«Тільки той, хто вірить в себе сам, може переконати в цьому інших».

Уте Ерхард

За вікном пропливали хмари… Білі-білі, наче сніг. Марта зачаровано дивилася у вікно, милуючись видовищем. Скоро вже політ завершиться, тож треба ще насолодитися прекрасним краєвидом. Хоча, за вікном нічого не було видно, крім хмар.

Більшу частину дороги Марта проспала. Як би це не було кумедно – свій перший політ літаком вона просто продрімала. Прокинулася, зрозумівши, що так і не насолодиться польотом, якщо всю дорогу спатиме. А із заплющеними очима ця подорож була все одно, що звичайно поїздка автобусом.

Незабаром прилетіли. І знову треба було проходити безліч станцій, щоб нарешті вийти в місто. Особливо, запам’яталася довга черга на паспортному контролі…

В аеропорту було дуже людно. У Марти з’являвся страх загубитися, тож вона намагалася всюди встигати за пані Галиною. Незабаром вони вийшли з аеропорту. Куди далі? Марта впіймала оком високу рудоволосу жінку, що летіла з нею одним рейсом. Вона теж щойно вийшла.

Пані Галина ніби побачила когось знайомого і різко рушила вбік. Марта ледь встигла за нею. І справді, побачивши пані Галину, до неї підійшов високий і досить громіздкий чолов’яга з коротким волоссям.

– Вітаю, – мовив він англійською, а Марта подумки «переключилася» на іноземну мову.

– Доброго ранку, – усміхнулася пані Галина. – Ви нас відвозите?

– Так, як і домовлялися, – його погляд ковзнув по Марті. – Ви – Гаврилюк Марта Олегівна?

– Так, – дівчина кивнула.

Чоловік досить з незвичним акцентом промовив її прізвище.

– Домінік Бенуа, – він простягнув уперед руку. – Голова Ради ясновидців, родом із Франції.

Марта невпевнено потиснула руку, а тоді Домінік запросив їх у салон своєї машини. Глянувши у вікно, Марта знову натрапила поглядом на ту руду жіночку, що якраз сідала в салон таксі.

Вони їхали містом. Лондон і справді був вражаючим містом. Стільки високих споруд, стільки машин… А ще велика кількість жовтих таксі, що одразу кидались у вічі. Довелося навіть побачити червоний двоповерховий автобус, який саме й асоціюється у більшості з Лондоном.

– Наступного дня, як тільки пройдете посвячення, – говорив Домінік, – ми проведемо невелику екскурсію Лондоном. Побувати тут і не бачити Біг Бена чи Букінгемського палацу – це просто неможливо! Обов’язково треба буде відвідати ці фантастичні місця.

Марта була просто в захваті. Усе складалося просто чудово. Скажіть, скільки людей мріяло потрапити в Лондон? Справді багато.

Незабаром машина зупинилася, заїхавши у якийсь двір. Марта здивовано оглянула місце їхнього прибуття – звичайний провулок, що не відрізнявся від тих, що доводилося бачити їй раніше…

– Ми… на місці? – тихо запитала вона в пані Галини.

– Так, – кинула жінка й примітила здивований погляд Марти. – А ти де хотіла опинитися? Біля Біг Бену?

– Ні, але я думала що це місце… ну… буде хоча б більш схожим на Раду. Хоча б приміщення відповідне.

– Ми б тоді привертали зайву увагу. Ти ж не забувай, що ЦДГМ, а заразом, і наша Рада ясновидців – це таємні організації.

Вони вийшли з машини. Провулок не був довгим, зовсім скоро закінчувався, був тупик. А куди тут іти? Домінік та пані Галина наказали Марті залишитися тут, а самі зникли у якомусь під’їзді.

Марта тупцювала на місці, роззираючись довкола. Так, місце таке-собі… Непривабливе – так точно, але це на краще. Як казала пані Галина, воно не повинне привертати зайвої уваги. Людей тут не було, машин також. Схоже, якийсь віддалений від центру, забутий район, куди мало хто потикається. Вдале місце підібрали для розташування Ради…

Проїхала якась одна автівка. Мабуть, місцевий, десь жив неподалік. Почувся шум – приїхало ще одне авто… На цей раз жовте таксі. Воно запинилося прямо перед провулком, з нього вийшла рудоволоса жінка, а тоді авто поїхало далі… Марта впізнала – це була та сама руденька пасажирка, що летіла з ними літаком. От тільки що вона тут робить? Якесь надто дивне співпадіння…

Незнайомка попрямувала прямо до Марти. Дівчина вже почала запідозрювати щось не добре…

– Ти маєш піти зі мною, – твердим голосом мовила рудоволоса.

