«Життя – прекрасний сон. Потрібно тільки зрозуміти це».

Байрон Кейті

Тихий і спокійний ранок суботи… Саме сьогодні Марта і домовилася піти з Ратмиром на прогулянку до міста. Проблема була лиш одна – як непомітно змитися з гуртожитка, щоб не помітили сусідки? Зробити цього Марті, як вона і здогадувалася, не вдалося…

– Куди це ти зібралася? – округлила очі Лілі.

– На прогулянку, – спокійно відмовила Марта, оглянувши себе в дзеркалі – нічого незвичного. Одягнула джинси і жовтенького светрика.

Сьогодні була і справді непогана погода, як для лютого місяця. На небі хмар майже не було, висвітлювало сонечко, проте все ще було досить холодно. Але за таку «ніжну» зимову погоду, Марта була впевнена, прийде ще весняна розплата…

– На яку прогулянку? – не зрозуміла Лілі. – З ким? Куди?

– Так, спокійно, – Марта заусміхалася. – Я… іду разом з Ратмиром у місто.

Лілі кумедно примружила очки й лукаво усміхнулася:

– Побачення?

– Що? Ні-ні, – Марта засміялася. – Не думаю так…

Та подругу було не переконати. Ще й Лора зацікавлено відвела погляд від книги…

– Ой, а щічки як почервоніли, – прощебетала Лілі. – Він тобі подобається, так?

– Не мели дурниць! – відмахнулася Марта, ховаючи погляд. – Ми ж друзі, не думаю, що щось більше…

– А хто його знає, – Лілі підморгнула. – Все ж таки, він запросив тебе одну, не нас усіх разом.

Марта не відповіла і мовчки продовжила збиратися. Чи хотіла би вона, щоб це було побачення? Можливо… Та вона не була впевнена у цьому.

За кілька хвилин Марта вже була готова.

– Ти нам потім розкажеш усе, – Лора підморгнула, а наостанок Марта зловила її грайливу посмішку.

От, подруги! Не впустять моменту, щоб якось пожартувати. Чи підштрикнути… не важливо. Марта почала одягати верхній одяг, а тоді саме вийшов Ратмир.

– Добрий ранок, – мовив він. – Ти вже готова?

Марта стримано кивнула. Ох, досі ще не може не червоніти, дивлячись на нього. Тепер ця мила й легка усмішка…

– Ходімо, – мовила вона, першою вийшовши з коридору.

Вони зникли за дверима, а Макс, що стояв у вітальні, запитально провів їх поглядом.

– Куди це вони? – запитав він у сестри, що саме вийшла зі своєї кімнати.

– Вона так і не призналася, – Лілі стиснула плечима. – Каже, на прогулянку…

– Он як, – буркнув Макс і повернувся назад до кімнати, гучно гупнувши дверима.

Лілі провела його здивованим поглядом. Чого це він не в настрої?

***

Погода була зовсім не лютнева. По вулицях снувало багато людей – хтось у справах, хтось просто гуляв, прямо як ми. Я не думала ні про що інше, лиш насолоджувалася моментом. Тим, що відбувається саме зараз…

Ратмир запропонував поїхати на ВДНГ, на що я радо погодилася. Як на мене, це гарне місце для прогулянки. Колись вона вже була тут з батьками. А тепер разом з Ратмиром…

– Слухай, а яким було твоє життя до того, як ти поступив у Коледж? – поцікавилася Марта.

Тут вона зрозуміла, що практично нічого про нього не знає. Але нічого, зараз саме час дізнатися одне про одного трохи більше.

– Я жив у містечку, неподалік від Києва, – мовив він. – Тому, неодноразово тут бував.

– Бачу, що ти непогано орієнтуєшся…

– Навчався у звичайній школі, відмінником, звісно, не був.

– А які предмети тобі подобалися найбільше?

– Фізкультура, – хлопець усміхнувся. – Але вона була не така, як у Коледжі… але тут мені також подобається. Ще мені подобалася фізика й хімія.

– Фізика? – Марта вигнула брову й здивовано глянула на нього. – Це в той час, коли в тебе проблеми з математикою?

– Як не дивно, але так, – Ратмир засміявся. – А ще цікавився астрономією.

– Цікаво. Мені подобалася географія, біологія… загалом, все, що пов’язане було з природою.

– Не дивно, що твоя ОЗ – хлорокінез. І те, що тобі лісознавство подобається…

Марта засміялася. Що-що, а цьому точно дивуватися не варто було. Марта змалечку любила природу, географію і все з цим пов’язане. Тому й рослин удома багато мала.

– Але й з математикою у тебе проблем немає, – зауважив Ратмир.

– Та це не означає, що в мене завжди треба просити допомогти з нею.

– І все ж, у тебе багато предметів гарно виходять. Окрім мистецтва, – він ніяково усміхнувся. – Ти була відмінницею?

