Ксюша повернулася за кілька хвилин до їхнього спільного причалу з заявою, що знайшла дивну хатину неподалік. Це не було несподіваною звісткою, враховуючи їхню нещодавню знахідку висаджених плантацій, але все одно викликало загальний резонанс. Друзі забули навіть про їжу, вирішивши спочатку відвідати будинок і з'ясувати, чи мешкають там люди.

Ден не міг не звернути увагу на очі Ксюші, коли вона повернулася. Мало того, що на нього вона цілеспрямовано не дивилася, так ще й виглядала дуже засмученою та заплаканою. Денис же був надто злий і ображений на неї, щоб поцікавитися, що трапилося. Ймовірно, якесь непорозуміння з Максом чи просто нервове виснаження. Те, що причиною її настрою може бути він сам та їхня нещодавня розмова — Денис навіть думки не припускав. Вона ж ясно дала зрозуміти, що його компанія їй зараз у тягар. Максим добре постарався, щоб його думки та почуття вона почала ставити понад усе. Напевно, у стосунках так і має бути. Кохання у всіх завжди на першому місці, на відміну від звичайнісінької дружби. Йому потрібно просто змиритись.

Ден розумів її вчинок розумом, і навіть намагався переконати себе, що причин для розчарування немає. Так, напевно б, вчинила будь-яка людина, що перебуває у стосунках. Але щоб не говорив йому здоровий глузд — серце все одно чинило опір. Варто було йому подивитися на подругу, як дивна, гнітюча важкість розтікалася у грудях, немов бридка, тягуча смола.

Дивно... Він очікував, що незабаром прийме стосунки цих двох, і все буде, як і раніше. Але натомість — руйнувався зсередини по цеглинках та перетворювався на пил, залягаючи на дно. Його ревнощі зростали в геометричній прогресії, а млосний непереборний внутрішній біль тільки посилювався та не відпускав його ні на секунду. Хоча навряд чи варто звинувачувати у цьому Ксюшу. У його житті все почало ламатися ще після зустрічі зі справжньою матір'ю. Після жорстокої правди, яка досі не вкладалася в голові. Після усвідомлення, хто він такий, і чому його хотіли позбутися. Так, напевно, й мало статися, враховуючи обставини, в яких вони опинилися. Його депресія — це суто особиста проблема, в якій не варто звинувачувати інших. І це точно не привід ображатися на подругу через те, що вона, нарешті, знайшла хоч якесь щастя у стосунках. Та й взагалі — хіба йому не повинно бути все одно? Адже він напівкровка, все-таки... Ден уперто труснув головою, намагаючись прогнати нав'язливі почуття.

Зібравши речі, підлітки слухняно попрямували за Ксюшею, яка чомусь почала сумніватися у правильності цього рішення. З її слів, це цілком могла бути чергова пастка. Але оскільки вони прийшли на схід за велінням Флер — безглуздо було списувати все на випадковість.

Тиша навколо заспокоювала, вологий туман поступово розсіювався, а перші промені сонця додавали фарб у нещодавню темряву. Раптом перед очима виросла перешкода з маленьким вікном посередині. Ден здивовано посвітив ліхтариком перед собою і виявив стару хатину. Маленькі напіввідчинені двері, дах із сухої трави та гілок, пошарпані штори за крихітним віконцем... Будиночок не виглядав страшним чи лякаючим, а навпаки, вселяв почуття спокою.

— Що ж, здається, прийшли, — простягнув Максим, першим порушивши тишу.

— У вікні слабке освітлення. Думаю, варто постукати. Якщо що, тримайте палиці перед собою. Ми не знаємо, наскільки привітним може виявитись прийом, — кинув Ден іншим, і, ступивши на маленьку сходинку, тихенько постукав. Йому ніхто не відповів.

— Будь обережний. Раптом звідти вискочить якась Яга і затягне тебе всередину, — пошепки порадив Боря, з побоюванням заглядаючи у вікно.

Ден передихнув і обережно штовхнув двері. Те, що він побачив усередині приємно здивувало. Біля вікна стояв маленький столик, на якому красувалася ваза зі свіжими маками. Поруч із глиняним старим глечиком з водою потріскувала запалена свічка. Напроти — акуратно прибране ліжко з вишитим вручну покривалом. У стіні розташовувалась пічка з виблискуючим вугіллям та підвішеною зверху каструлею з чимось киплячим усередині. По смачному рибному аромату було не складно здогадатися, що вариться уха. Підлогу вкривав пухнастий килим, пошитий зі шкіри якоїсь тварини. Так і хотілося прилягти на нього та провалитися в сон.

Ден кивком голови запросив друзів заглянути всередину.

— Вау, як мило, — відповіла Еріка, яка перша зробила крок на сходинку і, ніби випадково обійнявши Дена за талію, окинула поглядом нутрощі будинку. — А ви випадково не читали казку «Гензель і Гретель» у дитинстві?

— Знайшла, про що згадати, — буркнув Максим. — Нас багато, а живе тут, мабуть, хтось один. Чого боятися?

Недбало відштовхнувши Дена та Еріку, він першим відчинив двері і сміливо зайшов усередину.