– Що? – Марта ошелешено відступила крок назад. – Ви взагалі хто?

– Неважливо, – жінка підійшла ближче й вхопила Марту за руку. – Зараз ти підеш зі мною… негайно.

– Що?... Чого це раптом? Що ви робите?! – Марта намагалася висмикнути свою руку, але не вдавалося. – Відпустіть!

Але руда і не збиралася її відпускати. Марта ще більше смикала руку, але хватка незнайомки була чіпкою, наче клешні. Жінка спробувала потягнути Марту до себе, щоб силоміць змусити її іти, але та зненацька вигукнула голосніше:

– Не чіпайте! Відпустіть мене!

Марта вже хотіла ще раз крикнути голосніше – хто знає, що ця жінка збирається їй зробити? Якщо так силоміць намагається її кудись відвести, та ще й не назвалася, то явно нічого хорошого… Набравши в груди повітря, Марта вже зібралася щось вигукнути, але незнайомка якось дивно напружилася й промовила до Марти:

– Мовчи.

Не знати як, але це слово змусило Марту замовкнути. Вона не змогла й сказати ні слова.

– Заспокойся.

Марта відчула, що трохи розслабилася й перестала пручатися.

– Чому я маю йти з Вами? – уже спокійно запитала Марта.

– А чому ти не можеш піти зі мною?

– Я взагалі не знаю Вас… як я можу піти кудись з незнайомкою?!

Рудоволоса жінка на диво послабила хватку, усміхнулася й мовила:

– Я Емма Сміт. Тепер ми знайомі…

– Але я все одно не можу з Вами піти. Те, що я знаю Ваше ім’я, нічого не змінює. Для мене ви залишаєтеся незнайомою людиною.

– Марто, ти можеш зі мною піти… – жінка якось лагідно усміхнулася.

«Звідки вона знає моє ім’я?.. – майнуло в голові. – І взагалі, навіщо я їй?»

Але в голові був неначе туман. Туман? Справді? Що ж це коїться..?

– Ходімо, – тихий і солодкий, наче мед, голосочок так і манив Марту за собою.

Вона відчула, як її ноги починали мимовільно рухатися. Куди?.. Куди вони йдуть? Чого… Марта не могла зрозуміти, що відбувається. Вона не могла отямитися, не могла второпати, де знаходиться і куди іде…

– Навіщо… – лиш промямлила вона, розуміючи, що вже йде за цією Емелі.

– Не питай. Просто йди за мною…

Марта ще раз зиркнула на жінку. Руде волосся, що так кидалося у вічі, ніжні риси обличчя, неначе в ляльки і ще… сірі бездонні очі. Такі знайомі. Цікаво, звідки? Може, вона чиясь родичка чи що… А може, давня знайома? Марта трохи сумнівалася, що має родичів у Англії. Але раптом і має?..

Це додало трохи впевненості, але Марта й так не могла нормально мислити. Думок не було, а в голові стояв тихий і сизий туман. І звідки він там узявся? Дивне відчуття… Таке враження, ніби в голові запаморочилося і ти без свідомості, але в той же момент з тобою все гаразд, ти рухаєшся, мислиш…

Мислиш? Ось тут Марта вже засумнівалася. Чи може вона нормально мислити? Бо було таке відчуття, наче її думки навмисне хтось затримував, притуплював… як ніби туди додали якогось згущувача.

– Марто! – як крізь сон пролунав далекий знайомий голос. – Марто, ти куди?!

Хтось вхопив її за іншу руку. А ось Емелі потягнула дужче. Марта вже засумнівалася, що їй робити, тож просто стала на місці, чекаючи, поки її поділять. Зараз вона відчула себе іграшкою…

За руку вхопилася якась дужча рука. Рудоволоса послабила хватку. Зненацька спалахнуло якесь жовте сяйво, від чого Марта «отямилася».

– Га? – дівчина ошелешено покрутила головою. – Що?

Рудоволоса Емелі відійшла на кілька кроків, окинула їх усіх злісним поглядом і зникла за поворотом.

– Хто це була? – ошелешено запитала пані Галина. – Марто, що… що це щойно відбувалося?

– Я сама не до кінця розумію… – пробурмотіла дівчина, вхопившись за голову.

