Ймовірно, один із найнеприємніших моментів в особистому та професійному зростанні — відсутність гідних суперників. Дену, як нікому іншому, були знайомі ці почуття ще з раннього дитинства. Щоб стати в чомусь кращим за інших, йому достатньо було лише бажання та декілька тренувань. Потім будь-який азарт випаровувався без сліду, варто було йому здобути перемогу над черговим професіоналом. Дену не було знайоме солодке почуття перемоги і власного тріумфу, коли через довгий час виходить досягти успіху в улюбленій справі. Все йому давалося по клацанню пальця — легко й без особливих зусиль. Подібне, звичайно, не тільки засмучувало, а й злило і навіть вводило в депресію.

Зараз перед ним стояла чистокровна горянка, яка вивчала мистецтво володіння мечем з ранніх років, при цьому ще й досконало володіла енергією. Більш гідного суперника навіть уявити складно. Мрія Дена несподівано здійснилася у зовсім невідповідній ситуації — коли на кону життя іншої людини. Відчувати захоплення, радість і азарт перед дуеллю було, мабуть, не дуже доречно і навіть неправильно, але Ден не міг контролювати власні емоції.

Він з усмішкою поманив Сіару до себе, передчуваючи грандіозну битву. Та, вловивши його піднесений настрій, спокусливо облизала губи і грайливо підморгнула. Швидше за все, їй самій набридла постійна перевага в силі, і вона вирішила таким чином трохи розважитися.

Видавши щось на зразок войовничого кличу, Сіара кинулася на нього з мечем. Денис був напоготові, тому легко відбив її перший удар. Він налаштувався не звертати увагу на її стать і викластися на всі сто. Дочекавшись, нарешті, довгоочікуваної свободи в діях, Ден відчув, як невідома сила, що жила глибоко всередині всі ці роки, відчайдушно рветься назовні. Жодних рамок, утисків та страху — як перед самим собою, так і перед іншими. Абсолютна свобода.

Звичайно, він ще ніколи не вступав у поєдинок без захисного костюма. Будь-який промах міг завдати серйозної травми і навіть коштувати йому життя. Це буде бій, у якому не можна припуститися помилки.

За першим ударом прослідував другий — більш несподіваний і різкий, з досить незвичного ракурсу. Денис ледве встиг ухилитися, перехопивши шпагою її меч. Лезо видало різкий звук, прогинаючись під силою удару. Що ж, зброя в нього так собі... Треба задовольнятися тим, що є, інакше він ризикує програти раніше, ніж встигне насолодитися дуеллю.

Ден подумки розрахував, під яким кутом приймати удари, щоб знизити навантаження на сталь шпаги. Якщо діятиме правильно — протримається довше і зможе атакувати у відповідь. Потрібно лише добре вивчити супротивника, з'ясувати його тактику бою, слабкі та сильні сторони, здатність до безперервного аналізу. Останнє, на думку Дена, було навіть важливіше навичок, оскільки більшою мірою гарантувало виграш у сильнішого конкурента.

Удари слідували один за другим, все з більш неочікуваних ракурсів, ніби горянка прагнула уникнути зіткнення з його шпагою, і була зацікавлена у нанесенні справжніх ран. Кровожерлива особа, нічого не скажеш...

З кожною секундою її удари ставали швидшими і спритнішими, а рухи — все більш непередбачуваними. Вона відрізнялася блискавичною швидкістю, нелюдською силою та відточеними до досконалості навичками. Втім, він і сам був не такий вже й поганий. З кожним схрещуванням сталі Ден виявляв у собі нові, досі невідомі сторони. Якимось внутрішнім чуттям він передбачав наступні атаки, що допомагало йому відбивати всі удари, з якою б швидкістю вони не були завдані.

У якийсь момент його погляд затуманився, і єдине, що він бачив перед собою — відблиски металу, що розтинали повітря. Мовчазні атаки горянки змінилися зойками, а звуки від зіткнень сталі дедалі більше різали слух. Ден ніколи не помічав за собою такої швидкості. Здавалося, його рука зі шпагою рухається настільки стрімко, що розгледіти її рухи було практично неможливо. Кілька ударів він перехопив біля самих грудей. Двічі гострий кінець меча Сіари зачепив його шкіру на передпліччі і під грудьми, утворивши глибокі подряпини. Через надлишок адреналіну в крові, Ден не відчув болю, лише слабкий дотик чогось холодного.

