Переміщення у Комп'ютерну мережу Землі відбулося у точно встановлений час — о пів на шосту ранку. Через кілька хвилин після зникнення Алла Норвела всю місцевість огорнула різнокольорова веселка і занурила підлітків у недовге безпам'ятство. Прийшли до тями вони у повному зборі, включаючи Еріку, в якійсь частині незвіданого раніше лісу.

Ден не встиг як слід отямитися і зрозуміти, що трапилося після таких стрімких і бурхливих останніх подій. Раптове переміщення тільки посилило туман в голові та почуття невагомості, що охопило його тіло після так званого перельоту в мережну паралель. Інші перебували в не меншому збентеженні, ніж він сам. Тішило те, що прокинулися вони всі в більш-менш одному місці. Не треба було, як минулого разу, витрачати час на пошуки когось із команди. Орест і Офелія, ймовірно, залишилися на Землі і тепер здавалися лише вигадкою та короткочасним кошмарним сном. Як і раптове знайомство з його гаряче ненависним татком, якого він так і не зміг прикінчити.

Ксюша не стала витрачати час на те, щоб прийти до ладу після пробудження. П'яною ходою вона одразу ж попрямувала до Дена, згадавши, мабуть, як Орест у того стріляв.

— Він влучив у тебе? — В її очах було стільки тривоги, що Ден був готовий на все, аби вона заспокоїлася.

— Тільки в руку, але це дурниці.

— Дурниці?! На тобі скоро місця живого не залишиться, Дене!

— Нічого страшного. Костя мене підлатає, буду як новенький. — Денис усміхнувся і поворушив рукою, намагаючись запевнити її, що йому не боляче. Він уже боявся рахувати, скільки на його тілі ран, що кровоточили. Видовище, звичайно, не для людей зі слабкими нервами, та й самопочуття його залишало бажати кращого. Як же невчасно це все!

— Ти сама як? Решта? Що взагалі сталося після того, як він за мною погнався?

— Я нормально. Інші, гадаю, теж. Здатність рухатися потроху повертається, але цей медальйон подіяв так, що ломка, мабуть, ще довго відчуватиметься. — Ксюша трималася за скроню і мружилась, ніби в очі різало світло. Інші також розтирали ноги, розминалися і робили одне одному масаж, щоб швидше повернутись до нормального стану. Тільки Еріка виглядала цілком здоровою. Вона сиділа на землі, як зачарована, з подивом розглядаючи навколишні краєвиди. Хоча її коротко просвітили, чого очікувати — несподіване переміщення після таких стрімких подій викликало в неї шок. Та й зовнішня незвичність навколишнього світу здавалася швидше фантастичною, ніж реальною.

— Ми намагалися завадити Оресту тобі нашкодити, але було важко через нездужання, — продовжила Ксюша після невеликої паузи. — Та й Офелія ця... Вирубала мене одним ударом по спині, як тільки я спробувала підвестися. Максимові теж трохи дісталося. Але ми всі будемо в нормі, не думай про це.

— Ці двоє, гадаєш, залишилися там?

— Швидше за все. Але переміщення відбулося так швидко, що я сама не встигла зрозуміти, що сталося. Твоя рана, Дене... — Ксюша звучно проковтнула слину, дивлячись на його брудну футболку.

— Я впораюсь. Кров уже не тече. Напевно, шви трохи розійшлися. — Він навіть боявся уявити, як виглядає в її очах. Закривавлений одяг і пошарпаний зовнішній вигляд, очевидно, додавали занепокоєння подрузі.

Оглянувши навколишню місцевість, Ден зрозумів, що вона значно відрізняється від колишніх локацій. Височенні сосни грізно розтинали сонячну імлу, що невагомими хмаринками блукала навколо. Напівпрозорий туман набув багряного кольору та почав віддалено нагадувати розбавлену кров. Сонячні промені неохоче пробивалися крізь дивний морок, що лише частково нагадував сутінки. Земля була встелена шишками, колючими бур'янами, пожовклою травою і невідомими рожевими квітами, дуже схожими на зменшені кульбаби. Пейзаж, як і раніше, виглядав незвично і дивно: ті самі контрастні відтінки, нестандартна суміш кольорів і невідомі рослини. Оточуюча місцевість більше не нагадувала райський сад, що стало ще одним новим відкриттям. Надмірна загадковість і лякаюча краса природи були наскрізь просякнуті тривогою, яку Ден відчув на інтуїтивному рівні. Швидше за все, їх перекинуло за багато кілометрів від колишнього місця і лишалося тільки здогадуватися, що обіцяє ця нова, невідома частина лісу.

— Дивлюся, ти теж тут, руда. Значить маєш до нашої історії пряме відношення, — холодно зауважив Максим, звертаючись до Еріки. Він уже прийшов до тями і виглядав дещо збудженим. — Хоча буду чесним: я не став би, як Ден, заважати тому типу тебе пристрелити. Після такої-то зради...

