Денис прийшов до тями від сильного удару по щоці.

— Полегше, Максе!

— Зате дієво.

Ден розплющив очі та відкашлявся. У горлі неприємно дерло, ніби він наковтався попелу. Легке запаморочення віддавало болем у скронях і не давало підвести голову. Врешті-решт, картинка перед очима прояснилася, і Ден повністю прийшов до тями.

— Що… що на місці аварії? Де я?

— Ми віднесли тебе за найближчий будинок. Там поліція, але ми встигли непомітно втекти. Красуня твоя кудись зникла. Я вже починаю звикати, що всі вороги дають драпака одразу, як ми з'являємось на горизонті, — відповів Макс і допоміг Дену сісти.

— Як ви мене взагалі знайшли?

— Ксю скажи спасибі. Вона написала у спільний чат і викликала таксі. Добре, що нам вдалося залишити територію табору без пригод, але Борю, наприклад, ледь не помітили дорослі, коли він намагався вилізти у вікно. Таксист нормальний попався. Не ставив зайвих питань і за подвійну плату відвіз нас до клубу. Ми були майже на місці, коли почули вибух неподалік. Одразу ж здогадались, що без тебе там не обійшлося. — Максим виглядав роздратованим. Поруч із ним стояли Костя, Боря та схвильована Ксюша. Марину, швидше за все, вирішили не турбувати.

— Ви, як справжні супергерої — завжди приходите вчасно,— криво посміхнувся Ден і спробував стати на ноги. Йому ніби кістки роздробили — настільки боліла кожна клітинка. — Ось тільки це трохи зайве. Я не просив мене рятувати.

— Ми — одна команда. Один за всіх, і всі за одного,— відповів Боря, по-дружньому поплескавши його по плечу. — Не кинемо товариша в біді.

— Думаю, один за всіх — це точно не про нього. Навряд чи він би ризикував своєю дупою, щоб нас рятувати серед ночі. — Максим кинув на Дена зневажливий погляд. — Він одинак по життю. Йому ніхто ніколи не був потрібен.

— Помиляєшся, ми всі потрібні одне одному, — не погодився з ним Костя. Він завжди намагався приймати найсправедливіший бік, щоб уникнути непорозумінь. — Особливо, якщо на нас покладено таку велику відповідальність. Ми не повинні сумніватися одне в одному.

— Хто дав тобі право за мене відповідати? — звернувся Ден до Максима. Він не хотів провокувати конфлікт, тому намагався не підвищувати голос. — Повторю ще раз: свої проблеми я звик вирішувати самостійно, навіть якщо вони не найлегші. Якщо мені буде потрібна допомога, я попрошу сам.

— Звичайно! Попросиш, коли вже відкинеш ноги,— похитала головою Ксюша, а потім боляче вдарила його в плече. — Щоб ти згорів, бісів кретин! Я скоро з тобою сама звихнуся!

Вона відвернулася, намагаючись приховати нервове тремтіння. Максим підійшов до неї ззаду і погладив по спині.

— Не хвилюйся, найстрашніше вже позаду. — Він повернув її обличчям до себе і міцно обійняв. Ксюша, як не дивно, відповіла взаємністю, притиснувшись до нього сильніше.

Ден скрипнув зубами. Від вигляду їхніх обіймів усередині почала підніматися така хвиля люті, що він ледве стримався, щоб не послати обох до біса. Зупинив лише здоровий глузд, який підказав, що це не зовсім нормально.

— Дякую вам, звичайно... Знаю, що я егоїст, моральний виродок, і взагалі, найбезглуздіша людина на Землі. Але в мене є невирішені проблеми, з якими я мушу розібратися самостійно. Мене ніхто не зупинить. Ні небезпека, ні горяни, ні ви. Мені треба побачитися з матір'ю, чого б мені це не коштувало.

