чутки. А оскільки Ден був її найкращим другом ще з дитинства, вона вважала своїм обов'язком не тільки його провчити, коли він неправий, але й вигородити, коли це необхідно.

Ден мав зріст вище середнього, добре складений, з досить непоганою для його віку фігурою. Хоча він не часто відвідував спортзал, природа його щедро обдарувала широкими плечима, міцними руками та рельєфним пресом. Ну і, звісно, різні види спорту зробили своє. Ден мав досить смагляву шкіру і темно-блакитні очі, які, здавалося, світилися зсередини, як дорогоцінне каміння. Це поєднання надавало йому особливого шарму і виділяло із сірої маси. Щоправда, рідкісний, майже не існуючий в природі відтінок, створював йому чимало проблем ще з дитинства. Незнайомі люди дивувалися такому кольору і ставили хлопчикові дурні некоректні питання. Дехто вважав його очі диявольськими і не соромився озвучувати ці думки вголос. Сам Ден вважав це скоріше за недолік і навіть пробував носити лінзи, які робили його карооким. Правда, пізніше кинув цю витівку і просто змирився.

Ксюша вважала, що скаржитися на зовнішність із його даними не дуже розумно. Ден мав гарне обличчя з правильними виразними рисами і ледь помітними ямочками на щоках. Темне густе волосся неслухняно стирчало в різні боки, спадало йому на очі і створювало на голові безладдя. Денис не конкурував із Максимом у зовнішності, оскільки його важко було назвати янголом. Але він був досить привабливим хлопцем, тому Максим вважав його своїм головним конкурентом. Незважаючи на всі дані, Ден закохувався і користувався увагою дівчат досить рідко. Здавалося, у нього інші пріоритети, а вся ця «романтика та сльози в цукрі» його швидше дратували, ніж викликали інтерес.

Коли черга дійшла до Ксюші, вона трохи розгубилася. Не хотілося виглядати банальною, але й вигадувати щось особливе було явно не доречно:

— Мені шістнадцять років, я обожнюю футбол та все, що з ним пов'язано. Крім нього люблю малювати, вивчати іноземні мови, ставити перед собою круті цілі та їх досягати. Мрію про те, щоб у спорті не існувало статі і до жінок ставилися так само, як і до чоловіків.

Останньому реченню Ксюша несвідомо надала більше емоцій. Це була головна проблема, яка викликала у ній бурю внутрішнього протесту. Активна, жвава, гостра на язичок — вона могла обійти будь-якого хлопця не лише у футболі, а й у вмінні за себе постояти. Зовнішній вигляд Ксюші також свідчив про те, що на звання милої красуні вона не претендує.

Невисока, худенька, у спортивному, але стильному, одязі вона вважалася «своєю» у компанії хлопців. Ксюша не любила підбори, сукні, розмови про косметику та інші жіночі брязкальця, вважаючи це тією ще дурістю. Довге чорне волосся завжди було зібране у високий хвіст або просто недбало стягнуте в тугий вузол. Риси обличчя, як здавалося Ксюші, у неї були приємні, миловидні, але впертий погляд великих карих очей надавав її образу нежіночу внутрішню силу. Це мало вплив на багатьох хлопців, і відсутністю шанувальників вона точно не страждала. Щоправда, звичку закохуватися у недалеких красенів Ксюша вважала своєю найбільшою слабкістю і мріяла її позбутися. Поки що без видимих успіхів.

Закінчивши прийняття їжі та знайомство, підлітки поринули у свої справи, воліючи не думати про щось погане. Ден із Максом пішли оглянути територію, Костя щось схвильовано розповідав Марині, а Боря, як і обіцяв, намагався знайти доступ до загадкового сайту.

Ксюша, скориставшись тимчасовою самотністю, розстелила ковдру у тіні дерев і взялася за книгу. Поки все було спокійно і випромінювало радість, добро і світло. Затишшя перед бурею? Тимчасовий спокій перед початком глобальних змін? Як би там не було, вона вирішила не зосереджуватись на тривожних думках.

Раптом за крок від себе Ксю побачила чорну записну книжку в гарній палітурці. Вона лежала поряд з речами Максима, і Ксюша впізнала в знахідці той самий загадковий щоденник. Скільки разів хлопець у нього щось записував, замріяно закотивши очі! Ксю силоміць стримала цікавість і намагалася знову поринути в читання. Щоправда, за кілька хвилин не витримала і потягнулася до щоденника. Вона лише краєм ока подивиться, і одразу ж поверне річ на місце. Одна секунда, не більше…

Проігнорувавши шепіт совісті та торкнувшись рукою прохолодної шорсткої поверхні, Ксюша відкрила зошит і завмерла від несподіванки. Серед списаних дрібним почерком сторінок лежала її фотографія. Ксюша завмерла на місці, як укопана, і на мить перестала дихати. Вона пам'ятала, коли її зробила — місяць тому на пікніку з друзями. Максим теж там був, а в ролі фотографа був Денис. Через кілька днів Ксюша забула про це, як і більшість випадкових фотосесій.