— Що ти таке кажеш! — обурилася Марина і притулилася до Кості, ніби в пошуках захисту. Щоправда, колишня поведінка білявки кардинально відрізнялася від того, якою вона стала зараз. У битві проти Ореста та Офелії Марина брала безпосередню участь, хоч і більше за інших піддалася страху. Але її швидка здатність долати стрес та підлаштовуватися під ситуацію щиро захоплювали Дена.

— Її вчинок, звісно, важко виправдати. Але ми, певно, не знаємо всієї ситуації, — підтримав Марину Костя, недовірливо розглядаючи їхню нову знайому.

— Та пожартував я, заспокойся, чувак. — Вираз обличчя Макса, втім, говорив протилежне. — Добре, з нею розберемося пізніше. Часу для розмов у нас тепер вдосталь. Нехай спочатку прийде до тями і усвідомить, що потрапила в реальність, а не в сон. Як би дахом не поїхала, бідненька. Стільки потрясінь...

Максим нахабно посміхнувся і закотив очі. Тієї ж секунди в його чоло влучила величезна шишка, яку кинула Еріка зі властивою напівкровкам точністю. Її бурштинові очі так і палали люттю, зневагою та бажанням дати здачі. Що ж, найпевніше їхню нову знайому чекає участь білої ворони. Після того, що сталося, до неї ставилися з упередженням і настороженістю.

Максим сплюнув і показав їй непристойний жест. Потім узяв рюкзак Дена і нерівною ходою підійшов до них з Ксю.

— Мушу визнати, що часом ти поводишся, як останній кретин, — без злості зауважив Ден. Не те, щоб йому хотілося захищати Еріку, але подібне звернення до дівчини здавалося не зовсім етичним.

— Та хто б казав! — нервово відмахнувся той. Зустрівшись поглядом з Ксюшею, він зобразив імітацію посмішки, яка, втім, вмить зійшла з його обличчя, коли він знову зиркнув на Дена:

— Оце так видончик, чувак! Ти ніби різню з фільму «Пила» пережив. Сказати, що виглядаєш жахливо — не сказати нічого. Візьми свій рюкзак, переодягнися, чи що...

— Дякую, що нагадав. Я сам, звісно, не здогадався б,— жартівливо відмахнувся Ден і потягнувся до своїх речей. — І ще... Окрема подяка за те, що прихопив мій рюкзак. У мене б не було можливості за ним прийти.

— Я зараз не в тому настрої, щоб приймати подяку від тебе, Дене. Думаю, ти й сам розумієш причину. — Максим зміряв його нищівним поглядом.

— Здогадуюсь. Тобі, мабуть, відлягло б, якби я прямо там перерізав собі горлянку. — Ден криво посміхнувся і одразу ж зігнувся від несильного потиличника Ксюші, яку обурили його слова.

— Немає абсолютної гарантії в тому, що ти повелитель. Хоча, зізнаюся чесно, деякі факти з твоєї біографії виглядають більше, ніж дивно. Різні думки в голову лізуть, знаєш... — Друг свідомо надав голосу більше зневаги. Ден почав розуміти, що уникати нових сутичок навряд чи вдасться.

— Припини, Максе! Хіба ви не друзі, щоб довіряти один одному та підтримувати? Не випробовуй мене, будь ласка... — Ксюша благаюче подивилася йому в очі. Дену здалося, що вона ретельно контролює власну реакцію, стримуючи роздратування та гнів.

— Ти зараз серйозно? — Її слова розлютили Максима ще більше. — Ми всі спостерігали, як він стріляв у власного батька. А той, на хвилинку, врятував його від неминучої смерті! Навіть якщо не брати до уваги підозри щодо зв'язку з горянами — ця дія його аж ніяк не красить.

— Тобто, на твою думку, мені треба було його обіймами привітати? — Ден щиро здивувався. Він, звичайно, очікував, що його вчинок викличе осуд, але напевне, більше від Ксю.

— Не перебільшуй. Він, звичайно, останній мерзотник, але, чорт забирай, подібна реакція на власного батька мені по-людськи не зовсім зрозуміла. Ти навіть не засумнівався ні на мить.

— Ден має достатньо причин, щоб його ненавидіти. Ти просто всього не знаєш, — спробувала виправдати його Ксю. Щоправда, приховати деяке розчарування вчинком Дена вона не могла. Цілком ймовірно, що незабаром сумніви, які Макс так наполегливо намагався в ній посіяти, пустять нові паростки.

— Нехай ненавидить на здоров'я. Але ставати вбивцею — це типу норм?

— А тебе це як стосується, вибач? — Ден надав голосу залізні нотки.

— Ну, знаєш, не дуже хочеться мати справу з майбутнім убивцею.

— Так не май. Які проблеми?

