Незважаючи на протест Ксюші йти на північ, саме вона виявилася тією, хто змусив друзів, що розлінилися після сніданку, не витрачати часу даремно та вирушати в дорогу. Ден спостерігав за її серйозним відношенням до справи і вкотре захоплювався її відповідальністю. Якщо вже йти в таку небезпечну подорож — то добре підготовленими, ґрунтовно зібраними й готовими до будь-яких подій.

Ксюша уважно подбала про те, щоб вони взяли з собою все необхідне, включаючи запас води та знайденої їжі, а також ретельно перевірила саморобну зброю. Ден пообіцяв їй, що не буде відволікатися на непотрібні деталі і йти з головою у власні роздуми. Здавалося, на них справді чекає щось грандіозне і досить небезпечне попереду. Як би там не було, Денис мав рішучий настрій дізнатися правду, тож повністю прислухався до подруги.

Велике червоне сонце ліниво виповзло з-за обрію, обіймаючи сонний різнокольоровий світ. Після квапливого сніданку та зборів, підлітки з новими силами рушили в дорогу. У повітрі стояла ранкова свіжість, на траві виблискували крапельки роси, а квіти починали розкривати свої чарівні голівки. Першу годину шляху вони крокували майже без розмов і з побоюванням вдивлялись удалечінь. Потім трохи заспокоїлись, розуміючи, що нічого страшного не відбувається.

На жаль, північний бік Комп'ютерної мережі Землі виявився менш сприятливим, ніж південний. Підліткам довелося спуститися по різкому схилу вниз і по камінню перейти через річку. Попереду розкинулися пагорби, що поросли маленькими гіллястими деревцями. Між ними вились вузькі пильні стежини, в яких можна було легко заплутатися. Квітів тут було небагато, зате величезна кількість співучих струмків повністю задовольнила потребу друзів у чистій прохолодній воді. Сонце піднялося вище. Спекотна задуха значно ускладнювала шлях. Дорога часто скочувалась донизу, а потім різко піднімалася вгору.

Друзі мужньо крокували за Деном, намагаючись не скаржитися на втому. Ближче до полудня пагорби залишилися позаду, а попереду розкинулися зелені, встелені квітами, долини. Ось тільки виглядали вони не настільки свіжими й прекрасними, як у південній частині. Значна кількість почала в'янути, а ті, які ще цвіли, мали досить неприємний аромат. Дерева тут взагалі не плодоносили, а якщо щось висіло на гілках, то виглядало не надто апетитно. Вгамувати голод довелося горіхами та фруктами, які вони прихопили з собою, бо дорогою нічого їстівного не знайшлося.

Спочатку позитивного настрою Марини вистачило ненадовго. Вона постійно скаржилася на біль у ногах та обпалену сонцем шкіру. Кості виявилося найважче за всіх. Мало того, що його власний рюкзак був досить немаленьким, так ще й довелося тягти величезну ношу білявки. Боря частенько відставав від інших, намагаючись вгамувати задишку. Потім жартував, що несе у своєму тілі більше ваги, ніж інші, тому йому приходиться важко. Денис не сумнівався, що після досить виснажливої і довгої дороги всі вони непогано схуднуть.

Ксюша та Максим трималися стійко. Щоправда, кілька разів подруга висловила Дену сумніви щодо обраного напряму. На її думку, чим далі вони йшли на північ, тим більше змінювалася природа, і аж ніяк не в кращий бік. Мало того, що вони не знайшли їжу, так ще й не зустріли жодної тварини. Навіть птахів було підозріло мало, а з комах — лише мухи, шершні, чорні бабки та інші не найприємніші на вигляд жуки. Денис був готовий багато на що заплющити очі, аби продовжити шлях і дізнатися більше.

Недовгі зупинки з перекусами допомагали маскувати втому. Вони перебували в дорозі вже вісім довгих годин, і незабаром треба буде шукати місце для ночівлі.

