Другий постріл. Паніка. Крики. Натовп штовхає одне одного. 

Це все нагадувало кіно з уповільненого знімання. Все просто не мало сенсу. В голові було пусто-пусто. Наче хтось викрав усі мої думки. Мене паралізувало від тваринного жаху, який огорнув усе моє тіло, разом з рішучістю. Для мене це більше не були просто ігри в "Наздожени Айрін". Ні, тепер я знала, що проти мене сто відсотково можуть використати справжню зброю. А до такого мене тато не готував. 

Дві кулі, що застрягли у стелі й ще одна загублена надія — це те, що розділяло мене від цих агентів. І не дозволяло зводити з них погляд. В середині все кричало мені: "БІЖИ! Дурна!" — але я не слухала себе. Не знала, навіть, чим мені допоможе те, що я просто знову затаюсь. Їх багато. Вони старші за мене. Вони знайшли мене тут... Навіщо тікати?

Тренування здавались лише дзижчанням над вухом. Всі татові розмови, всі попередження і поради, просто вилетіли вмить. Тому що нереально якось сконцентруватися, коли розумієш, що від смерті тебе відділяють лише натовп, якому на тебе начхати. А ти лише можеш за цим спостерігати, наче загнаний звір очікуючи наступного кроку. А чи потрібна була їм моя смерть? 

Перевіряти це мені зовсім не кортіло. Що це за взагалі за організація, що не боїться використовувати зброю на людях та ще й у підземці? Їм потрібно приховуватись, а виходить, що їх зовсім не турбують такі речі. Чому? Для цього було два пояснення. Або вони просто психи, або їх підтримує влада. І ось другий варіант... Я дуже сподівалась на те, що це не правда. Але щось підказувало, що вони просто психи які працюють на державу. Від цих думок волосся вставало дибки. 

Але часу на роздуми більше не було. Я побачила у тунелі світло, що означало, що наближається потяг. Більше людей не залишилось, окрім нас втрьох. І це означало, що мізків у них було набагато більше, ніж в мене. 

Агенти спускалися по сходах, наче смакуючи кожний крок і показуючи, що тепер мені нікуди дітися. Ніхто мене не захистить і я сама у цьому світі. 

«Нехай, він буде в цьому вагоні!» — молилась я. Нічого не залишалось більше.

Потяг нарешті зупинився. І я краєм побачила, що з дверей трохи поодаль, хтось махав рукою, наче притягуючи мене до себе. Не стала чогось чекати й швидко телепортувалась до середини. Трохи не розрахувавши, ще б трохи та опинилась би на хлопцеві. Він впорався з тим, щоб втриматись самому і при цьому не дати впасти мені. Бо руками я майже зіштовхнула його на перон. Треба буде попрацювати над таким видом телепортації... А то не знаючи куди і як це робиш, складно розрахувати, як правильно опинитись у просторі. 

Я відійшла, відчуваючи, як червонію. На ньому більше не було капюшону. Його очі з подивом подивились в мої. Він зробив крок до мене і дверцята в мить закрились. Він вище, набагато вищий за мене. І мені зовсім не кортіло думати про те, що я спеціально врізалась у нього, хоча звісно це було не так, але внутрішня я, як маленька дитинка, мріяла опинитись у чиїхось міцних руках і обіймах, аби хтось захистив мене від поганців, що гнались за мною. І той самий липкий жах, що скрипить всередині, наче тебе хтось от зараз переслідує на пустій вулиці вночі. І хочеться бігати та кричати про допомогу. 

— Вибач, — тільки й змогла промовити, відчуваючи ком у горлі. 

Я повернула трохи голову і побачила тих агентів у кінці вагона. Як вони тут опинились? Але про це довго хвилюватись не прийшлось. Незнайомець став трохи попереду мене, а я спостерігала за поглядом цих скажених псів. Найбільше дивно те, що у вагоні не було людей і тут тільки ми в чотирьох. Чи не потрібно пасажирам кудись їхати, аби заважати цим агентам мене впіймати? Чи можливо мене впіймали у пастку і цей дивний хлопець не на моїй стороні і я марно йому довірилась?

Без попередження, агенти направили на мене свої пістолети, але хлопець встав попереду і тепер вони цілились у нього. Навіщо він це зробив? 

Але мені стало трохи легше від того, що начебто він все-таки захищав мене і не хотів їм віддавати. Але, якщо з ним щось трапиться, що я буду робити далі?

— О, привіт, — мовив чоловік, поки жінка стояла мовчки та наче намагалась заставити мене відчути страх, я тільки трохи гляну із-за спини мого спасителя. 

Його очі зло подивились на незнайомця. Як вони так тримались спокійно при швидкій скорості й потяг не робив ніяких зупинок? Це, що індивідуальне метро для нас? 

— Лінкольн, віддай дівчисько, я удам, що ніколи тебе тут не бачив. Як тобі така пропозиція? — принизлива посмішка з'явилась на його обличчі, а жінка тим часом наче намагалась загіпнозувати когось з нас. Вони обидва виглядали дуже ідеально. Всі такі в чорних костюмах та прилизаною зачіскою, наче вилили літр лаку на волосся. 