— Макс, будь ласка... — знову спробувала втрутитися Ксюша, але той її перебив:

— Я ж казав тобі, що йому ніхто не потрібний! Начхати йому на мою думку, твою, і кого б там не було...

— Чувак, будь ласка, звільни простір? Я не збираюся розводити ці пусті балачки. Якось не цікаво,— втомлено відповів Ден і відкрив рюкзак у пошуку свіжих речей. На щастя, він заздалегідь приготував собі кілька футболок, кофт та джинсів — усе чорного кольору. І як він міг раніше обирати інші відтінки? Зараз будь-які проблиски яскравості його шалено дратували.

Максим чортихнувся і, подивившись скривдженим поглядом на подругу, пішов до інших.

— Іди до нього, Ксю. Не хочу псувати ваші стосунки.

— Нехай спочатку перестане поводитись, як останній кретин.

— Але ж ти частково поділяєш його думку, чи не так? — Ден повернувся до Ксю, намагаючись впіймати її погляд. Але вона, як завжди в останній час, наполегливо його приховувала.

Не встигла Ксюша бодай щось відповісти, як до них підійшла Еріка. Зараз від її колишньої впевненості не залишилося й сліду. Вона, як і пів години тому, виглядала розчавленою і мовчазною. Простягнувши Дену якусь пляшечку з пігулками, вона поглядом попросила їх прийняти.

— Отруїти його хочеш? — саркастично випалила Ксю, кинувши на неї ненависний погляд. Еріка дістала одну таблетку і показово її проковтнула.

— Що це? — байдуже запитав Ден. Після останніх подій всередині панувала порожнеча, і сил на будь-які емоції не лишилося взагалі.

— Один із найважливіших винаходів Офелії. Прийнявши одну таблетку, регенерація твоїх ран пришвидшиться у кілька разів. На звичайних людях, до речі, вони також діють. Коли я їхала до табору із завданням тебе відшукати, вона дала мені цілу пляшечку про всяк випадок. Боялася, що мене теж може спіткати небезпека.

— Ем... дякую, — невпевнено протягнув Ден, і взяв пляшечку. Потім діставши крихітну пігулку молочного кольору, відразу ж її проковтнув. На диво, реакція в уражених місцях почала відбуватися миттєво. Спочатку він відчув сильне печіння в ранах, а потім болісне розтягування впереміш з онімінням. Денис стягнув футболку і почав знімати марлеву пов'язку з рани, яка повністю просочилася кров'ю. Від свіжого шва залишився тільки глибокий непривабливий шрам. На руці та в нозі теж почала відбуватися регенерація, викликаючи легке посіпування.

— Сліди від поранення теж скоро зникнуть. День-два — і будеш, як новенький.

— Що ж ти — така добра душа — до лікарні це йому не привезла? Дену не довелося б тоді стільки страждати! — Ксюша, як і раніше, погано приховувала злість.

— Тоді я не мала причин йому допомагати.

— А зараз вони, виходить, з'явилися? — повів бровою Ден.

— Ти врятував моє життя. Я твій боржник. У тебе не було резону мені допомагати після того, як я тебе підставила. Але ти чомусь це зробив. Досі не можу збагнути, що тобою рухало... Людяність?

— Не варто так глибоко аналізувати мої вчинки, крихітко. Я зробив це машинально, не встигнувши подумати. Тож не шукай в моїх діях сенс, якого насправді не існує.

Ден дістав із рюкзака одноразовий вологий рушник і почав витирати сліди крові на шкірі. Ниючий біль поступово вгамувався, лишивши тільки почуття слабкості в кінцівках. Незважаючи на присутність дівчат, Денис почав перевдягатися у чистий одяг.

— І все-таки, чому ти мене врятував? Не дуже віриться у випадковість... — Еріка без жодного сорому стежила за кожним його рухом, на відміну від Ксюші, яка зніяковіло відвела очі. План Дена збентежити нову знайому, змусивши її піти — з тріском провалився.

— Ним рухала людяність, тому що він — людина. На відміну від деяких,— зневажливо відповіла замість Дена Ксю.

— На відміну від мене, ти хотіла сказати?

— Саме так.

— Яка ж ти недалека, Ксю! Думаєш, мені було легко?Ден мені сподобався з першого погляду. Поруч з ним я, правда, відчувала метелики в животі. Але мені довелося їх прогнати після того, як дізналася, хто він такий. Я жила ціллю знайти і допомогти вбити повелителя багато років. І повір, я не планувала відступати від неї через якісь там перші почуття.

— Перші почуття? Хіба ти вмієш щось відчувати? Якби вміла — спочатку розібралася б, чи справді він повелитель. Тебе, на відміну від Ореста та Офелії, теж сюди перекинуло. Значить саме тебе ми шукали. І повір, якщо я дізнаюся, що ти і є повелитель — у мене не буде жодного бажання захищати твоє нікчемне життя. Як і у багатьох із нашої команди. Та й не тільки... Твої татко з матінкою тепер і оком не моргнуть, щоб тебе позбутися.

