Сумніви... Немов кляті паразити, вони здатні забиратися в найдальші куточки свідомості, встановлюючи там свої беззаперечні правила.

Ксюша не знала, як реагувати на те, що сталося кілька хвилин тому. Все відбулося так швидко, що вона навіть не встигла відчути біль від зубів вовка, який, здавалося, прокусив її руку наскрізь. Кров гарячими цівками стікала на землю, але шок від того, що відбувається, убив всю чутливість начисто. Еріка сунула їй у долоню зцілюючу пігулку і, не удостоївши поглядом, попрямувала до інших. Якби не сильна кровотеча з рани, Ксюша, мабуть, відмовилася б прийняти її допомогу. Надто вже зла була на її зраду, через яку Ден ледь не загинув. Але зараз, напевно, не та ситуація, щоб робити вибір не на свою користь. Недовго думаючи, Ксю проковтнула таблетку і зморщилася від сильного печіння в руці. І як Ден так спокійно витерпів цей біль? Здавалося, до рани приклали шматок розжареного на вогні металу. Щоправда, вже за хвилину сильне печіння послабилось, і шкіра на руці стяглася. Судячи з вигуків інших, вони також стали свідками неймовірного власного зцілення. Це було схоже на справжні чари.

Тяжко передихнувши, Ксюша кинула погляд на Дена і знову відчула приплив сумнівів, що розривали її душу на шматки. Колишня впевненість у другові стала жертвою невизначеності та хибних суперечливих висновків. Одне-єдине питання, ніби набридливий комар, дзижчало в голові, маючи намір вкусити якомога болючіше. Що, якщо йому справді подобається вбивати? Ксюша не могла викинути з голови погляд Дена під час атаки, коли він із неймовірною швидкістю перебив майже всіх хижаків. Як, незважаючи на дощ із крові та передсмертний вереск нещасних жертв, убив їх усіх без жодних сумнівів, наче робив це мало не щодня.

Ще кілька хвилин тому Денис був схожим на безжального вбивцю, який отримує насолоду від кожного смертоносного удару. Наче він не звичайний шістнадцятирічний підліток, а вбивця зі стажем та багатим досвідом. Хіба це не той Ден, якого вона знала стільки років? Хіба це не той хлопець, який купував їжу вуличним котам і жертвував гроші притулкам із покинутими тваринами? Що ж з ним сталося? Озирнувшись на інших, Ксюша зрозуміла, що не одна вона була шокована його діями. Абсолютно кожен із їхньої команди відчув щось подібне.

— Скажи мені, я зробив щось не так? — повторив запитання Денис, дивлячись на неї очима покинутого цуценяти. Ксю придушила нервовий смішок, дивуючись разючій зміні в його поведінці. Може, у нього роздвоєння особистості?

— Ні. Ти все зробив правильно,— тим не менш, впевнено відповіла вона. Друг ще більше зніяковів і опустив очі. Він не розумів її реакції, як і не розуміла її сама Ксю. Зараз Ден здавався таким пригніченим, розгубленим та спантеличеним, що вона сама почала сумніватися в правильності своїх спостережень.

— Але ж ти так не вважаєш, правда? — Денис схопив її за кисть і, мабуть, не помітив, як стиснув її до болю. Ксю мужньо витримала його хватку.

— Дене, ти нас захищав. Якби ти їх не вбив, вони б від нас одні кісточки залишили. Значить, все правильно, не думай про це.

— Вона має рацію. Ти був схожий на кіношного героя — винищувача нечисті. Ми самі ледь в штани не наклали побачивши, як ти з кинджалом носишся. Чи не приріжеш нас за компанію? — Максим, як справжній захисник Ксюші, відразу ж підійшов до Дена і одним різким рухом прибрав його руку від її кисті.

— Досить, не перебільшуй, будь ласка, — не стрималася вона, кинувши на хлопця роздратований погляд.

— Ви теж злякалися? — тим часом звернувся Ден до решти. Він був настільки напружений, що Ксюші хотілося хоч якось втрутитися і переконати його у протилежному.

— Ну, ти, правда, виглядав лякаюче, ніби втратив контроль. Ну, або в тебе вселилися біси. Подібне я міг спостерігати тільки у фільмах, — досить холодно зазначив Костя, закривши Марину своїм тілом, ніби Ден міг їй зашкодити. — Але з іншого боку — ти нас захищав. Ми не маємо жодного морального права тебе засуджувати. Навпаки, ми вдячні тобі за те, що врятував нам життя. Хоч це й було досить радикально, але іншого виходу я, чесно кажучи, не бачу.

