Чекати завжди найгірше, особливо, коли не знаєш, чим закінчиться таке чекання, – подумала Мар’яна. – Але чомусь ми завжди чекаємо. Навіть жити немає часу. Взагалі, усі чекають, коли ми полетимо на Землю, а я чекаю, коли повернуся до Олега. Дік чекає, щоб якнайшвидше опинитися в лісі. Тепер ми чекаємо – обірветься куля чи ні. Дуже нудно чекати, найнеприємніше заняття. Жити треба так, щоб зовсім не чекати…»

Кір Буличов, «Селище»

Перше березня. На вулиці світило тепле сонечко, нагадуючи, що це вже прийшла весна. Здавалося – ось, лиш нещодавно була зима, лютий… хоча, можна сказати, що такого й не було. Та майже всі були переконані, що зима ще повернеться мстити за впущений час.

Цього місяця Марті вдалося вибратися на дев’ятнадцяте місце групи «А». Лора була трохи вище. А ось усі інші залишилися в «В».

З того моменту, як Марта була на «прогулянці» разом з Ратмиром, минуло не так і багато часу. Та не зважаючи на це, за кілька днів за ними так і не зав’язалася хоч одна нормальна розмова. Він до неї й особливо не говорив, та й сама Марта не знала, з чого можна почати розмову… І взагалі, що то було? Що це все означало?!

І ось, тепер вони всі разом тусуються на галявинці позаду Коледжу. Навіть Макс разом з ними. Левик все намагається вдіяти щось із вогнем, а Лілі вигукує, що зараз той все спалить.

А Ратмир знову мовчки сидить і дивиться на неї. Чого ж не скаже, ну, хоч щось?..

Марта вирішила не думати про нього й відволіктися. Наприклад, повторити ті прийоми, що вона нещодавно вивчила зі світла. До речі, її навчання цього мистецтва просувалося досить таки повільно… та пані Галина попереджала, що легко не буде!

– Лілі, спробуй не рухатися! – раптом вигукнула Лора, нахмурившись і грізно втупившись у подругу.

– Що таке? – одразу ж налякалася білявка. – Що ти робиш?

Лора заплющила очі, напружившись і приклавши два пальці збоку до голови. Виглядало це вкрай… насторожуюче.

– Я намагаюся вловити хід твоїх думок, – мовила врешті Лора. – Або ж емоцій…

– Чого саме моїх?

– У тебе вони найяскравіші… а ще ти дуже емоційна. Загалом, твій страх і непорозуміння я зловила. А ще думку, що я поїхала остаточно, – на цьому Лора насупилася. – Ні, ну зайде ж таке в голову!

Лілі засміялася, а тоді мрійливо підвела очі.

– А зараз можеш вгадати, про що я думаю? – запитала вона.

– Ось так просто не можу! – Лора пирхнула. – Для цього, щоб ти знала, треба неймовірна концентрація, а ще, щоб людина переживала сильні емоції. Саме тому я зробила це несподівано…

Друзі весело спостерігали за цим. Дар суггестії, щоб ви знали, викликав чималий інтерес.

– А от мною ніхто не цікавиться, – сумно зітхнув Левик.

А ось такі ОЗ, як у Левика чи Марти траплялися доволі часто. Вони, звісно, дечим іноді відрізнялися, але загалом були схожими. Наприклад, таких, хто міг хоч якось керувати вогнем було тут дуже багато…

Марта тим часом змогла накопичити від сонця енергію і тепер передала її всю в руки. Вони чарівно засвітилися, мов у них залили розпечене золото… чи якусь іншу масу.

– Руки-ліхтарики, – пожартував Макс.

– Вони дуже гарячі, – мовила Марта, перш ніж Лілі додумалася до них доторкнутися. – Тому обережніше…

Лілі, як виявилося, у своєму профілі робила неймовірні успіхи. Вона тепер дуже вправно керувала телекінезом, що на минулому занятті навіть пані Аліса її похвалила! Звісно, дуже скромно, та зазвичай вона лиш критикувала… Тож тепер Лілі точно могла похвалитися своїми успіхами.