Через п'ять хвилин Сіара вирішила трохи змінити тактику. Зробивши стрибок у повітрі, вона перехопила його шпагу своїм мечем, і ногою вдарила Дена у живіт. Трохи відлетівши вбік, Ден кросівками розрихлив ґрунт, але йому вдалося приземлитися навпочіпки. Наступної секунди він перехопив її меч прямо за сантиметр від власних очей. Шпага знову прогнулась від тиску потужнішої зброї, і, здавалося, була готова розколотися надвоє. Ден якимось дивом зміг вивернутися, зробивши при цьому мах ногою, який зачепив горянку. Тепер вона вже не змогла зберегти рівновагу, і впала на землю. Втім, через секунду вона знову стояла на ногах, прийнявши колишню рішучу позицію.

— Що ж, змушена визнати, що я тебе недооцінила. Твої навички вражають, а швидкість нічим не поступається моїй. Багато горян могли б тобі позаздрити. Це, зізнаюся, нереально збуджує. Тим все тільки цікавіше...

По її чолу струменів піт, очі гарячково виблискували, а на обличчі грала азартна посмішка. Йому вдалося її трохи вимотати, що вже можна було вважати досягненням. Ден, намагаючись вгамувати задишку, відчував схожі емоції. Ще ніколи він не отримував такий кайф упереміш з адреналіном. Кожен м'яз болів від напруги та втоми, але, втім, вимагав продовження бійки. Боковим зором Ден помітив друзів, які від споглядання їхньої дуелі так і завмерли на місці за невидимою стіною. Здавалося, вони забули, як дихати, спостерігаючи за сутичкою.

Максим дивився на нього так, ніби бажав поразки. Це був уже знайомий погляд заздрості, злості та обурення. Невже навіть за таких обставин він згадує про суперництво? І це незважаючи на те, що його можуть вбити будь-якої хвилини? Що ж, можливо, після того, як Максим дізнається про його походження, він, нарешті, змінить до нього своє ставлення? Зрозуміє, що його виняткові таланти зумовлені генетично, а не тим, що він у чомусь кращий? Хай там як, Ден хотів, щоб його мистецтво володіти шпагою було б хоча частково, але його власною заслугою, досягнутою багаторічними тренуваннями.

Ксюша прикрила рот двома руками і виглядала так, наче вирішувалося все її життя. У величезних карих очах завмер не тільки шок від побаченого, а й шалений страх за його життя. Денис відчув її стан на інтуїтивному рівні, вловивши дозу приємного тепла. Втішно було знати, що, незважаючи на сварку, вона продовжує хвилюватися за нього та переживати за результат поєдинку.

Зустрівшись поглядом з Сіарою, Ден не зміг приховати задоволену посмішку. Він дав їй можливість продемонструвати всі свої вміння. Тепер він знав, що вона всі удари приймає правою частиною тіла, наче ліва — її слабке місце. Також Ден зрозумів, що в момент атаки вона робить занадто великий тиск на зброю, тим самим втрачаючи пильність і марнуючи зайві сили. А ще помітив, що Сіара схильна розслаблятися, коли він перебуває не у виграшному становищі. Тепер Ден розумів як продовжувати дуель і був налаштований атакувати першим.

Коли Сіара, видавши черговий войовничий клич, помчала до нього назустріч, Ден вдав, що готується відбити її атаку. Але варто їй було занести над ним зброю, як він блискавично ухилився, вдаривши кулаком їй у живіт. Потім обрушив на неї низку швидких, як вітер, атак, які, втім, вона миттєво перехопила, незважаючи на секундне відволікання. Краєм ока Ден встиг помітити, як від напруги горянка зробила невдалий крок назад і спіткнулася, вивихнувши ногу. Що ж, можливо, тепер це її ще одне слабке місце.

Сіара майстерно приховувала моменти замішання та слабкості. Ден же з радістю помітив, що атаки перестали носити односторонній характер, і тепер він не просто ухилявся, а завдавав ударів у відповідь. Деякі навіть досягали мети, залишаючи на тілі горянки невеликі подряпини. Втім, її витримка вражала, оскільки швидкість та інтенсивність атак продовжували зростати, ніби вона втрачає терпіння.

Ден почав задихатися від постійної напруги та надмірної швидкості. Адреналін, як і раніше, розганявся по м'язах, але фізично він відчував втому. Сприйнятливість до звуків посилилася, а прискорений темп негативно позначався на витривалості. Декілька разів Ден ледь не впав, але в останні секунди перехоплював удар.

