«Запам’ятай, часівнику: не має значення, з якого ступеня ти почав, головне – до чого ти нарешті дійдеш»

Н. Щерба. «Часодії».

Повільним кроком вона піднялася скрипучими сходами на другий поверх… На сонці, що вже виглядало з-за хмар після жахливої бурі, виблискувала вода. Другий поверх фактично затопило.

Чорний воїн підійшла до дівчини, що лежала на землі, мов давно забуте ганчір’я. Вся мокра й така жалюгідна… Потріпана жовта сукня, мокре сплутане волосся, зі спини визирали лиш два крила – верхнє й нижнє. Половина.

Дівчина в чорному костюмі стала перед нею й зверхньо розглянула. Достатньо було лиш одного руху, щоб прикінчити її… Цю нещасну малу дівчинку. Виконати те, про що просила сестра… Розплатитися нарешті за те, що отримала.

Дженні дістала телефон й набрала номер.

– Усе зроблено, – мовила вона в трубку. – Вона не пройшла посвячення. У неї всього половина крил, та й взагалі, валяється тут без сил…

– Чудово. Тепер позбався її.

Вона оголила лезо й приставила його до шиї. Всього один невеликий рух…

Та раптом щось спалахнуло. Куля, що стояла на столі. Марта трохи ворухнулася й різко відкрила очі.

Чорний воїн відсахнулася. Марта отямилася й почала сонно ворушитися.

Скоріше!.. Треба покінчити з нею, доки вона повністю не очухалася.

Дівчина стала в стійку й кинулася на Марту. Та як тільки її лезо мало торкнутися тіла дівчини, спалахнула якась надто потужна енергія, що відкинула нападницю вбік. Марта поволі підвелася й глянула на чорного воїна.

Її очі палали. В прямому сенсі. Вони горіли жовтим сяйвом, а все тіло обплітали жовті шнурочки, мов павутина… Дівчина-ніндзя вклякла на місці, ошелешено дивлячись на це видовище.

Хоча Марта мала все ще дивний вигляд – мокра, потріпана зливою і лише з половиною крил, та її переповняла енергія. Крило за спиною миттю стало набувати якоїсь іншої форми – воно видовжувалося, ставало більшим й спалахувало вогнем… З іншого боку також з’явилося таке ж – велике й могутнє… Нижня пара крил зникла, та верхні стали більшими й сильнішими. Марта змахнула ними й опинилася в небі.

Чорний воїн дивилася на неї з неприхованим жахом. Такого їй ще не доводилося бачити… у тих ясновидців, що були в Раді, зовсім не така енергія була. Зовсім не такі крила. Були звичайні, жовті, як у Марти спочатку, але тепер… вони горіли живим вогнем. Дівчина тепер не нагадувала людину, вона була неначе птахом…

Феніксом.

Ось, про що казала Джессі. Після посвячення вона стала сильнішою. Набагато сильнішою. Дженні вирішила, що їй краще змитися звідси і спробувати напад іншого разу. Тепер вона знає більше…

***

Увірвавшись до зали Ради ясновидців, Чорний воїн одразу ж помітила, що Марти тут немає. А також в очі їй кинулися виразні двері у кінці кімнати. Очевидно, що Марта саме проходила посвячення, а воно, скоріше за все, проходило за тими дверима…

Усі шестеро ясновидців намагалися опиратися їй, проте з ними вона битися не збиралася. Її ціль була одна – Марта. Тому чорний воїн спритно ухилялася від усіх нападів…

Першої ідеєю, що спала на думку, була викликати страшну бурю, щоб якось зупинити це посвячення. Так вона й зробила… Як дивно, не прогадала – за дверима знаходилося розлоге поле, де стихія змогла добре розгулятися. Злива почалася і в залі, проте тут не було достатньо місця, щоб вона стала такою сильною, як за дверима… Та всіх ясновидців вдалося поступово вирубити блискавкою.

Пані Галина не розуміла до кінця, що відбувається. Хто ця незнайомка – поняття зеленого не мала. Якби їй Марта розповіла щось – то була б зовсім інша справа, але…

Єдине, що зрозуміла пані Галина, було те, що ця дівчина-ніндзя хоче якось зашкодити Марті. А також жінка змогла здогадатися, яка ОЗ була в нападниці… Принаймні, якщо поєднати все те, що сталося сьогодні, то можна дійти до логічного висновку.

Як протидіяти цій ОЗ, пані Галина теж знала, та на жаль, не встигла нічого зробити… у неї влучила блискавка, наслана чорним воїном. Добре лиш, що вона встигла трохи захиститися, через що не надто постраждала, на відміну від декого…

Коли вона отямилася, двері до місця посвячення були навстіж прочинені, але там вже не було сліду від бурі. Що сталося? Чорний воїн уже зробила те, що планувала, і змилася? А що ж тоді з Мартою?