— Радикально — м'яке слово. Я сказав би — досить жорстоко і кровожерливо. Ми б так точно не змогли. Одразу видно — справжній напівкровка, — в'їдливо помітив Максим, чим знову змусив Дена напружитися.

— Ну, так з хижаками як інакше? Не він би їх прирізав — нас би усіх зжерли. Я сказав би так: це було круто, чувак! — підтримав Дена Боря, хоч і не міг приховати невеликий переляк в очах. — Я на цьому знаюся, повір. Щоб хтось так рубав нечисть в реальності — це ж найвищий пілотаж! Ти ніби робив це не вперше і заслуговуєш на звання майстра.

— У нього це в крові, чого дивуватись. — Максим спіймав погляд Дена і зухвало обійняв Ксюшу за талію, притиснувши її до себе сильніше звичайного. По обличчю Дена ковзнуло роздратування. Він відвернувся від них, ніби йому справді було не все одно. Спочатку Ксю захотілося відштовхнути хлопця, але згадавши, що вони у стосунках — стрималася. Проте, деяке почуття обурення від його слів та висновків вона не могла подолати.

— Ти все зробив правильно. Не реагуй на цього придурка. — Еріка у свою чергу підійшла до Дена, спрямувавши на Максима повний зневаги погляд. — Розмірковувати про милосердя в таких умовах — це нісенітниця собача та відверта дурість. Якщо тобі нічим зачепити його, так і зізнайся, жалюгідний шматок лайна!

— Ще одна маніячка намалювалася! Ну й компашка тут — аж душно стало. Ходімо, Ксю, треба зібрати речі.

Максим смикнув її за руку, але Ксю вирвалася. Кинувши погляд на Дена, вона помітила, як він подивився на Еріку — вдячно, тепло і якось по-новому. У грудях щось вибухнуло і нестерпним болем розбіглося по венах. Ксюша думала підтримати Дена, але, ставши свідком цього погляду — забула про всі слова. У пам'яті знову випливла картина пристрасного поцілунку цих двох, яка пропалила в її серці порожню всепоглинаючу діру. Скільки разів вона подумки поверталася до цього моменту, хоч і намагалася забути назавжди.

Ден перевів погляд на Ксюшу, але вона миттю відвела очі. Потім знову простягла руку Максимові, вдавши, що відштовхнула його випадково, і мовчки пішла за ним збирати речі. Як би там не було, Денис знає про її відношення. Потрібно відвикати про нього турбуватися, адже таким чином вона позбавляє себе можливості будувати власне життя. Не просто позбавляє — а руйнує його своїми ж руками. Вона повинна думати про себе та Максима, якщо вже погодилася на стосунки з ним. А в Дена тепер з'явилася хоч сумнівна, але потужна підтримка в особі Еріки.

Раптом планшет Борі видав звук повідомлення. Усі хором підстрибнули. Нарешті Флер згадала про їхнє існування! Друзі відразу обступили товариша, бажаючи побачити новину на власні очі.

«Увага! Вирушайте на схід. Настав час дізнатися правду. Ця частина Комп'ютерної мережі менш безпечна, ніж попередня, тому бажаю дістатися до місця живими. Будьте обережні та мужайтеся!»

— Ще б пізніше попередила щодо менш безпечної частини! Це вже ми відчули на власній шкурі, — прокоментував Максим прочитане.

— Треба йти якнайшвидше! Рано чи пізно інші вовки прийдуть на запах крові. Кожна хвилина зволікання може нам дорого коштувати. — Денис почав збирати речі, що залишилися, в рюкзак. Він помітно нервував і говорив з підкресленою беззаперечністю, ніби сумнівався в колишньому послуху інших. Максим за звичкою відкрив рота, щоб кинути чергову шпильку, проте Ксю відразу вщипнула його за руку і поглядом попросила мовчати. Той лише відмахнувся, зобразивши образу, але не став провокувати друга.

Ден знайшов у своєму рюкзаку ще один компас. Визначивши правильну сторону, він першим вирвався вперед, наказавши слідувати за ним.

Фарби ночі ставали темнішими, а ліс, як незвідані джунглі — густішим та похмурішим. Вони квапливо рухалися крізь зарості та колючі бур'яни кудись углиб хащі. Імовірність небезпеки тиснула на психіку, змушуючи кожного здригатися від найменшого шурхоту. Ліс, охоплений місячним світлом, захоплював і лякав одночасно. Спів цвіркунів створював враження хибного спокою і був, здавалося, єдиним звуком у цих непрохідних нетрях. Дерева, хитаючись за вітром, кидали на землю хаотичні тіні, які, подібно до зміїв, звивалися під ногами. Друзі намагалися не вдивлятися в пелену ночі і йти у своєму максимальному темпі. Часом вовче виття нагадувало про себе з найвіддаленіших куточків лісу, луною маскуючи справжнє місце розташування. Здавалося, він звучав застережливо, наче хижаки кидали їм виклик. Підліткам нічого не залишалося як, перемагаючи страх і втому, продовжити шлях на схід і тримати палиці перед собою. А ще бути уважними до звуків, щоб підготуватися до можливого нападу.