— Ти повинен був повідомити нас, що зібрався з нею зустрітись,— повчально зауважив Костя. — Відтепер ми не повинні самостійно приймати рішення. Це небезпечно — не тільки для тебе, але й для всієї команди.

— Моє рішення не стосується команди. Це особисте життя та особистий вибір, — холодно відповів йому Ден і подивився у бік нічного клубу. — Минулого разу я прийняв вашу допомогу, коли дозволив піти зі мною у заборонену зону. Чим це зрештою обернулося? Правильно – небезпекою для всіх. Цього разу я не хотів більше ніким ризикувати. Так, ви мене врятували, і я вам вдячний. Але відповідати за ваші життя й надалі я не хочу, зрозумійте! Зараз я не можу ще й про це турбуватись. Я повинен поговорити з мамою.

Ксюша відсторонилася від Максима і подивилася на Дена поглядом, сповненим безсилля та злості одночасно:

— Ти ледве на ногах стоїш. Тобі до лікарні потрібно, а не до мами.

— Я в порядку. Це лише удар у бік. Переломів та відкритих ран у мене немає. За день-два буду, як новенький.

— Що ж, тоді йди. Цей клуб знаходиться за рогом, — несподівано швидко погодилася Ксюша, і, підійшовши до Максима, знову дозволила себе обійняти. — Ми чекатимемо на тебе тут.

Ден хотів було відмахнутися, але натомість покірно кивнув. Його ревнощі зараз ні до чого. Є те, що набагато важливіше за будь-які інші відчуття.

Він зрозумів, що настав час розставити всі крапки над «і» та зустрітися нарешті з матір'ю. Кульгаючи на праву ногу і пригнічуючи біль від кожного руху, він пішов у напрямку до місця, де дізнається про все.

***

З кожним кроком Ден відчував болісні припливи страху. Незабаром вони заволоділи ним настільки, що дихати було практично неможливо. Серце вистрибувало з грудей, як божевільне, а на лобі виступили крапельки холодного поту. Ден раптом усвідомив, що всі роки жив із маленькою іскрою надії, лише прикриваючись злістю та обуренням.

Він підійшов до високої, досить пристойної, будівлі, з вікон якої долинали гучна музика та веселі голоси. Зупинився біля дверей, розмірковуючи про подальші дії. Ден зовсім не знав, як виглядала його мати, лише невиразний образ зі сну малював у його уяві приблизні риси. А ще він знав її ім'я та вік — Марина Ніконова, тридцять один рік.

— Вхід до клубу лише особам, які досягли двадцяти одного року, — пролунав суворий чоловічий бас. Ден побачив високого кремезного чоловіка, який, мабуть, був охоронцем закладу.

— Тут працює Марина Ніконова? — тремтячим голосом запитав Ден, навіть не намагаючись приховати хвилювання. Внутрішні сили вичерпалися.

— А ти їй хто? — Чоловік із занепокоєнням оглянув його з ніг до голови та звів брови до перенісся. Ден кинув погляд на скляні двері, і, побачивши своє відображення, зніяковів: брудний одяг, подряпані руки, скуйовджене волосся... Добре виглядає, нічого не скажеш.

— Вибачте, мене збила машина по дорозі сюди, — щиро зізнався Ден і опустив очі. Нічого більш розумнішого він придумати не міг.

— Що робить підліток уночі на вулиці у такому вигляді, ще й після аварії? Ти випадково не п'яний?

— Ні, що ви! Просто безглузда випадковість. Мені дуже потрібно поговорити з Ніконовою. Усього на кілька хвилин, будь ласка…

— М-да, вона зовсім із розуму вижила, — задумливо простяг охоронець, сумно дивлячись на Дена. — Зараз покличу, так і бути.

Чоловік зник за дверима. Ден почав обтрушувати одяг від пилу і пригладжувати неслухняне волосся. У нього зуб на зуб не потрапляв від напруги та страху.