Спершу друзі думали зупинитися біля невеликого озера, але виявили на обраній галявині ціле кладовище із мертвих метеликів. Подумавши, що це поганий знак, вони вирішили продовжити пошуки у черговому лісі.

Сонце понуро рухалося до обрію, а ліс ставав темнішим і густішим. На відміну від залишених позаду кілометрів, тут було мало рослинності, лише похмурі невідомі дерева зі скривленими гілками, що росли донизу. Піднімаючись черговим схилом, друзі ледь не потерпіли від зграї великих чорних птахів, схожих на воронів. Вони вилетіли невідомо звідки — і з пронизливим криком налетіли на підлітків. Відбитися від них було досить легко, але пережите потрясіння погано позначилося на загальному настрої. Марина крадькома витирала сльози, Ксюша виглядала розгубленою, а хлопці, хоч і намагалися жартувати над тим, що сталося, але виглядали не надто веселими.

Ден ішов попереду, майже не озираючись. Він не хотів бачити втомлені незадоволені обличчя друзів, з кимось радитись і відступати від мети. Ксюша кілька разів намагалася з ним зрівнятися, але хлопець навмисно йшов уперед. Він бачив, як Максим намагався наблизитися до дівчини, а вона, соромлячись його присутності, непомітно тікала до Дена. Коли це сталося знову, він не витримав.

— Ксю, може, досить вже грати у кішки-мишки?

— Ти про що?

— Сама знаєш. Макс намагається бути ближче, а ти від нього весь час втікаєш.

— Та ну, — зніяковіла вона, озирнувшись. — З якого часу ти став таким уважним?

— Я теж не сліпий. Він тобі хоч трохи подобається?

— Чого ти причепився до мене? Є інші теми для розмови.

— Подобається чи ні? — Ден сам здивувався своїй наполегливості. Її відповідь здавалася надзвичайно важливою.

— Не знаю, — знизала плечима Ксюша. — Я ніколи не дивилася на нього в такому розумінні.

— То подивись! Він у твоєму смаку. Високий красень-блондин, романтик з чуттєвою душею. Пише вірші, старанно вчиться, хороший у спорті та й взагалі крутий хлопець. Чого тобі ще треба? — роздратовано випалив він. Спрацювало якесь почуття обов'язку перед Максом, яке він уперто ігнорував весь час. Ось тільки всередині чомусь стало похмуро і бридко, ніби там завелися комахи.

— Вгамуйся, бісів звідник! — Ксюша розлютилася і спеціально наступила йому на ногу. Її темні очі метали блискавки, щоки горіли, й, здавалося, ще одне слово, і він полетить до хмар. Чому вона так розлютилася?

«І все-таки, дівчата — дивні створіння, — промайнуло у нього в голові. — Спочатку вони скаржаться, що ти не розповів їм про почуття кращого друга, а коли виявляєш участь — готові рознести тебе до біса. І де логіка?»

— Замість того, щоб щось радити, краще б сам сходив на побачення. Пора б уже, зрештою.

— Я ходив нещодавно. Теж мені подвиг. — Денис почухав за вухом і знизав плечима.

— Що? — У Ксюші відвисла щелепа. — Це коли?

— Два дні тому, коли до табору приїхав. Після першого нашого матчу до мене підійшла якась красуня та запросила на побачення. Як там її ... — Ден задумався, — Стелла, по-моєму ...

— І що? — Подруга дивилася на нього так, наче від відповіді залежало чиєсь життя. Ден навіть трохи зніяковів.

— Ну що... Купив віник, накрив галявину біля озера. Вона продзижчала мені вуха про найкращу фірму косметики, і про те, як вирощувати квіти в домашніх умовах. Після першої години я сказав, що маю термінову справу і дав драпака якнайдалі. Нудьга страшенна, ці побачення.

— Дурненький ти! — щиро розсміялася Ксюша. — Зовсім ще дитина. Нічого у житті не розумієш. Іноді я дивуюся, як такий балда, як ти, здатний написати таку чуттєву музику.