— Ви там до землі приросли, чи що? Заходьте, — рішуче сказав він, по-свійському привідкривши кришку на каструлі. — Тут риба вариться, а не людські рештки, тож можете видихнути.

Недовго думаючи, до нього приєдналися й інші, вирішивши дочекатися господарів усередині. Правда, в тісній єдиній кімнатці вони ледве помістилися, сівши на теплий, приємний на дотик килим. Почуття спокою та умиротворення непомітно огорнуло кожного, відігнавши всі тривоги геть. Вони ніби прийшли додому.

За десять хвилин двері глухо рипнули. Друзі одразу ж підскочили і насторожено витріщилися на двері. На превеликий подив, на порозі вони побачили не змучену життям стареньку, і не літнього лісника зі здобиччю. До будинку увійшла молода дівчина в пошарпаній коричневій сукні і з кошиком у руці. На вигляд їй було трохи більше двадцяти років. Довге каштанове волосся було заплетене в косу, а голову покривала така ж зношена чорна хустка. Побачивши підлітків, вона ахнула і впала на коліна, впустивши кошик з овочами.

— Господи, як довго я вас чекала!

Її очі світилися від щастя, а руки тремтіли. Уважно оглянувши кожного, дівчина зупинила пильний погляд на Денові. Зробивши глибокий вдих, вона простягла до нього руку і прошепотіла:

— Особливо тебе, повелителю.

Тиша вмить заповнила хатину важкою підозрілою аурою, змусивши Дена втиснутись у підлогу. Нудота підповзла до горла і миттю перекрила кисень. Ось тобі й довгоочікувана новина! Хоча хіба він сподівався почути щось інше? Те, що повелителем являється він, стало відомо ще під час першої розмови з Флер. Потім десятки разючих і точних збігів тільки підкріплювали й так очевидну здогадку.

— Значить, це все ж таки я? — приречено уточнив Ден, намагаючись зберігати спокій. Обличчя викривила якась дивна посмішка, від чого його стриманість, скоріше за все, виглядала вкрай награно.

— Саме так, — підтвердила незнайомка, не зводячи з нього колючого вивчаючого погляду. — Спочатку я сумнівалася, що впізнаю тебе, але тепер розумію, що підстав для цього не було. Ти справді схожий… на нього.

Останні слова далися дівчині нелегко. На мить у її погляді майнули перелякані іскорки, які вона одразу ж спробувала приховати.

— Схожий на кого? — Голос Дена зрадливо затремтів. Звичайно ж, він передбачав відповідь.

— На свого батька. — «Чорт забирай! Вірогідніше нікуди!»

І знову ця нестерпна жорстока тиша. Ден голосно кашлянув, щоб послабити загальну напругу. І звідки це сором'язливе почуття провини? Друзі не зводили з нього здивованих очей. Може, у нього параноя, що він бачить у них звинувачення?

— Зачекайте! — вигукнув Максим, кинувши на Еріку обурений погляд. — Виходить, це нахабне руде стерво нас взагалі ніяк не стосується? Якого біса нас тоді відправили до табору, якщо повелитель завжди був поруч? Навіщо ми взагалі витрачали час на пошуки, якщо ви його так просто впізнали?

— Я чекала на подібне запитання. — Дівчина понизила голос і натягнуто посміхнулася. — Насправді, особистість повелителя була відома ще задовго до його народження. Це знала не тільки я, а й наші головні вороги — горяни. А Флер, яка давала вам вказівки — це штучний інтелект — творіння мого батька. У Комп'ютерній мережі вона має чималу силу, але самостійно приймати рішення не може. Флер підпорядковувалась моїм вказівкам, відправивши вас назад на Землю. Так наказало пророцтво. Алан повинен був знайти Еріку. Ця дівчина дуже вплине на його долю. Як — поки що не відомо.

— Отже, саме вас ми повинні були знайти на сході? — сумно перепитала Ксюша. Її обличчя спохмурніло, а блиск в очах потух.

— Так, — кивнула незнайомка. — Рада, що ніхто з вас не постраждав. Ліс, звідки ви прийшли — особливо небезпечний. Там багато хижаків. Переміщення завжди відбувається хаотично, тому я не могла вплинути на місце, коли вас переносить сюди. Та й я не можу сама переміщатися, як і будь-які інші люди, які не володіють силою енергії. Це підвладне лише найсильнішим горянам.

— Щось надто багато їм підвладне, як я подивлюся. Ще скажіть, що весь цей клятий паралельний світ вони й створили,— недбало кинув Ден, нервово здмухнувши пасмо волосся з чола.

— Не можу сказати, що це правда, але в твоїх словах є певний сенс. Цей світ є певним покаранням для нас, як і темний кристал та твоє існування. — Незнайомка говорила без зневаги та ненависті, але в її очах не було й натяку на щось тепле.

— Це я і так уже зрозумів. Можливо, знаєте Ореста та Офелію — напівкровок, що хотіли мене прикінчити? Вони поділяли вашу думку. Може, й ви замислили щось подібне? — Ден криво посміхнувся та звузив очі. Чого вже ходити доокола!