Марта вирішила, що варто накопичити ще трохи енергії. А раптом вийде зробити сяйливу кулю? Досі їй вдавалося зробити її лиш раз, і те, вона вийшла малою та слабкою. Та крім цього зайняла купу енергії. Марта вийшла на кілька метрів подалі від друзів, на простору галявину, залиту сонцем.

– Що робитимеш? – пролунав позаду голос Ратмира.

Марта непомітно напружилася.

– Думала, енергію накопичувати… – пробурмотіла вона. – Так, щоб ніхто не заважав.

– То я заважатиму?

Марта не відповіла. А хто знає – заважатиме він чи ні?

– Вибач, я не хотів тебе лишати одну, – промовив він, підійшовши ближче. – Останнім часом ти виглядаєш трохи… стривоженою.

– Справді?

– Так. У тебе нічого не трапилося?

Вона мовчки стиснула плечима й відвела погляд.

– Все не можу зрозуміти, – продовжив Ратмир, – чого ж ти така неспокійна. І не можу зрозуміти твого ставлення до мене. Бо останнім часом якось мало розмовляєш…

Марта залилася легеньким рум’янцем і щиро мовила:

– А що казати? Я… я просто не знаю, – на цих словах засміялася.

– Отже, все гаразд? – уточнив хлопець, усміхнувшись.

– Так.

– Тоді добре… я просто хвилююся за свою дівчину, от і все.

Марта завмерла.

– Я… чекай, що ти сказав? Твоя дівчина?

– Якщо ти не проти, – додав Ратмир, хитро усміхнувшись.

– Ні, не проти, – несподівано для себе, Марта засміялася.

На душі стало якось легко. Весело і приємно. Хотілося просто підстрибнути й обійняти весь світ… та вдалося обійняти лиш Ратмира. Він також обережно пригорнув Марту до себе.

У цей час зовсім ніщо не хвилювало її. Здавалося, вона забула зовсім про все, про всі проблеми та негаразди…

Їх наче й не було.

***

Закінчився ще один навчальний тиждень. Здавалося, що все було як зазвичай… Хоча, Марта ледве змогла пояснити Лілі та Лорі те, що відбувалося між нею та Ратмиром.

А так, все було, як зазвичай – дивакуваті завдання з мистецтва та вольової підготовки, параграфи зі спеціалізації… крім того, ще «нормальні» уроки. І до цього всього, Марта намагалася вивчати яснобачення, світло та хлорокінез.

Другого березня відбулася Третя Гра. Жовтій команді вдалося вибороти собі остаточне друге місце, що все ж таки задовольнило Сема. Марта дуже жалкувала, що так і не змогла взяти участі… як би вона цього не просила в пані Галини.

Тож сьогодні, у п’ятницю, Марта разом з Лорою мали б поверталася додому вдвох, бо в групи «В» пари закінчувалися пізніше. Десь ще вдень, між парами, до Марти підбіг Ратмир і сказав, щоб вона зачекала його. Мовляв, треба про щось поговорити… Домовилися зустрітися неподалік, на алейці поблизу магазинчика.

Марта якось пояснила це Лорі, тож вони розійшлися. Лора – точно не з тих, хто буде витрачати свій дорогоцінний час на чекання… А Марта вирішила не впускати можливості й рушила в магазин за продуктами.

На вулиці була весна. Ну… початок весни. Сонечко пригрівало й радувало своїми промінчиками. Марта вже сподівалася, що зима не повернеться. Але синоптики стверджували інше – десь на середину-кінець березня передавали похолодання.

Придбавши потрібні продукти, Марта закинула їх у рюкзак і рушила до місця зустрічі. Залишалося ще близько сорока хвилин… багато часу якось. Тож Марта вирішила все ж таки повернутися до гуртожитку, занести речі, а тоді повернутися. І так робити нічого.

Лора поралася на кухні. Марта швиденько залишила речі в коридорі, перекинулася кількома словами з Лорою і повернулася назад, надвір. Скільки там ще часу його чекати?