Обличчя Еріки спотворила гримаса болі. Ймовірно, останні слова Ксюші зачепили надто глибоко, через що колишню властиву їй холодність було важко зберігати. Ден не міг на це дивитися, тому різко підвівся, кинувши на подругу суворий погляд.

— Досить! У нас немає часу на з'ясування стосунків. Тут як і минулого разу вже вечір, а значить ніч не за горами. Потрібно вирішити, що робити далі.

Окинувши обох похмурим поглядом, він розвернувся і пішов до інших, бажаючи уникнути конфлікту. Вислуховувати суперечки дівчат, коли вони перебувають у вкрай нервовому емоційному стані — не найкраща ідея. Дену, безумовно, було приємно від того, з яким запалом Ксюша захищала його — і перед Максимом, і перед Ерікою. Зовсім як раніше, коли вони ще розуміли одне одного без слів. Але з іншого боку, він співчував Еріці, яка втратила все. Незважаючи на те, що вона напівкровка, це не впливало на її ставлення до людей, які її виростили і давали захист стільки років. Ден шалено любив своїх прийомних батьків. Він розумів, що її почуття мало чим відрізняються від його, і тут питання походження не має ніякого значення.

— Треба подумати, де розташуватися на ночівлю. Зважаючи на все, стемніє не пізніше, ніж за годину, — сказав він іншим. Всередині, як і раніше, було побоювання, що друзі змінять до нього своє ставлення, особливо після інформації щодо повелителя. Але поки ворожість відчувалася тільки від Макса. Інші, швидше за все, не вважали, що вбивство обраного — вихід із ситуації.

— Ще б зрозуміти, куди саме нас занесло цього разу. Тут усе таке дивне... — Максим насторожено вдивлявся у лісові нетрі та хмурив брови. Навколишня місцевість справді була просякнута якоюсь дивною енергетикою і вселяла почуття збентеження і навіть страху. — Компас, ймовірно, накрився — постійно змінює показники.

— Швидше за все, зараз ми десь на заході, а північ знаходиться он з того боку, — рішуче заявив Боря, показуючи пальцем у більш темну та дрімучу частину лісу. — Тут є деякі відмінності в кліматі — повітря досить сухе і прохолодне. А якщо дивитися на мох на деревах, то сумнівів, де знаходиться північ, у мене не лишається.

— Питання в тому, чи варто нам знову туди тикатися, — невпевнено промовив Костя і задумливо почухав підборіддя.

— Можливо, скоро ми отримаємо конкретні вказівки, — знизав плечима Ден, чим викликав подив на обличчі Макса. Мабуть, очікував, що він, як і раніше, буде наполягати на забороненій зоні. Втім, він був не такий уже й неправий в цьому висновку, але Ден не став це озвучувати.

— Вам не здається, що тут дещо дивний запах? — тихо спитала Марина, визирнувши з-за плеча Кості. Ден вмить відчув, як гидке, знайоме почуття тривоги змусило його нутрощі стиснутись — він теж уловив подібне.

— Це запах крові і падалі, — тихо промовив він і стиснув руки в кулаки. — Я думав, це тільки в мене параноя, що скрізь це чується...

— Ні, тут дійсно важке повітря,— підтвердив його побоювання Макс і зморщився від огиди. — Найімовірніше, недалеко щось здохло.

— Ну подумаєш, тушканчик якийсь відкинувся,— спробував підбадьорити всіх Боря, почергово постукавши по плечу Дена, Костю та Макса. Незважаючи на свою не дуже хорошу фізичну підготовку, їхній рудоволосий товариш найбільше рвався до пригод і завжди дивився на все з оптимізмом — у якій би біді вони не опинилися.

— А-а-а, блін! Яка ж мерзота! — раптом вигукнула Еріка, яка знаходилась за кілька метрів від них. З жахом відстрибнувши, вона схопилася за горло, наче її нудило. Ксюша, що стояла поруч, спрямувала в траву шокований погляд.

— Що таке? — Ден миттю опинився поряд із дівчатами і з побоюванням подивився на землю. У брудній від крові траві лежав труп якоїсь невідомої роздертої тварини. Дивно, як вони раніше її не побачили.

— Дідько,— глухо прошепотів він, з жалем розглядаючи рани на маленькому тільці.

— Очевидно, його роздерли не так давно. Можливо, навіть сьогодні, — тихо промовила Ксюша, за звичкою торкаючись його руки. Ден відчув слабке тремтіння у її тілі.

Максим тим часом ворушив палицею чергову знахідку — розірваного зайця за кілька кроків від них.