— Ну що, втомився, мій хлопчику? Як гадаєш, на скільки ще часу вистачить твоїх жалюгідних сил напівкровки?

— Досить базікати! Бісиш,— огризнувся Ден, завдаючи чергового удару.

Вона зі спритністю ухилилася, і, скориставшись секундним замішанням Дена, різнула його праву руку трохи вище ліктя. Відчувши біль, він відстрибнув назад. З відкритої рани сочилася кров, від вигляду якої ставало не по собі. Зараз головне — не втрачати пильності. Вгамувавши втому, Ден знову кинувся в атаку. Даремно він не приберіг сили на початку бою. Витривалість зараз важливіша навичок. У горянки постійно відкривалося друге дихання. Вона, як і раніше, була сповнена рішучості та сил. Треба було щось вигадати, доки він остаточно не піддався втомі.

Дочекавшись найсильнішої атаки, Ден різко метнувся убік, і, відштовхнувшись ногами від невеликого пня, зробив перекид у повітрі та приземлився на землю позаду горянки. Сіара відреагувала швидше, ніж він очікував, і знову замахнулась мечем. Ден відбив атаку і, зробивши черговий стрибок, вдарив її ногою. Вона похитнулася, але встигла штовхнути його в бік, який ще до кінця не загоївся після аварії. Денис відчув різкий біль, і, схопившись рукою за забите місце, невдало приземлився. Сіара не стала зволікати, і, скориставшись його поразкою, завдала ще одного удару ногою. Ден упав на спину, вдарившись головою об кам'янистий виступ. Перед очима попливли плями, а подих збився.

Якщо так буде продовжуватись, він рано чи пізно їй програє. Ден спробував підвестися, щоб швидше повернутися в тверезий стан, але цієї миті сталося непередбачене. Сіара опинилася над ним і замахнулася мечем. Ден різко смикнувся, і гостре лезо горянки увійшло в плече його правої руки.

Біль був такий сильний, що практично вибив його з реальності. Ден видав хрипкий стогін, схопившись за рану.

— Ну що, настав час закінчувати, любий. Змушена зізнатися — було весело.

— Йди до біса! — огризнувся він і підірвався на ноги. Сіара лише з усмішкою спостерігала за його рухами. Невже подумала, що він здався? Ден, відкинувши замішання, знову став у бойову позицію. Рана пульсувала, а по руці котилася гаряча кров. Ні, він ніколи не відступить. Поки у свідомості — битиметься до останнього. Занадто довго він чекав моменту, коли зможе використати свої вміння на повну.

Вони знову схрестили свої клинки. Повітря розсікалося ударами крицевих лез, утворюючи спалахи, подібні іскрам. Ден перетворився на сталевий вихор. Так швидко він не рухався ще ніколи, перебуваючи на піку можливостей. «Швидше, ще швидше!» Він прискорювався з кожною секундою і, ігноруючи біль у руці та неясну свідомість, завдав горянці все більше блискавичних ударів. Попри те, що вона ухилялася від прямих атак, її руки почало покривати дедалі більше подряпин і колотих ран, через що її сірий лаковий костюм став схожим на подерті шматки лахміття. Вони зіткнулися одне з одним, як божевільні фанатики, які прийняли рішення або виграти, або померти. Битва розгорілася з такою силою, що шматки ґрунту відлітали від ударів клинків, що періодично торкалися землі, а іскри від схрещування зброї сліпили очі. Саме місце, де вони билися, немов почало ламатися, не витримуючи такої напруги.

Загнавши Сіару в глухий кут, він штовхнув її до дерева, через що та не втрималася і впала. Секундне відволікання — і вона була повністю відкрита. Ден мав намір проткнути її плече — в помсту за свою рану. Але коли його шпага на повній швидкості летіла в Сіару, її очі блиснули червоним світлом. Час ніби завмер у невагомості. Ден натрапив на невидимий бар'єр, а за секунду відчув різкий поштовх у правому підребер’ї.

— Ні! Ден! — пролунав оглушливий крик Ксюші, який луною відгукнувся у віддалених частинах лісу. Він відчув пекельний біль. Усередині щось вибухнуло, а в грудях перекрило кисень. Ден схопився за рану і похитнувся. Очі враз застелила туманна пелена.

