— Я думав ти закричиш, — сказав він, наче нічого такого не сталося і ми давні друзі.

Здавалось час просто зупинився. Я не могла вирішити, що робити далі, як і мій «гість». На ньому був той самий худі і пшеничного кольору волосся, що було коротко підстрижене, тепер не ховалось під його капюшоном. Його очі, що здавались дуже темними, в цьому освітлені, немов би хотіли пропалити в мені діру і, мабуть, я дивилась на нього так само.

— Чому це? І хто ти такий? — дуже обережно запитала я і розглядала його, хоча склалося таке враження, наче він зовсім непроти.

Як він узагалі опинився тут? І люди полетять на Марс, так, Чеду?

Хлопець посміхнувся, але його очі залишались беземоційними. Я не намагалась поки влізти до його думок. Мені було цікаво, що він сам скаже, а вже потім перевірю, що той насправді ховав.

— Так роблять всі. Але скажу, — почав він, його басистий тембр голосу звучав трохи роздратувано, — я — друг. Інше неважливо.

Інстинкти. Тато тренував мене і це, нарешті-таки, дало результати. Зненацька, я зрозуміла наскільки була близька до того, щоб перерізати горло цьому хлопцю, який здавався старшим за мене.

Я не змогла втримати посмішки. В нього точно були проблеми з головою.

— Друг? З чого ти віришив, що я повірю у цю байку?

Я продовжувала думати про те, що він взагалі тут забув? Я б почула, як відкривались двері, до того ж точно би побачила… але нічого такого не було. Або він примара, або він також має здібності — як я. А останнє узагалі для мене не є гарним знаком. Якщо він опинився тут і ніяк не реагував на мої дії, скоріш за все, я мала рацію, він непросто так зайшов у гості попити чаю. Можливо, він один з тих, хто хоче мене впіймати?

Але мені згадалося, що ці щури, носили костюми. Звично, агенти надягали чорний елегантний костюм. А цей хлопець скоріш схожий на пом‘ятого чолов’ягу, що забув поголотися третій день поспіль. До того ж його погляд був таким холодним, а не просто небезпечним і розважливим. Можливо, він просто звичайний хлопець, ну, точніше не зовсім звичайний, але…

— Мені б було зручніше говорити без леза біля моєї шиї, — зітхнув він і з обуренням подививсяя на ніж, який висів у повітрі.

Зробивши дуже легкий взмах, лезо трохи відлетіло і опинилось на більшій дистанції. Але я не збиралась прибирати його взагалі.

— Ти так і не відповів, — нагадала я, коли той без сорому обійшов мене і сів поруч, наче ми знайомі.

Мені довелося зіскочити з дивану. Дуже вже близько підкрався хлопець. Що я взагалі робила? Треба було брати ноги в руки і бігти звідси не дивлячись ні на що. Але чомусь я не могла цього зробити й не бажала йти без інформації. Якби він хотів вже щось зробив би. До того ж, я могла телепортуватись, навіть, при їх блокераторах. Тому, поки що я не бачила ніякої проблеми в тому, щоб вислухати його.

Скоріш за все, він був тут один. Я нікого не відчувала поблизу. Можливо, за ним теж вели полювання, але це ще не пояснювало, як він опинився в моєму амбарі. І як він взагалі мене знайшов?

— Ну добре, я — заплутав, — хмикнув той і повернув голову до телевізора, — а тут дуже мило.

— Слухай-но сюди, — почала дужу грубо, — тебе в гості не запрошували. Я знаю хто ти такий

Його брови лише злегка піднялись, але очі здавались зовсім байдужими до всього. Навіть, на мої слова він майже не звернув увагу, начебто прочитав мої думки до цього.

— Як і я хнаю, хто ти так. Ми обидва в не дуже вигідному положенні. «Фенікс» — полює і на тебе.

— Не зрозуміла. В якому сенсі? — здивувалась я, але не тому що не знала цього. Я просто не розуміла звідки він міг про це почути. удивилась я, но не потому, что не знала этого. Йому треба булло сказати, що «полює за нами», але це звучало зовсім ніяково...

