«Уява – це головний інструмент будь-якої людини, тому що ти здатен зробити тільки те, що можеш собі уявити».

Останньою парою була математика, на третьому поверсі. Середа – важкий день… Крім того, що це середина тижня, так ще й сам розклад на день в Марти був доволі напруженим. Чотири пари, а тоді ще й тренування. До того ж, відбувалася якась перестановка в розкладі, тож замість пари рідної була спеціалізація, що не вельми радувало студентів. Як завжди, вимоглива пані Аліса змушувала всіх старанно вивчати її предмет.

А параграфи ставали складнішими – слова були не такими простими, як на початку, а інколи навіть проскакували іноземні слова, наприклад, на італійській чи французькій мові. А за неправильну вимову знімалися бали… Вивчити безглуздий текст на пам’ять – ще одна проблема, але правильно вимовити і не збитися – це вже трохи інше.

– Цікаво, а далі що буде? – невдоволено бурмотіла Лілі. – Китайські ієрогліфи? Санскрит? Чи може… будемо розшифровувати наскельні малюнки?

– Не думаю, – сміялася Марта. – Хоча хто зна…

– Далі буде цікавіше, – втрутився в розмову Макс. – Не обмежуватися нам же одними параграфами до сьомого курсу…

– А що там далі? – Лілі зацікавлено накинулася на брата. – У вас уже щось цікавіше правда ж?

– Побачиш, – Макс загадково усміхнувся й гигикнув.

– Ах ти ж!.. – дівчина, схоже, не хотіла здаватися без бою.

Загалом, спеціалізація була надто напруженим уроком. Марті здавалося, що в неї після цієї пари мозок закипає… Хоча Макс стверджував, що це він лиш нагрівається, а закипати вже буде на старших курсах. Хай там як, але перед математикою Марта вирішила вийти на балкончик провітритися, якраз недалеко було йти від аудиторії. Холодне лютневе повітря – саме те, що треба їй зараз. Хоча зараз повітря навряд чи можна було назвати дуже холодним, бо лютий місяць цього року був якийсь зовсім не лютий…

Марта вийшла на терасу й вдихнула на повні груди повітря. Ох… чудово. Тепер мозок трішки охолодився. Марта всміхнулася й оглянулася довкола – тут хтось був. Хлопець, він стояв скраю, спершись на поручні. Марта підійшла ближче.

– Привіт, – несміливо мовила вона.

Хлопець здригнувся й відскочив. По обличчю можна було зрозуміти – першокурсник. Хоча, то й так було зрозуміло, адже що іншим робити тут? Старші курси навчалися в іншій частині закладу.

– Ти обережніше спирайся на поручні, – мовила Марта. – Минулого року я так впала з цього балкону…

– Як? – здивувався хлопець.

– Та так… чиста випадковість.

Першокурсник якось сумно усміхнувся. Він мав досить світле коричневе волосся, трохи блякле, наче на сонці вигоріло. Риси обличчя досить примітивні, не надто привабливі, очі сірі… Над бровою була родимка, що одразу привертала увагу.

– У цьому Коледжі стільки загадок… – задумливо пробурмотів хлопець, дивлячись вдалину. – Я навіть не знав, що мій рідний батько є директором такого дивного закладу.

– Батько?! – Марта витріщила очі. – Хочеш сказати, що ти син…

– Так-так, – хлопець лиш усміхнувся. – Я – син директора. Павло Панда, якщо бажаєш, можна називати Павликом.

– Гаразд… – Марта була все ще трохи здивована.

– Яка іронія… – Павлик якось сумно зітхнув і сперся на перила.

– Що таке? Щось сталося?

– Так, сталося. Нещодавно нас збирали, одразу після зимових канікул. Розповідали про ЦДГМ, приховані здібності… у всіх вони проявилися. Крім мене.

– У тебе… у тебе не з’явилася ОЗ?!

– Так, – Павлик сумно засміявся. – Так цікаво – син директора і така нездара. Зовсім не маю здібності. Навчаюся в групі «С». У всіх навіть почали з’являтися підозри, що мене батько спеціально сюди запхав. Лише через те, що я його син. У мене й в самого такі підозри з’являються… що я опинився тут помилково.