— Прокляття! Скоріше за все, тут водиться якийсь хижак, — повідомив він Дену, відходячи подалі від тварини. Його обличчя перекосилось від огиди.

— Так. І цей хижак полює не через голод, а заради розваги. — Ден кивнув Ксюші та попрямував до своїх речей. — Зберіть рюкзаки! Знайдемо інше місце для ночівлі.

Повторювати двічі не довелося. Незважаючи на те, що наслідки атаки медальйоном ще відчувалися — було ухвалено одноголосне рішення забиратися подалі звідти.

Моторошна пелена темряви повільно опускалася на ліс. Великий круглий місяць ліниво виповз із-за чорної хмари і скупо освітлював сонну природу. Попри сотні палаючих оченят, що виглядали з-за кожного куща — навколо стояла підозріла тиша. Ледь чутний шерхіт у заростях нагадував про присутність живих істот довкола, які, очевидно, стали заручниками страху.

Швидка хода підлітків поступово перетворилася на біг. Кожен тією чи іншою мірою відчував тривогу впереміш з обережністю. Височенні сосни змінилися ялинками, а густа трава непомітно перетворилася на колючі чагарники. Навколо літали загадкові нічні метелики, які настирно сідали на оголені ділянки тіла і боляче кусалися. Невідомі птахи заводили якусь тужливу несамовиту пісню, від якої шкіра покривалась сиротами. Ніхто не говорив ні слова, намагаючись відійти якомога далі. Ніч, тим часом, встановила свої права та грізно натякала на закінчення подорожі.

— Думаю, треба робити причал. — Ден рвучко зупинився, помітивши, як Марина пошкодила ногу. Ксюша, що йшла ззаду, вдарилася носом у його спину. Вони перекинулися розгубленими поглядами, що очікувано роздратувало Максима. Міцно взявши її за руку, він очима наказав Дену триматися подалі.

Придушивши неприємні відчуття ревнощів, Денис озирнувся довкола. З правого боку ліс перетворювався на непрохідну хащу, а з лівого — поступався місцем невеликому озеру. Трохи далі мріла посадка з невідомими низькорослими деревцями, на яких висіли непривабливі на вигляд плоди. Розгледіти більше не вдавалося через густий шар темряви, який навіть місячне світло розсіювало неохоче. Друзі озвучили його думку вголос, вирішивши зупинитися на крихітній галявині біля двох беріз. Це місце виглядало куди безпечніше, ніж лісові нетрі.

Вечеря у них вийшла легкою. Оскільки в справжньому світі був ранок — ніхто ще не встиг зголодніти, та й після атаки медальйоном багато хто відчував нудоту. Вирішили обійтися чаюванням з батончиками та круасанами. Наспіх розпалене багаття вселяло почуття спокою та відносної безпеки.

Еріка спочатку не знала, як себе поводити, але Максим безапеляційно наказав їй сісти у коло. Після мовчазної вечері він насамперед звернувся до неї:

— Що ж, ми чекаємо від тебе докладних пояснень усьому, що ти наробила, мала. Ти маєш можливість переконати нас у тому, що не являєшся останньою тварюкою. Вважай це актом милосердя від нас. В іншій компанії тебе вже вигнали б, а то й гірше... — Голос Макса був просякнутий підкресленою холодністю, але в очах читався непідробний інтерес. Ден упіймав себе на думці, що був би радий, якби його друг зацікавився Ерікою, як дівчиною, залишивши Ксюшу в спокої.

— Наскільки мені відомо, ви вже й так добре поінформовані. — Еріка намагалася говорити впевнено, але Ден вловив у її голосі нотки хвилювання. — Я виросла в зовсім іншому світі, ніж ви — тепличні діти. Спочатку у мене, як і у вас, були батьки та сім'я, хоча ми постійно переховувалися та переїжджали з місця на місце. Моя мама була горянкою, а тато — людиною. Вони, на відміну від багатьох подібних пар, справді стали сім'єю. Тато настільки оточив маму любов'ю, що вона кинула своє початкове завдання на Землі та прийняла його залицяння. Горан — планета суворих порядків. Сильні в них при владі, а слабкі — раби. Здатність володіння енергією в усіх різна з народження, тому рівності в них не існує. Там не створюються сім'ї за коханням, тільки з вигоди, щоб мати більше впливу. За найменше порушення порядку в них прийнята смертна кара. Моя мама, як і багато інших горян, яких Енджел відправила на Землю з метою дослідження та вивчення планети, ніколи не знала, що таке щирий інтерес та любов. Вона була зворушена ставленням мого батька, тому зрадила своє колишнє життя. Багато, до речі, вчинили так само.

— Але ж ти казала, що горяни не вміють любити. Навіщо їм треба було ризикувати власним життям заради землян? — перебила її Ксю, яка хоч і сиділа поруч із Максом, але на його ніжні жести відповідала досить сухо.