— Музика — це інше. Це навколишній світ у звуках. Деталі, яким не надаєш значення. Це те, що відчуваєш. — Подумами Денис полетів до своєї гітари. Жаль, що в його рюкзаку не знайшлося місця для улюбленого інструменту. Увечері біля багаття вона була б дуже доречною й допомагала їм відволіктися від тривожних думок.

Люди, які знали його досить довго, не розуміли, звідки у хулігана зі стажем таке романтичне захоплення. Музика для нього була своєрідною віддушиною, де він виливав усе, що точило зсередини. Незважаючи на гарний будинок, достаток і любов прийомних батьків, він почував себе чужинцем у власному житті, ніби знаходився не там, де потрібно. А ще сум за якоюсь формальною кровною спорідненістю та нав'язливими думками про долю справжніх батьків. Він нікому ніколи не говорив про власні переживання, але музика, написана в моменти смутку, зберігала все.

— Іноді мені здається, що я тебе зовсім не знаю. — Ксюша спрямувала на нього довгий пронизливий погляд. Липке, докучливе почуття провини вмить різнуло по серцю. Денис поспішив відвести очі. Вона має рацію, як завжди... Навіть у цьому несвідомому спостереженні.

Озирнувшись, Ден помітив, що Макс, крокуючи недалеко від них, помітно похнюпився і розлютився. І як з нею спілкуватися тепер, якщо будь-який їх звичний контакт викликає в друга ревнощі та злість?

Раптом Денис відчув щось дивне. Якесь темне хвилююче почуття затремтіло в грудях, через що шкіра вкрилася сиротами. В одну мить стало страшно, ніби щось похмуре, невідоме й зловісне проникло у свідомість і почало кликати за собою. Денис зупинився.

— Щось трапилося? — затурбувалася Ксюша. Він напружено дивився перед собою. Ліс перетворився на хащі й тепер виглядав відверто лякаюче. Попереду виднівся кам'янистий пагорб, встелений маленькими сірими квітами. Він виріс якось несподівано та перегородив дорогу.

— Ось і чудово! — голосно повідомив Макс, помітивши перешкоду. — Це знак, що треба нарешті закінчити сьогоднішню подорож і добре відпочити. Тут, звичайно, не найприємніше місце, але я так втомився, що готовий заночувати прямо біля цього пагорба.

— З глузду з'їхав, — злякався Боря і зробив страшні очі. — У мене відчуття, що цей ліс належить демонам. Якось моторошно довкола, атмосфера зловісна...

— Годі тобі! Страшилок передивився, чи що?

— Квіти сірого кольору. Вам не здається це дивним? — тихо спитав Ден. Почула його лише Ксюша.

— Після тисячі мертвих метеликів, квітів із запахом гниття та зграї божевільних птахів не думаю, що сірі квіти мають нас лякати. — Ксюша з побоюванням озирнулася і обняла себе за плечі, ніби намагаючись приховати тремтіння.

— Я перевірю. Зачекайте тут.

Ден обережно підійшов до пагорба та зірвав кілька квіток. Чорні, майже висохлі стеблинки та сірі пелюстки, які мали різкий трупний запах. Було в них якесь приховане зло. Що за чортівня така? Відкинувши сумніви, Денис заліз на пагорб і, опинившись зверху, з побоюванням підняв очі. Те, що він побачив з іншого боку, змусило волосся стати дибки.

На чорній, вологій землі не росло жодної зеленої стеблинки. Величезні сухі дерева тягнули вгору криві вигнуті ручища. Здавалося, вони готові розламатися від найменшого подиху вітру. Мертве царство огортав неприємний липкий туман незрозумілого походження. Навіть небо тут було іншим — темним, низьким, якогось гидкого неприродного кольору. Ден підняв голову і помітив чітку грань на небесному покривалі, за яку не виходило сонячне світло. Навколо стояла фіолетова напівтемрява, яка виїдала очі й наганяла жах. Наче над лісом повисла аура невидимого зла. А ще тиша — така ж мертва й зловісна, як і оточуюча атмосфера. То справді був зовсім інший світ. Зелений райський сад, що ряснів життя, сонцем і квітами — залишився позаду. За пагорбом усе було просякнуте смертю.

