«Тільки нещасний знає, що таке щастя. Щасливець відчуває радість життя не більше, ніж манекен: він тільки демонструє цю радість, але вона йому не дана. Світло не світить, коли видно. Воно світить у темряві».

Еріх Марія Ремарк

Марта перевертала все, що лежало в неї на столі, намагаючись знайти зарядний пристрій від телефону. Підручники перелітали на ліжко, всяка канцелярія розгрібалася на боки, падаючи зі столу… А зарядного пристрою не було. Марта перерила всі шухлядки і тепер порпалася в тумбі.

– Вона мала бути десь тут… – бурмотіла Марта собі під носа.

– От якби ти тримала свій стіл у порядку, – повчально мовила Лора, – і клала усе на свої місця…

– Ой, помовч, – огризнулася Марта, заглиблена в пошуки зарядки.

Раптово їй на очі кинулася товста книга у старій обкладинці… Книга! Марта вражено ахнула, вхопивши її в руки.

– Боже, я ж так її й не прочитала! – вигукнула дівчина, сідаючи на ліжко з книгою в руках.

– Ей, а порядок навести? – обурилася Лора, дивлячись на той бардак, що наробила Марта у пошуках зарядки.

– Пізніше, – відмахнулася та й зручно вмостилася на ліжечку.

Нарешті з’явилася вільна хвилинка розглянути цю книгу. Був кінець грудня, початок зимових канікул… Марта на три дні збиралася з’їздити додому, а тоді – подорож до Лондону. Звісно, батьки були в курсі її «наукової поїздки до Лондона».. Але після своєї подорожі, Марта збиралася ще повернутися додому й провести залишок канікул з рідними.

Марта відкрила книгу з трепетом у серці, неначе зараз перед нею розкриється якась таємниця… хай там як, але цю книгу написав невідомий та загадковий прадідусь Лори – Аксьоненко Григорій Дмитрович. Та й книга мала не менш таємничу назву – «Світло»… Лора казала, що це якось пов’язане з яснобаченням. Цікаво, а може в цього Григорія Дмитровича є ще кілька книг для інших ОЗ? Ну, наприклад, по їхній класифікації… Пані Галина, здається, згадувала про якісь такі книги.

Так, досить мучити себе інтригами. Легше просто відкрити книгу й усе прочитати…

Марта розгорнула її, тамуючи шалену цікавість. Книга починалася з таких слів:

«Це моя дев’ята книга досліджень особливих здібностей обдарованих. Вона присвячена особливому дарові, що має набагато більше загадок, ніж ми можемо собі уявити, тож вартий того, щоб виокремити його в окрему книгу поряд з іншими підкласами ОЗ. Мова йде про яснобачення, або ж, як його можна назвати інакше – світло».

Мартин вираз змінювався з кожним наступним прочитаним реченням. Дев’ята книга? Набагато більше загадок? Інші підкласи? Світло? Марта здригнулася – про що взагалі мова йде? Ні, ну звісно, можна хоч трохи щось зрозуміти, але… це явно не перша частина. Можливо, якби вона мала попередні, то зрозуміла б трохи більше…

До речі…

– Лоро, – звернулася Марта до подруги. – А в тебе там більше не було інших книг? Ну, розумієш, схожих на цю…

Хвилину Лора врубалася, про що йде мова, а тоді підсіла до подруги.

– Знаєш, в мене самої виникло таке питання, коли я розгорнула її. Я питала в бабусі, але та нічого більше не знайшла. Я, звісно, збираюся ще на зимових канікулах ще пошукати, але не думаю, що…

– Ти читала цю книгу?

– Так, а що? Звісно ж, мені цікаво було! Щоправда, я мало чого там зрозуміла… Сподіваюся, ти зрозумієш більше.

Марта лише скептично усміхнулася – це навряд. Але спробувати можна.

«Яснобачення – таємничий дар, – йшлося далі в книзі, – який виявляється всього в однієї на мільярд осіб. І як вам відомо (сподіваюсь), він розвивається незалежно від основної ОЗ. Саме такі відомості надає офіційне джерело ЦДГМ. Але чи справді це так? І чому саме так? Чи не замислювалися ви над такими питаннями?.. Якщо ні, то обов’язково варто замислитися. Але про це я розповім трохи згодом. Зараз про основне.

Світло надає унікальний дар – яснобачення. Робити передбачення й дізнаватися майбутнє. Через це ясновидці стають об’єктом неприязні деяких Вищих… Та яснобачення – не основна здібність.

