— Я знала, що ти повернешся, — радісно привітала мене Арія, і встала з дивану, на якому, напевно вона провела весь цей час.
    — Наче мені є куди ще йти, — буркнула собі під ніс, і побачила як Лінкольн посміхнувся.
    Цікаво, а що вона б робила, якби я не прийшла? Скільки б чекала? Не думаю, що це дійсно мало якийсь сенс, але мені потрібні було відповіді.
    — Я хотіла почути більше про своє минуле і ти єдина, хто може мені про це розповісти, — сказала вже більш гучно, помітивши, що Арія дуже невдоволено подивлась на хлопця, але в цей раз, вона його не прогоняла.
    — Звісно, я відповім на всі твої питання.
    Вона присіла назад, а я наважилася зробити декілька кроків до, так назвоної, своєї матері, але звідки ж мені знати чи так воно насправді? І хоча, Лінкольн підтвердив, що Конор та Леслі не мої біологічні батьки, про Арію він не казав нічого. Можливо, вона грає зі мною? Чи щось таке? Як перевірити її слова?
    «Я встану там», — подумки сказав хлопець и кивнув у сторону кухні.
    «Ти залишаєшься бо тобі цікаво чи заради мене?».
    Я заглянула в його очі і побачила там легку паніку. Він не знав, як відповісти? Чого він боявся?
    «Один раз я тебе вже залишив».
    «А, зрозуміла, не хочеш говорити...».
    Мені було приємніше теревенькати з ним, ніж очікувати правду, якою мене накормить Арія і вона точно чекала, що я сяду біля неї. Тому прийшлось піти на поступку. Зайняла самий краєчок дивану, і намагалась виглядати так, наче зовсім не хвилююсь.
    — З чого хочеш почати? — запитала Арія, дуже уважно розглядаючи мене, наче за цей час забула, як я виглядала.
    При першій нашій зустрічі, я зрозуміла, що в нас багато спільного. Тоді було якесь передчуття стосовно цієї незнайомки. І на відмінну від мене, Арія збентежено перекладала одну ногу на іншу. Тут не тільки я турбуюсь, здається, їй теж ніяково.
    — Думаю, зі справжньої причини для чого я знадобилась «Фенікс», а також чому ви віддали мене?
    — Давай почнемо з того, що я тебе нікому не віддавала, — дуже твердо відповіла вона і уважно подивилась мені в очі, я помітила як вона кинула свій погляд на Лінкольна, наче він мав щось знати, той лише байдуже відвів погляд.  — "Фенікс" сам тебе забрав в мене.
    — Але невже ви не могли хоча б якось мене захитсити? — не вірила я. — Не думаю, що мати може просто так віддати своє дитя.
    — Звісно, і робила це декілька місяців. Але в мене нікого не було, а у «Фенікс» занадто багато агентів, — відповідала жінка монотонно. Арія наче не дуже хотіла вдаватися до подробиць. — це також стосується твоїх здібностей.
    — Я ж була дитиною, що могло їх цікавити? — дуже здивувалась, не розуміючи до чого тут якісь здібності.
Я звичайно вже знала, що мої дуже непрості. Так само, як телепортація, а також телепатія яка можна порушувати кордони, раніше які б ніколи не думала, навіть, руйнувати. Кинула погляд на Лінкольна, згадуючи, як опинилась в його думках. Може так він мене й почув? І тому зміг мене знайти? Можливо...
Що більше мене цікавило — куди подівався мій біологічний батько? Невже вирішив піти після пологів? Чи кинув до цього? Як так трапилось, що Арія була самісінька і не могла нічого вдіяти агентам? Як вони їх знайшли?
Знову три тисячі питань.
— «Квінум», — звучить дуже рішуче її голос, і її погляд наче намагався якось пояснити що це таке, але ж...
— І що я мала зрозуміти з цього? — невдоволено помітила, що Лінкольн спираючись на столешню трошки посміхнувся, наче він не вірив цій жінці зовсім, в принципі, я також.
«Ти ж знаєш, що це таке?».
«Про це знають всі у "Фенікс"».
Мені хотілось залізти у думки цієї жінки та прочитати усе заздалегідь, щоб не втомлювати себе дурними питаннями та поясненнями, які вона видає по крупиці, аби наче звести мене з розуму. Але в такі моменти, мені згадувались слова тата. Він ніколи не давав мені просто так використовувати свої здібності, особливо для задоволення своїх потреб. Одна з яких могла призвести до того, що я почну читати думки кожного і так порушу кордони людей.