Через півгодини напруга трохи стихла, вовче виття підозріло замовкло, а під ногами вималювалася ніким не досліджена стежина. Максим час від часу важко зітхав і косився на Ксюшу, наче натякав звернути на нього увагу.

— Що таке? — зрештою спитала вона, подивившись у його бік стомленим поглядом.

— Сама знаєш, — пробурчав хлопець і, ховаючи очі, стиснув її пальці до хрускоту.

— Знову ідіотські ревнощі?

— Ідіотські? Тобто, на твою думку, вони безпідставні? Ти постійно його захищаєш і опікуєш, як маленького... Дениска втомився, Дениска поранився, Дениска засумував... Скільки можна, Ксю?! — Максим надав голосу більше тиску. Ксюші захотілося вирвати руку, але вона розуміла, що це призведе до ще одного конфлікту.

— Я хвилювалася, бо була причина! Дену чимало дісталося останнім часом, а ти замість дружньої підтримки постійно його зачіпаєш і провокуєш. Це некрасиво, Максе! Я довго стримувалась, але часом це виходить за всі рамки! Я не хочу, щоб ти користувався мною, щоб зачепити Дена! — Ксю несвідомо підвищила голос, а потім, як ошпарена, затулила собі рота рукою. Вони йшли останніми, і навряд чи хтось їх почув, але все-таки...

— Он як, — ще більше розгнівався Макс. — Значить, за нього ти хвилюєшся, а на мене тобі все-одно? Так виходить?

— Не чіпляйся за слова! Ти знав, на що йшов, коли захотів зустрічатися зі мною.

— Тобто тобі справді начхати на мої почуття? Я не дочув? — Максим не витримав і зупинився, повернувшись до Ксюші обличчям. Його очі палали люттю. — Думаєш, легко бути в моїй шкурі, коли дівчина, яку любив стільки років, божеволіє за кращим другом? Коли поряд бути важко, а окремо — взагалі нестерпно! Ти звинувачуєш мене за мою поведінку, але навіть не намагаєшся зрозуміти мої почуття! Я теж втомився від цих постійних ревнощів та злості. Я не можу дружити з Деном як раніше тому, що варто мені побачити, як ти на нього дивишся — і вся моя витримка летить до біса собачого! Але я кохаю тебе, Ксю. Кохаю так сильно, що готовий витримати навіть невзаємність та байдужість до себе. Хоча довкола мене завжди були дівчата, які тільки мріяли опинитися на твоєму місці! Але ні, я готовий все віддати, щоб бути з тобою, тому що я, чорт забирай, божеволію від почуттів до тебе! На відміну від цього недоумка, якому аби тільки надерти комусь сраку і який взагалі не знає, що таке кохання...

— Досить, Максе! Пробач мені... — Голос Ксюші здригнувся. У грудях кольнуло неприємне почуття провини, яке вона вперто заперечувала весь цей час. Максим має рацію — вона не намагалася зазирнути в його серце. Всі її думки були тільки про Дена, хоча тому, ймовірно, взагалі немає до цього діла.

— Думаєш, мені подобається поводитися, як останній кретин? Повір, якби не ці чортові ревнощі, я б усіх порвав за Дена. Він мій найкращий друг. Але ці почуття сильніші за мене. Ревнощі і твоя байдужість руйнують мою душу, вбивають у мені все хороше... Часом я сам себе ненавиджу через це... — Максимові очі блиснули від непроханих сліз. Він зробив зусилля та спробував їх приховати. Ксюша закусила нижню губу майже до крові.

— Мені так шкода, Максе… Це все моя вина. Трохи загралася я в сестричку, справді... Не хотіла завдавати тобі болю. Але я хочу, щоб ти знав — ти мені подобаєшся, правда. — Що йому ще сказати, щоб згладити почуття провини? — Я намагатимуся виправити свої помилки і більше не давати тобі приводу для ревнощів. І будь ласка, не перебільшуй моє ставлення до Дена. Можливо, зараз просто період такий, і потрібен час. Він мій найкращий друг, майже брат, ти ж знаєш… Між нами не може бути нічого іншого. Але я буду вдячна тобі, якщо допоможеш подолати ці почуття до нього. Впевнена, це все наслідок стресу. Я просто заплуталася, от і все.