У голові кружляли нескінченні знаки питання, а серце прискорило ритм. Гучні швидкі удари віддавали луною у вухах, і Ксюша нервово стисла губи. Злякавшись спалитись на гарячому, вона з тривогою озирнулася на всі боки. Максима не було видно. Вони з Деном ще не повернулися. Ксюша не стала зводити себе зайвими підозрами і вирішила прочитати текст на сторінці, де було фото. Гостре почуття провини холодком пробігло вздовж хребта, але вона не зупинилася. Перед очима замиготіли акуратні маленькі літери, перетворюючись на шокуючий текст:

«Знову не міг заснути вночі. Мене долає втома від такого способу життя, який не приносить нічого — ні радості, ні задоволення, ні короткочасної насолоди. Я хочу забути її. Викреслити з голови та серця, як випадкову перехожу. Важко з кожним днем дивитися в ці карі очі і розуміти, що для неї я не більше, ніж друг кращого друга. Ну чому саме її образ знайшов притулок у моєму серці, думках та мріях? Чому вже кілька років я хворію тільки нею? Почуття кохання та ненависті змішалися в мені, а нескінченна боротьба перетворила на відчайдушного шукача нових відчуттів. Чогось, що змогло б витіснити її із серця. Ксюша… Це ім'я хвилює мене, змушуючи тремтіти від ейфорії та болю, туги та радості. Мені здається, я божеволію».

Від гарного чуттєвого тексту перехопило подих. Як у любовних романах — поетичні сплетіння слів і ціла палітра емоцій. Тільки от мозок Ксюші не розумів до кінця, що текст стосується її. Це, мабуть, якась дивна помилка.

— Цікаво? — Раптовий голос над головою змусив її стрепенутися та випустити щоденник. Сталося те, чого вона найбільше боялась.

— Вибач, я випадково. — Ксюша звела на Максима розгублені очі. Ніколи в житті вона не почувала себе так жахливо. Хотілося провалитися крізь землю і ніколи більше з ним не зустрічатися. Макс нахилився і підібрав зошит. Неприродна блідість на гарному обличчі виглядала лякаюче.

— Випадково прочитала мій щоденник? Яка ж ти... — Він не договорив. Світлі очі поблискували люттю. Ксюша завмерла на місці і сховала погляд.

— Я... я не знала, чесно. Я просто… — Вона ковтала слова і запиналася. Руки тремтіли, серце шалено калатало, а дихання заплуталось в легенях. Максим розвернувся і пішов кудись у ліс. Проводячи поглядом високу постать, Ксюша смикала в пальцях ремінець передавача і намагалася заспокоїтися. У голові панувало безладдя, у скронях віддавало тупим болем. І що це все означає? Максим закоханий у неї? Це, напевне, якась помилка. За всі роки їхнього знайомства Ксюша жодного разу не помітила нічого підозрілого. Та й постійна ворожість і холодок між ними ніколи не вщухали. Невже за своє життя вона так і не навчилася розумітися на людях?

Важко дихаючи і розглядаючи дрібні жовті квіти під ногами, Ксюша нудилася від незнайомих раніше почуттів. Повага і навіть симпатія до Максима змусили її миттю переосмислити життя. Треба ж! Вона завжди глузувала з мрійливості хлопця і випнутої напоказ глибини. Невже це не була маска? І тексти, які він старанно записував у щоденник, були не безглуздим набором філософських думок, а щирими почуттями? Невже вона була настільки сліпа?

Ксюша не знала, як вчинити. Піти за Максимом і з'ясувати ситуацію до кінця чи вдати, що нічого не сталося? Першого вона боялася, а друге було б несправедливо та безглуздо. Що ж робити з правдою, що раптово звалилася на голову?

— Ксю, у тебе випадково немає туші для вій? Скрізь шукаю її, але, скоріше за все, забула покласти в сумку. — Мелодійний голос Марини вмить змусив її повернутися в реальність. Дівчина, розчісуючи довгі золотисті кучері, з цікавістю дивилася на Ксюшу.

— Вибач. Я зазвичай не беру косметику у похід.

— Ось як… Але тобі не обов'язково, Ксю! Ти й так дуже красива! — щиро похвалила її Марина.

— Ти ще більше! — з усмішкою відзначила Ксюша. — Навіть наш Костя голову геть втратив. Очей з тебе не зводить.

— Про що це ти? — Марина залилася фарбою.

— Тільки не кажи, що не бачила, як він дивиться на тебе! Та й це трепетне ставлення, турбота та уважність! Він божеволіє від тебе.

— Правда? Костя має дуже добре серце. Але я трохи заплуталася, — тихо прошепотіла Марина і опустила очі. — Тим більше, тут є хлопці симпатичніші.

— Ти маєш на увазі Максима? — тихо спитала Ксюша і сама здригнулася від цього імені.

— Так. Він такий гарний, що очей не відвести! Але на мене зовсім не звертає уваги. Та й Денис також нічого такий. Колючий, звичайно, але привабливий. І очі в нього неземні — потонути можна. Ти постійно лупцюєш його, нещасного, але, схоже, у вас близькі стосунки.

— Це все в межах виховання, щоб поводився належним чином,— усміхнулася Ксюша, поглядаючи в ліс. — Він мені як брат, хто ж його виховувати буде, як не я? Як хлопець він мене взагалі не цікавить, повір. А ось тобі раджу придивитися до Кості. Він доросліший, розумніший і благородніший за цих двох разом узятих. Вибач, мені треба відійти.

Ксюша різко встала на ноги, кинувши тривожний погляд на дерева. Вона зрозуміла, що треба поговорити з Максимом віч-на-віч і якось прояснити ситуацію. Можна, звичайно, тікати від правди і вдавати, що нічого не трапилося, але чи це вихід? Тим більше, що відволіктися та заспокоїти нерви ніяк не виходить. Мозок не витримував різкого напливу інформації та почав поступово закипати. Вона має все з’ясувати.