До цих людей, яких існує всього семеро на світі, прихильне саме сяйво. У тих обдарованих, у яких виявили дар до яснобачення, пробудиться деяка фантастична стихія – світло. Це щось схоже на вогонь, але не гаряче… Неначе блискавка, але й заряду не має. Мов енергія, але не така… Загалом, це просто світло. Надпотужна енергія Всесвіту, якою керувати зможуть лише сильні волею та духом люди.

Тепер зрозуміло, чому саме яснобачення стає чудовим доповненням до цього? Адже лише люди із сильною силою волі можуть зробити правильне передбачення та якось вплинути на наше майбутнє. Адже яснобачення – це не просто бачення майбутнього. Це одна із тисячі найімовірнішого розвитку подій, якому ясновидець підсвідомо буде сприяти. Саме своєю силою волі він змушує статися саме те, що він передбачив, хоче він того чи ні. Але з досвідом можна навчитися обирати таке майбутнє, яке тобі більш до вподоби. Та цьому навчитися дуже важко. За всю відому мені історію обдарованих була лише одна особа, якій вдавалося це робити.

Але більш детально про яснобачення в наступному розділі. Наразі це лише вступ, тобто, основне із основного. Те, на чому все закладено, так би мовити, підґрунтя.

Як я вже казав раніше, ясновидцям притамання стихія світла. Це щось схоже на те, що в обдарованих тепла – стихія вогню та блискавки, а в обдарованих природи – землі та рослин… та про цю свою теорію я розповідав ще в першій книзі цього циклу, тож не буду повторюватися.

Світло пробуджується в ясновидці з того часу, як він пройде посвячення. Такий обряд проводять усім ясновидцям, навіть древні проходили щось подібне. Відкрито було стихію світла в той момент, коли дослідники ЦДГМ натрапили на дивну місцину під землею, десь у районах Лондона. Вважається, що туди можна потрапити й з інших куточків світу, але досі ще не було знайдено таких «порталів». Коли там опинився ясновидець, що входив до цієї групи дослідників, його здолало дивовижне відчуття. Ніхто досі точно не знає, що саме там сталося, але з того моменту в нього з’явилися крила, а сам чоловік відкрив у себе здатність керувати світлом.

Він організував Раду ясновидців, де збирав усіх ясновидців світу, проводив посвячення та навчав основам. Згодом Рада ясновидців стала одним із найважливіших складових ЦДГМ.

Те, що відбувається на посвяченні – секрет. І його не повідомили навіть мені… Тож, що саме там стається, чому в ясновидців з’являються крила – пояснити вам не зможу. Знаю лиш, що те місце, де відбувається посвячення, було надзвичайно важливим для древніх обдарованих. І тому наразі його також називають Храмом, святим місцем…

До речі, досить нещодавно стався один випадок. Молода дівчина, Ліона Моретті, ясновидиця, вчилася у Новітньому Коледжі для обдарованих в Італії. Одного дня прийшла і її черга проходити посвячення. Що саме там сталося – невідомо, але після посвячення Ліона мала лише половину крил. Від цього пішли ускладнення – вона не змогла керувати світлом, все виходило з-під контролю. Тому їй заборонили користуватися стихією, так само, як і яснобаченням, щоб не було поганих наслідків. Та про цей випадок замовчують, намагаючись приховати від загалу. Але що далі буде з Ліоною – не відомо…

Але такий випадок був лише один, той майбутнім ясновидцям немає чого хвилюватися.

Тепер давайте перейдемо да самої стихії світла…»

Марта відклала книгу, обдумуючи прочитане. Виходить, та легенда, що розповіла їй Мішель ще на першому курсі – ніяка не легенда, а реальний випадок… Та дивно, чому пані Галина вирішила тоді не розмовляти на цю тему. Хіба важко було сказати, що так, був такий випадок в історії, але всього лиш раз, тож немає чого хвилюватися…

Марта прокрутила цю фразу в себе в голові й усміхнулася. Цікаво, що далі в цій книзі про стихію світла…

«… Я зміг дізнатися про те, як керують цією стихією. Ясновидці мають свої прийоми, що в них записані в посібнику, які видають ясновидцю після проходження посвячення. У кожного ясновидця під час посвячення визначається його рівень – Низький, Середній, Високий або Найвищий. Останній ще звуть Надзвичайним чи Неймовірним… Загалом, не одна назва траплялася для останнього випадку. І не дивно, адже цей рівень трапляється доволі рідко, а його носій має надпотужну внутрішню енергію…

Найбільше ясновидців трапляється із Середнім рівнем. Доволі рідше – Низький чи Високий. На всю Раду може бути один-два з Високим рівнем і так само ж з Низьким. Або ж їх може взагалі не бути. Тут вже інша штука – ймовірність, яка до речі, є важливою саме для ясновидців.

