«Якщо у людини з'являється можливість вести незвичайне життя, вона не має права від нього відмовлятися».

Жак-Ів Кусто

Стрибок! Фух, ледь не перечепилася… Ще трохи, і точно упала б…

Реагувати на перепони на великій швидкості було дуже важко. Адреналін просто зашкалював, Марта бігла з усього духу…

– Чорт, він нас зараз наздожене! – прокричала Лілі, що бігла позаду.

Дівчина бігла повільніше за Марту, тому їй доводилося ще важче… Але ніхто не хотів бути затоптаним великим дуболомом… Оце треба було ж на нього наткнутися?! І як Марта одразу не розпізнала його серед звичайних дерев?

Уроки лісознавства на другому курсі стали ще цікавішими. Тепер практичні заняття заключалися не лише в тому, щоб дістатися до місця призначення, крім цього студентам треба було подолати чимало перешкод. В основному, вони базувалися на знаннях з лісознавства.

Дуболом – досить мирна рослина, якщо його не чіпати. Але він не стерпить, якщо ти вирішиш, наприклад, залізти на нього… Що саме і вирішив зробити Левик. Це так роздратувало величезне дерево, що воно з усієї дурі кинулося на друзів. Їм не залишалося нічого, як тікати чимдуж від цього створіння…

Ви б запитали – як це величезне дерево могло гнатися за ними? От Марта теж здивувалася, почула б це рік тому… Та тепер дивні речі для неї – норма. В тому числі, гігантські гриби, що насилають галюцинації, дерева, що хочуть тебе затоптати, співаюча яблуня, що цвіте восени… Звідки ж вони взялися тут, у звичайному світі, і чому їх не помічав ніхто раніше?

Це студенти дізналися на першому уроці лісознавства, навчаючись уже на другому курсі. Професорка Юлія почала з історії давніх людей, яких охрестили обдарованими. Вони були більш розвинені, ніж інші, тому почали виявляти в себе дивні можливості. Ці обдаровані існували ще до нашої ери… І ще тоді вони могли розгадати певні загадки свого мозку.

Обдаровані почали групуватися з подібними собі. Оскільки людство не змогло сприймати незвичайних, то обдарованим довелося ховатися… Вони винайшли доволі цікавий спосіб – заселяли безлюдні острови і за допомогою своїх здібностей приховували їх від людського ока. Але таким чином вони ставали відірваними від цивілізації, тому «застрягли» в розвитку. А згодом, вони почали вимирати, коли на островах почало не вистачати ресурсів.

Тепер є кілька груп вчених, які досліджують ці приховані острови. Поки що там не вдавалося віднайти жодної збереженої цивілізації, але там панувала дика й чарівна природа… Так, на цих «загублених» островах почали знаходити вкрай чарівні рослини! Можливо, вони стали витворами деяких обдарованих, які мали таку здібність подібну до хлорокінезу. На кожному новому острові знаходять нові види, або ж навіть подібні…

Дослідивши їх, науковці зробили висновок, що такі рослини навіть можуть стати корисними. Тому такі люди, що розкрили в собі ОЗ, пов’язану з природою, могли тепер вирощувати такі рослини.

Дивовижні рослини вивчали на уроках лісознавства. А потім ці знання закріплювали на практичних заняттях, як ось на цьому. Тепер Марта, схоже, назавжди запам’ятає, чому не варто турбувати дуболома…

– Треба щось придумати, бо я вже з ніг падаю! – прокричала Лілі.

– Думай! – гукнула їй Марта.

– Ти теж! Хто у нас відмінниця з лісознавства, га?

Марта посміхнулася кутиком вуст. Отже, якщо їй подобається лісознавство, то вона тепер усіх рятувати має?

– Не звикай покладатися у всьому на мене… – прошипіла Марта.

А тоді вона різко зупинилася, опинившись лицем до грізного дуболома, що мчався їй назустріч… Марта зібралася з думками (а це важко було зробити в подібній ситуації!), а тоді різким рухом руками виростила з-під землі кілька величезних ліан. Вони швидко розквітнули запашними рожевими квітками.

Дуболом сповільнив біг і зупинився біля квітучої рослини. Марта знала, що ці квіти дуже приваблюють гігантських дерев і заспокоюють їх. Дуболом покірненько присів на місці і знову став нагадувати звичайне дерево. Марта полегшено видихнула.

