«Ви або не розумієте, що вам хана, або розумієте, але вас усе влаштовує».

Каха Бендукідзе

Було мокро. Холодно. І волого. Та це нічого… Марту здивував той факт, що вона ще жива.

Вона сіла на підлозі й озирнулася. Хоча, це було важко зробити, оскільки в кімнаті було темно, хоч в око стрель. По диханню, що роздавалося зовсім поруч, можна було зрозуміти, що в цій кімнаті ще хтось був…

– Цікаво це все, – пробурмотіла Марта собі під ніс. – Я думала, мене вбити хочуть… А тут гулю набили й засунули бозна-куди…

Гуля була. І досить таки не маленька… От би Макса сюди – швидко вилікував би. Він таке саме вміє – залікує всякі синці, гулі, подряпинки… як горішки лузає. А от складніші порушення йому вже даються важче.

А в голові все ще гуділо. Ну, а як же ще людині почуватися після того, як її добряче огріли чимось по голові, що вона аж свідомість утратила?! Добре, хоч струсу мозку нема. Хоча хто його знає. Може і є…

Поки Марта пригадувала симптоми струсу мозку, то поруч хтось зарухався – прийшов до тями.

– Що, чорт візьми, відбувається..? – пролунав сердитий голос Лори.

– О, чудово, і ти тут, – пирхнула Марта.

Лора почала поступово сідати і ногою заділа щось.

– Ой! – вискнула вона. – Тут щось ще є…

Поруч почувся стогін. Очевидно, це «щось», яке Лора заділа ногою.

– А може, це хтось, – згодом додала дівчина, намагаючись розгледіти щось у темряві.

– Нащо ж штурхатися… – пролунав голос. – Крім того, що огріли по голові, то ще й ногами б’ються.

– Пробач, я ненароком, – миттю вибачилася Лора. – А по голові то точно не ми тебе вдарили…

По голосу Марта ледве розпізнала Павлика. Що ж, усі в зборі. Як вони й сиділи там утрьох на лавці, так їх всіх й огріли, так їх трьох сюди перенесли… Цікаво ж, хто це робив і навіщо.

– Гаразд, хто знає, де ми тепер? – задала запитання Лора, яке виявилося риторичним. – Усе ясно… може, тут можна хоч якось світло увімкнути? Не знаю, як ви, але я взагалі нічого не бачу.

– І вимикача в тому числі, – буркнула Марта й підвелася потихеньку на ноги, похитуючись. – Як ви себе почуваєте?

– Більш-менш нормально, – відповів Павлик і, судячи по звукам, теж підвівся.

Марта почала руками обмацувати стіни в спробах знайти хоч щось, але все марно. Лора сиділа під стінкою і лише зітхала. Марта не бачила, у якому стані подруга, можливо, вона почувалася гірше…

– Марто, а ти не можеш світло запалити? – раптом мовила Лора.

– Де я тобі його візьму?

– Агов, Марто! Тобі тим ударом щось у голові відбило? Ти ж ясновидиця, світлом керуєш…

– Точно! – Марта ляснула себе долонею по лобі й одразу ж про це пожалкувала – тільки гірше стало.

Марта постояла кілька хвилин, а тоді, додала тихо:

– Але ж я… я майже не вчила, як користуватися стихією світла.

Марта впевнена була, що обличчя Лори зараз було до нестями злюще. Вона просто не могла зрозуміти, як так можна – уже скільки часу минуло від посвячення, а Марта досі не опанувала елементарних прийомів стихії?!

– Я… – Лору переповнювали емоції. – Я тобі казала… я тобі казала почитати ту книжку! А ти що!? Послухала мене, авжеж! Лора каже, радить, щоб було краще, а вони слухають так! От скажи, я тобі колись радила щось погане?

Марта похнюпила голову. Проте Лора, що в темряві не бачила усього жалю Марти, сприйняла мовчання по-своєму.

– Я тобі дала книгу, де детально описано, як користуватися стихією! А ти що? Я тут хвилююся за тебе, хочу, щоб було як краще, а ти так сприймаєш мою допомогу!

– Вибач… – розгублено пробурмотіла Марта і більше ні на що не спромоглася.

Вона не знала, що Лора сприйме усе так близько до серця. Марта ніяк не могла знайти часу, щоб добре розібратися в книзі «Світло». Лиш один раз кинула оком на перший розділ, де починалися описуватися методи користування світлом. Найелементарніші й найпростіші прийоми…

– Я дивилася першу сторінку, – тихо промовила Марта. – Як отримати енергію з сонця, сонячний зайчик, світлячки…

– Угу, це нам зараз дуже допоможе, – буркнула Лора.