Жінка підхопилася на ноги, але не втримала рівновагу й осіла на коліна.

– Обережніше, – пролунав голос Домініка.

Він був з іншого боку кімнати, спертий об стіну. Схоже, йому добре перепало… Він не міг підвестися.

– Де вона?

– Та дівчина? Змилася… Коли я отямився, вона якраз вибігала звідси.

– Цікаво… А Марта?

– Цього не знаю. Не з’являлася. Проте я дуже сподіваюся, що з нею все гаразд…

Як тільки він договорив фразу, пролунав дивний шелест. Пані Галина й Домінік обернули голови – до них на широких вогняних крилах наближалася постать…

Марту було не впізнати. Крім того, що вона була вся мокра, зачухана й потріпана, її очі залилися одним жовтим кольором й палали вогнем… таким же, як і крила. Вона набула якось нелюдського вигляду, не рухалася, лиш поступово наближалася до них. Марта ніяк не реагувала, коли влетіла в приміщення, а за нею різко захлопнулися двері.

Після цього хлопка дівчина наче отямилася й безсило впала додолу. Крила згасли, очі також… Пані Галина нарешті змогла підвестися, тож вона підбігла до Марти. Дівчина безсило валялася на підлозі, очі були заплющені. Вона мирно й спокійно дихала, наче раптом заснула.

– Наче все добре… – пробурмотіла пані Галина. – Та їй потрібен відпочинок.

– Думаю, нам усім потрібен відпочинок, – мовив Домінік і прикро всміхнувся, оглянувши всю залу.

***

Марта прокинулася в невеличкій кімнаті, на ліжку. Вона одразу не зрозуміла, де знаходиться, але поступово спогади «повернулися». Її тіло зараз було повне сил та енергії, вона відчувала себе просто чудово.

Марта підвелася на ліжку. Жодних слідів від того посвячення… Зовсім нічого не боліло, навіть навпаки, її самопочуття було просто чудовим. Так цікаво… що ж відбулося після того, як вона втратила свідомість? Марта зовсім не могла пригадати, як дісталася сюди. Останній спогад – сильна буря, зірваний дах…

Кинувши поглядом у дзеркало, Марта вийшла з кімнати. Вона опинилася в пустій залі Ради. За столом самотньо сидів Домінік і розглядав якусь книгу.

– Ти вже прокинулася, – весело мовив він, помітивши Марту. – Як самопочуття?

– Краще, ніж будь-коли, – Марта всміхнулася.

– Отже, наш цілитель попрацював добре…

Марта глянула на книгу в його руках. Знайома обкладинка… Невже це?..

– Пані Галина передала Вам її? – запитала дівчина, вказуючи на книгу «Світло».

– Та-ак, – протягнув Домінік. – До речі, можеш забрати її?

– Що, ось так просто? Невже Ви не заберете її в мене?

– Ми зробили копію, яку й помістимо в Храм. Можеш не перейматися на рахунок цього. Думаю, книга тобі ще знадобиться… Я ось саме переглядав її. Гарно складена, загалом, як і всі інші. Є всі відомості з посібника, який ми зазвичай роздаємо молодим ясновидцям…

Марта взяла книгу до рук й полегшено зітхнула: добре, хоч не доведеться перед Лорою відчитуватися про цю книгу…

– Ну, і як тобі посвячення? – запитав Домінік.

– Посвячення… дещо дивне. Та злива також була частиною завчання?

– Злива? Ні… Це лиш невдалий випадок. Розумієш, дехто увірвався до Ради, доки ти була на посвяченні…

– Дехто? – Марта спохмурніла. – Випадково не струнка дівчина-ніндзя?

– Ти знаєш її?

– Ну, не те що знаю… – Марта відвела погляд. – Бачила її раніше. Так, а що вона тут робила?

– Вона… Вона, схоже, за тобою прийшла.

Марта зблідла. А ось це вже недобре… Виходить, і та буря її рук справа?

– Думаю, вона намагалася завадити тобі пройти посвячення.

Запала тиша. Марта не знала, що сказати. В голові роїлися запитання, та вона не знала, як їх задати. Навіщо це чорному воїну? Для чого їй нападати на Марту? Чого вона добивається врешті-решт?!

Марта повільно опустилася на стілець і зітхнула, понуро опустивши голову.

– Що тепер? – запитала вона. – Що тепер робити?

– Залишити все так, як є – не найкращий варіант, – мовив Домінік. – Але що ми можемо вдіяти? Просто головне бути обережною.

– Легко сказати, – пирхнула Марта. – І як мені знати, в якій ситуації я обережна, а в якій ні?

– Просто намагайся бути пильною. Обачною. Не залишайся сама, спробуй весь час біля когось триматися. Гаразд?