— Так. У них такі почуття, як любов та милосердя відсутні, як і совість, і здатність розрізняти, де добро, а де зло. — Еріка кинула на Ксюшу не дуже привітний погляд. — Але відчувати кохання, турботу, інтерес від інших — їм, безумовно, подобається, особливо якщо на їхній планеті це не прийнято. Тому в деяких випадках горяни створювали сім'ї з землянами, хоча частіше, звичайно, вчиняли менш благородно зі своїми партнерами. Насильство та вбивства, щоб приховати сліди злочину і уникнути покарання — в них, звичайно, користувалося більшою популярністю, ніж створення союзу. Але, на жаль, такі сім'ї не змогли довго проіснувати. Горяни всіх знайшли і знищили як зрадників та осквернителів роду. Я дивом змогла втекти, і якби не Орест та Офелія — мене вже не було б у живих. Я стала ученицею школи для напівкровок з п'яти років. Спочатку вони побудували невелику будівлю в місці, де їх практично неможливо було знайти. В оточенні лісів, полів та боліт — це був єдиний будинок, про існування якого ніхто й не здогадувався.

— Стривай. Хіба вашу школу не побудовано на місці геноциду напівкровок? Так було написано на сайті, — запитав Костя, який сидів із блокнотом у руках та перевіряв записи, зроблені під час злому сайту.

— Правильно, — кивнула Еріка. — Але Орест і Офелія за допомогою якоїсь невідомої здібності змогли перетворити це місце на щось типу бермудського трикутника. Тому його ніхто не знайде, як би не намагався, включаючи навіть тих горян, хто пам'ятав цю місцевість з самого початку.

— Занадто багато здібностей як для звичайних напівкровок, що не володіють силою енергії, — вставив п'ять копійок Ден.

— Я й справді не знаю, як вони це зробили. Але мова зараз не про це. — Еріка насупилась. Будь-які сумніви в мотивах сімейної пари викликали в неї роздратування та гнів. Цікаво, скільки ще потрібно часу, щоб у неї настав момент прийняття справжньої сутності цих двох?

— Згодом наша маленька будівля перетворилася на замок,— кашлянувши, продовжила вона. — Додавалися нові кімнати, розроблялася нова навчальна програма з урахуванням наших здібностей, встановлювалися свої закони та правила. Орест та Офелія стали відомими у світі напівкровок і мали чимало прихильників навіть серед людей. Потрапити до нашої школи вважалося за честь. Нам давали всі необхідні знання про влаштування світу людей і горян, вчили методам самооборони та взаємодії з навколишнім світом. Я вважалася однією з найкращих учениць, тому мені й випала честь знайти повелителя.

— Тобто для вас вважається нормою вбити невинну людину просто за те, що вона народилася обраною? — не витримала Ксюша, перебивши захоплений монолог Еріки.

— А який ти бачиш вихід із ситуації? Щоб зберегти життя мільйонів, одному потрібно загинути.

— Хто вирішив, що потрібно? Ви? Хто вам взагалі дав право щось вирішувати? — Ксюша, здавалося, все більше втрачала контроль. Максим, який сидів поруч і гладив її руку, поглядом попросив дівчину заспокоїтись.

— А хто має вирішувати? Пророцтва? Вони самі зробили можливість захоплення Землі реальною, ще й створили невигідні для нас умови. Повелитель — це помилка і ризик. Думаю, ви самі це розумієте.

— У вас усіх виховали ненависть до обранця,— знову втрутився Костя, який завжди говорив спокійно, впевнено і по ділу. — Коли ми зламували сайт, я одним оком глянув у спільний чат, де спілкувалися учні вашої школи. Повелитель там — мало не втілення зла на Землі. Стільки ненависті до однієї людини просто за її призначення я ще не бачив... Чесно кажучи, це було настільки дивно, що я навіть не став ділитися думками з іншими. Думав, може, щось неправильно зрозумів.

— Згоден, це якась дикість! — палко вигукнув Боря. — Легко вибирати, хто має померти, якщо це не ти чи хтось із твоїх друзів та близьких. Та й взагалі, це якось несправедливо...

— Правильно,— погодилася з ним Ксюша. — Та й ніхто не знає, які наслідки буде мати це рішення. Йти проти вердикту пророцтв може бути більш небезпечним для Землі, ніж існування повелителя.

Еріка уважно слухала, не демонструючи своє невдоволення. Здавалося, вона не зацікавлена в суперечці, а навпаки, прагне знайти порозуміння. Скоріше їй просто хотілося пояснити свою позицію, яку мало хто хотів розуміти. Окрім Максима. Він уважно слухав і смакував свій круасан. Ден розумів, що прямо свої думки він навряд чи вискаже, але якщо випаде нагода...

— Скажи, ти, як і раніше, хочеш вбити Дена? — порушила хвилинну паузу Марина.