У вухах був неначе вулик – так все страшенно гуділо. Марта майже не пам’ятала, як вона пішла за цією незнайомкою. І що взагалі трапилося…

– Я її не знаю, – тихо промовила Марта. – Вона підійшла до мене й хотіла, щоб я пішла з нею… вона нічого не пояснила. Я хотіла закричати, але…

Марта пригадала, що саме тоді щось відбулося. Адже жінка змусила якось її не робити цього.

– Саме тоді щось трапилося, – закінчила Марта. – А далі – туман…

– Схоже, ця жінка вміє впливати на розум, – мовила пані Галина на англійській, щоб Домінік усе розумів. – Та навіщо їй це робити проти Марти – не ясно… Ти ж кажеш, що не знала її раніше?

Марта закивала.

– Гаразд, – Домінік важко зітхнув. – Спробуємо розібратися пізніше. А зараз не гаймо часу, бо ми запізнимося…

Тож, вони повели Марту кудись. Точніше, прямо вглиб провулку, де був тупик. Марта спершу здивувалася, але тоді стіна перед ними розступилися – з’явився темний коридор, а потім сходи до низу. Що ж, тепер це більше схоже на якусь таємну базу… Марта усміхнулася.

***

Перед нею постала велика й простора зала, в центрі якої був стіл округлої форми. За ним сиділо шестеро чоловік, серед яких Марта знала лиш пані Галину та Домініка Бенуа. Вони вже встигли зняти всій верхній одяг і вже красувалися у класичних піджаках та сорочках ніжно-жовтого кольору. Слід зауважити, що зала теж уся була жовтого кольору, але не різкого, а приємного, що одразу створювало атмосферу сонячного дня. Марта навіть забула, що знаходиться під землею.

Домінік Бенуа сидів у центрі, зліва від нього сиділа пані Галина, що підбадьорливо усміхалася Марті. По праву руку від голови Ради був молодий чоловік, що мав рудувате волосся, зализане набік. Його погляд уважно вивчав Марту, а вираз обличчя залишався незворушним.

Одразу увагу привертала висока азіатка, що мала хвилясте волосся, пофарбоване у яскраво-червоний колір. Цікаво, це з якої вона країни? Червоноволоса жінка сиділа поруч з пані Галиною та молодим хлопцем, приблизно Мартиного віку. Ну, може, трохи старший…

Марта перевела погляд на інший бік столу – поруч з рудоволосим чоловіком сиділа мила дівчина з білявим волоссям, чимось схожа на Лілі… можливо, лише кольором волосся. Усі члени Ради були одягнені в одяг з жовтими елементами. Схоже, цей колір був якимось символом…

Запала ніякова мовчанка. Марта так і стояла, розглядаючи членів Ради. Може, варто було б привітатися чи назватися? Хоча, пані Галина казала, що Домінік має сам її представити…

– Вітаю ще раз, Марто, – нарешті мовив Домінік Бенуа і підвівся. – Хочу представити тобі ясновидців Ради. Думаю, пані Галину представляти не варто, та й зі мною ти також познайомилася… Що ж, праворуч від мене – Ноель Адамс, він з Австралії.

Рудоволосий чоловік ледь помітно усміхнувся й кивнув.

– Біля нього – Анна Вілсон, вона проживає тут, в Лондоні, – продовжував Домінік, а білява дівчина кивнула. – Мізукі Фукуда прибула з Японії, – Марта перевела погляд на азіатку, здогадавшись, про кого йдеться мова. – А також Рейн Ріхтер, з Німеччини. Ось і все.

Домінік усміхнувся, а тоді обернувся обличчям до членів Ради:

– А вам я хочу представити Марту Гаврилюк, юну ясновидицю, якій сьогодні випаде можливість пройти посвячення і стати повноцінним членом Ради ясновидців.

– Привіт, – Анна весело усміхнулася й помахала долонею. – Сьогодні особливий день. Посвячення – важливий момент у кожного з ясновидців… Я проведу її?

– Гаразд, – Домінік схвально кивнув, а Анна підвелася.

– Іди за мною, – мовила дівчина й попрямувала вглиб зали.

Тоді Марта помітила, що вглибині зали міститься дев’ять дверей, центральні вирізнялися поміж інших різьбленою позолоченою рамою. Анна повела Марту до інших звичайних дверей, що були з самого лівого краю. У дверях стирчав ключ. Анна повернула його, витягнула й простягнула Марті.

– Тримай, – мовила вона. – Це ключ від твоєї кімнати. Сюди ти зможеш прийти у будь-який момент.

– Кімнати? – не зрозуміла Марта.

– Так, – Анна засміялася. – Ти ж тут не на один день – тобі доведеться десь переночувати. Розташовуйся, можеш залишити там свої речі. У шафі знайдеш жовту сукню – одягни її.