— Мало не вбила, вибач. Трошки захопилася. — Сіара відштовхнула його і підвелась на ноги, переможно посміхаючись.

Ден впав навколішки, втрачаючи рівновагу. З нерозумінням витріщився на величезну червону пляму під ребрами, яка збільшувалася з кожною секундою. Як таке могло статися? Він був близьким до перемоги. Залишався лише один вирішальний удар.

— Що ж, мушу зізнатися, що ти був непоганий. Я отримала незабутню насолоду. — Вона підійшла до нього і зарядила ногою у його рану. Її сміх то віддалявся, то наближався, наче лунав із глибин підсвідомості. Ден відчував, як втрачає зв'язок з реальністю.

— Ти... ти махлювала... Сила енергії... Ти не мала... — Він не міг говорити. Голос перетворився на хрип, який обривався на закінченні фраз.

— Тобі здалося, любий. — Сіара нахилилася і, схопивши його за шию, з легкістю підняла і притиснула до найближчого дерева. Ден не був здатний чинити опір. Кров витікала з рани, і разом із нею його залишало життя.

— Ти мені подобаєшся, Алан... А після цієї приголомшливої битви, я перебуваю на межі емоцій. Давно в мене не було гідного супротивника, ще й такого юного й чарівного. Пам’ятаєш, що ти хотів зробити в нашу першу зустріч? Я готова виконати твоє бажання прямо зараз!

Вона торкнулася його щоки і повернула голову до себе. Рукою ковзнула в його волосся, обхопивши шию сталевою хваткою. Денис не міг поворухнутися. Через секунду її губи жадібно вп'ялися в його.

— Ні! Він мі-і-і-ій!!! — Гучний потойбічний голос сколихнув усі куточки лісу, наче став його частиною. Дену в обличчя вдарив шалений потік вітру, а Сіару підхопила хвиля невидимої стихії і відкинула від нього з такою силою, що та, відлетівши на кілька метрів, вдарилася спиною об дерево і звалилася на землю без свідомості. Ден упав навколішки, тримаючись за рану. Його очі широко розплющилися, намагаючись розгледіти у темряві знайому постать. Це була Енджел. Її присутність десь поруч він би, мабуть, ні з ким не переплутав. Але... Що вона зробила? Захистила його? Чи може…?

— Ден!

До нього вже бігли друзі. Невидимий бар'єр зник, і їх більше нічого не стримувало. Ден знову глянув на Сіару і помітив, що вона в напівзігнутому положенні кульгає вглиб лісу. Енджел була явно не в захваті від дій своєї підопічної. Це було щось на кшталт… ревнощів? Але з якого дива?

Ксюша опинилася поруч швидше за всіх. Відштовхнувши Максима, який до останнього не хотів відпускати її руку, вона завмерла за крок від Дена, ледве стримуючи сльози.

— Як ти міг піти, не дочекавшись нас? Ти давав мені обіцянку, Дене! Ненавиджу тебе! Подивися тепер, що вона зробила! — Ксю тремтячими руками почала відривати від своєї кофтинки шматок тканини, щоб, скоріше за все, перев'язати його рану.

— Якось пере... — хотів відповісти Ден, але різкий біль перехопив подих. Він відчув, як останні сили стрімко його полишають. Перед очима навис туман, ноги стали ватяними і перестали його тримати. Він похитнувся і впав обличчям прямо в груди Ксюші.

— Ден! — пролунав над головою голос подруги. Вона присіла разом із його обм'яклим тілом, і, притримуючи голову, поклала його на землю. Денис відчував, як життя повільно його залишає. Сил більше не було, так як він не міг навіть поворухнути рукою. Перед очима двоїлося, і образ Ксюші ставав все менш чітким.

— Він має одужати. Рани напівкровок гояться швидше,— крізь завісу нереальності пробився голос Еріки. — Правда, якщо поранення надто серйозне, він може стекти кров'ю раніше, ніж шкіра почне затягуватися. Тоді, боюсь, його кінець близько.

— Як ти можеш так спокійно говорити про це? — скрикнула Ксюша, взявшись перев'язувати його рану.

— Я викликав швидку, — спробував заспокоїти її Костя. — Твої пов'язки навряд чи зараз допоможуть. Потрібно спробувати його нести, щоби нас швидше знайшли. Будь-яка секунда зволікання може коштувати йому життя.

