«Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця».

Лілі підхопилася з місця, налякано вилупивши свої блакитні очі. Тут було явно щось не так… Лора оніміла, підозріло дивлячись на Ратмира: їй здавалося, наче то він забув про зустріч чи… надурив Марту? Ні-ні, це точно не так. Особливо, якщо глянути на його бліде обличчя…

Він розумів, що зараз щось відбувалося. Хтось видав себе за нього! І точно не з найкращими намірами. Але навіщо? Правильно, щоб Марта залишилася сама, без нагляду! Не важко здогадатися, кому це було вигідно.

– Клянуся, я її нікуди не запрошував, – тихим голосом промовив Ратмир. – І якщо ми зараз не поспішимо… відчуваю, буде біда.

– Нам треба терміново її знайти! – вирішила Лілі й першою рішуче пішла з кухні. – Доки ще щось не трапилося.

– Щось це мені не подобається, – пробурчала Лора.

– А… – Левик лиш відкрив рота. – Що, власне, відбувається?

– А чорт його знає! – роздався голос Лілі вже з коридору. – Але я тормозити не буду – Марту треба віднайти зараз же! Тим паче, ми усі прекрасно знаємо, яка небезпека зараз їй загрожує. Лоро, куди вона там мала йти?

Добре, що Марта поділилася з Лорою місцем зустрічі, тож друзі могли сміливо направитися туди. У коридорі почалася «движуха», що викликала занепокоєння у Макса, який саме вийшов у вітальню.

– Що коїться?

– Важко пояснити, адже ми й так до кінця не розуміємо, – мовила Лілі. – Але, думаю, Марта в небезпеці.

– Та-ак, тут детальніше, – Макс похитав головою. – Де вона, і що з нею трапилося?

– У того, хто міг би замаскуватися під одного знайомого, – Лора кинула косий погляд на Ратмира. – Щоб виманити Марту з-під нашого нагляду.

– Це… чорний воїн? – Макс насупився, прямуючи до друзів.

– А є ще варіанти? – пирхнула Лора. – Хіба, що це якийсь черговий маніяк.

Так чи інакше, але Макс теж рушив з друзями. А ви думали, що він буде робити?..

– Ви йдіть за нею, – мовив хлопець, коли вони вибралися на вулицю, – а я до пані Галини.

– Розумна ідея, – кивнула Лілі, погоджуючись.

Покликати на допомогу когось із вчителів не завадить, особливо, якщо це пані Галина. Вона ж сама просила друзів добра наглядати за Мартою..! А зараз скалася така ситуація, що можна було здогадатися, яка дівчині загрожує небезпека.

Лілі не могла стриматися й бігом кинулася на місце, де Марта ніби мала зустрітися з Ратмиром. Ось, здалеку, вона вже побачила дві постаті. Дівчина стояла спиною до нього, тоді обернулася… хлопець, що був поряд, і справді був схожим на Ратмира, проте справжній Ратмир був тут!

– Марто! – вигукнула Лілі, біжучи назустріч. – Це не…

Але їй не вистачило подиху закінчити речення. Та схоже, Марта й так почала усе розуміти, побачивши позаду подруги ще одного Ратмира. Спочатку це здалося дивним, але… це важко сприймалося.

Обернувшись до свого співрозмовника, Марта спершу не повірила очам своїм. Тепер перед нею стояв зовсім не той, кого вона бучила кілька секунд тому поруч! Це був зовсім не Ратмир…

Над нею чорною постаттю звисала струнка дівчина, про яку Марта ледь не забула останніми днями.

Чорний воїн.

Як тільки Лілі підбігла ближче, перед нею виросла невидима перешкода. Не встиг ніхто й зрозуміти, що відбувається, як Марта з чорним воїном опинилися під ледь видимим куполом. Звідки він?.. Ах, точно, ця дівчина ж може створювати все, що завгодно, силою думки. Саме так, схоже, вона й прийняла образ Ратмира, щоб виманити Марту.

Друзі це поступово здогадалися, але що вони могли вдіяти? Лілі нервово потарабанила руками об прозору стіну й спробувала щось сказати. Та схоже, що купол не пропускав навіть звуків. Марта налякано мотала головою – то на дівчину-ніндзя, то на друзів.