– Майже, – Марта стиснула плечима. – У мене просто звичка – що б не було, навчатися старанно. Але не можу сказати, що в минулій школі мені було добре… так, нормально.

– У тебе були друзі? – поцікавився Ратмир.

– Друзів не було, лиш самі товариші, – Марта опустила голову. – До речі, Лілі у моїй школі навчалася…

– Справді? – хлопець вигнув брову. – Тоді не дивно, що ви так швиденько здружилися. У мене до цього також не було гарних друзів… я був не надто товариським.

– Невже? – тут уже моя черга дивуватися. – Зовсім не схожий… Мені ти з першого погляду здався досить таки дружелюбним.

– Тоді я вирішив, що зі вступом у Коледж моє життя має якось змінитися. І непогано було б друзів завести…

– Цікаво, – Марта замислилася. – Дивно те, що у мене майже так само було… Як думаєш, багато ще таких, як ми?

– Можливо.

А тоді вони навіть не підозрювали наскільки зміниться їхнє життя. Вони віднайшли друзів, відкрили приховані можливості… І таке враження, ніби це ще не все.

Прогулюючись доріжками, вони багато про що говорили. Кожен розповідав про своє минула життя, тоді разом пригадували перший курс… і це було дуже навіть весело.

– Нам зараз смішно, – говорила Марта, – а тоді було страшно.

– І не кажи, – підтримав Ратмир, і вони знову розсміялися.

Згодом стало трохи холодно, то Марта вирішила зігрітися кавою. Ратмир теж був не проти. Все ж, ще була зима… хоч і досить ніжна. Гарячий напій добре зігрівав…

Також тут була ковзанка, під відкритим небом. Марта загорілася бажанням прокататися на ковзанах. Раніше вона дуже любила це заняття, а кожного року взимку разом з батьком Марта каталася на ковзанах. Саме він її навчив цьому.

– Ходімо! – Марта з захопленням дивилася на ковзанку.

Ратмир не зміг відмовити. Тож, за якийсь час вони вже вдвох опинилися на льоду – Марта впевнено стояла на ковзанах, а Ратмир трохи боязко.

– Поїхали, – дівчина з упевненістю проїхалася трохи вперед, а тоді обернулася: – Ти чого?

Ратмир так і стояв, ніби вагаючись – їхати йому чи не їхати? Та схоже, він просто давно не стояв на ковзанах… Марта з усмішкою під’їхала ближче.

– Ти не часто катаєшся, правда? – мовила вона, лукаво усміхаючись. – Чи взагалі не вмієш?

– Ні, я кілька раз їздив… але так, це було давно, – він ніяково усміхнувся. – Та не всміхайся ти так! Зараз я пригадаю, як це робиться…

Та Марта не могла стримати своє здивування й сміх – для неї було дивно, як хтось не може пригадати, як на ковзанах кататися… Вона ж на ковзанку з дитинства ходила разом з батьком, кожного року.

Ратмир потихеньку рушив уперед, Марта ж сміливо поїхала і згодом наздогнала його ззаду. Хлопець просувався дуже повільними темпами, тримаючись близько до бортика.

– Ти як корівка на льоду, – Марта не оминула можливості кинути шпичку.

– Не глузуй, – пирхнув Ратмир. – Я ще пригадую, як кататися.

– Не відходячи від бортика, ти добре не покатаєшся, – мовила Марта й поїхала на ще одне коло.

Знову наздогнавши його ззаду, вона вже не стрималася і вхопила його за руку, потягнувши ближче до центру.

– Що ти робиш?!

Марта у відповідь лише засміялася.

– Поїхали, – кинула вона. – Давай, за мною.

Вона вправно ковзнула уперед, а Ратмир ще кілька секунд подивився здивовано їй услід, тоді посміхнувся набік і поїхав уперед. Спочатку все ще трохи невпевнено, але потім став набирати більшої швидкості, вправніше пересуваючись на льоду.

Тут було досить багато людей, тож він не одразу розгледів Марту. Та згодом побачив її – вона стояла неподалік й озиралася. Цікаво, його шукає? Ратмир обережно під’їхав ззаду й несподівано вхопив за плечі.

– Упіймав, – жартома кинув він сполоханій Марті, що спершу намагалася вирватися, доки не впізнала його.

– Не смішно, – набурмосилася дівчина й одразу ж розсміялася разом з ним.

Марта так і стояла в його обіймах, доки не уявила, як це виглядало б збоку. Хоча так стояти було приємно, але вона мовила:

– Пускай.

А далі вони знову каталися. У Ратмира врізався якийсь дядько, вони перекинулися кількома «милими» слівцями, а тоді розійшлися кожен у свій бік. Марта ще б довго каталася, якби мала додаткову пару ніг… Та на жаль, були лиш одні і вони дуже сильно втомилися. Довелося покинути ковзанку.