Цікаво, що незнайомця звуть, так само як і одного з президентів США. Вони випадково не родичі? 

— Така собі, — з роздратованість відповів той. — Мені взагалі не має ніякого діла до того, що ви хочете. Так що пропоную забиратись геть, поки ви ще можете.

— Ти знаєш, хто на нашій стороні. Тому хлопче, біжи поки можеш, — відповіла дуже грубо жінка. Вона виглядала так наче зараз зірветься, але в той самий час нічого не робила. Чому? — Пішли з нами, дівчинко, твої батьки в нас. Тобі ж хочеться їх побачити? Чи не так? — подивившись на мене так, наче я повинна була одразу це зробити.

У горлі з'явився ком. Вона знала куди давити. Як вони наважились на таку дурну річ?

Батьки — це майже все, що в мене є. І ось вони думали, що знайшли той ключ до того, як мною керувати, але вони дуже сильно помилялись. Я не якесь там дівчисько, яке не можу скласти два плюс два. До того ж дівчинка? Мені взагалі-то скоро вісімнадцять. 

Невігластво — це найменше, що мене зараз турбувало. Я відчувала, як Лінкольн напружився, мабуть, думав, що я піддамся на вмовляння, але вони не знали про мене взагалі нічого. Звідки мені знати, чи говорять вони правду? І чи побачу я, взагалі, своїх батьків? Це була пастка.

Тато завжди казав мені зважити всі "за" та "проти", але тут мені й не потрібно було думати взагалі. Бо батьків, я не побачу. А вони досягнуть своєї цілі. І тому в мене залишався єдиний вихід.

— Не віддавай мене їм, прошу, — тихо мовила, вклавши усі свої емоції, в мене вже не залишилось ні сумнівів, ні гордості. 

Тепер, я хоча б впевнена у тому, що Лінкольн був зі мною заодно. І це навряд чи була гра. Непросто так вони цілились у нього та пропонували таку гарну річ — втеча. Схоже, що його становище ще гірше ніж моє. І тепер лише до мене дійшло, що я наразила його на небезпеку і він все одно захотів мені допомогти. Та ось так стояти між кулями та мною. З'являлися сотні тисяч запитань, але ніяких відповідей. 

Можливо, агентам я необхідна живою, а що до нього? Що з ним буде потім? Лінкольн може мені допомогти проникнути у штаб і визволити звідти батьків, а потім... Думаю, що тато і мама самі вже розберуть цей бардак. Залишилось зрозуміти, як вийти з води сухими. При цьому залишившись живими. 

Хлопець трохи повернув голову і подивився на мене, його блакитні очі, здається трошки відтанули та показали мені трохи більше емоцій, ніж колись раніше, а його легка посмішка додала впевненості.

 — Не хвилюйся, я не віддам їм тебе, — дуже ніжно проговорив той і знову подивився вперед. І для себе помітила, що дуже приємно і комфортно стояти за широкими плечима. — Дивно бачити вас саме тут. Все так і виконуєте брудні вказівки? — Його голос випромінював таку силу й впевненість, немов, готовий заморозити тих людей, одним лише бажанням. Але ж по ньому й не скажеш, що він серйозний супротивник. Цікаво, коли він залишив цю "агенцію"?

Агенти зморщилися, а потім перезирнулися. Я не розуміла, чому вони просто не почнуть стріляти в нас? Чому ведуть переговори? Невже річ у тому, хто мене захищав? Нащо тягнути волинку?

— На жаль, одне з них, притягнути тебе живим, дурню! Навіщо ти зрадив організацію, хіба так складно виконувати те, що кажуть? - Невдоволено скривився чоловік, його очі блиснули у світлі ламп, а обличчя викривила сварлива гримаса, немов він жалів хлопця. — Те, що ти накоїв... Але, дякувати Богу, той, хто тебе зловить, отримає таку винагороду, не більшу, ніж за дівчину, але дуже пристойну. Тож мені більше подобається взяти вас обох. 

— Маєс, ти недолугий, якщо думаєш, що Нільсон виконуватиме свої обіцянки, — заперечив Лінкольн.

А мені він казав зовсім інше... Чому мені тоді вірити? І хто це такий — Нільсон? Це хтось типу головний в них?

— Ти можеш думати тихіше?

Це він мені?

— Так, тобі, ти занадто галаслива, припини, — обурено відповів той.

— Нахабство лізти в чужу голову! Не подобається не слухай! — різко відповіла я, не розуміючи, яким чином йому це вдалося.

— Я й не слухаю, ти немов у моїй голові, може це тобі варто звідти піти? М-м?

Очі незнайомця не горіли злістю, він просто хотів, щоб я забралася якомога далі від його думок. Так уже, потрапила так, потрапила. Мабуть, випадково чи ні... Бажання дізнатися про нього хоч щось підсвідомо привело в його думки. Цього не можна було допускати. Мені ніколи не дозволялося лізти в голови інших людей, без їхнього дозволу. Але, щоб ось так... Подібного зі мною ще ніколи не відбувалося. І чому саме з ним?