— Я хочу в це вірити. — У його смарагдових очах було стільки недомовленої туги, що всередині защеміло. Ксю розуміла Максима. Розуміла і тепер ні в чому не звинувачувала. Якби вона ставилася до нього тепліше — найкращі друзі не посварилися б. Вона повинна триматися подалі від Дена, як би складно їй це не давалося. Тоді всім буде краще. Максиму, бо в нього тоді не буде причин ненавидіти найкращого друга; Дену, який не втратить підтримки товариша; та й самій Ксю, адже вона не страждатиме від нерозділеного кохання і спробує відкрити своє серце тому, хто ніколи її не відштовхне.

Вона посміхнулася Максимові найтеплішою посмішкою, на яку тільки була здатна, і ніжно торкнулася його щоки. Це вплинуло на хлопця, як паливо на вогонь. Голодний від її байдужості, він одразу привернув Ксюшу до себе і пристрасно поцілував у губи. Здивована і розгублена, вона відповіла йому взаємністю.

— Перепрошую, що відволікаю,— почувся поруч холодний голос Дена. Він був наскрізь просочений сталлю, без найменшого натяку на емоції. Ксю стрепенулась, бо знала, що так він говорить лише тоді, коли розсерджений вщент. Вона відразу ж відсторонилася від Макса.

— Чого треба? — крижаним тоном викарбував Максим, шалено стиснувши кулаки.

— Чого треба? Ти в своєму розумі? — Ден був близький до того, щоб добряче йому врізати. І що його так розлютило? — Будь-якої хвилини може з'явитися хижак, який тільки чекає нагоди, щоб напасти нишком і перегризти горлянку, а ви знайшли час, щоб лизатися? У вас взагалі все в нормі, чи гормони мізки зжерли?

— Тримай себе в руках, недоумку! Я не збираюся слухати настанови такого морального виродка, як ти. Як сам казав? «Не цікаво якось...» — Максим стрільнув у Дена вбивчим поглядом. Ксюша смикнула його за рукав із проханням заспокоїтись, але було вже запізно. Денис раптом вийшов із себе остаточно, схопивши Максима за комір кофти. Його очі іскрилися від люті:

— Тобто коли вовк поцупить Ксю собі на вечерю, тобі теж буде «не цікаво»?

— У неї є я, щоб захистити від небезпеки, чув? Забери руки, кретин! — Максим спробував відштовхнути друга, але той виявився сильнішим.

— Досить! Відпусти його, Дене! — втрутилася Ксюша і несильно вдарила його в плече. Це подіяло — і той роздратовано відштовхнув Макса. — Що взагалі на тебе найшло, га?

— Вовки йдуть нашими слідами. Я вловив їхню присутність за кілька метрів від цього місця. Вони знайшли нас і тепер тільки чекають зручного моменту, щоб напасти. Будеш продовжувати ставити безглузді питання?

Очі Дена метали блискавки. Таким злим вона його давно не бачила, що було досить дивним. Зазвичай, він навіть у найнапруженіших ситуаціях зберігав холоднокровність.

— Ти впевнений? Я нічого такого не помітила. — Ксю стурбовано озирнулася урізнобіч.

— Ну, звісно ж! У тебе ж кохання в голові, обіймашки та поцілунчики. Хіба тобі до цього?

— Пил свій вгамуй, ненормальний,— заступився за неї Максим. — Ми теж не ідіоти, щоб забути про небезпеку. Поцілунок не заважав нам зберігати пильність. Кілька хвилин тому чулося виття настільки далеко, що я подумав, вони навпаки, віддаляються. Може, у тебе параноя, чувак?

— Тихіше! — раптом пирснув Денис, виставивши руку вперед. Його обличчя набуло напруженого вигляду, ніби він намагався щось почути. За кілька секунд настороженої тиші він з полегшенням видихнув.

— Заспокійливого може дати, бідолаха? Нерви пустують, підлікувати не завадило б... — Максим глянув на Дена, як на нікчему.

— Дивись, щоб тебе самого лікувати не довелося, розумнику. І за дівчиною своєю дивися пильно, інакше я тебе самого їм на вечерю згодую, затямив? — Ден повернувся і пішов уперед, не удостоївши нікого поглядом. Ксюша видихнула. Усередині трохи потеплішало. Ніби сонячний промінчик запалився у найвіддаленіших куточках душі, стомлених від холоду, і повернув її до життя. Незважаючи на показне обурення, Ден, як і раніше, піклувався про неї.

— Мені здається, він має рацію. Потрібно бути уважнішими,— тихо сказала Ксю і теж прискорила крок, кивнувши Максимові.

