Легким кроком, насвистуючи собі улюблену пісеньку з дитинства, я зайшла додому. Нарешті шкільний день був закінчений і моя довгоочікувана мрія здавалася близькою, як ніколи. Гучно крикнула батькам,що повернулась додому, я кинула портфель на підлогу біля дверей. У дальній кімнаті почулися гучні звуки, і я попрямувала туди, сподіваючись, що тато збирається на бейсбол, як і обіцяв мені.

    Але, коли я увійшла до кімнати, побачила інше. Мама і тато, як заводні, ходили з боку в бік. У руках у них були якісь речі, які вони укладали в похідний рюкзак, поруч стояли ще два, схоже, вже повністю зібрані. Здивовано подивившись на цю картину, повільно просунулась до дивану біля стінки, сподіваючись, що це всього лише чергові перевірки батька перед походом, якийй був запланований на наступному тижні.

      — Що відбувається? — спокійно запитала я і подивилась на тата.

    — Люба, — до мене підійшла мама і міцно обійняла, тихо кажучи, — ми їдемо.

    — Їдемо? Але чому? — Тихий стогін, який видала мама, увігнав мене в ступор.

    Я не могла повірити своїм вухам. Чому ми знову кудись їдемо? Невже знову мамина робота?

    — Так треба, ти знаєш чому, — відповіла вона і зелені очі засмучено споглядали на мене. — На це немає часу. Зачекай хвилинку.

    Я стояла немов кам'яна статуя, намагаючись усвідомити, що відбувається і коли це вже закінчиться. Стільки років поспіль щоразу в невідоме місце — там, де ніхто й ніколи не подумає тебе шукати! Але завжди одне виправдання — робота. І зараз мені вірилося в це все менше й менше.

    — Ти це чув? — мама схвильовано запитала в тата, той лише кивнув. — Айрін, тато не просто так тренував тебе. Ти знаєш, що робити.

        — Але... Це ж була гра! — протестувала я. — Це несерйозно.

    — Ще й як серйозно, — жорстко відповів батько. — Усе, що ми тобі говорили, усе, чого вчили, всі інструкції, ти знаєш їх досконально — це якраз те, що тобі знадобиться.

    Тато всунув мені в руки рюкзак і поцілував у маківку. Я не могла зрозуміти, що такого сталось, що це відбувається. Такого повчання він ще ні разу не робив. Тому, це лякало більше ніж інше. Тато знервовано провів по волосям поглядом перевіряючи чи все добре. Ще один уже гучний звук, наче хтось закрив двері в декількох машинах.

    — Тобі потрібно йти! — швидко вказав він. — Телепортуйся звідси!

    — Але...

    Я почула, як у двері почали голосно й нахабно стукати.

    — Ми ще зустрінемося, обіцяю, — сказав тато. — А тепер йди, прошу.

    Мама заплакала, і я не хотіла відпускати її. Мені дуже хотілося взяти батьків із собою. Раптово я почула шум — немов хтось уперто намагався відчинити двері ломом. І це здавалось нереальністью. Бути такого не може!

    — Ми любимо тебе, пам'ятай це. Якщо з тобою щось трапиться, ми не пробачимо собі. Іди.

    Я вичікувально подивилася на маму, яка ледь стримувала сльози, потім на тата, в його темні очі, і серце, здавалося, зупинилося. Не мало значення, що там відбувалося, я хотіла, щоб вони пішли зі мною. Не залишали одну. Забрали з собою. Зробили що завгодно, тільки б ми ніколи не розлучалися.

    — Але чому ви не підете зі мною? — благала я.

    — Не можна. Ніхто не повинен знати, що тут була ти, — відповів батько і, вставши з колін, підійшов до мами. Потім він упевнено подивився на мене і кивнув. — Іди, Айрін, і не смій повертатися!

    Мама вийшла з кімнати, за нею повільно пішов і тато. І я зрозуміла, що іншого вибору в мене не залишилося. Мені потрібно було зробити те, про що вони попросили.

    Я кинула останній погляд на рідних, по моїх щоках безперервно текли сльози струями. Гучні крики за вхідними дверима лякали. Я не знала, що буде з батьками. Не розуміла, що робити потім, без їхньої підтримки. Але я повинна була послухати тата. Він ніколи не робив нічого даремно, і тепер настала моя черга.

        І я пішла, забравши із собою рюкзак.