— Йдіть сюди! Швидше! — закричав Ден, не в силах себе контролювати. Побачений світ шокував його до глибини душі. Серце завмерло і провалилося кудись униз. По шкірі гострими кольками пробіг жах. Мертвий ліс із його кошмарів… Він справді існує.

На інших зловісний пейзаж справив не менше враження. Марина навіть зомліла від переляку. Інші в паніці позадкували.

— Що це? Звідки? — чужим голосом прошепотів Костя, намагаючись привести білявку до тями. — Що тут сталося?

— Таке відчуття, що це місце прокляли, — тихо помітила Ксюша й сховалась за спину Дена.

— Швидше за все, це і є те, що ми шукали — закрита територія,— хриплим голосом відзначив Максим.

— Якось не дуже мені хочеться туди йти, — благаюче озвався Боря.

— Це моторошно. Побачити свої кошмари наяву, — прошепотів Ден на вухо Ксюші. — Я до останнього сподівався, що це місце лише плід моєї уяви. Різниця лише в тому, що уві сні я бачив його вночі.

— Ти певен, що це саме той ліс, який тобі снився?

— Впевнений. Я знайшов те, що шукав.

— Марині погано. Вона зазнала найсильнішого стресу. Ми ж не йтимемо туди, Дене? — Костя вичікувально дивився йому в очі й виглядав не на жарт схвильованим.

— Ні, це зроблю тільки я.

— Ти збожеволів? Тут немає життя. Жодної травинки, комахи, птаха — нічого! Можливо, на лісі лежить якесь прокляття — невидима сила, яка вбила все живе? Може тому нам заборонили пхати сюди носа? — Ксюша благаюче вчепилася йому в рукав. Вона, звичайно, здогадувалася, що зупинити Дена буде важко.

— Вона має рацію. — Макс ступив ближче, намагаючись зберігати спокій. — Я, звичайно, сам хочу дізнатися, що таїть у собі це місце. Але погодься, чувак, йти туди непідготовленим, ще й увечері — це верх абсурду! Я, як і раніше, хочу надерти сраку якійсь тварюці, але в цьому місці не схоже, щоб хоч щось водилося. Воно ніби отруєне. Я б спочатку обійшов навколишню територію, оцінив обстановку і тільки тоді...

— Пробач, — перебив Ден. — Але я не можу більше чекати. Це місце довгий час переслідувало мене у кошмарах. Я повинен у всьому розібратися. Я нікого не змушую йти за мною. Не хочу, щоб хтось постраждав. Але я не піду далеко, обіцяю. Метрів сто чи двісті, що озирнутися, і зрозуміти, що там до чого. Просто зачекайте на мене тут, я швидко...

Він не став чекати, поки друзі накинуться на нього з обуреннями та проханнями зупинитися. Стиснувши в руці загострену палицю, Ден поспішно спустився вниз і пішов уперед, не озираючись.

Мертва тиша порушилася приглушеною луною його власних кроків. Взуття потопало в рихлій землі, ніздрі забивав їдкий запах гниття. Ден ішов уперед, намагаючись відігнати страшні думки. Він хотів відійти якнайдалі, щоб не відчути бажання повернутися до друзів й забути про існування цього місця. Ден повинен подивитися в очі власному страхові. Можливо, тоді він відчуває полегшення і його нічні жахи, нарешті, відступлять?

— Дене, зачекай! — пролунав за спиною голос Ксюші. Звичайно, він був радий, що його не кинули в цій пригоді, але все ж таки бути відповідальними за чужі життя не хотілося. Озирнувшись, він зрозумів, що не тільки Ксюша та Максим вирішили йому скласти компанію, а й усі інші. Навіть Марина, схопившись за руку Кості, хоч і ледве стримувала тремтіння, але більше не плакала й тримала палицю попереду себе.