— Пробач мене, — задихаючись, прошепотів Ден, дивлячись на подругу крізь каламутну завісу. Він уже не розумів, за що вибачається, але йому хотілося сказати саме це.

— Будь ласка, тільки не непритомній! Не смій відключатися, чуєш? Ден! Тримайся, благаю…— Вона уткнулася обличчям йому в шию і гірко заридала. Цієї ж миті біль розвіявся, а по жилах промайнула хвиля приємного тепла.

— Я ніколи не бачив, щоб хтось бився так, як він. Наче й не людина зовсім. Не людина…

Останні слова Максима луною відгукнулися у свідомості. Ні, не це він хотів почути в останню мить. Тільки не це. Судорожно ковтнувши повітря, Ден хотів повернутися в реальність, але натомість провалився у яму всепоглинаючої чорноти.

***

На щастя, допомога прийшла досить швидко. Виявилося, Боря не втрачав жодної хвилини і повернувся до табору ще під час поєдинку Дена та Сіари. Як тільки Костя повідомив йому про те, що сталося, той одразу ж покликав вожатих і вони разом рушили в ліс.

Ксюша смутно пам'ятала, що було після того, як Ден відключився. Її свідомість увімкнула захисну реакцію і відмовлялася сприймати подальші події. Реальність перетворилася на невиразну, позбавлену здорового глузду, ілюзію. Вона йшла за вожатими, як тінь, не розуміючи до кінця, що відбувається. Їх за щось сварили, дорікали за порушення правил і можливе закриття табору. Костя взяв на себе роль адвоката, вигадавши історію про те, що Еріку схопили якісь збоченці, а Ден намагався її врятувати. Навіть керівництво табору підняло ґвалт з гострим питанням щодо відсторонення бідолашних вожатих, котрі не вважали за потрібне тримати неслухняних підлітків під наглядом. Ксюшу, втім, не цікавили більше сторонні проблеми, тому вона не вважала за потрібне щось комусь пояснювати.

У лікарню не поїхали лише Костя та Боря. Еріці, як і Дену потрібна була медична допомога, а Ксюша з Максимом просто не могли залишатися в таборі після того, що сталося.

Стан німого шоку тривав у Ксю досить довго. Сидячи в просторому вестибюлі лікарні і схиливши голову Максиму на плече, вона похмуро вивчала поглядом стіну навпроти. Коли до них підійшла Еріка, притискаючи до ока ватний тампон, вона ніби отямилася від глибокого сну. Виявляється, Максим подбав про Ксюшу належним чином, одягнувши їй на плечі свою кофту.

— Ти в нормі? — дещо грубо запитав Макс у Еріки, стиснувши плече Ксюші сильніше. Та мовчки кивнула і сіла навпочіпки. — Гадаю, треба повертатись у табір. Ми сидимо тут уже години дві.

— Я нікуди не поїду, — тихо відповіла Ксюша. — Не можу покинути Дена.

— Я теж, — у свою чергу сказала Еріка. — Тим більше, мені потрібно бути під наглядом лікарів.

— Цікаво, як ти оцінюєш останні події? Я так зрозумів, Ден не встиг ввести тебе в курс справи. — Максим підвівся з місця і почав нервово ходити з одного кутка в інший. Ксюша мовчала, втомлено спостерігаючи за його рухами. У серці утворилася глибока, немов вогнем випалена дірка, а мозок відмовлявся думати.

— Слухай, хлопче. Не треба розмовляти зі мною, як з ідіоткою. Я не перший день живу в цьому світі. — Еріка окинула його роздратованим поглядом.

— Виходить, тебе щодня викрадають і повідомляють про те, що ти є повелителем? — не здавався Макс, уважно спостерігаючи за змінами на обличчі дівчини.

— Я — повелитель? Що за маячня? Чи ти думаєш, що кожен напівкровка обраний пророцтвом для такого важливого завдання?

— Що? Ти знаєш про пророцтво? — Максимові очі округлилися. Навіть Ксюша, яка не прагнула вникати в реальність, здригнулася від її слів.

— Я багато знаю. Можливо, навіть більше, ніж ви.

— Добре. Про це ми поговоримо згодом. Ти сказала про напівкровку. Що ти мала на увазі?

— Дідько, ви реально не знаєте? — Щире здивування Еріки бентежило. Максим завмер на місці, дивлячись на неї напруженим поглядом. Ксюша відчула незрозумілий холод у грудях. — Ден, як і я — напівкровка. Ми не зовсім люди. В нас тече горянська кров.