Марта кивнула. Та чи допоможе це якось? Невже чорний воїн побоїться напасти на неї лиш через те, що Марта, наприклад, буде поруч з Лорою. Чи Лілі… Як вони взагалі зможуть завадити?

– А що там з посвяченням? – пригадала Марта. – Адже мені здається, що я…

– Не переймайся, зараз ми зможемо визначити твій рівень, – мовив Домінік. – Ходімо за мною.

Марта лиш відкрила рота, але пішла за ним. Та вона не була впевнена… не була впевнена, що пройшла посвячення. Адже на той момент, коли вона відключилася, у неї не до кінця з’явилися крила…

– Але хіба я пройшла посвячення? – запитала Марта.

– Що? Звісно ж. Ти ж сюди на крилах прилетіла… – на цьому слові Марта здивовано глянула на Домініка. – Що, не пам’ятаєш? Можливо… ти тоді дуже втомлена була.

Марта лише стиснула плечима. Вона ніяк не могла пригадати, як дісталася сюди. Але якщо Домінік каже…

Верховний ясновидець привів її до якоїсь кабінки й запросив усередину. Марта стала на невелику платформу, після чого чоловік зачинив дверцята. Пристрій увімкнувся, кабінка почала легенько трястися. Марта нічого не відчувала… Тоді все різко припинилося й дверцята відчинилися.

– Зараз глянемо, який рівень тобі покаже… – Домінік зацікавлено розглядав табло зверху.

Марта теж глянула туди – за мить загорілися букви. «Середній». Брови Домініка здивовано підскочили догори.

– Цікаво… – пробурмотів він. – Я думав, буде вищий. Принаймні, коли ти прибула, твої крила мали доволі красивий вигляд… я б не сказав, що в тебе Середній рівень.

– А… а можна якось побачити ці крила? – мовила Марта, заглядаючи собі за спину. Крил то зараз не було…

– Звичайно. Потрібно лиш захотіли – і все вийде. Сила думки, – Домінік всміхнувся.

«Немає нічого неможливого, так? – подумала Марта й зітхнула. – Що ж, спробуємо…»

Вона заплющила очі й сконцентрувалася. Так, крила… Марта пригадала, те відчуття, що було на посвяченні. Трепетне й приємне… Пригадала, які крила мали вигляд. Видовжені, витончені й напівпрозорі, виростали з району лопаток. Давай, у тебе має вийти…

Відчулося легеньке ворушіння позаду. Марта розплющила очі й глянула за спину – о, боже! Красиві… легкі й напівпрозорі дві пари крил, верхні й нижні, мали жовтуватий відтінок й легенько ворушилися. А ще що дивне, Марта відчувала їх, як частину свого тіла! Приміром, як ось відчуває руку…

– Дивовижно… – пробурмотіла Марта.

Та ось обличчя Домініка зовсім не виказувало ніякого захвату. Навпаки, він був доволі збентеженим.

– Щось не так? – запитала Марта в нього.

– Так, – чоловік ствердно кивнув. – Тут явно щось не так…

Більше нічого не сказавши, він пішов і сів за стіл, взявши до рук книгу, що її там залишила Марта. Домінік почав гарячково гортати «Світло», намагаючись щось знайти. В той час Марта намагалася призвичаїтися до крил. Знайшовши у своїй кімнаті дзеркало, вона з цікавістю розглядала їх (так набагато зручніше, ніж за спину дивитися). Тоді спробувала злетіти, ледь не розгромивши кімнату… Ну, все ж не розгромила.

Та виглядала вона вкрай незвично для себе.

– Наче ті феєчки Вінкс, – засміялася Марта, розглядаючи своє відображення.

Незабаром у кімнату увійшла пані Галина. Довгим поглядом вона оглядала Марту, уважно розглядаючи крила, а тоді коротко сказала:

– Дивно.

Марта здивовано вигнула брову:

– Що дивного?

– Марто, ти взагалі не пам’ятаєш, як дісталася сюди? – запитала пані Галина.

– Ні… зовсім.

– Що останнє було, що ти пам’ятаєш з посвячення?

– Як на мене летіли якісь уламки даху… До речі, а що там з тією хатиною? Їй же повністю дах знесло.

– Не хвилюйся, її відремонтують, – мовив Домінік, що опинився позаду пані Галини. – Краще розповідай, що там далі було на посвяченні?

– У мене була лиш половина крил, коли я втрачала свідомість, – мовила Марта. – Я не пам’ятаю, що далі сталося… як я дісталася сюди, яким чином у мене цілі крила. Я навіть думала, що не пройшла посвячення.

Обличчя пані Галини та Домініка зблідли, вони перезирнулися. Вони так і не могли збагнути, що саме трапилося… Десь позаду пролунав голос Анни:

– Доброго ранку! Збираємося на екскурсію?

Трійця здригнулася й обернулася обличчям до дівчини.