Марта нервово міряла плитку на алеї поруч з місцем зустрічі. Цікаво, про що ж він таке хотів поговорити? Щось таке, чого не можна ось так сказати. І в колі друзів теж не можна. Інакше він не просив би Марту зачекати його. Одній постояти тут і зачекати…

Час від часу дівчина поглядала на годинник, рахуючи хвилину за хвилину. Так, чекати щось – явно не найкраще заняття… Ти через кожних пів хвилини поглядаєш на годинник в надії, що минуло вже хоча б чотири-п’ять хвилин. Але ні – час стікає надто повільно…

Так само, як і на деяких парах. Але точно не так, коли ти спиш у любому зручненькому ліжечку… от би час плинув так само повільно вночі! Може, Марта хоч тобі б виспалася.

Насправді ж, годинник каже, що час тече однаково. Хоча, це така дивна й сумнівна величина… Час іде лише вперед, як ніщо інше у світі. І тече рівномірно, як би нам не здавалося. Та крім цього, знаходиться у якомусь невідомому четвертому вимірі, що знаходиться поза розумінням людського мозку.

Хоча, хто зна. Можливо, десь у ЦДГМ уже розібралися, що ж це за штука така – час? А може, і ні… Це міг дізнатися, наприклад, якийсь Григорій Аксьоненко і приховати в одній із своїх нікому невідомих праць.

Так, із роздумами, час непомітно минув. Марта почула позаду кроки й обернулася, побачивши Ратмира.

– Привіт, – мовив він, усміхнувшись. – Довго чекала?

***

Нарешті закінчилася остання пара. От чим Лілі більше подобалося в групі «А», так це те, що там у п’ятницю пари раніше закінчувалися. Багато занять у п’ятницю – це зовсім недоречно. Це ж останній день тижня, усі втомлені і тільки й думають про відпочинок. І викладачі також, мабуть.

Гуртом Лілі, Левик та Ратмир поверталися додому. Марта з Лорою вже давно мали бути в гуртожитку, а Макс, як завжди, кудись здимів.

– Що думаєте робити з черговим есе з мистецтва? – зітхнув Левик, скорчивши гримасу.

– Як – що, – пирхнула Лілі, – писати.

– Усно його навряд чи можна здати, – засміявся Левик. – Ні, ну треба ж – нарис весняної природи з описом пісні дерев… На них навіть ще бруньок немає, щоб вони хоч якось шуміли. Чи «співали»… як узагалі таке можна придумати?

– Для цього всього лише треба бути професором Жорою, – констатувала Лілі. – А щодо бруньок на деревах – попроси Марту, вона допоможе.

– Точно, – засміявся Ратмир. – А знаєте, взагалі, можна піти у ліс для тренувань…

– Тільки там не весна, а літо, – мовила Лілі. – До речі, скоро ж його відкриють для лісознавства.

– Ох, знову будуть ці практичні… – простогнав Левик.

– Чим вони тобі не подобаються? – Ратмир вигнув брову. – Ти ж наче любиш тренувальні переслідування.

– Це різні речі. Переслідування – це як спорт. А практичні – це вже лісознавство…

– Ясно, тебе лякає назва, – Лілі усміхнулася кутиком вуст.

– Та не в назві справа!

Залишок дороги Левик намагався пояснити, чим же йому так не вгодили практичні заняття з лісознавства, та схоже, ні Ратмир, ні Лілі зрозуміти його не змогли.

З гучними розмовами вони ввалилися до коридору, де ще продовжували свою активну дискусію. Потім гуртом посунули на кухню, де була Лора.

– О, зробиш нам чаю? – Лілі благально глянула на подругу.

– Не наглій, – відмовила та, але поставила чайник. – І привіт, до речі…

– Привіт, – кивнув Левик, бажаючи ще щось сказати на попередню тему розмови, та схоже, її вже було закрито.

– А де Марта? – поцікавився Ратмир.

– Пішла на зустріч… – пробурмотіла Лора, стоячи до друзів спиною і роблячи щось за кухонним столом.

– З ким?

Дівчина на мить завмерла, а тоді повільно обернулася, витріщивши свої пурпурові оченята на хлопця.

– З тобою, – ошелешено вимовила вона, наче сама не вірила своїм словам.

На кухні запанувала тиша, даючи зрозуміти друзям, що тут щось не так. Принаймні, Ратмир точно знав, що ні на яку зустріч він її не запрошував…