Пам'ятаю, що мені було десь біля семи, коли я не змогла не похвалитися перед татом, що прочитала думки Елвіни Грей. Вона стала моєю подружкою і мені кортіло дізнатись, чому вона сміялась у столовій, дивлячись на мене, та розмовляючи з хлопцем, який був ще той задирака. Звісно, як маленька керівниця своїх прекрасних сил, я не втрималась. Хоча й раніше, тато мені казав про те, що здібності то зовсім не іграшка.
«Айрін, я дуже засмучений тобою. Мені б не хотілось, щоб ти у своїх цілях так не користувалась своїм даром. Розумієш, що це можуть помітити інші. Я хочу, щоб ти зап'яматала, що читати думки інших дітей — під забороною».
З рештою, я отримала купу правил та нотацій стосновно моєї неправильної поведімки. Мама тільки уважно слухала і просто підтримувала батька. Хотілось би зараз забути про це і дійсно зробити, як мені хочеться, але я знала, що таким чином лише ускладню собі життя. Насправді, в мене дуже чесались руки аби залізти в голову Арії, але проблема була в тому, що вона теж має здібності і може помітити, що я вторглася до її думок. Тоді можна не очікувати на те, що вона хоча б щось мені пояснить.
— Квініум, — все-таки почала Арія і я уважано подивилась на неї, — найвища форма наших здібностей. Так думають в «Фенікс», але точно ніхто не може сказати чи це так.
— І як це стосується мене? Я знаю, що мої здібності трохи краще ніж у звичайних здібних.
— Так, ти права. Але ти, мабуть, не знаєш, що звичайно можна розвинути лише дві здібності: телепатія та телепортація. Інколи через те, що батьки дитини мали два набори таких генів, в дитини могла з'явитися і третя — телекінез.
Я не могла повірити в таке. Невже, навіть, телекінез — це щось настільки важко доступне? Тоді виходить, що як мінімум, мій батько точно здібний. А значить, просто так покинути він Арію не міг.
— А до чого тут цей квірі... квінті..
— Квініум, — виправила мене Арія, — до того, що ті хто мають такий потенціал, не мають ніяких обмежень в силах.
— Всеодно не розумію, як це стосується мене. Ну, є трошки більше здібностей. Не те, щоб я вам не вірила, — замахала руками я, споглядаючи на Арію, а потім на Лінкольна, який виглядав досить шоковано. Цікаво, чому? — Це звучить доволі абсурдно.
— Спадковість, — впевнено відповіла жінка. — Твої пра-пра-пра-прадідусь та прабабуся дізнались із історії, що такі діти існували, і мріяли про те, щоб в їх родовій лінї народилася надзвичайно здібна людина. Для цього вони й створили організацію, яку ти знаєш під назвою «Фенікс». Саме це було їх цілью. Щоб ве вийшло, їх діти повинні були обирати собі в пару таких самих здібних, як і вони. Інколи, навіть своїх родичів аби ген був ще сильнішим. І п'ять поколінь потому, народилася ти. Їм вдалося досягнути своїх цілей, окрім однієї щоб завершити план, який вони будували протягом всього цього часу. Однак, вони не могли дещо передбачити, — Арія зітхнула і відвела погляд.
— Маячня якась, — не погоджувалась я, перебивши Арію. Що там заснували мої прабатьки? Їм що більше нічим було зайнятись.
«Ти віриш у це?», — вирішила запитати Лінкольна, мені прото потрібно було зрозуміти чи не дурепа я, вислуховуючи весь цей непотріб.
«Про це говорили часто. Але чесно кажучи, я гадки не мав, що саме ти можеш бути нащадком, якого втратили».
«Тобто?».
«Це довга історія. Але Арія не сказала, що в "Фенікс" тебе вважали загиблою. Так що вони віришили піти іншим шляхом. Але якщо вони дізнаються, що ти жива».
«А вони не через це мене шукають?».
«Наскільки знаю, то це через Хілів», — відмахнувся той.
Я уважно розглядала Арію, намагаючись зрозуміти, як переварити цю інформацію. Якийсь незрозумілий квініум-сил, що є в мене, насправді те чого так прагне «Фенікс». Якщо мене схоплять, вони дізнаються про це і тоді... Можна тільки уявляти, що вони насправді, хотіли зробити з такою дитиною. Думаю, нічого хорошого.