— Агенти вже всім розтрубили про тебе, — сказав він зітхнувши і склавши руки на животі. — Можливо, ти чимось їм дуже заважаєш, якщо вони такі щедрі на винагороду за крихту інформації про тебе. А до твого відома, вони зовсім не Санта-Клауси.

Слова незнайомця налякали мене ще більше, ніж все до цього. І зараз мій мозок відмовлявся створвати нові плани щодо мого найближчого майбутнього.

— Так ти... Ти прийщов сюди за мною?

— НІ, — махнув головою той. Його обличчя виражало все ту ж байдужість. — Мені однаково, що вони там обіцяють. Мене це не стосується.

— Тоді, що ти тут забув?

Я стояла навпроти, спостерігаючи за всіма рухами та емоціями на лиці цього хлопця. Але чим більше я з ним розмовляла, тим більше здавалось, що він просто якийсь айзберг. Такий холодний і жодних змін у поведімці. Небезпечний. Такий впевнений в собі, що може запросто увірватись до дівчини зі здібностями і просто так розмовляти. Він точно знає більш, ніж говорить. Від його крижаного погляду, по моїй шкірі пробігла стайка диких мурах.

— Ах, це, — він всміхнувся.

Потім засунув руку в карман штанів, я насторжилась і приготовулась атакувати, якщо щось трапиться. Але на мій подив хлопець дістав якийсь клаптик папіру і протягнув мені. Скористалась силою, аби  зменшити вирогідність того, що він так нападе на мене або змінить мою концентрацію, яка повністью була зосереджена на лезі.

— Здається це для тебе.

Розгорнув папірець, який склали, здавалось, у сотню разів, мій погляд зачепився на рядки, що були призначені саме мені:

«Айрін, привіт, це молодий чоловік, який передав тобі послання Айрин — не ворог. Ми не можемо поки прийти до тебе, тоу що за нами слідкуюють. Залишайся на місці. Все добре, принцесо.

Тато».

«Все добре, принцесо». Я давно не чула подібного звернення. Так, це був тата стиль та почерк, але ця фраза не давала меня спокою. Я подивилась на гостя, потім ще раз на записку. І тут неначе над моює головю засяяла жовта лампочка.

— Дякую, — вдячно кивнула я.— Здається, працювати на організацію дуже складно без костюма, чи не так?

— Взагалі-то не так складно...

Його погляд, як хижий звір, метнувся в мій бік і я, заплющивши очі, опинилася на вулиці, якомога далі від того місця, де була раніше.

***

Нічна дорога, злегка освітлена ліхтарями, і купка маленьких будиночків, які щільно стояли один до одного. Я знала, куди йти. Щоправда, мені зовсім не подобалося, що доведеться пояснювати, яким чином я опинилася саме тут і без батьків. Перейшовши дорогу, я важко зітхнула та озирнулася на всі боки. Коли зрозуміла, на якій точно вулиці опинилася, я попленталася вперед, де жила моя тітка Емілі.

Якщо ця людина знала про батьків, а вони, схоже, зараз перебували в руках організації "Фенікс", то і про Чеда він теж міг знати. Або дізнатися через мене, враховуючи, що мої речі залишилися там. Агенти можуть зрозуміти, кому належить амбар чи ще щось... Незнайомець знайшов мене, а це вже давало мені підстави підозрювати, що він у курсі, яким чином зі мною пов'язаний Чедвінгтон. Мені не можна повертатися до друга.

Та записка, точніше, слова, які були в кінці, — шифр.

"Все добре, принцесо. Запам'ятай це про всяк випадок, якщо мені загрожуватиме небезпека, але я не зможу тобі повідомити". Це було так давно, що я не відразу збагнула сенс цієї фрази. Але тепер це не мало значення. Батьки все ще були там. Я повинна з'ясувати, як їм допомогти. Або хоча б переконатися, що з ними й справді все гаразд. Можливо, варто було закатувати агента, щоб він усе сам розповів? Мені сподобалася ця ідея, але, на жаль, не можна цього робити. Потрібно було думати зовсім про інше.

Як пояснити своїй тітці, що я роблю в місті, в якому ми вже багато років не з'являлись.Емілі хоча й мила та добра, але це не значило, що в неї не виникнуть питання. А ще цікаво чи мала вона теж якісь здібності. Хоча, мабуть, про таке я б вже давно знала...