— Ні, я не з тих божевільних, що йдуть проти системи — занадто стара для цього. — Вона похитала головою зовсім як столітня бабуся, незважаючи на юний зовнішній вигляд. Втім, всі її звички говорили про те, що вона набагато старша, ніж здається. Навіть очі дівчини були настільки згаслі, ніби їй саме життя стало в тягар. — А тих, хто хотів позбавити тебе життя, я не можу знати, хоч і розумію їхній мотив. Мені не цікаво, що відбувається на Землі. Єдине, чого я прагнула — дожити до червоної ночі. Мені, якщо чесно, вже байдуже, яким буде результат. Хочеться визначеності.

— Може, досить говорити загадками? Що за червона ніч? Хто ви така і навіщо нам потрібно було вас знайти? — обурилася Ксюша, якій як і Дену, вже не терпілося перейти до головного.

— Що ж, ти маєш рацію, дівчинко, треба про все по порядку. Спершу хочу представитися. Мене звуть Жаклін Райлі. Я старша дочка Джона Райлі — засновника інтернету. Насправді мені вже за сімдесят, але старість не владна над моїм тілом, поки я тут. У цьому світі повністю порушено закони земного часу. Перебуваючи в Комп'ютерній мережі, можна жити вічно, тому що тіло не піддається старінню, але може померти від хвороби чи нещасного випадку. Довгота моїх днів вже давно перевищила тисячоліття, хоча за земними мірками я перебуваю тут лише п'ятдесят років.

— Усього п'ятдесят! Це ж цілісіньке життя! — вигукнула Еріка, прикривши рот долонею. Інші поділяли її подив.

— У моєму випадку — це вічність, — важко зітхнула Жаклін. — Вічність, серед яких тридцять п'ять років земного часу абсолютної самотності. Вічність, як раю, так і пекла. Я мушу вам багато розповісти, але спершу дещо покажу.

Вона зробила довгу паузу, спрямувавши неживий погляд у порожнечу. Потім стала на ноги і підійшла до ліжка. Піднявши поділ покривала, Жаклін ковзнула туди рукою і дістала товстенну книжку. Змахнувши пилюку з чорної ребристої обкладинки, вона поклала її на коліна.

— Я розповім вам усе по порядку, — сказала вона, не відриваючи очей від знахідки. — Інформації багато, тож прошу вас набратися терпіння. Я надто довго чекала на цей момент.

Плавним обережним рухом Жаклін відкрила книгу. Пожовклі від часу сторінки були списані незнайомими кострубатими літерами. Швидше за все, це була мова, яка давно застаріла і перестала вживатися. Ден відчув легке хвилювання.

— Це книга пророцтв, про яку вам розповідала Флер. Якось наприкінці вісімнадцятого століття її знайшов один відомий археолог під час чергових розкопок, — почала Жаклін, перегортаючи важкі грубі сторінки. — Вона написана стародавньою грецькою мовою, яка не вживалася вже кілька століть. Книга стала важливою історичною знахідкою, яка до того ж вважалася магічною, адже її останні сторінки оновлювалися самостійно, без будь-якого втручання ззовні. В основному це були докладні пророцтва про майбутнє, які попереджали про важливі події у світі, і збувалися в точності.

На початку ХХ століття пророцтва почали оновлюватися частіше, передвіщаючи значний науковий прогрес. Масштабні відкриття також спричиняли низку проблем. Матінка природа відмовлялася миритися з такими різкими змінами і почала протестувати. Зростання технологій та будівництва завдало чималої шкоди клімату та привернуло підвищену увагу інопланетних гостей, про існування яких раніше навіть не здогадувалися. Але найбільший протест Земля надала відкриттю інтернету та системі передачі інформації. Коли він набув чинності, наша планета збунтувалася, створивши цей цифровий паралельний світ, через який горяни знайшли лазівку до всіх наших даних. У той же день був створений темний кристал, що вміщає неймовірну кількість інформації, яка мала таку силу, що могла в одну мить стерти весь людський рід з лиця Землі. Природа помстилася людям, створивши кристал. Він зробив нашу планету вразливою та доступною для інопланетних істот. Щоправда, заволодіти ним і використати в своїх цілях не міг ніхто — ні земляни, ні горяни.

Представники Горана хотіли заволодіти Землю, аргументуючи це тим, що вони будуть краще з нею співіснувати. Мовляв, завдяки силі енергії вони зможуть створити найкращі умови для її мешканців і не нашкодити при цьому природі. А оскільки жителі Землі почали цілеспрямовано її знищувати, наша планета сама створила умови, завдяки яким все вирішитися не через війну двох планет, що мало б дуже руйнівні і кровопролитні наслідки, а завдяки одній людині, яка стане повелителем кристала.

— Дурня якась, — обурився Ден, слухаючи монолог Жаклін. — Як одна людина, ще й підліток, може брати на себе таку відповідальність? Маячня це все, не інакше.

— Ти не звичайний підліток, Алан. І ціль твого існування полягає не в звичайному людському житті, як у всіх. Ти був спеціально народжений для цієї місії. На жаль, це єдиний варіант уникнути кровопролитної війни, яка може завдати величезної шкоди не тільки Землі, але й всьому Всесвіту. Та й це був наказ пророцтва. Ми не можемо чинити йому опір.

— В такому разі я підтримую Ореста, який вважав пророцтва недоцільними. Хто взагалі сказав, що їх треба слухати? — Ден зневажливо глянув на книгу. — Спаліть їх — і проблема вирішиться. А я відмовлюсь бути повелителем кристала.