Марта мовчала, не знаючи, що казати. А що кажуть у таких ситуаціях? Павлик глянув на дівчину, а тоді відвів погляд.

– Пробач, – мовив він. – Я тут розповідаю тобі про свої проблеми… вибач, я, мабуть, піду.

– Стій.

Марта не дала йому піти. Просто було відчуття таке. Це все не можна було залишати ось так!..

– Іноді треба ось так виговоритися, – мовила Марта. – До того ж… особисто я не думаю, що ти тут помилково.

Хлопець здивовано глянув на неї, а тоді усміхнувся.

– Дякую, – мовив він.

– Пф… та за що?

– По-перше, за те, що вислухала. А також за те, що підтримала. Не кожна людина так може…

– Облиш. Я лише сказала те, що подумала.

– Але ж могла й промовчати.

– Могла… але слухай! Як так вийшло, що в тебе не проявилася здібність?

– Я не знаю, – він стиснув плечима. – Зі мною просто нічого не відбулося. Ні-чо-го. Усі розповідали, що на зимових канікулах з ними відбувалися дивні речі, а в мене все було, як зазвичай.

– А як з навчанням? Були проблеми, наприклад, зі спеціалізацією?

– Параграфи давалися важко, але я вчив. І вивчав. До речі, зі спеціалізації у мене чудові оцінки. Гірше з вольовою підготовкою.

Марта посмутніла. Чи в навчанні була проблема?

– Знаєш… – Павлик раптом подав голос. – Мені іноді здається, що я взагалі не обдарований.

– Не мели дурниць, – різко заперечила Марта, а хлопець лиш вигнув брову. – Те, що ти щойно сказав, – абсолютна дурниця! Забудь про це взагалі. Кожна людина обдарована, чуєш? Усі ми маємо якийсь дар, прихований він чи ні. Зараз проявився чи варто зачекати. Пробудити цей дар, відкрити його – ось проблема.

– Що мені не вдається зробити, – Павлик опустив очі.

– Все ж, колись вдасться. Буде то зараз чи набагато пізніше… Лиш не втрачай надії.

Запала тиша. Марта глянула на годинник – зовсім скоро почнеться урок. Час вертатися в аудиторію…

– Так… а що там було, коли ти впала з балкону? – мовив Павлик, пильно дивлячись на Марту, і засміявся.

– Що було? – усміхнулася дівчина. – Та на мене та мою подругу всього лиш напала якась маніячка, що хотіла знищити мене. Цілилася в нас, а попала в поручні – ось ми не втрималися й почали падати…

– І як же ви врятувалися?

– Одному старшокурснику вдалося нас врятувати заморозкою часу. От і все, така історія.

– Нічогенька історія, – мовив Павлик, сміючись. – Якби не вчився у цьому Коледжі – не повірив би… Мене дивує лише факт маніячки. Хто вона така і якого чорта знищити тебе намагалася?

– Та хто його знає, – пирхнула Марта. – Вона змилася після однієї із своїх невдач…

Час було йти на пари. Марта обернулася до виходу, як раптом дорогу їй перегородила постать у чорному костюмі. Дівчина зблідла, відступаючи назад.

– Це не вона? – вихопилося в Павлика, що стояв позаду.

– Ні, це інша, – пробурмотіла Марта.

– Ще одна маніячка?! Це скільком же ти людям насолила?

– Зовсім не смішно… я ж навіть не знаю, що я їм зробила.

Схоже, чорному воїну не до вподоби було вислуховувати всі ці розмови, тож вона оголила катану і кинулася на Марту. Та лиш зойкнула й відскочила назад, приземлившись на м’яке місце. Зовсім не вдало.

Не чекаючи наступного удару, Марта викликала крила (пригадала!) й пурхнула в небо. У Павлика ледь не відвалилася щелепа. Та ось чорний воїн не розгубилася – вона підскочила високо на рівень Марти й замахнулася на неї зброєю. Це ж які надлюдські сили має ця дівчина-ніндзя?!