— Що? — перепитав Макс. Його обличчя стало нагадувати маску без жодних емоцій. Ксюша прикусила губу, згадавши подробиці битви Дена. Тепер вона більше не сумнівалася у його походженні.

— Бачу, Ден багато приховав від своїх друзів. — Еріка криво посміхнулася і покосилася у бік операційної. — Хоча я теж — та ще дурепа. Побачивши вродливого хлопця біля барної стійки, я ніяк не розраховувала, що він виявиться тим самим. Вперше в житті мені хтось сподобався, і ось тобі, будь ласка! Серед сотень інших мені потрібно було звернути увагу саме на нього!

Еріка сплюнула і скривилася, наче з'їла якусь гидоту. У Ксюші неприємно залоскотало під ложечкою.

— Значить, напівкровка? І чим вони відрізняються від людей? — Максим спрямував на Еріку запитальний погляд. — Завдяки сьогоднішній битві я зрозумів, що він — не зовсім людина. Така реакція, спритність та вміння не властиві звичайним людям. Це було за межею людських можливостей.

Максим відразу перевів погляд на Ксюшу. Він ніби намагався прочитати її реакцію на несподівану правду. Від пильного погляду зелених очей ставало не по собі, і вона різко відвернулася.

— Він сильний навіть для напівкровки, — відповіла Еріка, не дивлячись на Максима. — Але здібності та вміння — не єдині речі, які відрізняють нас від людей. Горяни — чудовиська, геть-чисто позбавлені людяності. Вони безжальні, жорстокі, кровожерливі вбивці. Любов, милосердя, доброта — якості, які їм не відомі. А батько Дена був чудовиськом з великої літери. Він убив більше сотні людей заради забави. Напівкровки мають багато спільного з горянами. Більшість відрізняється крайньою жорстокістю. Дехто, дорослішаючи, стають злочинцями та вбивцями. Їм важко відчувати справжні людські емоції. Вони майже не вміють любити. Дівчата набагато м'якіші і зрідка здатні на почуття, але хлопці...

Еріка важко зітхнула. Ксюша, здавалося, бачила її емоції наскрізь. Після розповіді дівчини, вона відчула неприємне поколювання в ділянці серця. У пам'яті швидкоплинними кадрами промайнули найнеприємніші спогади. Ден справді мав складний характер. Егоїзм, впертість, самовпевненість, різкість, надмірна безстрашність і грубість завжди трохи хвилювали Ксюшу. А ще він ніколи по-справжньому не закохувався. Невже Ден просто не здатний на це?

— Ні, я не вірю…Він не такий, — вирвалося у Ксю. — Я ніколи не помічала в ньому жорстокості та потягу до насильства. Ден готовий на все заради друзів. Та й… він здатен на почуття.

— Ти в цьому впевнена? — Максим їдко реготнув. Ксюшу пересмикнуло. Її душу розтинало безліч суперечливих емоцій, яким вона не могла дати ради. Чи вірила Ксю власним словам?

— І взагалі, що це було наприкінці? — продовжив Макс і зневажливо пирхнув. — Від нього всі лиходійки божеволіють, чи що?

— Ми підозрювали, що в Енджел до нього двояке ставлення, — задумливо відповіла Еріка. — Та й у принципі, Ден має диявольську чарівність. Прямо, як його батько. Від того теж всі божеволіли, навіть деякі напівкровки...

— Хто це — ми? З цього моменту докладніше, будь ласка…— Очі Максима навіть потемнішали від напруження.

Раптом їхню розмову перервав скрип дверей. З операційної вийшов лікар і, помітивши підлітків, зупинився із серйозним виразом обличчя. Друзі враз затихли й спрямували на нього стурбовані погляди. Серце Ксюші було готове зупинитись від хвилювання. Чоловік змахнув піт з чола і полегшено зітхнув.

— Що ж, все пройшло добре. Своєчасна допомога врятувала життя вашому другу. Рана не така серйозна. Лезо не торкнулося важливих органів, що з таким глибоким пораненням можна назвати дивом. Втрату крові також поповнили. Думаю, завтра йому стане краще.

— Він прийшов до тями? — запитала Ксюша, відчувши приплив радості. З серця ніби впав величезний камінь, який заважав дихати. З Деном все буде гаразд. Очі лікаря, втім, випромінювали тривогу.