– Ну, я ж не знала, що так буде! – Марта вже починала дратуватися. – Я таке не передбачала!

– А чого ж це? Хіба не ти у нас ясновидиця?

Марта не могла стримати злості. То й що з цього? Яке вона має право звинувачувати в тому, чого не було зроблено?! Це вже не виправиш.

– Так, все дівчата, досить, – перебив наростаючу сварку між подругами Павлик. – Нам краще зараз подумати, як звідси вибратися. І взагалі, де ми зараз…

Марта почала пригадувати, що ж вона там читала в книзі. Найефективніше із того, що вона знала, були світлячки, але щоб щось побачити при їхньому блідому сяйві, їх потрібно було б десь сотню…

«А що, як виростити якусь рослинку? – гарячково міркувала Марта. – Наприклад, органікс-вудильник… Це підвид органікса, що має ліхтарик на голові, прямо як риба-вудильник. Але він не зможе пересуватися, якщо раптом ми вирішимо кудись піти, тому навряд…»

Марта тихо зітхнула й заплющила очі. Що ж, варто спробувати викликати світляків. Дівчина зосередилася й виставила руку вперед, відчуваючи, як приємна енергія перетікає в долоню. Вона пригадала, як викликала крила. Мало б спрацювати за таким же принципом…

За кілька секунд з Мартиної долоні злетіла жовта крапочка й зависла у повітрі. Тоді ще одна, і ще… Марта змогла зробити їх з десяток, і вони зібралися кучкою в повітрі, утворюючи невелику сяйливу кулю. Але світло було дуже блідим… Проте очам, що звикли до темряви, цього було достатньо.

– О, – пролунав голос Павлика і Марта нарешті змогла його побачити.

Лора сиділа під стіною, а вираз її обличчя не віщував нічого хорошого… Павлик був неподалік, біля кам’яної стіни. Взагалі, ця кімната була досить просторою, але зроблена з кам’яної цегли, наче якийсь стародавній замок.

– Тут є люк, – раптом зауважив Павлик, присівши.

Дівчата підійшли ближче, Марта водночас перенесла кулю зі світляками за нею. Там і справді у землі був якийсь старезний металевий люк. Павлик спробував його відкрити і за кілька хвилин йому це вдалося.

– Мабуть, доведеться стрибати, – Лора підтиснула губи.

Та яка глибина – видно не було. Там була непроглядна темрява…

– Я можу спробувати спуститися на крилах, – запропонувала Марта. – Краще, ніж стрибати бог зна куди…

Друзі промовчали, тож Марта сприйняла це за згоду. Вона викликала крила й піднялася в повітря, потім почала обережно спускатися вниз, стараючись не задіти краї отвору. Це було нелегко… та все ж, крила не були надто великими, тож Марта змогла спокійно спуститися.

Але для стрибків все одно було високо. Марта спустила вниз кулю світляків й оглянулася – вона опинилася в довгому коридорі.

– А як нам спускатися? – пролунав зверху голос Лори.

Марта зміряла оком висоту від підлоги до стелі.

– Якщо не проти зламати кілька кінцівок, то можеш стрибнути… – пробурмотіла Марта. – Але я можу спробувати допомогти вам спуститися, але не факт, що я вас витримаю…

– А рослину виростити не зможеш? – запропонував Павлик. – Ну, знаєш, якусь м’яку, щоб ми безпечно приземлилися.

– Не можу, бо тут ґрунту немає.

– Тоді зупинимося на другому варіанті, – зітхнула Лора. – Не знаю лиш, як воно вийде.

Сяк-так вони спустилися. Тепер усі троє стояли в довгому коридорі, що потім повертав. Було темно, але кулька світляків все ще світила. Та тут не було жодного вікна, ніби це темниця якась.

Ніхто не придумав кращого варіанту, окрім йти вперед. Куля світляків показала попереду якісь дерев’яні двері. Марта обережно прочинила їх – там були сходи. Круті й старі, не знати, з якого ще століття… Тхнуло вологістю.

– Ходімо? – запитала Марта несміливо.

– Можемо й тут постояти, як дуже кортить, – пирхнула Лора й першою ступила вперед.

Сходи вели вгору. Вони були дуже довгі… Марта все йшла і йшла слідом за Лорою і чекала, коли ці сходи вже закінчяться. А вони, як на зло, не кінчалися. Вони були довгими, як змія, зловіща й підступна. Було темно й волого, і до того ж, моторошно, бо не знаєш, чого чекати далі.