Двері рипнули, і всередині все похололо. Серце завмерло і провалилось кудись до шлунку. Він не наважувався глянути в її бік.

— Ти мене шукав? — Байдужий, трохи хрипкий, але приємний голос змусив Дена повернутися. Поруч стояла гарна тендітна жінка з кучерявим світло-русявим волоссям трохи нижче плечей. Її великі очі кольору вологого асфальту дивилися на нього байдуже та холодно. Здавалося, перед ним стоїть красива доглянута лялька з неживим поглядом. Вона була одягнена у відвертий костюм для стриптизу, що оголював стрункі ноги та підкреслював великі груди. Денис обвів її очима і розчаровано пирхнув. Ось, значить, яке порожнє і низьке життя веде його справжня мати. І як він міг сподіватися на щось інше?

— Я, — відповів Ден, відвернувшись від жінки. Усередині все повільно згасало.

— Що тобі потрібно? Я не маю справ із недолітками.

— Значить, ти маєш справи лише з дорослими чоловіками? І скільки вони тобі платять? — Він відчував, як втрачає самоконтроль. Його почало ще більше трясти.

— Достатньо, повір, — так само холодно відповіла жінка і оглянула його з ніг до голови. — Ти, безперечно, гарний хлопчик, але до моїх послуг ще не доріс. Я не настільки низько впала, щоб надавати послуги неповнолітнім.

— Не настільки низько впала? Ти в цьому впевнена? — Ден підійшов до неї ближче і уважно подивився в очі. Марина миттєво змінилася в обличчі. Її зіниці розширилися від жаху, наче вона побачила Диявола.

— Очі… ці очі… — прошепотіла вона, відступаючи назад. Дена пересмикнуло, але він не зупинився.

— Шістнадцять років тому, коли ти викинула на смітник свою дитину, ти впала ще нижче. Бачу, пам'ять повертається до тебе?

Жінка відскочила вбік і мало не впала, вдарившись ногою об сходи. Вона дивилася на нього так, ніби зустрілася віч-на-віч зі вселенським злом. Раптом Ден згадав сон у всіх подробицях. Невиразні риси матері відобразились у цій жінці, а її тваринний страх, змішаний з презирством, відродив той нічний жах до останніх деталей.

— Хто ти? Хто…

— Син твій, чорт забирай! Впізнала?

— Іди геть, Сатана! — Вона відходила все далі, тремтячи всім тілом і не відриваючи від нього божевільних очей.

— Я лише хочу знати, за що…

Марина схопилася за поручні й хотіла було втекти за двері, але Ден кинувся до неї, і потягнув за ріг будинку. Притиснувши жінку до стіни й затиснувши долонею її рота, він прошипів чужим, невластивим йому голосом:

— Ти не маєш права приховувати від мене правду! Ти дала мені життя! Я не завдавав тобі ніякого зла. Жив надією, що в твоєму серці залишилася хоч крихта любові до мене.

— Неможливо любити сина самого Диявола, — здавлено прохрипіла жінка, коли він прибрав долоню від її рота.

— Я хочу знати все про моє народження, батька та минуле. Якщо ти не розповіси мені, то пошкодуєш, що не вбила ще тоді, коли в тебе була така можливість.

Звичайно, він ніколи не завдав би шкоди своїй мамі, але в ту хвилину у нього всередині все вирувало від образи та злості. Кожне її слово луною віддавалося в грудях і пробуджувало бажання помститися за завданий біль. Він навіть повірив, що справді є абсолютним злом.

— Ні, ні, ні! Будь ти проклятий, Диявол! — Марина билася в істериці, намагаючись звільнитися, але Ден був досить сильним, щоб не дати їй піти.

— Досить, я трохи погарячкував. Заспокойся, будь ласка, — нарешті відповів він, відчуваючи зневагу до самого себе. — Я не завдам тобі болю. Пробач мені, будь ласка.