— Тихіше! Адже ти обраний цим пророцтвом! Як можеш так про нього відзиватися? — Жаклін сильно напружилася, притиснувши книгу до грудей. Вона дивилася на Дена, як на зло в плоті.

— А я його просив мене обирати?!

— Якби не його точні вказівки, тебе б взагалі не існувало.

— Ден, будь ласка, тримай себе в руках,— втрутилась Ксю, за звичкою стрільнувши в Дена злим поглядом. Знову забула, що вона не його старша сестра і вони, взагалі-то, в сварці. — Продовжуйте, будь ласка.

— Дякую, дівчинко. Я, звичайно, очікувала, що повелитель буде проблемним, враховуючи характер його батька, але така неповага до вищих сил, які керують написанням пророцтв — це вже занадто. — Жаклін приречено похитала головою. — Що ж, мабуть, продовжу... Пророцтво повідомило, що тільки народження повелителя зможе зробити кристал доторканним і дати горянам можливість ним заволодіти. За законом справедливості — це мав бути нащадок обох сторін, але не звичайний напівкровка. В ньому мала змішатися кров ідеальних представників кожної з планет. Тих, особистість яких досконало відображала ідеали свого народу. Найвища людяність та найвища горянська сутність. За нашими поняттями — це абсолютне зло і абсолютне добро. Горяни спочатку зробили своїми ідеалами такі якості, як жорстокість, гордість, ненависть та холоднокровність. Для них вони — двигуни прогресу та процвітання горянської нації. Їхня головна ціль — війна. Стати найвищою і найголовнішою расою у всьому Всесвіті, підкоривши собі всіх живих істот. Задля цього вони готові на все. Люди ж підносять добро, людяність і любов, хоча, як і горяни, часто відступають від цих принципів.

Повелитель повинен був народитися від найжорстокішого горянина і найдобрішої дівчини. Саме ця суміш визначала рівноправність та абсолютну справедливість між планетами. Пророцтво саме обрало батьків Алана, щоб вони дали життя майбутньому повелителю. Їхні гени мали змішатися. Яка ж кров виявиться сильнішою? Горянська чи людська? Який шлях обере повелитель? Тобто, як бачимо, ми всі давно знали, хто обраний. Твоє народження, Алане, було чітко сплановано ще багато років тому. І саме горянам твоє існування було вигідне, на відміну землян.

— А що буде, якщо я не прийму жодну сторону? — знову перебив її Ден. Слухаючи слова Жаклін, він все більше відчував себе маріонеткою в руках невидимого ляльковода. — Пошлю все до біса і вчиню, як мені заманеться? Не прийму нічию сторону, а зроблю так, як вважаю за потрібне?

На його обличчі ковзнула цинічна усмішка, яка викликала загальне замішання. Абсолютне добро і зло, закон справедливості, війна за місце під сонцем... Все здавалося Дену таким абсурдним і безглуздим, як і сам факт того, що він повинен відповідати за мільйони життів.

— Я не можу вплинути на твоє рішення. — Жаклін явно не очікувала від нього таких слів. — Не я почала весь цей конфлікт. Мені залишається тільки сподіватися, що ти приймеш правильне рішення і збережеш Землю у владі людей.

— Сподівайтеся, — відрізав Ден. Хотілося зірватися на нервовий регіт, але він подолав це бажання. Потрібно більше часу, щоб переосмислити правду, що раптово звалилася на голову. — Добре, потім розберуся. Що далі я маю робити? Що там говорить ваше бісове пророцтво?

— Май повагу! — Жаклін скривилася, всім виглядом демонструючи зневагу. — Тобі треба знайти кристал і укласти з ним угоду. Для цього достатньо буде лише доторкнутися до нього. Він кличе тебе. Кристал знаходиться на території мертвого лісу, де і був створений на початку. Це небезпечне смертоносне місце, тому бережи вас усіх Бог.

— Коротше, зрозуміло все. Ідемо до забороненої зони, мочимо на своєму шляху нечисть і рятуємо світ. Все в дусі супергероїв та американської фантастики. Це ми зрозуміли. — Максим підвівся на ноги, і стомлено потягнувся, наче сказане зовсім ніяк на нього не вплинуло. — А червона ніч — це взагалі що таке? Ви заїкнулися на початку.

— Ох, це страшний час. — Жаклін кинула тривожний погляд у вікно. — Пророцтво називає цей період — обіймами смерті. Це короткий проміжок часу перед вирішальною битвою. Подробиць я не знаю, це було передбачено ще багато років тому. Я завжди мріяла дожити до цих днів і побачити вирішення головного конфлікту.

— А якщо повелитель помре до початку цієї битви? Тоді червона ніч не настане? — запитала Еріка, чим одразу викликала гул обурення. Звичайно! Якщо хтось і міг поставити подібне питання, то тільки вона.

— Наскільки я знаю, повелителя не може бути вбито, поки він перебуває у Комп'ютерній мережі. Це місце забезпечує захист до битви, оскільки охороняється енергією кристала.

— Тоді який сенс у охоронцях? Ми, на відміну від нього, не безсмертні! — обурився Максим, через що отримав потиличник від Ксюші.