А чого чекати? Якби то ще знати, що відбувається. Але Марта не знала й припустити не могла. Хіба що здогадувалася, що це якось пов’язане з чорним воїном… і той, хто їх вдарив по голові і сюди приніс, нічого доброго їм не бажав.

Тому й з’являлося таке шалене бажання звідси вибратися. Хоча вони не знали, куди йти, і взагалі, де вони перебувають. Та що б це не було, звідси потрібно було втекти. Якщо сидіти й не намагатися будь-що зробити, то нічого так і не станеться…

«Буде те, що буде», – подумала Марта й продовжила ходу.

Та йти вгору, як ви знаєте, важко. Особливо, дуже довго. Марта ледве відчувала ноги, лиш страшенний біль у м’язах і втому. Якби могла, то вона б прямо тут упала б, але треба було йти… Це знала і Лора, і Павлик. Вони втрьох продовжували ходьбу, не знаючи, чого чекати далі…

Здавалося, вони були нескінченними. Але колись же це має закінчитися!

І закінчилося. Сходи вивели у простору кімнату, до якої потрапляло біде денне світло з малих віконець під самою стелею. Марта нарешті змогла погасити світляків.

– Фух, нарешті! – зітхнули всі одночасно, а Лора упала на коліна.

Марта теж була б не проти відпочити, але рушила по кімнаті. Вона була великою, залита блідим світлом. Така ж холодна, стіни були з кам’яної цегли, ніби якась стара фортеця чи замок.

– Цікаво, де це ми, – пробурмотіла дівчина й підійшла до протилежної стіни.

Вікна були надто високо, щоб заглянути у них. Хоча якщо спробувати видертися по стіні, то може, щось і побачиш…

Та думки Марти перебив чийсь тихий сміх. Дівчина обернулася, те ж саме зробити й Лора з Павликом, що також почули злорадний смішок. Марта вп’ялася поглядом у знайоме обличчя, хоча спочатку мозок не хотів вірити тому, що бачили очі…

Біля входу, тихо притаївшись, стояла Джесіка й дивилася на них переможним поглядом червоно-карих очей.

***

– Ви?!

Марта налякано відсахнулася й помалу відступала назад. Жінка стояла, не рухаючись, її вуста скривилися у посмішці. Ні Марта, ні Лора, а тим паче, Павлик не могли зрозуміти, що ж це зараз відбувається.

Та ось Джесіку, здається, все влаштовувало. Марта могла б сказати, що вона зовсім не змінилася від їхньої останньої зустрічі – все те ж елегантне русе волосся, ті ж каро-червоні очі… Одягнена в діловий фіалковий костюм, що до речі, дуже личив їй. Цікаво, що ж вона робила весь цей час? І як їй вдалося залишитися непомітною?

– Здивована? – вкрадливим голосом мовила Джесіка. – А я ні… Не складно було здогадатися, що ви сюди підете. А куди ж вам ще йти? Інших ходів нема. Хіба що могли залишитися сидіти на місці… але мала вірогідність того, що ви це зробите. Та про всяк випадок за залишила там Дженні.

− Дженні? – здивовано повторила Марта майже пошепки. – Що взагалі відбувається? Чому ми тут? І взагалі… де ми?

Джесіка лиш засміялася, насолоджуючись хвилиною шоку. Лора з Павликом повільно підійшли до Марти, намагаючись триматися разом. Ситуація, що складалася була все більш і більш напруженою… і страхітливою. Що діяти?

– Марто, вся ця вистава через тебе, – пролунав голос Джесіки.

Дівчина завмерла з широко вилупленими очима. Через неї… як – через неї?

– Думаю, ти добре пам’ятаєш, що трапилося минулого року, – продовжувала Джесіка. – Невже ти гадала, що все ще тоді було скінчено? Я б так просто не відступила… я все зроблю заради досягнення мети.

Її очі блищали. Лихим червоним кольором… Марта вже могла віщувати недобре, навіть не застосовуючи дару. Це й так було зрозуміло…

– А яка твоя мета? – обережно запитала Марта.

– Ох, та хіба я тобі не пояснювала?! – Джесіка закотила очі.