Прийоми також класифікують подібним чином. Ясновидці певного рівня можуть користуватися відповідними прийомами і тими, що нижчі за їхній рівень. Надалі буде розділ, де я опишу кожен прийом, розкласифікувавши їх по рівнях.

На цьому вступ завершую. Яснобачення, або ж світло, криє в собі багато таємниць, загадок… і дрібних деталей, з якими варто розібратися. Саме тому я вирішив виокремити цей надзвичайний дар в окрему книгу, описавши детально усе, що я зміг дізнатися.

Успіхів та приємного читання!»

На цьому вступ завершувався. Марта закрила книгу, вирішивши, що на сьогодні з неї досить. На канікулах ще має бути трохи часу, щоб почитати ще цю книгу…

***

Сьогодні після обіду мали від’їжджати. Марта вже спакувала валізи з усім потрібним, коли їй на телефон прийшло повідомлення від пані Галини: треба було зайти до неї перед від’їздом. Марта вирішила не гаяти часу, тепленько одяглася, взяла з собою невеличкий рюкзачок, куди навіщось поклала книгу «Світло», і рушила до Коледжу.

У кабінеті, як завжди, її зустріла усміхнена пані Галина.

– Доброго дня, – мовила Марта, підходячи.

– І тоді доброго, – відповіла жінка, усміхаючись. – Пам’ятаєш, що на тебе чекає одразу після Нового року?

– Таке забудеш… – Марта всміхнулася кутиком вуст.

– Ось, твій квиток, до речі, – пані Галина поклала на стіл якийсь конверт. – Візьми його собі. Головне, не забудь його, коли їхатимеш… Ми зустрінемося першого січня біля аеропорту. Сама зможеш дістатися?

– Так, – відповіла Марта, сподіваючись на допомогу тата.

Їй ще ніколи не доводилося бувати в аеропорту. А тим паче, самій. Добре, що хоч пані Галина її там зустріне… Але в серці вже починало закладатися невеличке хвилювання.

– Ти лиш сильно не хвилюйся, – лагідно мовила пані Галина. – Посвячення – то всього лише обряд, що допоможе відкрити… деяку силу.

– Світло? – вихопилося в Марти.

Пані Галина зміряла дівчину здивованим поглядом. Дуже здивованим. Настільки, що в Марти почало закрадатися почуття, ніби вона щось не те сказала.

– А ти звідки знаєш? – врешті мовила жінка. – Хіба я тобі розповідала? Якщо пам’ять мене не підводить, то ні…

– Ні, не розповідали, – Марта зітхнула. – Я… сама прочитала. В одній книзі.

Марта дістала книгу зі свого рюкзака й передала її пані Галині. Жінка кілька секунд просто розглядала обкладинку з явним непорозумінням на обличчі.

– Звідки вона в тебе?! – тихо враженим тоном запитала пані Галина.

– Мені її одногрупниця дала. А їй – бабуся надіслала поштою…

– І як довго вона в тебе?

– Ще десь з початку навчального року…

– І ти мовчала?!

Марта принишкла під поглядом пані Галини.

– Я… я забула про неї, – промямлила дівчина. – І лише нещодавно згадала. Ось… Почала читати трохи, дізналася дещо… Все ж, ви мені мало чого розповідали, тож мені й стало цікаво.

– І? Багато встигла прочитати?

– Лише вступ…

Пані Галина важко зітхнула й розгорнула книгу. Швидко переглянувши зміст, кинувши оком на вступ, вона закрила її й промовила:

– Нехай поки що буде в мене.

Марта аж розкрила рота, бажаючи щось заперечити, але пані Галина не дала:

– Ця книга – надзвичайно важлива. Вона одна із дев’яти книг циклу деякого дослідника, Григорія Аксьоненка.

– Це прадідусь Лори.

– Ще краще. Ці книги існують лише в одному екземплярі і, фактично, вважаються ледь не святими! Розумієш?

Марта стримано кивнула.