— Та в нього шиза загострилася, не бачиш? Вигадав усе, мабуть, бо жаба задавила, що ти зі мною, а не його сраку пильнуєш. Він же бісів власник — ні собі, ні іншому. Хоче, щоб ти завжди його гляділа, а він, тварюка невдячна, буде й надалі користуватись тобою, як захоче.

Максим перебував у вкрай збудженому та злому стані. Його очі метали блискавки, жовна ходили ходором, а нервове тремтіння було майже неконтрольованим. Ксю розуміла, що Ден сам спровокував його, принизивши перед іншими. Будучи людиною, залежною від оцінки інших, Макс ще довго плюватиметься жовчю. Ксю вирішила вчинити мудріше і не реагувати на його слова. Зараз, напевно, не найкращий час для з'ясування стосунків.

Далі вони продовжили шлях мовчки, з напругою прислухаючись до звуків довкола. Темрява виїдала очі та відчутно звужувала простір, роблячи їх заручниками власних фантазій. Вони малювали страшних чудовиськ, які ховалися в густих чагарниках і стежили за кожним їхнім кроком. Шум вітру був схожий на здавлений нелюдський шепіт, який інколи нагадував страшні прокльони. Місячне сяйво створювало в полі зору дивні рухливі постаті, що вкрадливо ховалися за деревами. Нічне небо, як і недавні сутінки, забарвилося у відтінки почорнілої крові.

Незважаючи на втому, біль у ногах і голод, що загострився від активності, підлітки твердо вирішили йти стільки, на скільки вистачить сил. За ймовірність причалу ніхто не наважувався заїкатися. Навіть втомлена й слабка Марина вперто крокувала вперед, переживаючи страхи мовчки. Костя, звичайно, намагався її відволікти, розповідаючи якісь добрі смішні історії, але дівчина понуро мовчала, ніби повністю занурилася в себе. Боря йшов недалеко від них і постійно боровся з задишкою і легкою кульгавістю, яку отримав після бою. Його планшет постійно перебував у руці, і хлопець не забував дивитися в нього щохвилини, ніби в очікуванні якихось важливих новин.

Попереду, як і раніше, крокували Ден з Ерікою. Вони практично не розмовляли і виглядали абсолютно самотніми, сумними та напруженими. Але, незважаючи на відстороненість Еріки, вона все одно намагалася бути ближче до Дена. Ксюша відчула це на якомусь інтуїтивному рівні, ніби бачила дівчину наскрізь. Колись на її місці була вона сама, супроводжуючи його у всіх можливих пригодах.

Бісові ревнощі! Коли вона зможе перемогти це неприємне набридливе почуття? Коли перестане дивитися на Дена, як на об'єкт своїх найсміливіших романтичних фантазій? Клята збоченка! Це схоже на потяг до рідного брата — неприродно для неї, лякаюче, щось, що виходить далеко за межі її власних встановлених принципів. Так не мало бути. Коли стався цей чортів збій у її свідомості, що Ден став її приваблювати в такому сенсі? Вона буде справжньою дурепою, якщо втратить багаторічну дружбу, йдучи на прив’язі цих сором'язливих небажаних почуттів.

Несподівано сталося те, що подібно до різкого секундного спалаху, на мить зупинило час. Ксюша навіть скрикнути не встигла. Ден рвучко обернувся і, блиснувши холодним поглядом хижака, одним сильним спритним рухом запустив свій кинджал у напрямку до неї. Гостре лезо зі свистом розсікло повітря, пролетівши за кілька міліметрів від її щоки. За спиною почувся глухий звук удару, доповнившись жалібним секундним вереском. Гарячі краплі крові бризнули на неї ззаду, і на землю впало щось важке. Ксю різко зупинилася, втративши здатність рухатися. Вона навіть дихати забула на мить, не маючи змоги відвести погляд від Дена і його впевнених, холодних, навіть жорстоких очей. Максим остовпів подібно до неї, стиснувши її руку до болю.

Перш ніж вона встигла прийти до тями, Ден рушив з місця і впевненим кроком пройшов повз неї. Ксю важко видихнула і обернулася йому вслід. Прямо за її спиною лежав величезний чорний вовк і випускав останні подихи. Кинджал пронизав його наскрізь, викликавши майже миттєву смерть. Потрібно бути дурепою, щоб не зрозуміти, що вовк планував стрибнути на Ксюшу зі спини, але його зупинив кинджал Дена, на льоту ввійшовши прямо в його серце. Якби не небезпечний миттєвий викрут її друга, хижак напав би на Ксюшу.

Денис спокійно підійшов до вовка і одним швидким рухом витягнув свій кинджал із закривавленої туші.

— Ще знадобиться, — криво посміхнувся він і, витерши зброю об вовчу шерсть, сховав її за пояс джинсів. — Це він вже давненько стежив за нами. Не знаю, де інші, але я не маю сумнівів, що скоро вони теж будуть тут.