Йдучи по вулиці, в пам'яті вспливали спогади про життя, яке колись було в мене тут. Це перше місто з якого ми переїхали і тоді, я думала, що це через мене. Але тепер все було розставлено по місцях. Все моє життя було не більше, як грою, в яку мене заставили повірити батьки. І що найгірше, я відчувала, що змогла лише пізнати наймаленьку частку всіх таємниць моєїй сім'ї. Окрім, того, що чомусь я потрібна цій дурній організації — я нічого не знала.

Мені стало бридко від однієї думки про «Фенікс». Про всі ці події. Та про того незнайомця, який думав, що нашу сім'ю так легко обудрити.

Але я досі не могла зрозуміти, як я могла так просто дивитись на нього і при цьому нічого не робити? Він думав, що я просто підліток, який нічого не знає? Друг? Авжеж! Як це мене бісило.

Как я могла сидеть и смотреть на того идиота? Он думал, что меня так просто провести? Друг? Как же меня это выводило из себя! Думаю, той хлопець не очікував, що я зможу розкусити його. Як же я була вдячна татові. Без сумніву, коли батьки повернуться, перше, що я зроблю, — задушу в обіймах, а друге — розпитаю про все детальніше.

Залишилось пройти ще трохи. Завернув праворуч, потім трохи вперед, і ось переді мною опинилися коричневі двері, у центрі яких знаходилася кольорова вставка зі скла. Натиснувши на дзвінок, я стала чекати. Будинок мав доволі свіжий вигляд. Можливо, тітка зробила нещодавно ремонт?

— Айрі?

Яскраво-блакитні очі дивилися на мене трохи здивовано. Емілі виглядала втомленою, вона позіхнула й обійняла мене.

— Ем, вибач, можна я побуду тут кілька днів? — з мольбою просила я.

Хотілося вірити, що мені не доведеться шукати інше місце для ночівлі. Тому що відповідати на запитання треба буде, але в мене не було жодного бажання.

— Заходь, — спокійно відповіла та.

Я невпевнено потупцювала біля порога і поплелася за тіткою. Тітка? Але ж у нас із нею різниця у віці всього-то п'ять років. Я навіть повне її ім'я боюся називати вголос.

Повернувши праворуч, де розташовувалася кухня, Ем вказала рукою на м'який куточок, куди я й притулилася. Вона поставила чайник і сіла навпроти.

— Що сталося? — її очі дивилися на мене допитливо, Ем відкинула назад своє біляве волосся. — Щось сталося з Коннором?

— Як би це сказати? — мої очі кинулися в бік кухонних шафок, а губи міцно стиснулися.

Розповідати про організацію, яка вдерлася до тебе додому, не входило в мої плани. До того ж я й гадки не мала, що відомо Емілі про свою сім'ю, про нашу сім'ю й узагалі про цей світ. Мені не хотілося ставати тією людиною, яка відкриє для неї завісу з таємницями.

— Це пов'язано з "Фенікс"? — нарешті порушила тишу Ем.

Не вірячи своїм вухам, я попросила її повторити, що вона і зробила. Мабуть, усі навколо знали про те, що відбувалося насправді? Навіть Емілі! І це вкотре доводило те, що центральною фігурою в шаховій грі виявилася саме я. Батьки, Чед, і навіть, Емілі. Хто буде далі? Кого ще втягнуть у цю борьбу? Але якщо вона знала, то виходило, що єдиною, хто залишався в необізнаності, — була я.

— Так, — коротко відповіла я, сподіваючись, що моя відповідь не прозвучала грубо. — Емілі, чому "Фенікс" полює за нами? Ти про це щось знаєш?

— Звичайно, я знаю, — вона склала руки на грудях і презирливо посміхнулася. — Ти ж не розумієш, чим займалася твоя мати, чи не так?

— Вона казала, що вчений у якійсь лабораторії, — спокійно відповіла я, хоча мені це далося дуже складно. У цьому питанні я відчула хитрість, а інтуїція підказувала, що мій світ ось-ось зруйнується або розіб'ється на шматочки.

— Леслі, твоя мати, працює на "Фенікс".

І я мала рацію — цей світ ніколи не перестане знищувати мої мрії.