– Як завжди, чудово, – мовила Лілі, підійшовши до подруги.

– Лиш я тепер знову хочу їсти, – пирхнула Марта.

– Знову? Ми ж нещодавно обідали…

– А я тобі казала, що весь час, як мені доводить вирощувати велику рослину, то в мені пробуджується невгамовне почуття голоду.

Лілі зітхнула.

– Завжди ти їсти хочеш, – мовила вона невдоволено. – І що найбільш образливо – ти стільки їси й зовсім не поправляєшся…

– Я врятувала ваші життя, отже, з кожного данина, – Марта усміхнулася.

Як і завжди, на практичному занятті студентів ділили на групи з трьох чоловік. Цього разу Марта опинилася в команді з Лілі та Левиком… Ще ті напарники. Обоє мають запальних характер, обоє вперті… Як почнуть сваритися – це повна біда. Їх двох узагалі небезпечно поміщати в одну команду…

– Нам треба дістатися до пункту Б, поки ще сонце не сіло, – мовила Марта після того, як трохи перекусила сухарями, що їй дали Лілі та Левик. – Там зробимо нічліг, а тоді продовжимо шлях до наступного пункту…

– Цей дуболом зайняв у нас чимало часу, – мовив Левик.

– І здогадайся, через кого, – Лілі була вкрай невдоволена.

– То це я винний?! Звідки мені було знати, що це дуболом, а не дерево?

– На уроках уважнішим бути треба!

– Раз така розумна, то чому мені не сказала?!

Марта вже по горло сита була цими сварками. Вона не хотіла знову це все вислуховувати, тому пришвидшила хід, пішовши вперед.

Тепла пора осені вже закінчувалася… Вночі вже має бути набагато прохолодніше. Хоча зараз яскраво вигрівало сонечко. Це було останнє практичне заняття цього року. Але Марта не надто засмучувалася. Адже тоді почнеться дещо цікавіше…

– Марто! – наздогнала подругу Лілі. – Не спіши так!

– А куди мені від вас дітися? Я вже не можу… скільки можна сваритися?

Лілі насупилася.

– Давайте краще просто поговоримо на спокійнішу тему, – запропонувала Марта. – Так, щоб ніхто не кричав, не сварився…

– Я погоджуюся, – підхопив Левик. – Сваритися, працюючи в команді – не найкраща ідея…

– Хто б казав… – пробурмотіла Лілі, але на щастя, Левик її не почув.

– Ви вже вирішили щодо тренувальних отих… переслідувань? – запитав Левик.

– Ще ні… – відповіла Марта. – Я точно не вирішила, чи хочу я брати участь. Це займатиме доволі багато часу, а мені треба продовжувати добре навчатися.

– Я точно знаю, що хочу брати в такому участь, – очі в Левика наче загорілися. – Це ж схоже на практичні заняття з лісознавства, але набагато цікавіше…

Ще на початку навчального року студентів другого курсу зібрали, щоб повідомити про одну гру – переслідування. Вони проводилися одразу після того, як припинялися практичні заняття з лісознавства. Ліс у «живому» стані підтримувала одна людина, що працювала тут, у Коледжі, за допомогою своєї ОЗ. Саме це давало можливість проводити тут гру навіть узимку.

Отже, у чому ж полягала суть цієї гри. У ліс запускали чотири команди, кожна з яких мала свою базу. Завданням гравців було захопити базу суперників, при цьому не втрачаючи свою. Наче, правила не складні. Найцікавіше те, що тут саме була можливість застосувати свою ОЗ на практиці й зрівняти свої вміння з іншими гравцями.

Але до цієї гри допускалися лише ті учні, що навчалися в групі «А» або ж в «В». Це була ще одна з мотивацій, щоб студенти старанно навчалися.

– Макс казав, що на другому курсі часу достатньо, – мовив Левик. – Він до речі, й цього року буде приймати участь…

– Так, я знаю, – кивнула Лілі. – Я би теж хотіла спробувати… Звісно, моя фізична підготовка не на найкращому рівні, але моя ОЗ – досить сильна.

Марта усміхнулася. Ну звісно ж… телекінез – справді сильна здібність, особливо, якщо нею добре навчитися керувати.

– Марто, я думаю, тобі теж варто спробувати! – мовила подруга. – Ти чудово справляєшся на практичних заняттях, до того ж, у тебе є дар яснобачення…

– А ось це вже нічого не означає, – відповіла Марта, перебивши Лілі. – Мене лише хвилює те, що я можу з’їхати в навчанні через ці переслідування… Принаймні, це одна із причин, чому Лора відмовилася.

