«Щоб дійти до мети, треба насамперед іти».

Оноре де Бальзак.

Навчатися було важко, але надзвичайно цікаво. А ще цікаво було спостерігати за першокурсниками… Такі налякані, переполохані, не розуміють, що відбувається… Хоча, їх було навіть трохи шкода. Марта ще пам’ятала, як сама такою була рік тому…

– О-о, сьогодні я відчула солодку помсту, – захоплено протягнула Лілі, яку Марта застала у кімнаті гуртожитку.

– Через що?

– Сьогодні я сказала якійсь першокурсниці, що їм варто лише трохи почекати і тоді вони все зрозуміють, – мовила подруга.

– А ти злопам’ятна, – засміялася третьокурсниця Мішель, що сиділа поруч.

– Авжеж, забудеш таке! Ледь не кожен день дратували нас цими фразами…

– І тепер ти вирішила відігратися на першокурсниках? – пирхнула Марта.

– А на кому ж іще? Признавайтеся, ви ж теж на нас відігравалися? – звернулася Лілі до Христі та Мішель.

– Аякже, – пирснула руденька Христя. – Нас теж дратували таким…

– Це вже, схоже, традиція, – засміялася Лора. – Від покоління до покоління…

– Точно, – усміхнулася Марта й втомлено лягла в ліжко.

Вона навчалася в групі «А». Це була найсильніша група, що отримувала підвищену стипендію. Але і за місце в ній треба було поборотися. З самого початку Марта опинилася в групі «В», середній. На початку ледь не завалила все і не з’їхала донизу, але завдяки старанням Лори, їй вдалося вибратися. Подрузі також спочатку не пощастило – Лора потрапила в групу «С». Але і з неї їй вдалося вибратися, та не завдяки природньому таланту, а завдяки своїй наполегливості. Такого не вистачало Лілі, яка часто опинялася на межі вильоту з групи «А», та все ж, їй якось вдавалося триматися.

– Що сьогодні було на профілі? – запитала Лілі, не відриваючись від читання якоїсь книжки.

Сьогодні був вівторок, останнім предметом був профільний предмет. У Мартиному випадку це як додатковий урок лісознавства. Профіль вела професорка Юлія, а навчалися там усі другокурсники, у яких ОЗ була пов’язана з природою.

– Василина викликала землетрус, – мовила Марта, – настільки потужний, що не змогла його контролювати… На щастя, професорка Юля все зупинила. Але це добре розпушило ґрунт, тож мені краще було вирощувати рослини…

– І що ж ти сьогодні вирощувала?

– Професорка Юлія дала мені завдання – виростити невеличкого органікса.

– І як успіхи?

– Не дуже… Замість органікса виростають тюльпани, в кращому випадку, вістріди.

– Що взагалі таке – той органікс? – здивувалася Лілі, отримавши косі погляди Лори та Марти.

– Ти взагалі вчишся трохи чи ні? – роздратувалася Лора. – Ми вже це проходили на лісознавстві! Ану, пригадуй, мирні твариноподібні…

Органікс – невеличка рослина, що дечим схожа на тваринку. Якщо довіряти історії древніх обдарованих, то їх тримали за домашніх улюбленців.

– Та не пам’ятаю я! – пирхнула Лілі й надулася. – Зараз, в книжці гляну…

І поки Лілі розглядала картинки у підручнику, Лора продовжила бесіду:

– Їх же інколи використовували як домашніх улюбленців?

– Так… древні обдаровані.

– Ви часто посилаєтеся на них? Тобто… на дослідження життя древніх обдарованих?

– Ага… у лісознавстві дуже багато з ними пов’язано. Адже більшість рослин, що ми вивчаємо, були виявлені на прихованих островах.

– Цікаво, як досі звичайні люди не помітили нічого… незвичного.

– Можна подумати, вони взагалі щось помічають…

Лора сумно усміхнулася. А тоді нахилилася під стіл, а за мить дістала з сумки якийсь пакунок.

– Я до чого вела мову… Нещодавно я отримала посилку від своєї бабусі. Вона дізналася, у якому Коледжі я вчуся і одразу прислала мені якусь посилку. Це виявилася книга… про дослідження обдарованих.

Марта здивовано вигнула брову й глянула на пакунок. Лора розгорнула його й дала в руки подрузі стару книгу. Марта обережно розглянула її. Стара потріпала обкладинка, майже стерта назва: «Світло».