Жінка перестала вириватися, і, важко дихаючи, промовила глухим голосом:

— Добре, я все розповім. Тільки ти відпустиш мене і більше ніколи не з'явишся в моєму житті. Домовились?

Денис кивнув і послабив руки. Останні слова жінки боляче різнули по серцю. Він відчув себе маленькою беззахисною дитиною, яку покинула мати, і насилу подолав бажання розплакатися. Жінка відступила на кілька кроків, тремтячими руками дістала сигарету і, запаливши її, почала свою розповідь:

— Його звали Алл Норвел. Він влаштувався працювати в мою школу вчителем фізкультури, і всі дівчата в класі закохалися у нього до нестями, включаючи мене. Тоді я була наївною хорошою дівчинкою, яка навчалася на відмінно і допомагала всім довкола. Спочатку він виділяв мої здібності у спорті, хоча я не відрізнялася особливими талантами. Потім почав призначати додаткові уроки, нібито для змагання, але кликав на них тільки мене. Я була надто сором'язлива і юна, щоб просікти тоді його мотиви. Але мене намагалися попередити, щоб я з ним не зв'язувалася. Вони начебто знали, що він задумав.

— Хто намагався? — не зрозумів Ден.

— Досі не розумію, ким вони були. Сімейна пара років під тридцять, Орест та Офелія — так представились. Кілька разів вони приходили до мене додому і казали, що Норвел небезпечний, і він спробує зґвалтувати мене. Мовляв, йому треба, щоб я завагітніла від нього. Просили звернутися до поліції, казали, що можуть надати мені захист, але я тоді не сприймала їхні слова серйозно. Мені ще подобався Алл, і я не вірила, що він може завдати мені шкоди. Але пізніше зрозуміла, що ці двоє мали рацію. Ця людина стала переслідувати мене і діставати своїм нездоровим коханням. Я відмовляла йому неодноразово, благаючи дати час, але все було марно. Незабаром його пристрасть перейшла усі допустимі межі. Він убив мого колишнього хлопця і навіть не побоявся в цьому зізнатися.

Я намагалася звертатися до поліції, і навіть якийсь час жила у подруги. Орест та Офелія виявили до мене особливу увагу, і навіть ходили до директора до школи з проханням про його відсторонення. Але Алл тоді сам написав заяву і звільнився з роботи. На жаль, моє пекло з ним ще не закінчилося. Незабаром пішла черга нещасних випадків із людьми, яких я любила. Алл погрожував, що якщо я не віддамся йому, то він уб'є когось із членів моєї родини. Якось він одним поглядом метнув ніж у спину моєї кращої подруги, і та ледь не померла. Моє життя перетворилося на пекло, я боялася прокидатися вранці. Якось на вулиці хтось побив мого дідуся, який поливав квіти. Потім надійшло чергове послання, де він наполягав віддатися йому добровільно.

Я знову звернулася до поліції, але того ж вечора він наздогнав мене дорогою додому і грубо зґвалтував. Це був найстрашніший день у моєму житті. Я потрапила до лікарні з травмами, кровотечею та нервовим зривом. Пізніше виявилося, що я ще й вагітна від цього мерзотника. Орест і Офелія ще тоді передбачали такий результат, але навіщо це було Аллу? Адже після того, що сталося, він безслідно зник, і твоя доля йому була нецікава. Я впевнена, що він був посланцем Сатани і, можливо, хотів дати життя ще одному майбутньому вбивці. Звичайні люди не можуть робити те, що робив він.

Орест і Офелія неодноразово приходили до мене в лікарню і наполягали на аборті. Вони говорили, що дитина не повинна з'явитися на світ, адже її народження накличе лихо на Землю. Думаю, вони були моїми ангелами-охоронцями, хоча часом лякали своєю наполегливістю. Але я й сама не могла допустити, щоб копія цього нелюда народилася на світ. Усі мої спроби перервати вагітність зазнавали невдачі. Аборт мені не дозволили робити через психологічну травму та медичні показники. Але гадаю, за цим теж хтось стояв. Тоді мені постійно здавалося, що за мною ведеться стеження. Продовжувалось це аж до твого народження.