— Це не моя забаганка, а наказ пророцтва. Значить, і ваша роль, і Еріки, має для нього важливе значення.

— А війна взагалі обов'язкова? Ну, тобто дуель? Я не почула про необхідність цього з ваших слів. Тільки те, що народиться повелитель, який вирішить, кому належатиме кристал, — після недовгої паузи запитала Ксюша. Вона, як завжди, слухала уважніше за всіх і аналізувала кожне слово.

— Є два варіанти вирішення проблеми — або повелитель віддасть кристал добровільно, або погодиться на дуель. Тоді в разі його програшу та смерті — кристал перейде у владу переможця. На жаль, варіант віддати перемогу землянам — не було надано пророцтвом. Це є покарання за наші глобальні руйнівні дії. — Жаклін, ймовірно, злякалася питання Ксюші. Мабуть, побоювалася, що Ден може обрати легкий шлях.

— Але Орест казав, що повелитель не має жодних шансів на перемогу. Що він програє в будь-якому випадку, адже його сила напівкровки ніколи не зрівняється з силою енергії Енджел. — Ксюша не здавалася, чим змушувала Жаклін ще більше нервувати і кидати на Дена злякані погляди. Втім, решта боялася її питань не менше. Відчайдушна! Невже збереження його життя для неї важливіше, ніж безпека Землі?

— Це так,— нарешті видавила Жаклін. Її тіло почало тремтіти від нервового напруження. — Але краще б повелитель обрав чесну смерть на дуелі, ніж шлях зрадника батьківщини. Тоді в нас буде хоч мізерна, але надія.

— Заспокойтесь,— втрутився Ден, не в змозі більше дивитись на її стан. Ймовірно, нерви погано впливали на цю нещасну стареньку жінку в молодому тілі. Як би серцевий напад не спіткав. — Я не збираюся принести їм кристал на блюдечку. Не люблю життя настільки, щоб хапатися за нього будь-якими, навіть найнижчими способами. Але вся ця ситуація підриває мою віру в пророцтво та його справедливість. Мав рацію Орест, коли казав, що воно зробило нашу планету доступною для горян. Чорт знає, що за сили керують цією книгою.

— Повторюю ще раз — не говори в такому дусі про пророцтво! — зробила зауваження Жаклін, але вже спокійніше, ніж раніше. Мабуть заява Дена її трохи потішила. — Зрозумій, люди самі винні, що викликали гнів Всесвіту. Але це не варіант віддавати нашу Землю цим жорстоким кровожерливим тварюкам, які зроблять зло двигуном прогресу.

— Я обіцяю, що знайду вихід. — Ден несвідомо стиснув руки в кулаки. За вікном почало хмуриться, віщаючи погіршення погоди. Почувся гуркіт грому десь вдалині, а на крихітне вікно впало кілька дощових крапель.

— Мені здається, ви не розповіли нам головного, — за хвилину загального мовчання, продовжив він. — Як ви опинилися у цьому світі? Яка історія замку в тому проклятому лісі? Чому та територія мертва та небезпечна? Які взагалі витоки всього, що відбувається?

— Ти точно повелитель, якщо тобі відомо про такі речі. Я обов'язково все розповім, але трохи згодом. Це важкі спогади, і мені потрібно налаштуватися на розмову. — Жаклін важко підвелася зі стільця і підійшла до киплячої каструлі, щоб забрати її з вогню. — А поки що вам треба добре відпочити і підкріпитися. Ви втомилися з дороги та постраждали від хижаків. Потрібен час, щоб відновитись.

Ніхто не став заперечувати. Після довгого, небезпечного шляху всі вони видихнулися морально і відчували сильний голод і втому. Щоправда, розмова з Жаклін дивно вплинула на підлітків, зробивши їх дещо мовчазними та сумними. Всі відчували неминучі зміни, що повільно насувалися і не віщували нічого хорошого. Чи виживуть вони всі після цих подій, чи кимось доведеться пожертвувати? Чи вийде у них захистити Землю від горян і зберегти єдність духу? Ден допускав ймовірність того, щоб непомітно залишити загальну компанію. Вирішити якісь питання поодинці, не наражаючи нікого на небезпеку. Не хотілося, щоб вони були йому щитом, жертвуючи натомість власним життям.

Жаклін поставила на стіл юшку та інші частування, які приготувала заздалегідь: запечене м'ясо, оладки, свіжий хліб, чорничний пиріг. За словами господині, вона досконало навчилася виживати поодинці, добувати їжу та вирощувати врожай. Ден здогадувався, що Жаклін — та, хто вижила в проклятому замку, який переслідував його в кошмарах. Хотілося докладніше дізнатися про той час, але він не хотів ворушити її старі рани. Швидше за все, чорну хустку вона носила на згадку про членів сім'ї, які загинули багато років тому. Денис чудово пам'ятав сон про вбивство Кайли, який наслав на нього Алл, коли вони тільки-но прибули до Комп'ютерної мережі Землі. Саме його батько, ймовірно, і був причиною її невиліковних ран, коли вбив всіх мешканців замку. Подробиць він, звісно, не знав, але не хотілося квапити події. Зараз головне відпочити та набратися сил.