— Ти зовсім здурів? — не витримав Макс, зірвавши голос майже до хрипу. — Ти міг потрапити в Ксю! Що було б, якби ти трохи помилився?

— Я б не помилився, — спокійно і як ніколи переконливо відповів Ден.

— Звідки така впевненість? Ти себе героєм уявив, який усіх рятує і ніколи не допускає помилок?

— Може, припиниш скакати в очі та вести себе, як маленьке примхливе дівчисько? — Ден пронизав його строгим безапеляційним поглядом. Максим думав заперечити, але Ксюша зупинила його, схопивши за рукав:

— Спокійно. Він урятував мені життя. Не треба знову створювати конфлікт.

Втім, Ден не став дослуховувати і знову пішов уперед, попросивши по можливості триматися ближче до нього. Після того, що трапилося, кожен перебував у стані шоку, тому прохання не довелося повторювати двічі. Підлітки вирішили йти ще швидше, сподіваючись, що скоро знайдуть те, що шукали.

Через двадцять хвилин напруженої ходьби чорноту між деревами розсіяв ледь помітний просвіт. Відчувши приплив радості, підлітки стрімголов кинулися до нього, і незабаром вийшли на зарослий мохом зелений пагорб. Перед ними відкривався просто приголомшливий краєвид — невелике поле з високою травою і квітучими червоними маками. Кутаючись у легку вуаль із місячного світла, вони виглядали по-особливому чарівно, і проганяли геть чорноту ночі. А ледь помітні червоні відливи передсвітанкового неба лише вигідно відтіняли ці ніжні пелюстки, що танцювали під ритми вітру.

За маковим полем майорів черговий ліс, розглянути який було складно через відстань.

— І це все? Що ж ми мали знайти на сході? — не зрозумів Максим, діставши бінокль і вдивляючись уперед.

— Думаю, це ще не кінець подорожі, — зауважила Ксюша і знову глянула на Дена, який так само задумливо розглядав краєвид, що відкрився.

— Щось мені підказує, що наша мета знаходиться в тому іншому лісі, за цим полем,— задумливо сказала Еріка, на що Ден відповів кивком голови.

— Я ще ніколи не бачила такої краси,— нарешті пожвавішала Марина, і, присівши, зірвала одну квітку. Вдихнувши солодкий аромат, бідна, до того вбита дівчина наче сьорбнула ковток живої води. Ксюша сама потяглася до стеблинки маку, але зупинилася, помітивши, як напружився Денис. Він раптом здригнувся і рвучко обернувся назад, а на його обличчі майнула тінь тривоги.

— Що сталося? — першим спитав Боря і притис до грудей планшет. — Це те, про що я думаю, чувак?

— Так, вони тут,— упевнено констатував Ден.

Ксюша вловила дивні звуки шереху в різних частинах лісу. Потім з темряви одні за іншими почали з'являтися червоні палаючі очі. З кожною секундою вони впевнено наближалися, видаючи глухий загрозливий рик.

— Їх забагато. Нам не перемогти, — тремтячим голосом сказав Максим і стиснув у руці палицю.

— На рахунок три. Беремося за руки і біжимо в поле так швидко, наскільки можемо, — як і раніше, спокійним голосом сказав Ден і взяв за руку Еріку, яка стояла поруч. — Один. Два. Три!!!

Не було часу обдумувати правильність цього рішення. Підлітки, будучи під владою адреналіну та паніки, схопилися за руки і стрімголов кинулися у високу траву. Біг обтяжували рюкзаки та втома, але страх за власні життя перемагав будь-які незручності. Хижаки, які до цього переслідували підлітків багато кілометрів, звісно ж, не були налаштовані їх відпускати.

Одного разу Ден трохи пригальмував, на льоту зарізавши вовка, а через кілька секунд вони всі набули сили. Оскільки хижаків було занадто багато, вони не стали зупинятися для битви, використавши енергію для більш швидшого бігу. Тепер вага рюкзаків не відчувалася, а швидкість зросла в кілька разів. Ден та Еріка трохи відставали від інших, адже їхні здібності все ж таки не дотягували до сили, яку отримали друзі. Але завдяки тому, що всі трималися за руки, ніхто не відстав і не загубився.

Чим далі друзі віддалялися в поле, тим більш неохоче переслідували їх хижаки. Незабаром погоня припинилася, і вовки добровільно повернулися до лісу, вирішивши дати їм спокій. Макове поле, очевидно, не вважалося їхньою територією для полювання, тому їм довелося відступити. Небезпека минула, а попереду відкривався новий незнайомий краєвид.