– Подивися на автора, – мовила Лора.

Так, на обкладинці також виднілося ім’я автора: Аксьоненко Григорій Дмитрович.

– Аксьоненко? – здивувалася Марта. – Хіба це не…

– Так, це моє прізвище, – кивнула Лора. – А також мого покійного прадідуся… Це він зазначений як автор. Дивно, правда? Я навіть не підозрювала… скільки всього я не знала про свого рідного прадідуся!

– Він займався дослідженням обдарованих?

– Схоже, що так…

– Тобто, він знав про це все… ЦДГМ, особливі здібності…

– Мабуть. Я не знаю. І на жаль, запитати в нього вже не можу.

Марта зітхнула. Так, шкода, що з ним уже не познайомишся… А хотілося б! Погляд знову впав на назву книги: «Світло». Це що таке?

– Що це означає? – запитала Марта.

– Я точно не знаю, але… – Лора теж розглядала книгу, – я швидко переглянула її і, схоже, там йдеться про яснобачення.

– Що?

– Можеш взяти й розглянути, якщо хочеш.

– Дякую.

Марта поклала її собі на стіл й вирішила, що розгляне трохи пізніше. Христя й Мішель спокійно були зайняті своїми справами, не зважаючи на розмову дівчат, а Лілі досі розглядала картинки в підручнику з лісознавства.

– О, то ти це намагалася виростити? – зненацька запитала вона, тикаючи в розгорнуту книгу.

– Так, – Марта усміхнулася.

На картинці красувалася дивна фіолетова рослина, трохи схожа на схилений тюльпан, тільки мала дві пелюстки, які на вигляд були цупкіші, ніж звичайні. Сама квітка мала на собі очі, рос і дві ніздрі, була схожою на голову якоїсь тварини, тож недарма входила до класу твариноподібних.

– Складно її виростити? – запитала Лілі.

– Взагалі, вона входить до досить простого класу по складності вирощування… – пробурмотіла Марта, – але мені ще не вдалося її виростити. А взагалі, як у вас справи?

– Та ніяк, – Лілі потягнулася в встала з ліжка. – Пані Аліса ніби намагається всіх завалити, даючи непосильні завдання… Ой, а що це за книга?

Ось це, нарешті, Лілі помітила книгу, яку Марті щойно дала Лора. Дівчата перезирнулися й засміялися. Довелося якось неуважній Лілі все пояснювати…

***

– Пані Галино, – одного разу Марта підійшла до вчительки після пари англійської, – як вивчалася історія древніх обдарованих?

– Древніх обдарованих? – перепитала Галина. – Спочатку їх вивчало зовсім небагато дослідників… Ті, кому вперше вдалося знайти «загублений» острів та невідому нам природу. З того часу почалися теорії щодо древніх обдарованих. Далі з’являлося все більше і більше доказів, наприклад, записи деяких із тих обдарованих. Або навіть інших дослідників, що досліджували паранормальні явища. Так, склавши усі факти докупи, одному досліднику вдалося написати кілька праць, пов’язаних з обдарованими.

– А… що саме це були за праці?

– Це кілька книг… Одна з них – історія древніх обдарованих. А ще дев’ять книг, присвячені окремо кожному класу ОЗ…

– І де ці книги зберігаються?

– В одному місці… Тобі навіть, Марто, вдасться там побувати.

– Тобто?

– Ти будеш там на посвяченні… загалом, я не мала тобі цього казати, тож не бери в голову. Краще вже біжи, незабаром наступна пара.

Пані Галина була права – залишалося кілька хвилин, щоб добігти до потрібної аудиторії. Тож Марта вирішила поспішити і розпитати в пані Галини більше вже наступного разу.

Все ж, та книга «Світло» не давала їй спокою…

Марта так і не знайшла часу, щоб розібрати її. Більшість часу після навчання вона була зайнята домашнім зі спеціалізації, а потім намагалася виростити органікса, хоча знову нічого не вийшло… Натомість, їхня кімната тепер була прикрашена рожевими тюльпанами.

Звісно, вільний час був ще вночі, але Марта, все ж, надавала перевагу сну. Цим від неї відрізнялася Лілі, що любила почитати якусь цікаву книжечку або ж подивитися серіали. Вночі. А потім на парах була наче зомбі…

Марта думала, що сьогодні їй вдасться все ж розглянути ту книгу. П’ятниця ж… Остання пара, після англійської мови, – лісознавство. Марта вже зібралася в гуртожиток з надією на відпочинок, як несподівано її покликав Левик:

– Марто-о!