    Пішла в напівпрозорому мареві, що утворилося переді мною, в якому миттєво зникли мати й батько. Я опинилася зовсім в іншому місці — на даху будівлі — навпроти нашого прекрасного і затишного будиночка.

    Чорні величезні джипи зайняли чималу частину двору. Невеликі плями, схожі на натовп розлючених офісних працівників, оточили вхід до нашого будинку. Здавалося, їх не можна порахувати. Одні тримали в руках зброю, інші ломилися всередину.

    Хто вони? Я не могла перестати дивитися на це і думати, що чекає моїх рідних, чому я стою тут і не намагаюся врятувати їх? Я знала відповідь. Розуміла. Це було ясніше нікуди. Але так складно було уявити, що незабаром опинюся зовсім одна. Але ж, я вже одна... у світі, де ніхто не знав про мене і про те, що приховувала моя сім'я.

    Люди нарешті увійшли. Близько хвилини нічого не відбувалося. Абсолютна тиша давила на вуха. Серце голосно бухало всередині, змушуючи мене шкодувати про свій вчинок. Адже я ще могла встигнути їх врятувати!

    І ось незнайомці потягли за собою батьків, а я не могла зрозуміти, чому ті не чинили опору. Чому нічого не робили? Закривши рот рукою, щоб не ридати голосно, спостерігала за тим, як люди в чорному занурили моїх батьків у позашляховики і швидко зникли з поля зору, ніби нічого й не сталося хвилину тому.

    Я не могла повірити, що ніхто з сусідів навть нічого не помітив.

    — Ні... Ні, — повторила я, все ще дивлячись на наш будинок, наче все це повинно счезнути.

    Я лише з нерозумінням втупилася у свої руки — на одній із них виднілися криваві сліди від нігтів. Не помітила, наскільки сильно ними впилася в шкіру. Розпач захлеснув мене з головою, хоча тато завжди навчав, як не піддаватися своїм емоціям і зберігати тверезість розуму. Із цим у мене постійно були проблеми. А тепер нікого немає. Що робити далі? Чому вони не хотіли, щоб про мене знали?

    Стільки запитань, які вимагали відповідей. Але дати їх мені тепер нікому. Я не могла зрозуміти, чому все це сталося з моєю родиною. Чому саме ми?

    Лише кілька днів тому я думала, що моє життя абсолютно нормальне для середньостатистичної сім'ї. Хоча це значення для мене не підходило. Якоюсь мірою наша сім'я відрізнялася від усіх інших, і це мене завжди тішило. Бути особливою — приємно.

    У мене були здібності, які могли б мені допомагати в усьому. Тато завжди вчив мене не застосовувати їх даремно. Він говорив тільки, що це нечесно і що не можна про себе заявляти перед іншими, потрібно зберігати цю таємницю, як вони це робили з мамою.

    Я часто задавалася питанням, чому не можна нікому говорити? І одного разу все-таки це зробила. А потім, ми переїхали, яе і раніше. І так було багато разів. Все знову і знову.

    У якийсь момент я втомилася рахувати, скількох близьких людей мені довелося залишити заради того, щоб ми всі мали гарний будинок, а батьки — роботу. Я всім серцем ненавиділа переїзди. Мені не потрібно було все це. Я хотіла тільки жити спокійно і ніколи не розлучатися з друзями, яких постійно доводилося міняти.

    Але я не усвідомлювала, що зі мною може трапитися щось настільки неймовірне і страшне. Усе це було схоже на гру. Можливо, простою перевіркою вони лише пожартували, і всього цього насправді не існувало?

    Опустившись на коліна, я нарешті дозволила собі розридатися щосили, щоб потім зібрати волю, що залишилася, в кулак, і зробити те, чого мене вчили.

    "Ми ще побачимося, я обіцяю"

   Тато ніколи не обіцяв даремно. Це єдине, що стримувало мене від того, щоб не піддатися своїм емоціям і не намагатися зараз зробити щось дуже дурне. Останнє, що я можу для них зробити, — виконати їхні вказівки. А потім із гордістю сказати, що все зробила, як треба.
    
    Ще зранку, я була звичайнісенькою дівчиною, яка намагалась отримати найкращі оцінки, знайти друзів і бути своєю серед чужих. І зараз все моє моє життя змінилось лише однією подією.

    Витерши сльози тильним боком руки і вставши на ватні ноги, я схопила рюкзак. Єдине, що залишалося робити, — триматися і сподіватися, що я добре вивчила те, про що говорив мені тато.