Після смачного та ситного сніданку Жаклін вирушила в поле пасти кіз, які були її годувальницями не один рік. Хоча на вулиці насувалася буря і почав накрапати дощ, Жаклін переконала їх, що має ще одне укриття ближче до пасовища, тому будинок залишається в їхньому повному розпорядженні. Підліткам вона надала ковдри з вовни різних тварин та м'які подушки. Місце на підлозі було дуже комфортним для сну і могло без проблем вмістити їх усіх, хоч і у відносній тісноті одне до одного. Ліжко Жаклін дозволили зайняти Марині, як найслабшій з їхньої компанії.

Ден, схилившись до стіни, вже почав провалюватися в сон, коли до нього раптово підійшла Ксюша. Він настільки здивувався, що спочатку подумав, що вона йому примарилась.

— Тобі треба обробити порізи, щоб не потрапила інфекція,— тремтячим голосом проговорила вона, відкриваючи аптечку, яку взяла у Кості. — Ти ж відмовився від зцілюючої таблетки.

— Та це подряпини, Ксю! Їх завтра вже не буде! — Ден настільки здивувався її заяві, що не помітив, як трохи підвищив голос. Або його подруга страждає на зайву тривожність, або вона просто знайшла привід, щоб підійти.

— Не сперечайся зі мною, а підніми футболку, — розлютилася вона, намочуючи тампон антисептиком.

— Знову матусю ввімкнула? Я не безрукий. Сам можу про себе подбати. — Він вирвав у неї з рук ватний тампон і підняв футболку. Як і передбачав, рани майже затяглися. Втім, для більшої переконливості він все ж таки протер свіжі шрами антисептиком. — Ти ж не тому підійшла, правда? Хіба не сама казала, що нам краще тримати дистанцію? Максим розсердиться.

— Я погарячкувала під час нашої останньої розмови, Дене. Пробач мені, — нарешті здалася подруга, винувато опустивши очі. — Наразі не той час, щоб вирішувати особисті проблеми. Думаю, Макс вже дорослий хлопчик і не ображатиметься через дрібниці.

— Ну, тут я не був би настільки впевнений. — Ден упіймав ревний погляд товариша, який сидів навпроти. — Вибачення прийняті. Не бери в голову. Я не ображаюся через такі дрібниці, ти ж знаєш.

Ксюша нічого не відповіла. Лише пригніченим поглядом вивчала старі тріщини на дерев'яній підлозі, і просто мовчала. Ледь помітна сльозинка скотилася з її щоки, яку вона швидко витерла, наче боялась показати слабкість.

— Ну ти чого? — не витримав Ден і торкнувся рукою її щоки. Не існувало нічого більш травмуючого для нього, ніж бачити її сльози.

— Я в порядку, тобі здалося. — Ксюша відразу ж взяла себе в руки, повернувши погляду ясність. — Просто те, що ми дізналися... Я не можу не думати про це, Дене. Що, якщо... Якщо...

— Я зроблю все можливе, щоб зберегти кристал, — поспішив переконати її Ден. — І обіцяю, що нікому з вас не дам померти. Просто повір мені.

— Я не про це, ідіот! — Типова Ксю. Може спалахнути як сірник через якусь безглузду випадкову фразу, ще й нагородити його потиличником. — Повір, у тому, що ти зробиш усе можливе для нашого захисту — я й не думала сумніватися. Як і в тому, що нізащо не віддаси їм кристал добровільно. Я надто добре тебе знаю, тому мене навіть переконувати в цьому не треба. Мене хвилює інше...

— Я не помру, — одразу ж здогадався Ден, і не помилився — вона закусила губи майже до крові.

— Коли ти сказав, що не любиш життя настільки, щоб за нього хапатися — ти ж не збрехав, правильно?

— Тебе так зачепила ця фраза? — здивувався Ден, намагаючись упіймати її погляд. Ксюша завжди зосереджувала свою увагу на дивних речах. Знайшла через що засмутитися! — Повір, зараз не та ситуація, щоб перейматися через таку дурість.

— Це не дурість, Дене! Можливо, ти не помічаєш, але після розмови з мамою ти дуже змінився. В тобі ніби щось надломилося, і це не може не турбувати мене...

— Після початку цієї історії всі ми трохи змінилися. Неможливо залишатися тим самим, коли твоє життя в одну мить перевертається догори дригом. Це цілком нормально. Часом у житті трапляється ще та жопа, щоб ми вчилися бути сильними.

— Часом у житті трапляється жопа, щоб ми вчилися цінувати кожен момент. Саме так раніше ти закінчував цю фразу. — Ксюша подивилася на нього якимось приреченим поглядом.

— І знову ти концентруєшся не на тих речах, Ксю. Зараз не той час, щоб переживати через мій настрій. Це ще ті дрібниці, ти не знаходиш?

— І знову ти знецінюєш свій стан! Так не має бути! Часом у мене відчуття, що твоя особистість трансформується у режим бійця, який на все інше заплющує очі. А коли ти в такому стані — ти особливо вразливий. А все тому, що в тебе геть-чисто відсутнє почуття самозбереження! Ти можеш померти просто через те, що битимешся до кінця, наплювавши на власну безпеку. Як я можу не думати про це? — Ксюша раптово схопила його за плечі і почала трясти. — Що, якщо ти помреш, не вважаючи за потрібне боротися за своє життя?