Дівчина обернулася. Хлопець стояв поряд з Ратмиром і кликав її та Лілі до себе.

– Що треба? – запитала подруга, яка теж хотіла би спокійно дістатися свого ліжечка.

– Йдемо записуватися у якусь команду, – рішуче заявив рудий. – Разом… ми ж так домовлялися?

– Ну так… – пробурмотіла Марта і зітхнула. – І в яку йдемо?

– Ще не знаю… – Левик задумано почесав потилицю. – А в якій команді Макс?

Це запитання стосувалося Лілі, але та здивовано округлила очі:

– А я знаю? У нього й питай!

– Ти ж його сестра, – мовив Левик.

– То я маю все про нього знати, чи що?

В результаті, вони вчотирьох вирушили на пошуки Макса. Він уже був на третьому курсі, отже, навчався у частині Університету. Саме туди друзі і відправилися. Ратмир першим кинувся в натовп старшокурсників, де швидко знайшов Макса.

– Що вам від мене треба? – роздратовано бурмотів Макс. – Сьогодні п’ятниця, в мене вільний час…

– Не зараз, друже, – Левик весело усміхнувся. – Ми хочемо потрапити у якусь команду для тих… переслідувань. Ти ж також береш участь цього року?

– Угу, – кивнув Макс. – Я в Жовтій команді, вас це цікавило?

– Так, – зраділа Лілі. – То ти нас проведеш до капітана?

– Чого ще захотіла, – пирхнув Макс.

– Ні-ні, ти нас проведеш, – настояв Левик.

Максові довелося вести друзів до залу Жовтої команди. Тренувальний зал знаходився недалеко від того місця, де проводилася фізкультура, тож Марті швидко запам’яталося це місце. Відкривши двері, Макс вигукнув:

– Сем, я до тебе новеньких привів!

У залі народу було небагато. Всього кілька старшокурсників, що займалися різними спортивними вправами. Один з них підійшов до компанії друзів.

– Привіт, – мовив він Максу й хлопці потиснули руки. – Це хто?

– Вони хочуть приєднатися до нашої команди. Мої… друзі.

– Це чудово, що з кожним роком до нас приєднуються нові обличчя, – Сем усміхнувся. – Сподіваюся, вам тут сподобається і ви станете частиною нашої команди…

Хлопець був шестикурсником. Високий, міцної статури, мав широкі плечі. Волосся було русявим, а обличчя вкривало небагато веснянок. На вигляд він здався Марті дещо знайомим, можливо, вона колись його зустрічала в Коледжі…

– Ми теж на це сподіваємося, – усміхнувся Левик.

– Тоді мені треба вас записати, – мовив Сем і взяв свого блокнота. – Будь ласка, назвіться всі по черзі.

Коли Марта назвала своє ім’я та прізвище, шестикурсник уважно поглянув на неї. За кілька секунд мовив:

– А це не ти минулого року з балкону впала?

У Марти пробіг холодок по спині. Точно! Ось де вона зустрічала цього хлопця! Це ж він тоді зустрів їх з Лорою, які не могли втямити, що сталося…

– Так… – мовила вона. – А що тоді, власне, трапилося?

– Я собі спокійно прогулювався, – мовив Сем, широко усміхаючись, – як раптом побачив, як ви падали… з балкона. Звісно, тут я багато дивного зустрічав, але щоб першокурсники падали з балкона – це було для мене чимось новеньким…

– Так а що з нами трапилося? Зазвичай люди не виживають після падіння з такої висоти…

– Мені довелося застосувати свою здібність – заморозити час.

– Заморозити… час?! – Марта здивовано глянула на хлопця.

– Ну-у… не зовсім. Насправді, цю здібність досить важко застосовувати. Спочатку я міг лише сповільнювати час деяких предметів чи людей, тоді міг заморозити рух людини. Але на це витрачається дуже багато енергії, тож я можу використовувати здібність приблизно раз на дві-три години.

– Але все ж… Невже і такі бувають здібності?!

– Угу, – тут вже Макс втрутився. – Повір, здібності бувають справді ДУЖЕ різні і ДУЖЕ дивні. Такі, про які ти навіть не подумала б…

– Наприклад, анігіляція, – мовив Левик. – На нашому курсі є одна така… Ця дівчина може на молекули розпадатися.