Вони з полегшенням гепнулися на першу вільну лавку й синхронно зітхнули, що викликало новий наплив сміху. Марта була ду-уже втомлена, а ще було дуже жарко й душно після такого активного відпочинку. Вона відчувала, як горять щоки, та водночас холодне повітря добре охолоджувало. Ратмир аж зняв шапку.

– Одягни назад, – мовила Марта, зі сміхом дивлячись на його мокру чорну чуприну. – Ще продує…

А зараз не завадило б щось поїсти. Яке щастя, що тут продавали стільки смакоти..! У Марти ледь слина не потекла від запахів, що утворилися на площі. Та й Ратмир не міг відмовитися, особливо, після такої виснажливої ковзанки.

Потім знову прогулювалися. Перейшли з галасливих вуличок на більш тихі, де вже не було так багато людей. Вони говорили про все, що лиш можна було… Марта навіть не змогла б уже пригадати всі теми розмов. Вони просто говорили, насолоджуючись самим лиш процесом спілкування.

Бути поруч з ним приємно… Серце якось по-дивному тріпотіло, а Марта іноді й не знала, що казати. Тому більше слухала, водночас насолоджуючись звучанням його голосу.

Чому він запросив її на прогулянку?.. Можливо, він також щось відчуває… ні, мабуть, це дурниці. Або й ні… загалом, краще дати подіям розвиватися – згодом прийде час, і ми все одно все зрозуміємо.

На жаль, сонечко сховалося кудись за хмари й дмухнув неприємний вітерець. Марта здригнулася.

– Лютий, як-не-як, – мовила вона.

– Ти змерзла? – поцікавився Ратмир, примруживши свої зелені очі. – Може, повертаємося додому?

– Не знаю… – протягнула Марта. – Гарно – ось так гуляти.

– Тобі подобається?

– Угу…

Хлопець різко зупинився, смикнувши Марту за руку. А тоді заглянув прямо в очі:

– А я? Подобаюся тобі?..

Марта завмерла, дивлячись йому в очі. Що казати? А чи треба?.. У будь якому разі, вона не знала, що говорити. Ця мить мовчанки була довгою… Перед нею були лиш ці зелені очі й більш нічого. А серце билося все частіше і частіше. Здавалося, наче ще трохи – і щось станеться… ці очі заворожували. І ця його посмішка.

– Не дивись на мене так, – врешті мовила Марта, відводячи погляд.

Ні, ну хіба це було доречним?

– А як мені дивитися? – його голос став тихішим, та Марта відчула, що він повільно наблизився.

Марта хотіла щось сказати, підвела погляд, та несподівано його губи легенько доторкнулися до її. Тоді ще один обережний поцілунок, що викликав змішані почуття…

Якось доречно з-за хмар виглянуло сонце. Марта пригадала, що так і не відповіла на його запитання…

– Так, – раптом мовила вона пошепки.

– Що – так? – запитав Ратмир без здивування у голосі, також пошепки.

– Нічого, – відмахнулася Марта й легенько посміхнулася. – Неважливо…

Та й справді, хіба зараз це було важливим? Ратмир узяв її за руку і вони продовжили прогулянку вуличками.

Повернулися додому досить пізно. Марта мовчки повернулася у свою кімнату, не мовивши ні слова подругам, що намагалися хоч щось у неї вивідати. Зараз для неї було важливим мовчки спокійно упорядкувати свої почуття, що розбурхалися в душі…

***

Очі. Сірі. Мутні й наче неживі.

У них був туман. Але… було і щось незвичне. У цій виразній чорній жіночій постаті найбільше виділялися очі, що наче позбавлені життя. Вони мертво дивилися в одну точку, повз усе, наче було байдуже.

Але Марта відчувала на собі погляд. Ні, не цих очей, а чогось інакшого… Це був не звичайний погляд, ні, зовсім незвичний. Чому він такий знайомий?

Марта не могла зрозуміти, що ж коїться. Зрозуміла лиш від гострого штику в плече. Бо тоді вона несподівано прокинулася на уроці математики.

– Марто, не спи, – шикнула Лілі, що сиділа поруч. – Зараз важливий матеріал…

– Що? – сонно запитала дівчина, отямившись. – А, математика… я що, задрімала?

– Так, – Лілі здивовано вигнула брову. – Тобі щось снилося?

– Та так… – Марта відвела погляд. – Сподіваюся, звичайний сон.

Нишком вона впіймала на собі пильний погляд Ратмира, а тоді вмить відвернулася, намагаючись уважно слухати вчителя.

Але сон не виходив з голови? Невже це все ж таки… було передбаченням? Якщо так, то треба бути обережнішою. Сни-передбачення не з’являються самі по собі просто так.