Чорний воїн блискавично дістала катан, приставивши його Марті до горла. Супер, тепер вона й поворухнутися нормально не зможе… хоча ні, вибратися можна спробувати. Але чому чорний воїн зараз зволікає? Чого одразу не прикінчить?

Марта почала пригадувати усі прийоми зі світла, що встигла вивчити. Можливо, щось удасться зараз вдіяти? Чи краще використати прийом з хлорокінезу?.. Так, треба щось робити, але не роздумувати довго…

– Так-так-так, – думки Марти перебив гучний жіночий голос. – Ось ми знову і зустрілися.

Від цього голосу по шкірі пробігли мурахи. Марта навіть боялася підвести погляд, щоб не глянути їй в очі. Адже тепер це повний… провал.

– Не пригадуєш, у який це раз ми вже зустрілися так? – продовжувала свою мову Джесіка. – Мені здається, втретє. Що ж, Бог любить трійцю, тож цього разу мені вже має пощастити.

Марта не могла нічого сказати – до горла підкотив клубок. Як так… як вона могла втратити пильність і потрапити на гачок? І ще головне – усе ж таки Джесіка та чорний воїн разом?..

– Усі минулі рази тобі вдавалося вислизнути, – Джесіка повільно підходила, наче кішка. – І від мене, і від Дженні… та тепер, якщо ми разом зможемо докласти зусиль, то нарешті моя мета буде здійснена.

– Але навіщо ти це робиш? – Марта підняла очі. – Що станеться, якщо ти нарешті уб’єш мене? Що тобі це дасть?!

– Багато чого, – пирхнула Джесіка. – І я зовсім не збираюся тебе убивати – всього лише відправлю у забуття. Ти просто зникнеш…

– А чим я тобі тут заважаю? Ти так і не пояснила, за що ненавидиш мене. Чого так прагнеш знищити моє життя. І що зміниться, якщо мене не стане?

– Факт перший – ти ясновидиця, – каро-червоні очі з ненавистю опустилися на Марту. – А я терпіти не можу ясновидців. Чому? Бо через них знищене моє життя… через них я пережила стільки болі і страждання. Я могла бути нормальною обдарованою, повноцінно користуватися своїм даром, але ні… одного дня моє життя було остаточно знищеним.

Запала пауза. Джесіка скривилася, обдарувавши Марту косим поглядом, а тоді й зовсім відвела його.

– І переважно саме через тебе, – закінчила Джесіка. – Тебе я найбільше ненавиджу з-поміж усіх ясновидців. Ненавиділа ще до твого народження. Ненавиділа лиш через те, що ти мала існувати!

Марті це здавалося абсурдом. Як таке можливе? Наразі Джесіка здавалася абсолютно божевільною, якби не… якби вона все пояснила, то може, такою б і не виглядала.

– Та пояснювати тобі я все не збираюся, – Джесіка відкинула назад своє довге русе волосся.

– Чому ти цього не зробиш? – тихо запитала Марта. – Ти й так збираєшся мене стерти з лиця землі…

– А тому, що це займе багато часу. І… наша балаканина й так уже затягнулася.

Джесіка випрямила руку вперед, наставивши її на Марту. Вона заіскрилася фіолетовим, от-от з неї вилетить промінь, що телепортує Марту бозна-куди… Чи можливо вибратися? Чи є щось, що зможе протидіяти телепорту?

Скло, але тут його немає. Тим паче, тоді Марта все одно відключиться, отже, сенсу немає.

Вирватися? Авжеж… чорний воїн так міцно тримала Марту, що та навіть добре ворухнутися не могла.

Телепортуватися за допомогою ключика у Раду? Теж немає сенсу, бо Джесіка туди може дістатися. Цікаво, яким чином? Вона не могла б телепортуватися туди, де не була…

Марта дивилася, як перед нею розросталося фіолетове сяйво. БА-БАХ!!!

Дівчина зіщулилася, чекаючи найгіршого. Але ні, промінь не вистрілив. Це зруйнувався купол, що відділяв Марту від решти. Знову долинули звуки ззовні, а несподіваний пролом змусив Джесіку на мить забути про знищення Марти.

У небі на крилах звисала пані Галина – саме вона щойно зруйнувала купол. Друзі вже хотіли поспішити до Марти, та вчителька зупинила їх жестом й сама напрямилася туди.