– Пояснювала, та я толком нічого не зрозуміла, – кинула набік Марта. – Причепилася оце до мене та й ніяк не відчепиться…

– Що ти там бурмочеш? Загалом, немає часу вислуховувати вашу дурні балачки. Зітру вас усіх з лиця Землі швиденько та й усе…

– Знову за своє? – Лора вигнула брову. – А я вже сподівалася, що ти за цей час вилікувалася від божевілля…

– Хіба від божевілля можна вилікуватися? – поряд пошепки запитав Павлик. – І це що… Джесіка? Чи я помиляюся?

– Не помиляєшся, – вишкірилася жінка, підходячи. – І не думайте, дівчата, що я забула ваші минулорічні вибрики… У мене досить гарна пам’ять.

– Якщо тобі потрібна я – то забери лише мене, – мовила Марта. – Вони тут до чого?

– Свідки, – пирхнула Джесіка. – І до того ж, набридливі мушки…

– І будьте ласкаві, поясніть усе нормально, – додала Марта іронічним тоном. – Не так, мов божевільна маніячка…

– Я тобі не маніячка, – Джесіка насупилася. – Принаймні, зараз… За цей час я, до речі, змогла знайти гарну роботу, квартиру і прекрасне життя! Лиш думка про те, що ти жива не дає мені спокійно жити, розумієш?!

– Ні, не розумію! Живіть собі, на здоров’я, спокійним життям! Навіщо я Вам здалася, якщо знаходимося ми один від одного за тисячі кілометрів?!

– Тобі цього не зрозуміти, – Джесіка важко зітхнула, неначе випускаючи пар. – Те, як ти мені зруйнувала життя…

– Яким чином?! – голос Марти зірвався. Її переповнювала злість… нерозуміння того, що відбувається, уже наситило її по горло.

– Та тим, що ти, чорт візьми, ясновидиця! – прокричала Джесіка.

Марта завмерла. Ясновидиця…

Джесіка важко дихала. Вона наморщила носика, відвела погляд і виставила руку вперед.

– Я не збираюся більше нічого розповідати, – кинула вона. – Я прибула сюди не балачки розводити, а закінчити те, що розпочала ще давно…

Вона ясновидиця… це ж…

Марта гучно ляснула себе по лобі, злегка ошелешивши всіх довкола.

– От я дурепа! – вигукнула вона, занурюючи руки у волосся.

– Що сталося? – занепокоїлася Лора.

– І чого я раніше не згадала… – бурмотіла Марта. – Як я могла забути…

– Та що ж?

– Я – ясновидиця!

Лора вигнула брову. Марта дивилася на неї поглядом, у якому вже скрадалися якісь краплини божевілля…

– Оце відкриття, – пирхнула Лора. – І що далі?

– Тримайтеся міцно за мене, – наказала Марта друзям, не пояснюючи більш нічого. – Ми змиваємося звідси…

Джесіка так і стояла з витягнутою наперед рукою і не розуміла, що відбувається. Марта дістала з-під одягу ключ, що міг допомогти їй телепортуватися у кімнату в Раді ясновидців…

Вона затиснула камінець на ключику і чітко відтворила в уяві свою кімнату. Подала енергію в руку, а тоді довкола все неначе закружляло… повіяв легенький вітерець, Марта заплющила очі.

Коли розплющила, то опинилася в кімнаті, що знаходилася в Лондоні, на базі Ради ясновидців.

– Де ми? – ошелешено запитав Павлик.

– У Лондоні, – пирхнула Марта. – Не знаю, правда, як ми звідси вибиратимемося… Та думаю, тут хтось є.

– Не хочете мені щось пояснити? – знову подав голос Павлик. – Якщо чесно, то я трохи шокований…

– Думаю, не трохи, – Лора усміхнулася. – Але пояснимо ми тобі в деталях усе трохи пізніше… Зараз і правда треба вирішити, як ми дістанемося дому.

– Ох, ну я й влип разом з вами… – пробурмотів Павлик сідаючи на ліжко. – До речі, гарна кімнатка.

– Дякую, – Марта всміхнулася. – А щодо того… якщо ти і надалі з нами спілкуватимешся, то думаю, ще не раз влипнеш.

– То точно, – Лора засміялася. – Товаришувати з ясновидицею – досить таки небезпечне діло…

– А бути ясновидицею, думаєш, безпечно?

Марта підійшла до дверей і трохи відчинила їх. Але одразу ж наткнулася на те, чого явно не очікувала…

– Привіт, – пролунав зухвалий голос Джесіки. – Здається, ми не закінчили…

У Марти просто відібрало дар мови. Вона ступила кілька кроків назад. Ні, ну як?! Що ж це, чорт візьми, відбувається?!