— Невже більше не було таких дітей? Я що, єдина? — намагалась зрозуміти хто від цього постраждає.
— Звісно, що родове дерево багате. Але, як буває не всім можна наказати те, що тобі хочеться. Декотрі обирали звичайних людей, інші залягали на дно і про них нічого не було відомо багато років. А були ті, хто ратував за цю ідею. Як я сказала, потрібно мати неприривну лінію здібних, щоб така дитина народилась.
Це мені нічого не сказало, але здається, що тепер, якщо все стане ясним, тоді агенти будуть бажати схопити мене ще більше. Можливо,
— Зрозуміло, — відповіла на автоматі, насправді ані шибки не сягнувши. — Тоді хто мій батько? І головне, де він був?
— Це не має більше значення, — дуже образливо відповіла Арія і подивилась на вікно, що було на другому напів поверсі. — Не думаю, що ти захочеш знати такого як він.
Арія притихла, вона виглядала дуже сердитою та сумною. Вирогідно, їй було ніяково говорити про таке і що ще гірше, якщо він все-таки полишив нас, тоді це дійсно боляче. Тому я не хотіла розпитувати далі і полишила питання про біологічного батька на "якось потім".
— Я ще раз даю тобі змогу, обрати піти зі мною, — запропонувала вона у друге. Але тепер це хоча б мало сенс. — Це місце небезпечне. Особливо, коли поруч знаходиться він.
Я трошки звмислилась. Фраза цікава... Вона не сказала, такий, як він. А саме Лінкольн. Вона мала щось проти нього? Звідки ця образа? І це точно значило, що вони не тільки-но познайомились. Хоча це було зрозуміло й раніше. Здогадки стосовно цієї ситуації заполонили усі мої думки та я вирішила поки що їх не слухати. Треба було дізнатись це від тих, хто дійсно мав безпосередню до цього причетність.
— Ви ж знайомі, чи не так? — подивилась перш за все на Лінкольна, очікуючи, що він мені брехати не буде.
— Ти впевнена, що хочеш знати відповідь? — перепитав мене він і його погляд, той що був холодним і доствтньо лякаючим, повернувся.
Хлопець дуже напружився, його кадик здригнув, а сам він наче пропалював поглядом брюнетку, що сиділа біля мене. Арія робила вигляд наче це її не стосується.
— Так, впевнена.
— Я не буду про це говорити, — відхрестився той та уважно споглядав на мою матір. — Кому й треба говорити, то це їй.
— Невже ти сам не можеш сказати мені? Тобі ж напевно не хотілось би, щоб вона розкала про тебе, щось не те?
— Мені ввсеодно, гірше вона вже не зробить, — подарував він дуже призирливий погляд жінці. — Вибач, я все-таки порушу свою обітницю. Nos vemos*.
Лінкольн просто зник через секунду. Знову він мене кинув. Просто взяв і от так? Не на це я розраховувала. Але його реакція показала мені більше, ніж його слова. А значить, Арія все-таки щось йому зробила. Трохи заспокоївшись я повернулась до жінки. Її вираз обличя виглядав так, наче вона вийграла в цій битві. Може вони говорили з Лінкольном подумки? Тому він так реагував? А може я просто шукаю його поведімці виправдання? Задля чого я це роблю?
— І? Чого ще я не знаю? — спокійно запитала, хоча всередині вже все закипілао від того, що всю нормальну інформацію мені дають якимись нескладаємими шматками.
— Він агент «Фенікс».
— Екс-агент, — заперечила я.
— Цей хлопець, — зітхнула вона, — права рука одного з тих, хто керує «Фенікс», думаю, що про це він тобі не казав, — рішуче кивнула та і з якоюсь непомірною пихатістью кинула мені ці слова.
Я дуже невдоволено склала руки. Може Лінкольн мені й не казав про свій статус у цій організації.. Але все-таки він розповів про його дитинство. Він не винен був говорити, яку роботу він там виконував чи чиїм був замом. І я не стала його розпитувати, коли зрозуміла, що йому занадто неприємно говорити про минуле. А тим паче, нічого йому не заважало піти з «Фенікс», якщо він й мав якийсь дуже глобальний статус. Мабуть, я б ще більше зрозуміла, тоді чому він пішов.
Тепер ж Арія, може мені розказати все, що завгодно, а почути іншу сторону не вдасться. Та й взагалі, як провірити те, що мені кажуть? Тільки інтуіція, не більше. Вірити на слово або не вірити взагалі. Доволі не густо.
— І, що далі?