Марта швидко спікірувала вниз, приземлившись на галявині перед Коледжем. Чорний воїн залишилася наверху. А також там був Павлик…

– О ні, – пробурмотіла Марта й злетіла догори.

Бідний хлопець не знав, що йому робити, – не очікував він такого повороту подій! Чорний воїн, бажаючи повернути Марту наверх, вхопила його швидким рухом, опинившись позаду й приставивши лезо до горла.

– Не чіпай його! – вигукнула Марта, повернувшись на балкон.

– Він мені й не потрібен, – нарешті дівчина подала голос. – Моя ціль – лише ти…

Чорний воїн швидко відпустила хлопця й кинулася на Марту. Та ще не встигла оговтатися… за мить лезо вже мчалося назустріч дівчині, бажаючи проштрикнути її наскрізь… це кінець?

– Стій.

Це голосне і чітке слово пролунало неподалік, коли гострий кінець катана був від Марти десь за кілька сантиметрів… Чорний воїн так і зависла, не розуміючи чому. Марта відступила кілька кроків назад і полегшено видихнула.

– Боже, вже все життя перед очима промайнуло, – мовила вона, спершись на перила.

– Не так і багато ти прожила, – голос Лори долинав з боку виходу на балкончик.

Виходить, це вона зупинила напад… як?! Невже це все дар суггестії?

Чорний воїн, зрозумівши, що їй навряд чи вдасться щось вдіяти, зникла десь у висоті. У Марти все ще залишалося питання, як це їй вдається так високо стрибати. Може, в неї є якісь невидимі крила.

– Ще чого, – пирхнула Лора, прочитавши напрямок думок Марти. – Давайте, рухайтеся, а то пари вже почалися давно.

– Мене тут ледь життя не позбавили, а їй пари важливіші, – пробурмотіла Марта.

– Життя, до речі, я тобі врятувала.

– І як це в тебе вийшло? Якщо я добре пам’ятаю, в тебе не зовсім усе вдавалося.

– Це сталося інстинктивно, – мовила Лора, стиснувши плечима.

Павлика дівчата повернули на пару, у двох словах пояснивши пані Галині, що відбулося. Та попросила Марту потім зайти до неї й розповісти детальніше УСЕ. Хоча, вона ладна була й зараз усе вислухати, якби не пара з англійської…

***

– Марто, зараз ти мені маєш розповісти все від початку до кінця, – мовила пані Галина, сідаючи за свій стіл. – Думаю, саме час обговорити все детально і дійти до логічних висновків.

Марта прилаштувалася напроти жінки, прямо як на уроці яснобачення.

– Почнемо по порядку. Я хочу в тебе дізнатися усе, що ти знаєш про ту дівчину, що напала на нас під час твого посвячення. Ти її зустрічала раніше?

– Так. Спершу вона з’явилася у сні… десь рік тому. Незабаром, вже восени вона знову з’явилася, а тоді я вперше побачила її під час Першої Гри.

– І нічого мені не сказала… – пані Галина сумно зітхнула. – Марто, ну як так можна?

– Я забула… чесно, просто з голови вилетіло.

– Я не можу зрозуміти. Вона ж загрожувала твоєму життю! Ех… гаразд, давай далі. Що зроблено – вже зроблено. Що ти ще про неї знаєш?

– Більше нічого. Я її раніше ніде не зустрічала і взагалі не знаю, чого вона до мене причепилася…

– Он як? А як щодо її ОЗ? Думаю, ти ж здогадалася, що вона також обдарована…

– Щодо цього також не знаю. У неї надто багато здібностей, як на мене… Вона і надлюдську силу має, і бурю створювати вміє, а також навіювати…

– Саме так, – пані Галина пронизала Марту поглядом. – Її здібність – сила слова. Це одна з ледь не найпотужніших ОЗ… Адже вона дозволяє ледь не все.

– Тобто?

– Слово – ось її зброя. А якщо точніше, думка… Вона може створити усе, що лиш забажає. Розумієш?