— Ще ні. Ми помітили в нього занадто прискорене серцебиття і високий тиск. Можливо, хлопець відчув сильний стрес під час цього інциденту, і його мозок продовжує волати про небезпеку. Крім того, мені здалося, що його рани... — лікар зробив паузу, про щось глибоко задумавшись. Потім, втім, осікся:

— Принаймні завтра йому має стати краще. За вами приїхали вожаті, тож, будьте добрі, повертайтеся до табору. До хлопця з хвилини на хвилину приїдуть батьки, тому можете бути впевнені, що про нього подбають належним чином. — Він перевів погляд на Еріку. — А вам покажу вашу палату.

Чоловік кивнув дівчині і та слухняно пішла за ним. Ксюші та Максу не залишалося нічого, крім як рушити до виходу.

Коли вони повернулися до табору, було вже далеко за північ. Ксюша тихенько проникла в кімнату і знесилено впала на ліжко. Останній день видався неймовірно важким. Після того, що наговорила Дену, Ксю не знаходила собі місця. Почуття провини з'їдало зсередини, а сильний душевний біль мучив її навіть фізично. Вона не могла ні спати, ні їсти. Наприкінці дня так взагалі перетворилася на порожню оболонку, яка, подібно до робота, виконувала якісь запрограмовані дії. Відвідувала гуртки, обійшла залишок території у пошуку повелителя (про всяк випадок), сходила на футбольне тренування і гуляла з Максимом. Вона ж тепер його дівчина і повинна поводитися відповідно: посміхатися, підтримувати різні теми, відповідати на обійми та поцілунки. Ксюші нічого не вартувало бути колишньою копією себе, якщо не вважати, що всередині вона нічого не відчувала. Ніби померла, втомившись від суперечливих емоцій. І лише коли бачила Дена, з яким відтепер була в сварці, знову відчувала несамовитий біль. Вона не розуміла до кінця природу цього почуття, тому весь день його уникала. Сил на примирення та нормальну розмову в неї просто не було. А потім все це сталося...

Через неї він мало не помер. Якби Ксю не відключила телефон і не уникала зустрічі, вони б разом вирушили рятувати Еріку. Разом дали б відсіч Сіарі, і, можливо, Ден уникнув би поранення.

Перед очима досі майоріли картинки недавнього поєдинку. Сцена їхньої битви вражала і лякала одночасно. Невже це був Ден? Хіба це та людина, яку, як вона думала, знає досконало? Скільки ще сторін особистості друга їй не було відомо? А ще ця шокуюча новина, яка продовжувала лоскотати нерви та випробовувати її довіру до нього. Ден — напівкровка, який, за словами Еріки, не вміє відчувати. Його холодність завжди хвилювала та викликала безліч питань. Нині їх стало ще більше. Ксю настільки заплуталася, що не знала, про що взагалі тепер думати.

Не в силах боротися з суперечливими емоціями, Ксюша відчула втому, яка повільно дісталася до мозку. Думки перетворилися на безглузді розмиті картинки, непомітно занурюючи її у світ сновидінь.

Їй наснився дикий пустельний пляж в оточенні пальм і порослих зеленню скель. Ліниві хвилі омивали піщаний берег прохолодними бризками, а сонячне проміння ніжно торкалося шкіри. У просторах неба кружляли чайки, грайливо пірнаючи в білі пухнасті хмаринки. Ксюша стояла у воді, насолоджуючись дивовижними краєвидами. Спогади не обтяжували, а на серці було легко та спокійно. Позаду почулися чиїсь кроки. Хтось зупинився поряд і обійняв її за плечі. Дівчина заплющила очі, відчуваючи приплив одурманливого щастя. Вона нахилила голову набік і відчула на шиї чиїсь прохолодні губи. У животі запурхали метелики, а тіло охопила ейфорія. Від щемливого почуття кохання захотілося плакати. Ксюша повернулася до хлопця і уткнулася носом у його шию. З очей виступили сльози, а по венам пронісся солодкий біль.

— Не хвилюйся. Тепер усе буде добре. Ти мені віриш? — Його рідний і до болю ніжний голос пролунав ніби здалеку, але торкнувся найпотаємніших куточків душі. Ксюша підняла голову і вмить потонула в чарівній глибині синіх очей. Тілом пробігло тремтіння, а губи мимоволі потяглися до нього. Серце завмерло у передчутті бажаного поцілунку, як раптом над вухом пролунав дзвінкий голос Марини:

— Ксю, прокидайся! На сніданок запізнишся.