Моя недовіра направлена зараз більше саме на Арію. Можливо, справа в тому, що відбулось біля озера, всього лише хвилин п'ятнадцать тому? Але Арія ще й до того здавалась мені якоюсь чужою і абсолютно нерозуміючою. Наче вона прийшла отримати якийсь приз за свої гарні манери. Вона вела себе так, наче я повинна була кинутись їй у обійми лише почувши про те, що вона моя біологічна мати. І це найголовніше, що мене бентежило.
— Він може гратися з тобою, дорогенька, — її голос був таким ванільним, що мене ледве не знудило.
— Наче ви цього не можете робити, — с тяжким серцем заперечила я, — як ви все-таки познайомились?
— Тобі необов'язково про це знати, — проговорила Арія у котре, відвевши погляд і мені здалося, що це все-таки її звичка.
Про батька вона не хоче говорити, про Лінкольна також. На її думку, я взагалі нічого не маю знати і просто так їй вірити? Що за дивна особа?
Здавалось, що з мною грають у пінг-понг і я маю кожного разу відбивати невидиму атаку. Кому мені довіряти? А може вона подвійний агент? Може вона розкає це все і очікує, що я піду з нею і вона приведе мене до «Фенікс»?
Перед тим, як щось їй відповісти, нас перевав стукіт у двері.
Згадала, що це, мабуть, прийшов Чедвінгтон.
«Можете кудись піти, будь ласка».
Я встала з дивану направившись відкрити двері другові. А що я маю йому розказати і чи це взагалі треба робити?
Тільки-но уявлю як це безглуздо звучить, одразу пробирає на сміх. Тільки уявити, Чед, я знайшла свою мати, справжню мати?! А ще подружилась з екс-агентом «Фенікс»? Ні, я думаю, він добрий, мені допомагав декілька разів, уявляєш?
— Привіт, — з радістю привітала Чеда, але відчуваючи себе ніяково з приводу того, що нічого не можу йому розповісти. Чи міг він мені допомгти?
Чед зайшов в амбар, несучи декілька пакетів, і дуже спокійно кивнув мені. Здалось мені, він про щось переживав. Сподіваюсь, це не через те, що я тут живу.
— Я приніс тобі їжу і деякі речі, — він поставив пакети на кухонну тумбу і почав розкладати. — Як тобі тут живеться? 
Я оглянулась, Арія вже пішла і це було добре. Лінкольн так і не повернувся. А це означало, що я можу спокійно провести друга, не розкриваючи ніяких деталей.
— Нудно, — знеохотливо відповіла, робляче вигляд, що тільки спала й їла, і інколи може чимось займалась.
Думаю, якщо колись матиму онуків, то розказати їм про свої пригоди буде найкращою ідеєю. Але це буде можливо за умови, що в мене взагалі будуть онуки і що до того часу — доживу.
— Нічого, — зітхнув Чед, — я тут приніс тобі книги, — показав він на один з пакетів, — подивився, які зараз популярні. Сподіваюсь, що тобі сподобаються. Вибач, я сьогодні не зможу довго побути тут, — він повернувся нарешті до мене і поплекскав по моєму плечу. — Знаєш, Кейтлін вагітна? — на його обличчі з'явилась дуже щаслива посмішка. — Хотів про це тобі сказати.
— Вау, це круто, Чеде! — голосно вигукнула я, вітаючи його. — Передай від мене «привіт» Кейтлін.
— Обов'язково. Тому їдемо сьогодні до лікаря і маю швидко піти, поки вона не почала мене шукати, — зі сміхом говорив друг. — Не можу повірити, що я стану батьком.
— Ти будеш чудовим батьком.
— Дякую, Айрі.
Він поклав з рештою пакети, обійняв мене на прощання та пішов. Це було чудово. Хоча б щось гарне сталося за цей час. І також, мені б не завадило побути трохи на самоті, поки ніхто ще не повернувся. Тому вирішила розібратись з продуктами, подумати, що приготувати для себе, що можна було б почитати. З Арією, я нікуди йти не збиралась.
Раптом почула якийсь тріскіт за спиною, подумала, що це хтось з них повернувся, але здається я занадто переоцінила свої здібності. Наступне, що я пам'ятаю, як в моїй голові з'явилась думка, що треба біжати, але голос, що почула, заставив мене заціпиніти. Через секунду, після того, як до мене доторкнулись, ми опинились в незнайомому місці.
— Т-ш-ш-ш, все буде добре.