– Саме про них я тобі говорила тоді, пам’ятаєш? На посвяченні тобі випаде можливість побувати в одному місці…

– В Храмі?

– Так… тож, це ти також знаєш?

– Там було кілька слів про це…

– Гаразд. Лише затям: цього ти знати не повинна була. Так от, у тому місці є бібліотека, де зберігаються усі книги Григорія Аксьоненка. Його праці є найбільш детальними й докладними, містять дуже багато інформації. Саме завдяки цьому дослідникові ми знаємо так багато про світ обдарованих, не лише сучасних, а й древніх. Саме він класифікував усі здібності на дев’ять груп, по кожній написав книгу, де висвітлив усі свої теорії, думки на рахунок кожної ОЗ. Йому вдалося зібрати ледь не всі особливі здібності, які лиш траплялися, написати, як ними правильно користуватися, як вони діють, як ними навчити керувати… По його працях і побудована теперішня програма Коледжів та Університетів. Майже всі його праці зберігаються наразі в найбільш надійному місці – Храмі. Чому майже? Бо не вистачало лиш однієї – дев’ятої книги циклу… Він її десь сховав, її шукали, і взагалі, були теорії що її не існує. Звісно, ми вважали, що це буде книга про унікальні здібності, адже всі інші групи на місці. Як бачиш… він вирішив присвятити цю книгу не всім унікальним здібностям, а лише яснобаченню. Або ще, як його називають, світло…

– Він писав, що це тому, що ця здібність має надто багато таємниць і загадок. І деталей.

– Погоджуюся, – пані Галина засміялася. – Хоча, я все ж здивована, як йому вдалося написати аж настільки велику книгу… лише по одній ОЗ.

– Особливій ОЗ.

– Так, але… була якась причина, чому він ховав цю книгу й не віддавав у руки ЦДГМ. Чи Ради ясновидців. Виникають якісь підозри… Гаразд, не бери в голову. На деякий час я заберу в тебе її.

– Але чому?

– По-перше, мені варто її переглянути. По-друге, я повинна порадитися з Радою – що далі робити з книгою? Без їхнього відома я не можу нічого робити… Враховуючи те, що ти й так трохи встигла її прочитати.

Марта сумно похилила голову й змирилася. Що ж вона могла вдіяти?.. Якщо так треба – нехай буде…

– Добре, – Марта підвела погляд й усміхнулася. – Тоді… О якій годині ми зустрінемося в аеропорту?

***

Був надто сірий ранок… Сонце – бліде, зимове. Марта сонно позіхала, вдихаючи морозне повітря. Було холодно, довкола лежав сніг.

На щастя, тато навіть погодився відвезти Марту до аеропорту на машині. Батьки запевняли, що так буде краще і вони не будуть даремно хвилюватися. Тим паче мама, у якої, до речі, вже був досить великий животик. Малюк мав з’явитися на світ десь весною…

Марта з собою речей майже не брала – лише рюкзак із найнеобхіднішими речами. Вийшовши з машини, вона з батьком пішла шукати пані Галину.

Аеропорт був великим і людним, навіть зранку. Марта все ще була сонна і дуже хотіла спати. Очі злипалися і вона не могла розгледіти людей, тим паче, десь там впізнати пані Галину.

– Дивися, це не вона? – запитав тато, вказуючи кудись.

– Мабуть…

На щастя, це була вона. Жінка впізнала Марту і вирушила назустріч.

– Ну як, готова? – бадьоро запитала вона.

Марта лише сонно кивнула. Віддавши доньку у надійні руки вчительки, батько розпрощався з Мартою.

– Я ще приїду до вас, – мовила дівчина, – у кінці канікул.

– Обов’язково, – усміхнувся тато. – Ми чекатимемо.

Далі пані Галина повела Марту крізь натовп до потрібного місця. Їм потрібно було пройти ще багато всяких там контролів та реєстрацій, перед тим як відійти в зал очікування. Незабаром оголосили посадку на їхній рейс, тож Марта та пані Галина рушили до коридору, що вів прямо на літак. Зручно. Марті запам’яталася одна яскрава жіночка високого зросту з рудим хвилястим волоссям, тож дівчина намагалася весь час ловити її оком, щоб не загубитися в натовпі.

Сонце піднялося трохи вище, коли Марта сіла на зручне сидіння біля вікна. Пощастило, тепер вона зможе розглянути краєвиди з висоти польоту…

Роздався голос, що оголосив початок відльоту. Подорож починалася…