— Стривай... — Ден не міг дихати. Кожне слово жінки вбивало в його душу цвяхи. Багато забутих спогадів з дитинства почали набувати форми та пояснення. Скільки разів він списував усе на випадковість і навіть параною! Нині все стало надто очевидним.

— Орест та Офелія... Звідки вони, хто вони? Я не розумію, — насилу вичавив він наболіле запитання. Руки тремтіли, а серце стискалося не тільки від душевного болю, а й від страху — незрозумілого, лякаючого, розриваючого на шматки. Хто він такий, чорт забирай?

— Не знаю, вони так і не сказали,— відповіла Марина, непомітно відступивши від Дена ще далі. — Я пам'ятаю, що вони носили однакові значки на грудях із написом «Долина смутку». Але мене це не стосувалось ні тоді, ні зараз. Пам'ятаю лише, що вони хотіли твоєї смерті не менше, ніж я сама.

— Що завадило мене вбити, скажи? Якщо ти цього хотіла, чому не зробила? — майже закричав Ден. Душу пожирала лють. Чому він не помер ще тоді?

— Причина досить банальна — я не наважилася. Хотіла більше всього на світі, щоб тебе не стало, але зрештою злякалася. Я не вбивця, все ж таки... Думала віддати цю можливість Оресту та Офелії, але не встигла. Вранці по тебе прийшли прийомні батьки. Оскільки я підписала відмову від тебе ще у пологовому будинку, всі необхідні документи оформили без моєї участі. Твоє ім'я змінили, мовляв, для твоєї ж безпеки. Навіть адреса твоєї нової сім'ї залишилася для мене таємницею.

— Що? Ти цікавилася моїм місцем проживання? — у вмираючій душі Дена промайнула іскра надії. Але їй судилося миттєво згаснути:

— Орест та Офелія просили дізнатися. Ця інформація дивним чином вислизнула від них. Думаю, тут не обійшлося без твоїх батьків і тієї клятої акушерки, яка вважала тебе маленьким янголятком. Саме вона цілодобово стежила за твоєю безпекою, мабуть, щось підозрюючи. Думаю, вона подбала про те, щоб у пологовому будинку не залишилося даних про твоє місце проживання. Інакше, думаю, тебе вже знайшли б і вбили. — Марина зробила останню затяжку та викинула сигарету у сміттєвий бак. На Дена вона не звертала уваги, спрямувавши погляд кудись повз нього.

Небо затяглося. Між чорними сплетіннями хмар майнула блискавка, а в обличчя вдарив різкий порив вітру. Денис важко притулився до стіни. Картинка перед очима постійно двоїлася, а ноги підкошувалися. Але винна в цьому була аж ніяк не аварія.

— Ти шкодуєш? Що я залишився живим? — видихнув він, ведучи боротьбу із нападами болю.

— Тоді шкодувала, коли дивилася у твої сині очі... Саме такі очі були в Алла. Спочатку я тонула в їхній глибині, а потім вони стали переслідувати мене в найжахливіших кошмарах. Зараз, дивлячись на тебе, у мене знову прокидаються ті страшні почуття, але я намагаюся ні про що не шкодувати. Якщо ти народився, так тому й бути. Це більше не моя турбота. Ось і вся розповідь, хлопче. Якщо в тебе є щось людське, відпусти мене і більше ніколи не з'являйся у моєму житті. Я хочу думати, що тебе немає.

— Я усе зіпсував, скажи? — спитав Ден чужим голосом. — Через мене ти почала вести такий спосіб життя?

— А ти сподівався, що я виросту нормальною? — Вона істерично засміялася і подивилася на нього поглядом, сповненим ненависті. — Моя душа була зламана ще тоді. Зламаних людей, як і зламані речі — не відремонтувати. Вони залишаються такими назавжди.