Ден завмер на місці, не знаючи, що відповісти. Адже вона озвучила те, про що він ще навіть подумати не встиг, і як завжди потрапила в ціль. Іноді йому здавалося, що ніхто не знає його краще, ніж Ксюша. Навіть він сам.

— Я обіцяю тобі, що боротимусь до останнього. — Він не витрачав часу на інші слова. Нині це було саме те, що їй треба було почути. Втім, дивлячись на Ксюшу, Дену справді хотілося хапатися за своє життя. Хоча б заради того, щоб ще раз побачити її посмішку.

— Обіцяєш? — Її очі знову стали блискучими через сльози.

— Обіцяю. — Ден простяг до неї руки і посміхнувся. — Ну ж бо, йди до мене, дурненька. Навіть не думай зі мною прощатися, чуєш? І пообіцяй сама, що не робитимеш дурниць і не ризикуватимеш своєю безпекою. Мені нічого не загрожує до дуелі, на відміну від тебе.

— Домовилися.

Ксюша схлипнула і пригорнулася до нього. Ден міцно стиснув її в обіймах, відчуваючи якесь дивне, не властиве йому щастя. Наче його безбарвний, чорно-білий світ усередині почав набувати кольорових контурів. Колишня спрага до життя знову нагадала про себе почуттям трепетного тепла в грудях, за яке хотілося вхопитися міцніше.

Коли Ксюша пішла, Ден знову впіймав розгніваний погляд Максима. Що ж, розраховувати на мир тепер точно не варто — він нізащо йому не пробачить. І неважливо, що обставини довкола далеко не буденні, щоб зосереджуватися на таких речах.

Сонячне світло за вікном померкло, а слабкі спалахи блискавки вдалині ставали все яскравішими і виразнішими. Вітер нещадно гнув дерева і створював туман із пилу та дрібних рослин. Дивно, як старенька, тендітна на вигляд конструкція будинку витримувала той хаос, який панував зовні. Ще й Жаклін пішла, пожертвувавши своїм комфортом заради їхнього відпочинку. Втім, негода за вікном лише посилювала почуття втоми, яку відчував кожен після смачного та ситного сніданку. Друзі почали готуватися до сну, розташувавшись на підлозі якнайзручніше. Ніхто не став нагнітати атмосферу надмірними переживаннями щодо найближчого майбутнього. Можливо, це був останній день, коли їхньому життю нічого не загрожувало. Кожен хотів насолодитися спокоєм сповна, забувши про майбутнє завдання.

Прийнявши горизонтальне положення, Ден відразу ж провалився в сон. Його мозок настільки втомився від надлишку інформації, що він навіть не встиг подумати про можливу зустріч з Енджел. А даремно.

Ден розплющив очі. Пронизливий холод пробирав наскрізь, скувавши рухи крижаною хваткою. Фіолетовий туман кружляв над верхівками дерев. Задушлива вогкість здавила горло, заважаючи зробити глибокий вдих. Він важко підняв голову і озирнувся на всі боки. Істеричний регіт застряг у горлі, вирвавшись назовні здавленим хрипом. Звісно, як він міг забути! Гнітючий, похмурий краєвид привітав його мерзенною посмішкою, люб'язно запрошуючи до свого похмурого антуражу. Ден важко підвівся на ноги і нервово відмахнувся від колючих рослин, які примудрилися залізти під одяг. Він знову опинився на закинутому, старому цвинтарі. Сірі, вологі від туману таблички в акуратному порядку височіли над землею. Трохи далі виднілися вже знайомі вириті ями, що грізно нагадували про можливу смерть. Цікаво, що вона задумала цього разу?

— Де ти, чорт забирай? — крикнув Ден, озираючись навсібіч.

— Заспокойся, любий. Я тут, — пролунав біля вуха солодкий отруйний голос. Дена мало не знудило від надлишку злості. Він смикнувся вперед, намагаючись звільнитися від липкої аури її присутності. Озирнувшись, Денис побачив Енджел за крок від себе, яка потирала забруднені в крові долоні. Довга сукня була вимазана в червоних плямах, що, втім, якось дивно забавляло Енджел, ніби вона бачила в цьому дещо прекрасне. На блідих губах грала загадкова посмішка, а сріблясте волосся ворушив вітер.

— Який сюрприз цього разу? Катування, погрози, побої? Ну ж бо, здивуй мене. — Ден рішуче випростався. Дивно, але обійми страху так і не торкнулися його свідомості. Здавалося, він забув про це почуття, благополучно відправивши його кудись на дно свого сприйняття.

— Знову думаєш про найгірше? А я всього-на-всього скучила, хотіла поговорити...

— Ну, вперед! — Він з викликом подивився їй у вічі: море жорстокості впереміш з обожнюванням. Хоча чого ще очікувати від горянської королеви?

— А ти з кожним разом все більше інтригуєш, мій хлопчику! А ще мені подобається, коли ти злишся. — Енджел почала наближатися, не відводячи від нього пронизливий погляд. — Адже тебе вже ввели в курс справи? Описали твої перспективи? Хоча, гадаю, ти й так давно зрозумів, що немає сенсу в дуелі. Все одно ж помреш, яким би не був результат.