– Думаю, про деталі краще всім не повідомляти, – шепнув Домінік на вухо Марті. – Ти пройшла посвячення, в тебе Середній рівень і все, гаразд?

– А як щодо чорного воїна? Дівчини-ніндзя?..

– Краще взагалі про неї не пригадувати. Думаю, більшість зрозуміли, що вона мала тебе на цілі. Та за яким мотивом вона діяла – нам також невідомо… Тож щодо неї кажи все, як є. Лиш усі деталі свого посвячення краще нікому не розповідай…

Марта стиснула плечима, мовляв, нехай. Якщо для Домініка це важливо, то нехай так і буде. А зараз Анна, схоже, збиралася всіх вести на екскурсію Лондоном… Що ж, думаю, Марті краще відкласти усі проблеми на потім і повністю насолодитися прогулянкою британським містом.

***

Незабаром вона повернулася у рідну країну. Вона була вельми втомленою, адже приїхала пізно ввечері… Тато забрав її з аеропорту, відвіз додому, де вона швидко заснула на рідному ліжечку.

Усе було спокійно. Тихий зимовий ранок, на вулиці горами лежить сніг. Великий і пухкий… Нарешті! Хоч зима трохи показалася. А то не було ні снігу, ні морозів. А в Лондоні був лиш дощ, що не вельми радувало Марту, особливо, після бурі на посвяченні.

– Шкода, що він скоро розтане, – мовив тато, задумливо дивлячись у вікно. – Надалі передають плюсову температуру…

– От тобі й на, ніякої зими цього року, – пробурчала мама. – Казала ж, що в гори треба було їхати…

– Які гори, Маринко? У твоєму то стані…

Мама лиш зітхнула, погладжуючи животик. Марта все ще трохи дивувалася, як батьки наважилися на ще одну дитину… Ну, зате тепер у неї буде братик.

Разом вони довго розмовляли, сміялися… Марта нарешті відчула те родинне тепло, якого їй не вистачало. Так можливо, вона не хотіла це помічати, але… так і було. Шкода, що зовсім скоро доведеться поїхати.

А ще цей чорний воїн. Вона ж за Мартою тепер вештається… А що, як вона сюди припреться?

Марта здригнулася від цієї моторошної думки. Ні-ні, цього не треба… нехай вже краще прийде в якомусь іншому місці. Тільки не тут, не тоді, коли Марта з родиною… Жахало те, що вони також зможуть постраждати.

Дівчина спробувала не думати про це й відволіктися. Все ж, вона ясновидиця… якщо буде надто чітко уявляти цю ситуацію, то вона може відбутися наяву, як розповідала пані Галина. Таке неконтрольоване використання своєї сили.

Дні з родиною минули досить швидко – час було повертатися у Коледж. Нахлинуло неприємне відчуття – не хотілося прощатися… Але Марта й до Коледжу повернутися хотіла. До того ж, якщо залишиться тут, то родина буде в небезпеці…

На автобусній станції Марта зустріла Лілі. Пригадалася їхня зустріч, коли вони вперше їхали до Коледжу… Минуло досить багато часу.

– Привіт, – мовила подруга. – Ну, і як посвячення?

– Потім розповім, – Марта лиш зітхнула. Зараз вона точно не була готова розповідати все…

По дорозі Марта вирішила почитати книгу «Світло». Лілі одразу ж зацікавлено тикнула в неї свого носика.

– Що це за книга?

– Це ж та, що Лора мені дала. Забула?

– Може бути… це про ясновидців?

– Загалом, так. Я встигла прочитати лиш вступ, а тоді пані Галина забрала її в мене. У Раді зробили копію, а цю мені віддали.

– А для чого їм ця книга?

– Здається, вона дуже важлива. У Храмі зберігаються усі праці Аксьоненка Григорія…

– Це прадідусь Лори?

Марта кивнула й продовжила:

– Їх справді дуже багато. І вони всі там зберігаюся, вважаючись ледь не святими книгами обдарованих.

– О, то в тебе одна із святинь?

Лілі та Марта засміялися. Врешті, Марта, заколисана мирним похитуванням автобуса, заснула. Та подрімати їй не вдалося – тут як тут з’явився сон…

Вона була у напівтемному абстрактному приміщенні, що легко підсвічувалося теплим світлом. Марта не стояла на ногах, не сиділа, вона немов просто зависла у повітрі… Раптом перед нею з’явився вогонь. Він швидко розгорівся й набрав образів вогняного птаха-фенікса. Він завис перед Мартою, помахуючи могутніми крилами. Дівчина аж остовпіла від такої появи – велична птаха лякала й заворожувала водночас…

Фенікс набрав у груди повітря й голосно закричав, що Марта аж прокинулася. Що це було?! Хай там як, але заснути вона вже не змогла, а образ вогняного птаха не виходив з голови…