— Ти, звичайно, ще той самогубець і майстер влипати в неприємності, друже,— без злості сказав Максим, підходячи ближче. — Але яка б муха тебе не вкусила, ми будемо поряд. Друзі, все-таки...

Ксюша кивнула на знак згоди, хоч і виглядала насупленою. Боря поплескав його по плечу. Навіть Костя, який спочатку був налаштований проти, підбадьорливо посміхнувся. Всередині у Дена потеплішало. Він не один. Поруч знаходяться люди, які готові ризикувати власним життям, щоб його підтримати.

— Дякую, ви справжні друзі. Пройдемо недалеко, а коли почне темніти, повернемося. — Ден вдячно посміхнувся. Страх відступив, і він почував себе впевненіше.

Зібравшись із силами, підлітки рушили в дорогу. Здавалося, вони були єдиними живими істотами в цьому похмурому місці. Тиша відчутно тиснула на психіку. Дерева зрідка рипіли під тиском затхлого повітря. Туман був схожим на каламутний сигаретний дим, а час ніби зник зовсім. Над головою подекуди пропливали чорні згустки хмар, які, здавалося, діставали верхівок дерев. Важке повітря з дивними неприродними запахами застрявало в легенях і викликало нудоту. Це був не просто сухий ліс без жодного проблиску життя, а справжнісіньке мертве царство кошмарів з гнітючою енергетикою. Друзі боялися дихати, покірно слідуючи за Деном.

Раптом Ксюша скрикнула, і її голос луною відгукнувся в найвіддаленіших куточках. Відчувши приплив страху, Денис різко обернувся.

— Що трапилося?

— Та-а-м. Кі-і-істки.. — заїкаючись, простягла вона. Максим узяв дівчину за плечі, намагаючись заспокоїти, але вона відштовхнула його. Ден насторожено подивився у вказане місце і завмер. За кілька кроків від них у невеликому яру лежав людський скелет, присипаний землею. Старі кістки і ледь видимі ознаки верхнього одягу говорили про те, що смерть настала давно. Швидше за все, ця людина померла приблизно в той самий час, що й Кайла.

— Колись тут були люди, — майже пошепки сказав Ден. До горла підступила нудота. — Але… щось сталося...

— Що могло статися? Вбивство, напад чудовиська, прокляття? Що? — Максим ніби не до нього звертався. Марина була на межі нервового зриву, а Боря приріс до землі, як укопаний. Навіть стриманий Костя на кілька хвилин забув про білявку, приголомшено схопившись за голову.

Ден не знав, що відповісти. Він боявся зізнатися собі, що здогадувався, що сталося. Імовірність реальної історії снів вселяла в нього жах, але він продовжував наполегливо відганяти ці думки.

Поки друзі намагалися прийти до тями, він обійшов навколо скелета в пошуках хоч якихось підказок. Раптом погляд упав на сірий виступаючий камінь трохи далі. Вгамувавши приступ страху, Денис підійшов до нього ближче й присів. На гладкій, вологій від туману поверхні виднівся ледь помітний напис: «Закрита зона, прохід заборонено». Внизу проглядався текст, наполовину стертий від часу. Ден зробив спробу хоча б щось розібрати: «Геноцид — це кара ... Гидота в очах ... Паразити повинні ... Людина не ...» Останнє, на жаль(або на щастя), було складно розгледіти.

Від тексту віяло загрозою. Ден відступив назад, не знаючи, як реагувати. Піднявши очі, він побачив хрести, що поринали в густий туман. Усередині щось вибухнуло і гарячими уламками пропалило нутрощі. Це був цвинтар з його снів.

— Ден, що там? — луною прозвучав голос Макса.