— Пробач мене, благаю. — Ден спробував її обійняти, але був грубо відштовхнутий.

— Дай мені забути про тебе. Тоді, можливо, я зможу пробачити.

— Я схожий на нього, скажи? — Навіщо він ставить запитання? Начебто продовжує шукати пігулки від душевної агонії, не розуміючи, що процес знищення вже запущено. Ден хотів ударити сам себе, але вирішив не лякати Марину зайвими рухами.

— Схожий. Але він був старший, тому я одразу тебе не впізнала. Ти вродливий, навіть дуже. Точно вродливіший за Алла. Але, гадаю, це твоя єдина перевага. Боюся уявити, скільком дівчатам ти зробиш боляче, якщо не гірше. Всі будуть втрачати пильність через твоє красиве обличчя, не підозрюючи, який монстр ховається за ним.

— Я. Нікому. Не зроблю. Боляче,— по складах викарбував Ден. Він був злий і розчавлений. Мабуть, він мав шанс переконати її у зворотному. Можливо, Марина потребувала цього переконання не менше, ніж він сам. Ось тільки Денис більше не вірив собі. Якщо постійно переконують у тому, що ти монстр, скоро ти й сам у це повіриш.

— Не кажи того, чого не зможеш виконати. В тебе інша природа. Такі, як ти, не вміють любити. — Вона говорила так, ніби мала стовідсоткову переконаність у кожному слові. — Яблуко від яблуні недалеко падає.

— Я не такий, як батько, і ніколи ним не стану, чуєш?!

— Орест і Офелія казали, що байдуже, який шлях ти обереш. Ти мусив померти ще тоді. Та й повторююсь ще раз: мене не хвилює ні твоя доля, ні твоє існування, ні твої можливі майбутні злочини. Глобальні речі мене більше не хвилюють. Я живу просте тілесне життя без любові, прихильності та якихось прагнень. Зараз мене турбує наявність дози, випивки та клієнтів. Можливо, я нічим не краща за тебе, хлопче, але це вже не має значення. Може, виконаєш нарешті обіцянку і залишиш мене у спокої?

— Іди. Я більше не з'явлюся у твоєму житті.

Не встиг він вимовити останні слова, як почув звук дверей, що зачинялися. Вона пішла, залишивши його віч-на-віч із правдою, яка відмовлялася вкладатися в голові.

Ден сповз по стіні донизу і схопився руками за голову. Його ніби вбили насильницькою смертю, а тіло нещадно спалили. Серце обвугленим залишком видавало останні поштовхи, благаючи небо про якнайшвидшу смерть.

Навіщо він прийшов у цей світ? Хто такі Орест та Офелія? Що означає «Долина смутку»? Хто його батько насправді, і навіщо йому треба було народити нащадка? Сотні питань тонули в морі розпачу, який оточив його душу зі всіх боків. Але чи має це значення, якщо в нього більше немає надії? Якщо маленький промінчик світла в його мріях погас назавжди?

Немов у відповідь на внутрішню бурю, прогримів грім і повіяв пронизливий вологий вітер. З неба хлинув дощ, наче з відра, створюючи приємну тиху мелодію, що мала властивість заспокоювати. Денис із ранніх років любив шум дощу, оскільки він надихав його писати власну музику. Зараз цей звук крижаними краплями осідав на дно серця і душив зсередини, перетворюючись на отруту. Він погрожував, зводив з розуму і сміявся з його безпорадності.

Здавалося, все навколо занурюється у пелену сірості, горя та безнадійності, втрачаючи будь-який сенс. Хотілося перестати жити. Просто піти туди — під холодну сиру землю та заснути вічним сном. Там не буде болю, туги та розчарування. Там ніхто не скаже, що йому не варто було народжуватися на світ.