Для Лори навчання було важливішим усього. Звісно, Марта також серйозно ставилася до навчання, але не ставила його поверх усього…

– Не будь занудою, – Лілі набурмосилася. – Ти навчаєшся в групі «А», разом зі мною, у тебе все так чудово виходить… До того ж, я бачила, що в тебе багато вільного часу.

– Добре, – Марта зітхнула. – Можна сказати, ти мене переконала.

– Ура, – зрадів Левик. – Отже, Макс, Лілі, Ратмир, Марта, я… Було б класно, якби нам усім вдалося потрапити в одну команду!

З цим Марта не могла не погодитися. За довгий час навчання вони усі для неї стали друзями, тож дуже хотілося бути з ними заодно, ніж проти них…

– У яку команду збираєшся? – запитала Лілі в Левика.

– Поки ще не знаю… Але точно не в Синю. Там Матвій, Ніка…

Всього тут було чотири команди – Синя, Червона, Жовта й Зелена. Такі ось, кольорові… Синя вважалася найсильнішою, адже перемагала всі останні чемпіонати. Інші були приблизно на одному рівні, але їм рідко вдавалося вибитися в лідери.

Решту дороги Левик усе роздумував над тим, у яку команду йому піти, Лілі та Марті це швидко вже набридло… тому вони завели розмову про щось інше.

Незабаром сонце почало сідати, на неподалік з’явилося місце їхнього призначення – пункт Б.

– О, ви вже теж дістатися, – почувся позаду знайомий голос.

Марта озирнулася і побачила неподалік іншу групу, де стояли Ратмир, Анжеліка та ще один одногрупник, Махновець Антон. До того ж, останній був вкрай невдоволений і втомлений.

– Привіт, – першою мовила Лілі й підійшла ближче. – Як дісталися? Без пригод?

– Та де там… – Ратмир засміявся. – Антон переплутав звичайний гриб з пташиним, а тоді його руку обсипало якимись… крапочками.

– Ну звісно, якщо він його тримав у тій руці, то виникла така реакція… – мовила Марта. – Ви хоча б знайшли щось, що йому допомогло би?

– Так, – кивнула Анжеліка.

– Ну, в нас була набагато цікавіша пригода… – мовив Левик і вже хотів розповідати, але Лілі йому цього не дозволила:

– Краще палатку би поставив, – каже, – замість того, щоб теревені тут розводити…

Палатку можна було взяти у приміщенні, що було тут. Практичне заняття тепер включало не лише один пункт призначення… На проміжних станціях були палатки, щоб можна було зручніше розташувати нічліг. Ну, а ті, хто не встиг дійти вчасно, спали під відкритим небом…

На ніч стало холодно, тож Марта не бажала вилізати з палатки, закутавшись у щось тепленьке. Спати ще не хотілося, але що ж іще робити? На вулиці вже темно, холодно… І краще зранку раніше встати, щоб скоріше завершити це практичне заняття.

Закутавшись міцніше, Марта лягла на бік і задрімала. Життя тут, у Коледжі, її тепер цілком задовольняло… Скільки нових можливостей, нових друзів, цікавих занять дав їй цей Коледж!.. А подумати лиш – усього цього могло й не бути. Вона могла жити собі звичайним життям, зараз навчатися в одинадцятому класі й нічого не підозрювати про приховані можливості її мозку. А все змінилося ще того дня…

***

Як вона здивувалася тоді, коли до неї раптово завітала Джесіка! Колишня співачка, від якої фанатіла ледь не вся молодь… Та ще більш ошелешливою новиною стало те, що Марту було зараховано до якогось нового Коледжу.

Поборовши усі сумніви, Марта поїхала туди навчатися. Звісно, вона думала, що це звичайний коледж… Але відвідавши перший урок спеціалізації, вона зрозуміла, що тут щось не так. Те, що параграфи у підручнику складалися з набору букв – одна біда, але такі предмети, як сила волі, де першим завданням було зловити три мухи й повідривати їм крильця, мистецтво, де музичні треки були просто скрипом дверей, дзюрчанням струмка, дзижчанням комара… Це було дуже дивним і лякало першокурсників.