— Ти у нас ясновидиця? — посміхнувся Ден.

— Для цього не обов'язково передбачити майбутнє. Потрібно лише тверезо оцінити свої можливості. У тебе немає шансів, Алан. Напівкровки ніколи не зрівняються з горянами. Я вб'ю тебе на початку дуелі. Але це не вирок. Спостерігаючи за тобою увесь цей час, я перейнялася до тебе особливими почуттями. Твоя смерть не ощасливить мене. А радість від можливості володіти кристалом — ніщо, в порівнянні з радістю володіти тобою.

— Що ти маєш на увазі? — У Дена мороз пішов поза шкірою. Він очікував почути будь-що, але не останні слова, від яких ставало не по собі.

— А ти не розумієш? — Енджел раптом опинилася прямо в нього перед носом і торкнулася холодною рукою його щоки. — Вивчати тебе день у день куди цікавіше, ніж абсолютна влада, яка набридне за кілька тижнів. З нас двох могла би вийти чудова команда. Ти наказуєш кристалу перейти до нас. Я натомість наділяю тебе владою, зберігаю життя твоїх друзів і близьких, дозволяю брати участь у становленні нового світу разом зі мною. Ми могли б створити нове, досконале та могутнє суспільство, яке не нашкодить клімату, не зруйнує природу та ощасливить усіх її мешканців. Якщо підеш мені назустріч, то ніколи більше не відчуєш болю. Я завжди буду на твоїй стороні.

— Он як, — відповів Ден, зробивши два кроки назад. Його погляд упав на свіжу яму за метр від нього. Чому він не помітив її раніше? — А ти хитра, Чорний янгол. До речі, цікаве ім'я — зі змістом. Це означає світло, суть якого темрява?

— А чому ти вирішив, що темрява — це погано? — Її очі звузилися, а губи здригнулися. Яма несподівано стала ближче, хоча Ден не підходив до неї. Погане передчуття стиснуло груди. Його погляд зрадливо впав на дно чорної могили. Здавалося, всередині щось вибухнуло і розсипалося в порох. Блискучим пилом він кружляв у повітрі, ніби насміхаючись над його болем. Внизу лежали тіла його друзів. Неживі скляні погляди дивились у небо. Кров сочилася із безлічі ран, а на обличчях застигла однакова гримаса жаху.

Ден похитнувся. Його погляд затримався на Ксюші: у неї з грудей стирчав ніж. Світла шкіра дівчини, на якій завжди грав ніжний рум'янець, побіліла, перетворившись на штучну маску. Карі очі втратили блиск, що мав властивість досконало передавати будь-яку емоцію. Вони завжди були дивовижні — великі, трохи дитячі, глибокі та живі. А зараз вони перетворилися на крижинки.

— Яка сумна картина, — продовжила Енджел, підійшовши ближче. Її легка холодна рука опустилася Дену на плече, а губи торкнулися вуха. Він відчував її колючий подих на шиї. — Така доля твоїх друзів, мій хлопчику. Якщо, звичайно, відхилиш мою пропозицію. Тому, будь ласка, прийми правильне рішення.

— Знаєш, що насправді кумедно? — здавленим голосом промовив Ден. — Те, що у всіх живих істот присутня манія величі. Вони думають, що мають право щось вирішувати. Як люди, так і горяни впевнені в тому, що знають, як краще не лише для себе, а й для інших. А ще обіцянки, приправлені сіллю... Кидаються на вітер, обіцяючи золоті гори, в яких тече молоко та мед. А в результаті шлях туди прокладений через кров, брехню та лицемірство. А все тому, що вони думали, що мають право щось вирішувати і відповідати за чужі долі.

Енджел різко відсторонилася. Її міміку спотворила злість, яку, втім, вона швидко замаскувала під усмішку.

— Що ж, я в тобі не помилилась, мій любий. Сталева витримка, разюча холоднокровність! Але ти ще маєш час подумати. Чекаю не дочекаюсь нашої реальної зустрічі, Алане.

Після її слів усе зникло. Ден знову опинився у хатині. Навколо мирно спали його друзі, розкинувшись у смішних позах. Морок, що обіймав душу, розвіявся, поринувши в домашню спокійну обстановку. Це був міраж — чергове випробування від Енджел.

Денис тихенько підвівся з місця і потягнувся до свого рюкзака. Сонце піднялося вище, а теплий літній вітер крадькома проникав крізь вузьку щілину дверей. Буря минула, залишивши після себе лише запах дощу і краплі, що висихали на вікні. Ден подивився на сплячу Ксюшу. На її обличчі грали сонячні промені, а соковиті губи були трохи відкриті. Зараз вона виглядала такою жіночною та ніжною… Такою витонченою, світлою та прекрасною.

Ден затримав повітря у грудях. На мить здалося, що біль вщух. Що ж, непоганий маневр. Якщо кілька секунд не дихати — відчуття притуплюються. Усміхнувшись про себе, Ден тихенько дістав клаптик паперу та ручку. Нерівні літери з готовністю лягли на чистий лист. Пробігши очима текст, Ден акуратно звернув листа і поклав його на стіл. Взявши з собою лише компас і кинджал, він квапливо покинув хатину. Тепер він знав, що робити далі.