Вона різко стрепенулась і відкрила важкі повіки. Невже це був лише сон? Підсвідомість пожартувала з нею надто жорстоко. Ксюша потерла сонні очі, насилу встала і почала неохоче заправляти ліжко. Марина уважно спостерігала за кожним її рухом.

— Що тобі снилося? — Питання білявки змусило її розгубитися. Ксю похитнулася.

— Та так, дурниця якась, — відмахнулася вона, намагаючись зберегти рівновагу. І що це щойно було?

— Здається, я знаю. — Марина зобразила мрійливий вигляд і загадково посміхнулася. — Тобі снився Ден.

Ксюша здригнулася і почервоніла, кинувши на подругу обурений погляд.

— Що? Як ти могла до такого додуматись? Я зустрічаюся з Максимом, якщо ти забула. І взагалі, нічого мені не снилося. Тобі здалося!

Ксюша була настільки вражена проникливістю Марини, що не знала, як реагувати ні на її слова, ні на власні почуття. Чому їй наснився Ден у такій ролі? Невже вона справді починає щось до нього відчувати? Але ж це безглуздя, затьмарення розуму і взагалі, якась дурна помилка.

— Ви, звичайно, гарна пара з Максимом, — відповіла Марина, не звернувши уваги на бурхливу реакцію Ксюші. — Але ж ти не закохана в нього.

— А в кого я закохана, на твою думку? У Дена, чи що? Я ж казала тобі, що ми просто друзі. Я знаю його з дитинства, і як хлопець він мені не цікавий. — Вона нервово засміялася, не знаючи, куди подіти очі.

— Так-так, ну звичайно, — перекривила її Марина. — Я ж бачу, як ти на нього дивишся. Цей погляд я ні з чим не переплутаю.

— Досить! — не витримала Ксю, закривши обличчя руками. — Я просто заплуталась у собі. Цей придурок постійно потрапляє в колотнечу, а нерви у мене не залізні. Я просто хвилююся за нього. Це не має нічого спільного з коханням.

— І кого ти намагаєшся обдурити? Мене чи саму себе? — Погляд Марини був, як ніколи, серйозним. Ксюша зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїти серце, що так і намагалося вистрибнути з грудей.

— Будь ласка, не випробовуй мене. Я повинна викорінити будь-які дивні думки. Між нами нічого не може бути, чуєш? Якщо я дам волю цим емоціям, то нашій дружбі кінець. Він ніколи не дивився на мене, як на дівчину.

— А мені здається, він за тебе порве кого завгодно. Всю небезпеку візьме на себе, але не дозволить, щоб з тобою щось сталося.

— Він завжди був таким, — погодилася Ксю. — Але ж це ні про що не говорить. Ден ніколи нічого не відчував до мене і навряд чи відчує.

Власні слова різнули по серцю. Ясне усвідомлення неможливості болючою луною віддалося всередині. Ксюша насилу впізнавала себе. Що ж з нею відбувається? Хотілося кричати і битися головою об стіну, щоби ці почуття зникли. Невже вона така слабка? Хіба не зможе впоратися з черговою дурістю, яка відвідала її мозок? Вона повинна привести себе до тями. Іншого виходу просто немає.

Ксюша випросталася, всім виглядом показуючи, що розмова закінчена. Правда, Марина виглядала якоюсь стривоженою і не поспішала вставати з місця.

— Ксю, будь ласка, не забувайте про мене, — після довгої паузи сказала вона. — Я такий же охоронець, як і ви, але всі події чомусь мене оминають. Ви носитеся зі мною, як із заморською принцесою. Я хочу і можу бути іншою. Після цих подій у мені щось змінилося. А ще Костик… Поруч із ним я дорослішаю і вчуся думати не лише про себе. Я хочу та можу бути корисною.

Ксюша здивувалася, почувши прохання Марини, але відповіла лише кивком голови. Вона була рада, що білявка переглянула свої пріоритети і набралася розуму.

Що ж... Мабуть, все поступово змінюється. Пріоритети, цінності, люди, обставини, почуття... Чи готова вона до цього всього? Виходу не було. Ксюша обов'язково зміниться, як і Марина, навчившись контролювати власні почуття. Інакше буде тільки гірше.