— Якби хотіла, не дала б йому це... — Еріка продемонструвала таблетки. — Чесно, я поки що не можу пояснити свою позицію. Але ви маєте рацію — ніхто не знає, чим вбивство повелителя обернеться для Землі. Та й... Мені подобається Ден.

Ксюша голосно хмикнула і глузливо закотила очі. Ден упіймав себе на думці, що її реакція йому сподобалася куди більше, ніж зізнання Еріки. Зустрівшись з Ксю поглядом, він чомусь зніяковів і почав розглядати язички полум'я. Брати участь у розмові йому взагалі не хотілося, але Максима, схоже, це почало дратувати.

— Ти сам що про це все думаєш? — запитав він, відкинувши з чола біляве пасмо. — Цікаво послухати думку нашого так званого лідера...

Його слова звучали отруйно, з навмисно підкресленим глузуванням. Ден не розумів, навіщо друг постійно його провокує. Чим далі — тим абсурдніше це все виглядало.

— А сенс про щось думати? — посміхнувся він, вирішивши не вестись на провокації. — Якщо говорити про Еріку — я її чудово розумію і навіть десь поділяю її думку. Краще було б, щоб повелитель взагалі не народжувався. Але якщо подібна чортівня трапилася — то радикальний метод навряд чи буде ефективним. Усувати проблему замість того, щоб її вирішувати — прояв слабкості, малодушності та дурості.

— І який же ти бачиш вихід із ситуації? — не вгавав Максим, продовжуючи пилити його зарозумілим поглядом. Він ніби хотів нав’язати йому те, від чого Ден наполегливо тікав у власних думках.

— Немає сенсу прогнозувати результат подій. Якщо я справді виявлюсь повелителем — вирішу це питання так, як буду вважати за потрібне. З урахуванням всіх можливих ризиків для Землі та людей, яких люблю, звичайно... Але танцювати під чиюсь дудку я більше не збираюся. Чорта з два я дозволю собою помикати!

Він переламав у долоні чергову, досить міцну гілочку та жбурнув її у вогонь. Зараз Ден розумів, що більше не хоче бути жертвою обставин, помилкою природи, чи тим, хто має померти, щоб всіх врятувати. Якщо він народився на це світ, то явно з певною метою. І він обов'язково її знайде, підкорить собі та поставить на коліна. Чим би це, зрештою, для нього не обернулося...

Ніхто не став йому суперечити. Навіть Макс вирішив закрити тему, не знайшовши відповідних слів для продовження дискусії.

Через деякий час вимотані останніми подіями підлітки почергово заснули. Безсонна ніч, наслідки битви з Орестом та Офелією, стрес та переживання настільки позбавили всіх сил, що на звичайні розмови часу не вистачило. Чергувати залишився Максим, який визвався бути добровольцем. Ден хоч і почував себе набагато краще після дії зцілювальної таблетки, але слабкість, ломоту в тілі та легке запаморочення ще не зміг подолати. Занурившись у морок дрімоти, він все ніяк не міг провалитися в повне забуття, вловлюючи кожен навколишній шурхіт. Повертався з боку на бік, плутався в безглуздих сонних думках і боровся з нав'язливим почуттям загрози. Щось довкола було не так, і це не давало йому розслабитися.

Раптом у безневинний хор звуків нічної природи увірвалося вовче виття. Одне протяжне завивання доповнилося іншими — такими ж голодними та загрозливими. З кожною секундою вони ставали дедалі ближче, немов тварини йшли їхніми слідами. Десь недалеко затремтіли кущі, і маленькі злякані звірята кинулися врозсип. Ден різко підірвався з місця і оглядівся. Максим з напруженим обличчям прислухався до звуків, не знаючи, як діяти далі.

— Напевно, це ті вовки, які роздерли тварин, — сказав Ден Максу, квапливо одягаючи кофту і дістаючи кинджал, який, на щастя, встиг захопити з собою перед переміщенням. Інші теж почали прокидатися.

— Минулого разу ми теж чули вовче виття, — згадав друг та почав будити Ксюшу. — Можливо, вони не мають наміру нападати.

Його припущення виявилось хибним. Зовсім поруч почулося шарудіння і здавлене гарчання. Кілька маленьких сів злякано спурхнули з найближчого дерева і полетіли геть.

— Прокидайтеся! Ну ж бо!— голосно закричав Денис, на ходу складаючи спальний мішок. Він навіть не сумнівався, що вовки нападуть. Серед підлітків, що тільки-но прокинулися, почала поширюватись паніка. — Знайдіть сухі гілки та підпаліть їх на багатті! Вогонь відлякує тварин.

— Розумний висновок, — підтримав Костя, допомагаючи Марині зібрати речі.