Фарби ночі поступово розчинялися. Сонячні багряні потьоки ліниво розтікалися по чорному полотну неба, проганяючи рідкі зірки геть. Яскраві макові голівки охоче повернулися у бік світанку, потроху розправляючи ніжні повітряні пелюстки. Незабаром у рідіючій траві друзі виявили вузеньку стежку і грядку кукурудзи, що дозрівала. Це стало ще одним відкриттям.

— Її точно хтось посадив. Значить, тут є люди, — прошепотіла Ксюша Максимові, який постійно озирався, побоюючись повторення погоні.

— Так. А тепер подивися уважно вперед.

Ксюша подивилася у вказаному напрямку і виявила, що далі відкривалися невеликі плантації з овочами та фруктами, які точно хтось посадив. Інші з азартом обговорювали відкриття. Тут явно є люди, і цілком можливо, що наказ йти на схід був пов'язаний з ними. Тепер залишалося знайти когось, хто зможе ввести їх у курс справи та пролити світло на деякі питання. Флер, мабуть, не планувала цього робити, обмежуючись повідомленнями.

Друзі назбирали фруктів та овочів, щоб було чим поживитися, коли вони зупиняться на відпочинок. Потім прискорили крок до нового невідомого лісу. Він, до речі, помітно відрізнявся від попереднього і вселяв більше довіри, ніж той, що був залишений позаду.

Біля самого входу в лісові нетрі росли високі кущі різнокольорових троянд, а дерева більше нагадували висаджені людиною дивакуваті берези, які чергувалися з різними кущами фруктів. Це місце знову нагадувало райський сад і виглядало набагато привабливіше.

Зупинившись на невеликій галявині, друзі домовилися зібрати хмиз і розпалити багаття, щоб зварити картоплю, кукурудзу та кабачки, зібрані на плантаціях. Наявність нормальної їжі радувала і повертала спокій. Хотілося сподіватися, що все страшне залишилося позаду, що, звісно ж, буде ще тим самообманом.

Ксюша трохи відійшла від компанії інших, збираючи хмиз для багаття. Постійне перебування Максима поряд трохи втомило її, тому вона скористалася моментом, коли він відвернувся, щоб піти подалі. Нестерпно хотілося побути на самоті і просто все обдумати. Усередині панував хаос, який подібно до руйнівного смерчу, кружляв її думки в нерозбірливому божевільному вихорі.

Раптом ззаду почувся звук обережних кроків. Ксюша здригнулася і повернулася, очікуючи побачити Макса. Але, на її велике хвилювання, це був Денис. Він підійшов до неї з якимсь розгубленим виглядом і не наважувався підвести погляд.

— Ти щось хотів? — спробувала відсторонено запитати Ксюша. Серце знову, як шалене, почало пробивати грудну клітку. Якого біса у неї така реакція?

— Поговорити, — тихо відповів Ден, дивлячись собі під ноги. Потім підняв голову і з докором глянув на неї. — Чи щоб підійти до тебе, тепер потрібен дозвіл Макса?

— Ти сам чудово знаєш, що ні.

— Я вже нічого не знаю, Ксю.

— Що ти маєш на увазі?

— Саме те, що почула. Я не знаю, про що ти думаєш, що відчуваєш, які маєш міркування з того чи іншого приводу. Я взагалі нічого не знаю. — Він протяжно зітхнув.

— Ну, то спитай мене. Якщо тобі так цікаво... — Голос Ксюші був близький до того, щоб зірватися. Вона розуміла, що говорить надто холодно з ним, але, чорт забирай, вона обіцяла Максимові! Не можна давати йому волю, як раніше за будь-яких обставин підходити до неї. Це спричинить ще більше конфліктів, та й її почуття постійно будуть випробовуватися. Треба більше часу, щоб правильно себе налаштувати та вгамувати внутрішній ураган. Навіть за ці кілька секунд, коли він поряд, з її тілом і розумом відбувається надто багато дивних реакцій, від яких краще триматися подалі.

— Скажи чесно, ти засуджуєш мене? За те, що я зробив з вовками?

— Чорт забирай, Дене! Я ж казала, що ні! Навіщо ти знову повертаєшся до цієї теми?

— Тому що я бачив твою реакцію. Це йшло врозріз зі словами. — Ден роздратовано наблизив свій погляд. — Як в принципі, й усе, що ти думаєш і відчуваєш останнім часом.

— Хочеш сказати, що я лицемірка? — Вона відвернулася, знову злякавшись зустрічі очима.