Кімнатка була невеликою. Але тут було ліжко, шафа, стіл з комодом і навіть дзеркало. Марта залишила тут свій рюкзак та одяг, переодягнувшись у легку жовту сукню, що справді була в шафі.

Анна Вілсон так і чекала її за дверима. Марта вийшла і замкнула кімнату ключем. До речі, слід зауважити, що ключик був досить невеличким і виглядав, як декоративний. Навіть мав маленький жовтий камінчик.

– До речі, якщо бажаєш, ключик можна носити на шиї, – промовила Анна й показала свій, що був у неї як кулон. – Хочеш, дам тобі шнурок?

– Можна, – погодилася Марта, подумавши, що так було б зручно.

– За допомогою цього ключа ти можеш опинитися тут у будь-який момент. Тобі треба лиш затиснути камінець на ключі й чітко уявити цю кімнату. Не забудь тільки енергію подати, щоб подіяло.

Марта здивовано вигнула брови, а тоді кивнула. Хоча важко вірилося, що таке можливо.

– Але ключ має свій ліміт, – продовжила Анна. – Тож, краще не користуватися ним надто часто.

– Він працює лиш для того, щоб дістатися до цієї кімнати? – запитала Марта.

– Так, – Анна усміхнулася, здогадавшись, про що подумала Марта. – Це, на жаль, не створювач порталів…

– Тобто, я зможу дістатися в Лондон, а вибратися звідси не зможу? – запитала Марта, а Анна лише засміялася.

– Іноді і це може знадобитися, – мовила вона. – Повір, ясновидцям не легко живеться… Он, за Ноелем гналися поліцейські, бо він випадково розгромив якийсь магазин. І лише завдяки цьому ключикові йому вдалося врятуватися.

– Але потім довелося летіти з Лондона додому.

– Ну, він на трохи залишився тут. Хто ж не відмовиться пожити в Лондоні?

Анна знову засміялася, а тоді повела Марту до інших дверей. До тих, що в центрі, з золотистою різьбленою рамою. Довкола них зібралися усі члени Ради.

– Марто, – голос пані Галини прозвучав досить урочисто. – Зараз настане один із найважливіших моментів у твоєму житті – посвячення у ясновидиці.

– Після цього тобі відкриється багато інших можливостей, – продовжив Домінік. – Такі, про які ти могла навіть не здогадуватися…

«Хоча, я вже здогадуюся, – подумки проказала Марта, пригадавши книгу, що нещодавно читала. – Цікаво, а пані Галина обговорювала з Радою це питання?»

– А також ти отримаєш крила, – говорила Анна Вілсон. – Їх ясновидцям дає природа, але для чого вони – досі загадка.

– Ти побуваєш у святому місці, – мовив Ноель. – Та не лише для нас, ясновидців, а й для всіх обдарованих. Воно містить потужну енергію, що допоможе розкрити тобі свій потенціал…

– Якщо раніше ти відкривала свої приховані можливості за допомогою розвитку мозку, – продовжила Мізукі, – то тепер тобі треба буде відкрити душу. Зазирнути всередину й дізнатися, на що ти справді здатна.

– Яснобачення, або ж світло, – сказала пані Галина, – особлива здібність. Вона розвивається незалежно від основної ОЗ, адже вона зовсім інакша. І розгадка до її могутності криється не в глибинах твого мозку, ні… значно глибше.

Марта слухала їх, намагаючись зрозуміти кожне слово. Та останню фразу пані Галини вона так і не осягнула. Значно глибше? Це ж де? У душі? Та що таке душа? Абстрактне поняття… чи коректно говорити про таке з наукової точки зору? Чи все ж таке щось існує? Орган, що головніший за мозок, те, що керує нами, коли ми робимо щось проти логічних рішень мозку…

Марта замислилася, настільки, що не почула, як Домінік запросив її до красивих дверей.

– Марто, все гаразд? – пролунав голос пані Галини.

Марта злегка здригнулася, а тоді закивала. Дівчина обережно простягнула руку до ручки, щоб прочинити двері.

– Тоді вперед, – мовила пані Галина з підбадьорливою усмішкою.

Двері прочинилися. Марту засліпило якесь дивне сяйво, вона відчула на собі легкий приємний вітерець. Що ж, вперед, то вперед! Дівчина сміливо ступила крок уперед, назустріч ясному світлу, тихому теплому вітерцю, що розвівав її легку сукню та кілька пасем, що висмикнулися з хвостика.