– Яка несподівана зустріч, – прошипіла Джесіка. – Вона не входила у мої плани…

– Облиш її, – твердим тоном мовила пані Галина, підлітаючи ближче.

Вона виглядала вельми схвильованою, та напруженою і рішуче налаштованою. Марта заклякла, спостерігаючи.

– Відпусти Марту, – вигукнула вона чорному воїну, але та не спішила виконувати «прохання». – Джесіко, відпусти її!

– А то що буде? – жінка вишкірилася. – Я не розумію, нащо вона вам здалася…

– Нащо тобі вона здалася?! – пані Галина трохи починала злитися. – Чим вона тобі заважає, ні в чому не винна дівчина?.. Вона всього лиш на другому курсі, як вона тобі може зашкодити?!

Джесіка розсміялася.

– Це вам так здається, – мовила вона. – А ясновидиця Найвищого рівня може справді завдати багато клопоту…

Запала тиша. Довга і ніякова. Марта здивовано вилупила очі на Джесіку: це що вона щойно сказала?!

– Вибач, мабуть, ти помилилася, – проказала пані Галина. – У Марти – Середній рівень.

– Ні-ні, це ви щось переплутали, – Джесіка посміхнулася.

– Такого не може бути! – тут уже отямилася Марта. – Звідки тобі взагалі знати, який у мене рівень?

– Я знала це ще до нашої зустрічі. Знала це тоді, коли ти вирушила на посвячення. Знала, коли Дженні мені розповіла… Увесь час знала, – Джесіка примружила очі, ховаючи погляд під довгими віями. – Та ви чомусь не зрозуміли. Дивно.

Джесіка повільно підійшла до Марти.

– Та досить вже цих балачок. Навряд чи щось уже зможе зупинити мене…

Пані Галина теж чекати не стала, накинувшись з атакою на Джесіку. Але й та не зволікала, вмить телепортувавшись неподалік. Швидка… Пані Галина знову понеслася з атакою. Вона створювала світлові кулі й кидала одна за одною, намагаючись влучити у Джесіку й не даючи їй змоги наблизитися до Марти.

Сама ж дівчина тим часом думала, як їй вибратися. Але думати довго не довелося, бо Джесіка наказала чорному воїну зайнятися пані Галиною. Тепер ці двоє змагалися між собою. Марта ж чекати не стала, викликала крила й злетіла вгору.

– Думаєш, я звідси у тебе не поцілю? – пирхнула Джесіка.

Друзі Марти також не чекали… вони не впустили нагоди дістатися до надокучливої Джесіки. Але та з ними мучитися не хотіла – жінка телепортувала себе на дах магазину, неподалік Марти.

– Тепер нам ніхто заважати не сміє, – Джесіка посміхнулася. – І тікати не думай, я все одно до тебе дістануся.

Та Марта це й так знала. Сенсу витрачати свої сили на втечу? Треба думати, як захистити себе тут і зараз. Дівчина пригадала останній урок світла й зробила нескладний прийом – створила невелику кулю зі світла. Якщо треба буде – нею можна й атакувати, і захиститися.

– Навчилася таки дечому? – Джесіка вигнула брову. – Та думаю, небагато…

– Чому ти сказала, що у мене Найвищий рівень? – Марта не стримала запитання.

– Так, і це був не блеф. Та ти багато чого не знаєш сама про себе. А я розповідати усього не збираюся – навіщо?

На цих словах Джесіка випрямила руку, націлюючись на Марту. Хоча вона прекрасно розуміла, що зараз потрапити у ціль буде нереально, адже у повітрі Марта зможе легко ухилитися. Зараз варто створити потрібні умови для пострілу.

– Дженні! – вигукнула Джесіка, відірвавши чорного воїна від бійки з пані Галиною. – Дерево!

Не встигла Марта добре зрозуміти, що мала на увазі жінка, але раптово прямо позаду неї гострий катан чорного воїна розрубав дерево!.. Ні, це нереально, але… дерево зараз падало прямо на неї, тож краще було б подумати про захист.