— Ні. Але ти стала закрита від мене. Говориш одне — думаєш інше. Ти навіть дивишся на мене інакше — не так, як раніше. — Ден торкнувся її підборіддя і повернув до себе. Наблизивши обличчя, він вп'явся в неї своїми синіми чарівними очима. У Ксюші земля пішла з-під ніг. Коліна зрадливо затремтіли, а повітря заплуталося в легень, забувши дорогу назовні. Серце ніби підскочило до горла, ще більше прискоривши свій ритм. Небезпечна ситуація.

— Не вигадуй! — Ксю різко відштовхнула його руку і повернулася до нього спиною. Тепер він точно не повинен бачити її очей. — Я тебе мало підтримувала, чи що? Мало за тебе заступалася? Чого ти ще від мене хочеш, Дене?

— Тебе справжню, чорт забирай! Не хочу жодних рамок, домислів та сумнівів! Хочу знати все, що в тебе на серці, Ксю. У мене дика нестача тебе, розумієш? Я сумую, злюсь і виходжу з себе. Так не може більше продовжуватись! Інакше я стану бомбою сповільненої дії, яка рано чи пізно вибухне. — Вперше за довгий час Ден говорив без прикрас. Нічого не приховуючи, не маскуючи під іншу емоцію і не применшуючи свої почуття. Від його щирості так і хотілося розплакатися, як маленьке дівча, і кинутися йому на шию. Але вона не повинна. Це утопія.

— Не будь егоїстом, Дене! — натомість розлютилася Ксю. Вона одразу ж повернулась до нього і легенько вдарила кулачком у його груди. — Наше близьке спілкування злить Максима і руйнує нашу спільну дружбу. Ми повинні тримати дистанцію хоча б якийсь час. Так буде найкраще для всіх. Та й ти мусиш розуміти, що ми вже виросли. Ми не зможемо бути нерозлийвода назавжди. У мене є особисте життя, та й у тебе воно також буде. Ми вже не діти. Наші думки, почуття та обставини можуть змінюватися. Ти повинен це розуміти.

— Так. Напевно... — В очах Дена відобразилося стільки болю, що Ксюша відчула, як щось ламається всередині — боляче, стрімко та безповоротно.

— Щодо твого питання, то я справді сказала правду. — Ксю намагалася відволікти його від переживань. — Ти вчинив правильно, вбивши вовків. Хто це заперечуватиме — справжній дурень. Вибору в тебе не було. Просто я злякалася, як ти це робив — ніби отримуєш кайф. Зрозумій, вбивство — це не те, що має викликати в тебе такі емоції.

— Я не насолоджувався цим. Мною рухав страх, що когось можу втратити. Якщо ти думаєш, що я хоч здалеку схожий на цих тварюк — глибоко помиляєшся. Я ніколи не стану таким, як вони.

— Зрозумій, Дене, навіть якщо здається, що вбивство цілком виправдане — це помилка. Це зло і шлях у нікуди. Одна річ, якщо вбиваєш заради самозахисту, щоб вижити. Але, крім цього, ніяких виправдань бути не може. Ти не мусиш допускати навіть думки...

— Якщо ти натякаєш на мого батька — я вб'ю його у будь-якому випадку. Засуджуєш ти мене за це, чи ні,— впевнено заперечив Ден, по-хижому звузивши очі.

— Не говори так! Вбивство — це не вихід зі становища. Ти ж сам кажеш, що не будеш, як вони. Навіщо тоді взагалі ступати на слизьку дорогу?

— Я не мушу прислухатися до твоєї думки, Ксю. Та й ти сама дала зрозуміти, що мої почуття та міркування тебе не особливо хвилюють. А звичайної «людської» підтримки я не дуже потребую. Так що йди, Максимкові поради свої роздавай — коханий, все-таки, любов на все життя... А я сам якось впораюся і вирішу, як чинити далі. Хочеш ти цього, чи ні.

Ден вирвав у неї з рук хмиз і пішов, не удостоївши поглядом. Ксюша розуміла, що сама відштовхнула його, даючи зрозуміти, що не бажає колишнього спілкування. Якби вона була на його місці, мабуть, теж смертельно образилася б. Прокляття! Вона не розраховувала на такий результат. Намагаючись приховати свої справжні почуття, вона забула, що Ден не вміє читати її думки та мотиви, сприйнявши всі слова за чисту монету. Вона знову повелася, як остання тварюка!

Під владою емоцій Ксюша відбігла трохи далі в ліс, щоб дати собі можливість поплакати. Сльози заслонили очі, а внутрішні ресурси вичерпалися до краю. І раптом вона щось помітила.

У ранковому тумані, що розсіювався на сонці, з'явилися обриси якихось стареньких вікон. А ще за кілька секунд у полі зору намалювалася невелика лісова хатинка, яку щільно зі всіх боків обіймали кущі з трояндами.

Схоже, вони знайшли те, що шукали...