Марта поволі кивнула. Зробити все, що забажаєш… Це ж можна побажати усе. Людина з цією силою надто могутня…

– Звісно, цьому важко навчитися, – продовжила пані Галина. – Тому її сили поки ще обмежені. А також є спосіб блокувати силу думки, та про нього пізніше. Зараз потрібно розібратися з усіма деталями.

– Зачекайте, а як ви зрозуміли, що в неї саме ця ОЗ?

– Просто уважно спостерігала. Повір, мені вистачає досвіду, щоб розпізнати здібність. Так, повернемося до теми. Я так зрозуміла, ти про неї більше нічого не знаєш?

– На жаль, ні, – Марта зітхнула. – Хоча тепер я дещо зрозуміла… Пам’ятаєте ту жінку, що намагалася мене повести кудись, коли ми прибули до Ради? Це ж могла бути вона? Чорний воїн…

– Так, у мене теж така підозра. Вона, схоже, намагалася запобігти тому, щоб ти потрапила на посвячення. Тоді намагалася зробити так, щоб ти його не пройшла. Розумієш чому? Після того, як ти пройшла посвячення, ти стала набагато сильнішою… Так з усіма ясновидцями. Тепер у тебе пробудилася ця Сила. Якщо її метою було вбити тебе, то тепер це зробити в рази складніше.

– Та чому ж я цього не відчуваю? Ніякої особливої сили?

– А тепер перейдемо до цього. До твого рівня світла, до твоїх крил.

– З ними щось не так?

– Щось не так – то точно… Загалом, ти не пам’ятаєш, як дісталася Ради?

– Ні. Наче провал в пам’яті…

– Твій рівень визначився Середнім? А крил чотири, вони напів прозорі й загострені?

– Так…

– Ти втратила свідомість, коли посвячення ще не закінчилося?

Марта лиш кивнула, не розуміючи, до чого веде пані Галина.

– Загалом… так, – мовила врешті жінка, відвівши погляд у вікно. – Думаю, у цьому й причина.

– Що? Я не розумію… до чого Ви взагалі ведете?

– Марто, – пані Галина пильно подивилася дівчині в очі, – коли ти прибула в Раду, я та Домінік добре бачили, як ти туди дісталася. Ти прилетіла на двох великих вогняних крилах, а очі в тебе також горіли полум’ям.

– Зачекайте… ЩО?!

Марта не могла зрозуміти – це розіграш чи пані Галина серйозно? Скоріше друге, судячи з виразу обличчя жінки… але як таке можливе? Марта добре бачила свої крила і точно знала, що вони не полум’яні, вони невеличні, немов у феї якоїсь…

– Марто, я цілком серйозно, – мовила пані Галина. – Я та Домінік на власні очі бачили.

– Це ж… дивно? Як узагалі таке може відбуватися?

– Вогняні крила? Це, скоріше, рідкість, ніж дивина…

– Я про не про це, – мовила Марта, встаючи. – Гляньте на мої крила. Вони ж зовсім не такі, як Ви описували!

Для підтвердження Марта викликала свої крила, та пані Галина лиш сумно закивала.

– Я знаю, – мовила вона. – Тому й здивувалася, коли побачила їх уперше… Адже перед цим я також на власні очі бачила зовсім інше.

– Вогняні крила… Ви щойно казали, що це рідкість.

– Це так. На власні очі я їх бачила лише в однієї ясновидиці й це було дуже давно. Каміла Шульц, що мала Найвищий рівень.

– Найвищий?

– Його називають ще Неймовірним чи Неможливим… він трапляється вкрай рідко, а ясновидець має надпотужну енергію. Тобі, мабуть, навіть важко буде уявити.

– Я теж так думаю, – Марта лиш зітхнула. – Я трохи читала тоді в тій книзі «Світло»…

– Думаю, ще багато чого цікавого там прочитаєш, – пані Галина усміхнулася. – Раджу тобі переглядати її на дозвіллі. А зараз, думаю, можеш іти. У тебе там тренування…

– Точно! – пригадала Марта й підхопилася. – Справді, мушу бігти. До побачення.

Марта поспіхом вибігла з кабінету. Пропускати тренування не можна, адже незабаром почнеться Друга Гра… А підводити команду не можна.