Раптом хтось закричав. Ден схаменувся і побачив, як Еріку повалив на землю величезний чорний вовк, розміром, напевно, з ведмедя. Його червоні очі палали у темряві, з відкритої пащі капала слина, а тихий, приглушений рик говорив про те, що звір ні за що не відступить. Вп'явшись зубами в плече Еріки, вовк прокусив його до крові і почав тягнути її в кущі. Дівчина видала несамовитий крик, який, здавалося, сполошив всю живність у лісі.

Ден відреагував блискавично. Перестрибнувши через багаття, він кинувся на тварину зверху і встромив їй у шию кинджал. Хижак закричав, різко скинувши його зі спини, і, стікаючи кров'ю, втік у ліс.

На жаль, він був не єдиним. Поки Ден збирався з силами, а інші приходили до тями від побаченого, з-за кущів показалися ще кілька хижаків. Друзі стовпилися в щільне коло, відмахуючись палаючими палицями від інших вовків. Вони, як за командою, вийшли з темряви та почали повільно наближатися до підлітків.

Другий напад стався на Костю. Він штовхнув Марину назад і спробував відбитися від одного з хижаків першим. Це вплинуло на вовка, як червона ганчірка на розлюченого бика. Він стрибнув на хлопця швидше, ніж будь-хто встиг відреагувати. Зрозумівши, що до Кості сила ще не прийшла, Ден не став зволікати і кинувся на допомогу, одним спритним рухом перерізавши хижакові горло. Той замертво впав на землю, бризнувши кров'ю.

Тієї ж миті всі його друзі, окрім Еріки, отримали силу. Оскільки дівчина була поранена, Ден допоміг їй залізти на дерево, суворо наказавши випити зцілювальну таблетку. Сам одразу ж кинувся до вовків, які були налаштовані роздерти всіх на шматки. Розгорівся справжній бій. Підлітки відбивалися від хижаків полум’яними палицями та власними ногами, а Ден вміло використав кинджал. Час для нього зупинився, думки перемішалися, а перед очима раз у раз проносились розлючені вовки, що намагалися перегризти йому горлянку. Як несамовитий, Денис майстерно орудував кинджалом, навіть не помічаючи, скількох встиг зарізати. З кожною секундою він відчував все більший приплив сил, який розпалював спрагу розправи. Разом з нею зростало і бажання прикінчити якомога більше вовків.

Коли один із них вкусив Максима і повалив Ксюшу на землю, Ден, не зволікаючи, стрибнув на спину хижакові, встромивши кинджал йому між ребрами. Потім той же маневр здійснив і з іншими, які ходили навколо вогнища, тільки вичікуючи моменту вступити в бій. Дену було мало жертв. Він хотів вбивати ще й ще, тому навіть не помітив, як кинувся на хижаків першим.

Ксюша буквально силоміць відтягнула його назад. Вовки, що чекали своєї черги, несподівано відступили, залишивши їх у спокої. Перелякані підлітки панічно озиралися на всі боки і важко дихали. Без поранень залишилася тільки Марина, яку мужньо захищав Костя. Всі інші отримали безліч подряпин, ударів та укусів. У самого Дена була зачеплена рука, а на грудях виднілися три глибокі порізи від пазурів. Поруч лежало кілька мертвих хижаків.

— Що ж. Ти замочив десять вовків. Чималенько, — зауважив Максим, тримаючись за скривавлену руку. У його погляді читався осуд та шок. Інші з жахом дивилися то на трупи, то на Дена, ніби він теж міг комусь зашкодити. Марина крадькома витирала сльози, намагаючись зупинити кров на животі у Кості. Боря відчайдушно рився у сумці, притискаючи руку до покусаної ноги. Еріка негайно зістрибнула з дерева, по черзі даючи кожному таблетку.

— Мені не потрібно, це лише подряпини. Залиш на потім,— впевнено відмовився Ден, коли вона простягла пігулку і йому. Зіткнувшись з розгубленим поглядом Ксюші, він відчув щось схоже на провину. Сказати, що в її очах був переляк — не сказати нічого. Вона ніби перебувала в шоці від його дій, але далеко не в приємному.

Дена охопив дивний розпач. Він раптом зрозумів, що ніхто з друзів не вбив жодної тварини. Вони лише відбивались від нападників, але не ставили за мету їх прирізати. На подібну жорстокість пішов тільки він. Але, чорт забирай, хіба він вчинив неправильно?

— Вони можуть повернутися знову, — ніби виправдовуючись, сказав Денис і відвернувся. Він відчував засудження та нерозуміння друзів, хоча не сумнівався у правильності свого вчинку. Жаліти хижаків було б навряд чи доречно. Але чому тоді всі дивляться на нього так, ніби він вчинив справжнє зло?

— Я зробив щось не так? — Ден благаюче подивився на Ксюшу. Вона лише спохмурніла і відвела очі, ніби не знала, що відповісти.

Ніхто не сказав жодного слова. Все здавалося таким, як завжди, але разом з тим — щось змінилося назавжди.