– А назад хоч збирається? – округлила очі Лілі.

– Здається…

– Жахлива здібність, – Марта трохи здригнулася.

Коли Сем записав усіх бажаючих, він також розповів їм про розклад проведення тренувань та інші моменти. Після цього друзі нарешті змогли повернутися додому…

***

Перше тренування було в неділю, одразу ж після Мартиних занять яснобачення. Сем розповідав, що на вихідних вони проводять тренування на свіжому повітрі, тобто, у лісі, де потім проходитиме майбутня гра. А всі інші дні – у тренувальному залі.

Марта переодягнулася в спортивну форму й побігла на місце зустрічі. Кілька членів команди були вже там, прийшли трохи раніше. Вони потроху розминалися, чекаючи, доки підтягнуться інші.

Висока руда дівчина активно робила зарядку, двоє хлопців, один низенький і дрібний, а другий – високий і широкоплечий, немов скеля, чесали язиками, Сем також трохи розминався, дивлячись, хто вже підійшов… О, а ось Ратмир неподалік. Марта хотіла підійти й привітатися, але вклякла на місці, розглядаючи його. Він стояв спиною і не помічав її… Хлопець був у футболці (не дивно, бо в лісі панувало літо), розминав плечі. Слід помітити, що він мав гарну будову тіла, сильні руки. Ратмир обернувся й зустрівся з Мартою поглядом. А ці очі, такі зелені…

Марта здригнулася, розуміючи, що вже добрий час просто стояла й розглядала Ратмира, тому різко відвела погляд. От і чого вона вклякла?..

Раптово її ззаду хтось вхопив за плечі, що Марта аж зойкнула від несподіванки.

– Привіт! – радісно мовила Лілі.

Це була подруга. Марта полегшено зітхнула:

– Не лякай мене більше так…

Лілі засміялася. За нею підтягнулися і Левик з Максом, а незабаром Сем покликав усіх до себе.

– Шановні члени Жовтої команди, – урочисто мовив він. – Вітаю вас з початком ігрового сезону. Сподіваюся, цього року в нас буде не гірший результат, ніж минулого разу, тому закликаю всіх добре постаратися…

– Минулого разу ми зайняли третє місце, тож треба справді добре постаратися, – вигукнув якийсь хлопець позаду Марти.

– Так, – Сем кивнув. – Дати, коли відбуватимуться ігри, я вам повідомлю пізніше, коли сам дізнаюся. А зараз нам час приступати до тренування. Для початку нагадаю правила…

У лісі було справді тепло, хоча на вулиці вже був листопад. Але природа тут трималася завдяки одному колишньому учневі Університету, що мав цікаву здібність – атмокінез. Вона дозволяла йому керувати погодою, а в даному випадку – підтримувати літо в лісі навіть тоді, коли на вулиці лютий мороз.

Правила гри були не складними: команда мала складатися з десяти чоловік. Капітан, тобто, Сем, сам обирав учасників для гри, адже в Жовтій команді було трохи більше, ніж десять студентів. П’ять із учасників були оборонцями, залишалися на базі. А інші п’ять – ішли в атаку. Завдання капітана заключається в тому, що він має розробити правильну стратегію, яка приведе команду до перемоги.

– У грі можна застосовувати усе, що ви вмієте, – говорив Сем, – але закони нашої країни залишаються дійсними. Тобто, вбивати нікого не можна.

– Ех, а дуже хотілося, – кинула руденька дівчина.

– Але завдавати травм не бійтеся, – додав капітан. – У нас працюють цілителі, тож з вашими опонентами усе буде гаразд, звісно ж, якщо їх ще можна буде врятувати.

– А бували нещасні випадки… під час цієї гри? – запитав Левик.

– Лише один раз… – Сем посерйознішав на обличчі. – Але то не у нашому закладі. Тож, не варто надто хвилюватися. Дуже рідко ОЗ аж настільки небезпечні, що зможуть загрожувати вашому життю. Або їх, принаймні, у нас не вчать так застосовувати.

Марта чомусь пригадала минулий рік і Джесіку… До речі, про неї вона більше не чула. І якої мети вона хотіла досягти – теж не зрозуміло. Марта дуже сподівалася, що вона з нею більше не стикнеться…

– Що ж… – Сем гарячково потер руки. – Здається, на цьому все. Якщо будуть питання – питайте.

Марта питань не мала, інші, схоже, теж. Тож тепер команда приступила до самого тренування…