— Я зараз. Одну хвилинку. — Ден важко підвівся на ватні ноги. Його охопив якийсь дивний ступор. Думки змішалися в один потік й вихром кружляли в голові. Здавалося, він взагалі забув, як думати. Підійшовши до перших могил, Денис швидко пробігся поглядом по написах. Це були люди різних статей та віку, яких об'єднував загальний рік смерті — 1984-й. Місяці та дні відрізнялися. Хтось помер раніше, комусь пощастило прожити довше на тиждень-місяць.

— Кладовище, — пролунав тихий голос за спиною. Ксюша завмерла від жаху, не в силах відвести погляду від могил.

— Я хотів вірити, що це все було неправдою. — Денис протяжно зітхнув. — Але тепер безглуздо заперечувати...

— Благаю, давай повернемося.

— Так. З мене теж вистачить. Потрібно переварити інформацію. — Він підвівся і дбайливо торкнувся її руки. — Повертаємось.

— Гей, Дене! Я помітив щось дивне, — знову гукнув Макс. — Підійди-но сюди…

Товариш виглядав блідим та спокійним. Лише ледь чутне тремтіння в голосі і кілька крапель холодного поту на лобі видавали його справжні почуття. Денис подумки захопився його самовладанням. Йому цього зараз явно не вистачало. Усередині вирував вулкан емоцій, що ризикував вирватися назовні в будь-яку мить.

— Поглянь туди, — вказав Максим на протилежний бік цвинтаря. Зливаючись із чорними стовбурами дерев, із землі стирчав іржавий стовп із дорожнім покажчиком. Звичайно! Як він міг забути? Ден нервово посміхнувся, згадавши деталі сну. Крізь мутний туман просвічувалась табличка з уже знайомим написом: «Власність Джона Райлі». Викресленого вугіллям «Дому втрачених ілюзій» не було. Що ж, і на тому спасибі.

Ксюша сильніше стиснула його руку і прошепотіла:

— Якщо правильно пам'ятаю, Джон Райлі це…

— Правильно, — не дослухавши, перебив Ден, — засновник Комп'ютерної мережі та Інтернету.

— Господи, врятуй і збережи, — тремтячим від жаху голосом прошепотів Боря. — Подивіться вперед. Ви бачите теж саме?

Усі миттю підвели голови. На кілька секунд запанувала цілковита тиша. Вдалині, повільно виходячи з пливучого туману, з'явилися високі темні постаті. Чорні довгі плащі колихалися від легкого вітру, капюшони приховували обличчя. Ці істоти здавалися вищими за звичайних людей і рухалися синхронно, не видаючи жодного звуку. Вони відрізнялися від загадкового незнайомця в чорному, з яким говорив Ден нещодавно. Той був реальною особистістю, а ці здавалися штучними і були схожі на привидів, що, втім, не робило їх менш лякаючими.

— Біжимо! — закричав Денис. Обмірковувати подальші дії не було часу. Єдиний вихід — руки в ноги й подалі звідси.

Підлітки кинулися тікати. Вони мчали так, як ніколи у своєму житті. Навіть Марина не зомлівала від шоку і не заливалася сльозами, а бігла попереду всіх. То була дистанція на життя. Один неправильний крок означав лише одне — кінець. Ден свідомо біг останнім. У тому, що друзі потрапили в біду — винен тільки він. Денис був готовий принести себе в жертву, аби нікого іншого не схопили.

Підлітки припустилися серйозної помилки — не зняли рюкзаків, перш ніж вирушити до лісу. Вони обтяжували біг, а скинути їх з плечей зараз означало зволікання, яке могло б коштувати життя. Повернути голову ніхто не наважувався. Ден і так відчував, що в спину дихає незнайоме зло. Коли раптово ноги відірвалися від землі, а тіло рвонуло назад, він навіть не закричав. Страх змінився холодним усвідомленням, що його, мабуть, скоро вб'ють. Коли навколо шиї обвилося щось холодне і тверде, а можливість дихати була відібрана, він відчув ні з чим незрівнянний жаль. Він заплатить за правду власним життям, але не дізнається, яке має до всього відношення.