Але з цим доводилося миритися. Марті треба було перебороти себе, свої принципи і зробити те, що від неї хочуть… Навіть те, що здавалося нереальним. І згодом, після першого півріччя кожен першокурсник розкрив свою здібність, яка була глибоко у ньому прихована.

Але в Марти їх було дві. Вона була однією із небагатьох, хто мав дар яснобачення… Така ОЗ траплялася лише раз на мільярд осіб, тобто, всього на світі ясновидців було семеро. У Коледжі теж була одна – пані Галина. Саме вона і стала наставницею Марти у цьому предметі. Силу яснобачення треба було навчитися контролювати.

Ще на першому курсі пані Галина згадувала про посвячення, Раду… Так, Марта має колись летіти в Лондон, щоб пройти якесь посвячення в ясновидиці. Тоді, здається, в неї мають з’явитися крила… Марта намагалася розпитати в пані Галини, навіщо це все, але жінка лише загадково усміхалася й змінювала тему розмови. Марта навіть не знала, коли має відбутися це посвячення.

Що ж, Марта зачекає… Принаймні, цього вона навчилася точно.

***

– Марто, ти пам’ятаєш, що має відбутися цього року?

Це запитання застало дівчину зненацька. Чому це пані Галина починає урок з такого запитання?

– Ні-і… – протягнула Марта, здивовано дивлячись на свою вчительку. – А що Ви мали на увазі?

– Марто, ти що?! Я ж тобі казала… ще минулого року.

Марта пирснула:

– Мені багато чого казали минулого року…

– Це важлива подія! Марто, цього року ти проходитимеш посвячення у Лондоні.

– Цього року?! Такого Ви мені точно не казали…

– Хіба?

– Так! Коли я намагалася щось розпитати у Вас про посвячення, Ви все відвертали тему розмови.

Пані Галина здивовано вигнула брову й зітхнула.

– Хай там як, – мовила вона, – факт залишається фактом. Одразу ж після Нового року ми з тобою вирушаємо в Лондон на посвячення.

– Після Нового року?! – у Марти ледь не відібрало мову. – Але як так?.. Я ж зовсім не готова… Як я пройду посвячення? Що там узагалі буде? Це надто несподівано, надто швидко…

– Марто, спокійно. Посвячення ти пройдеш, там немає нічого складного. Тобі не потрібна ніяка додаткова підготовка. Лише англійську підучити…

– Так! Це ж їхати у сам Лондон! І спілкуватися з людьми лише на англійській… Ох, це занадто. Може, Ви хотіли мені повідомити це ще у самий Новий рік?

– Та кажу ж тобі, я думала, що ти знаєш. Так все. З цим розберемося. Зараз нам варто приступити до заняття. На чому ми зупинилися минулого уроку?

– На яснобаченні, – пирхнула Марта.

– Дякую, що нагадала. А конкретніше?

– Здається, ми намагалися навчити мене передбачити можливі наслідки тої чи іншої події…

Яснобачення – не така проста штука. Адже наше майбутнє – досить складне поняття, яке не є однозначним. Майбутнє має багато варіацій, але ясновидцю треба навчитися бачити ту подію, що має найбільше відсотків вірогідності. До того ж, треба не лише передбачити, а й силою волі сприяти саме такому розвитку подій, щоб передбачення вийшло правдивим.

Марті самій спочатку важко було сприйняти цей нелегкий дар. Адже майбутнє не можна ось так взяти і побачити. Для початку треба було навчитися вимушено входити у стан передбачення. Навчитися відмикати свій мозок від усього непотрібного і концентруватися на предметі передбачення. На щастя, Марті вже вдавалося робити це швидко. Але не завжди передбачення були про те, що вона хотіла…

Але крім цього було ще багато інших моментів. Той самий, непередбачений розвиток подій. І його теж треба було навчитися передбачати. Але пані Галина сказала, що поки вони цього робити не будуть.

Зараз вони вчили передбачення наслідків. Наприклад, сталася якась подія і тобі треба передбачити, які будуть наслідки. Звісно, це й так можна зробити, але передбачення ясновидця більш точні, зазвичай. Такі передбачення легші за, наприклад, передбачення слів людини, адже мають набагато менше варіацій. Тому пані Галина вирішила з цього починати.

Саме так, починати! Марта здивувалася, коли вчителька сказала їй це минулого уроку. Як виявилося, на другому курсі вона лиш почала вивчати яснобачення!