Марта спрямувала кулю енергії, що тримала в руках, аби створити щит для себе, захистившись від величезних трісок дерева, що падало. Добре, що сам могутній стовбур вдалося оминути, але ж крона дерева ой-ой-ой, яка велика! Марта не втрималася, й опустилася на землю, прикрита гіллястою кроною зрубаного дерева.

Джесіка часу не гаяла й опустилася прямо перед Мартою, користуючись нагодою, що та зараз у нерухомому стані. Уже вкотре дівчина побачила перед собою долоню, що іскрилася фіолетовим, а тоді сильний спалах…

Ні-ні-ні! Не можна так швидко здаватися! Треба щось робити.

Спершу зникло дерево. Так, адже влучити у саму Марту серед гілляк було дуже важко. Тепер черга і самої дівчини. Та заплющила очі, думаючи, як вибратися їй з цієї халепи. Дерево добряче зашкодило їй – подряпало одяг і шкіру, Марта почувалася виснаженою. Вона ще не добре вміла користуватися стихією світла, тому навіть легкі прийоми забирали в неї багато сил.

Хотілося кинути все й опуститися на коліна, прийнявши свою долю.

Хотілося здатися…

Прийняти удар.

– Ще не час… – прошепотіла Марта сама собі, та голос був наче сам не свій. Зовсім інакший, але знайомий.

А тоді неначе відкрилося друге дихання. Звідкись узялися сили й енергія… Марта розплющила очі й побачила перед собою фенікса. Могутнього, вогняного й розкішного.

***

Лілі спостерігала за цим усім з боку. Вона боялася втрутитися, та й по факту, не знала, що може зробити.

– Ми вже достатньо зробили, – Макс поклав руку на плече. – Втрутимося, якщо щось піде не так…

– Тобто, ти пропонуєш ось так стояти і дивитися на все збоку?!

– А що ти хочеш зробити? Точніше, що ти зможеш зробити?

– Ну, не знаю… Наприклад, можна було б ще когось на допомогу покликати. Все ж таки, Джесіку треба якось затримати.

– Її не можуть затримати найкращі правоохоронці ЦДГМ! – Макс засміявся. – Думаєш, учителі щось зможуть удіяти?!

– Тоді варто було б хоча б повідомити когось. Той же ЦДГМ.

– Пані Галина вже це зробила. Це, до речі, було першим, що вона вдіяла, коли я їй усе повідомив…

Лілі усміхнулася.

– Поки що усе йде непогано, – мовив Макс, спостерігаючи за сутичкою пані Галини та чорного воїна. – Навіть цікаво…

– Це тобі не фільм, – пирхнула Лілі.

Події дуже швидко розвивалися. Ось – чорний воїн уже скинула величезне дерево на Марту…

– О ні, – вжахнулася Лілі. – Варто поспішати на допомогу.

Тут уже Макс не погодитися не міг. Він гукнув друзів і вони разом посунули до Марти, що знаходилася під гіллям, та Джесіки, що вже опинилася перед нею.

Ходьба перейшла на біг, коли зникло дерево. Чорт, чого ж вони так далеко знаходяться… Лілі на ходу взяла контроль над сміттєвим баком неподалік і телекінезом підняла його вгору. Ну, це було першим, що кинулося в очі.

Лілі зупинилася, сконцентрувавшись на сміттєвому баку. Вона пронесла його кілька метрів, зупинивши приблизно над Джесікою. А тоді перевернула в повітрі, водночас відкинувши його на землю. Лілі втомлено зітхнула – вона ще ніколи не підіймала таких важких речей…

Сміття посипалося прямо на Джесіку. Саме в той момент, коли вона збиралася пустити струмінь телепорту на Марту. Жінка зойкнула і спрямувала енергію на сміття, яке одразу ж зникло.

А в той час з Мартою щось трапилося…

Її крила за спиною змінили форму – на місці чотирьох гострокутних з’явилося два величезних крила, що палали вогнем. Очі у дівчини теж запалали, а сама вона здійнялася високо вгору над землею.

Усі обернули голови, дивлячись на цю прояву. Схоже, лише Джесіка не було шокованою – на її обличчі виникла легка усмішка.

– Що за...? – вихопилося в Лілі.

Пані Галина теж не могла втямити, що робиться. Знову з’явилися ці два величезних пташиних крила, як тоді, на посвяченні. І це було зовсім не характерне для Середнього рівня…