Такий балаган влаштувала, і тепер мені було дуже ніяково. Поводжуся, як дворічна дитина! Тут мені погрожують зброєю, а я думаю, як неправильно вчинила, що влізла в чиюсь голову. Хвора! Ось хто я. Потрібно було тікати звідси, не перейматися докорами сумління. Телепортуватися кудись. Забирати цього ідіота з собою і просто, бігти щодуху, куди очі дивляться. Але мені було цікаво, що буде далі. Що він узагалі задумав?

— Отже, я бачу, що ти з нами йти не хочеш, — несхвально скиглила агентка, вишкірившись і не опускаючи пістолета. — Але це навіть добре. Ти не зможеш звідси втекти. — Вона вказала на якийсь браслет на своєму лівому зап'ясті.

— З чого б це? — Усмішка не сходила з мого обличчя. — Ви думаєте, що зможете мене втримати?

Агенти переглянулися, Лінкольн подивився на мене так, немов я божевільна. Єдині, хто так поводився вони, бо вважають, що я справді здамся їм. Але козир у рукаві, я зуміла приховати. Ніхто з цих трьох не підозрює про те, що їхні чіпи не діють на мене. Хоча спогад про це приносив деякий дискомфорт.

— Батьки тобі не казали, чи що? Агенти ходять із чіпами, що пригнічують твої здібності. — Схоже, вирішив ввести мене в курс справ Лінкольн.

— Ні, не говорили. — Похитала головою я. — Але знаєш, я дуже незвичайна дівчинка.

Я потягнулася і взяла за руку Лінкольна, усміхнувшись, подивилася на всі боки й зрозуміла, що кращого шансу не буде. Після цього, звісно, вони зрозуміють, що мати справу зі мною — небезпечно, але, може, це на краще. Його дотик був таким приємним, він не відпустив руку і стиснув її сильніше.

Подумавши про потрібне місце, одна мить крізь чорний простір і ось, ми стоїмо посеред кімнати. Я знала, що не варто було сюди тягнути Лінкольна, але іншого варіанту не було, до того ж не збиралася залишатися тут надовго. Тільки речі зберу, і одразу в дорогу. Подалі від Емілі.

— Що? — здивовано озирався на всі боки хлопець, його блакитні очі оглядали кімнату, наче він ніколи не бачив звичайні будинки.

Я почала збирати речі, телепортуючись і забираючи те, що необхідно. Постоявши кілька секунд біля ліжка й оглядаючи речі, я не звертала ні на що увагу. Хоча до мого мозку ще не дійшла інформація про те, що кілька хвилин тому мене старанно намагалися вбити або схопити.

— Яким чином? Це... — здається, він втратив дар мови по дорозі. — Як ти... — Лінкольн подивився на мене зосередженим поглядом і його кадик здригнувся. Я лише знизала плечима.

Добре, що я майже відразу все поскладала. Після рейду по своїх непримітних речах я вирішила, що змінити вбрання буде дуже навіть доречно. А ще написати записку Емілі та взяти трохи харчів.

— Послухай, — звернувся він до мене, і я вирішила все ж подивитися йому в очі. Хлопець явно був трохи спантеличений тим, що сталося. — Ти взагалі хто така?

— Звичайна людина, — почала відповідати, але потім зрозуміла всю безглуздість, — ну, майже. — Незграбно посміхнулася.

— Ні-ні. — Мотав головою той з боку в бік, не повіривши. Мабуть, такого раніше не відбувалося. Чед мені розповів про чіпи, і добре, що зробив це, інакше все могло б закінчитись погано. — Ти не... Не така, як я! Ти абсолютно інша. Ніхто не може брати та робити те, що ти! Тепер зрозуміло, чому ти потрібна їм. Але ти взагалі хто?

— Слухай-но, про мої здібності поговоримо іншим разом, о'кей? — запитала я, сподіваючись на зрозумілу відповідь. — Ти розумієш мене?

Поклацавши в нього перед очима, я збагнула, що, мабуть, потрясіння ще не минуло. Звісно, він напевно, не думав, що звичайне дівчисько може робити подібні речі та витягнути його зад із халепи теж. Як же погано, що мені доведеться самій у всьому розбиратися.

Що ще я можу? Окрім того, що телепортуватися, коли інші не можуть. І робити це, навіть не бачачи місця жодного разу.

— Гей, Лінкольн, так? — Хлопець злегка похитав головою. — Я не знаю, хто ти, але дякую. — Той нерішуче кивнув, і його густі світлі брови змістилися до центру. - Нам потрібно йти звідси. Ми знаходимося там, де мене можуть легко знайти, розумієш? Тому я візьму речі, напишу дещо, і нам потрібно тікати!

— В амбар, — швидко відповів той.

— Що? Ні, там вони теж можуть нас знайти, адже ти якось це зробив.

Я не могла повірити, що спробую сховатися разом із ним десь, але мене хвилювало, як він мене знайшов. Крім того, навіщо йому говорити про амбар зараз? Щось мені наштовхувало — відповідь мені не сподобається.

— Скажімо так, я знав, де тебе знайти, бо твій друг не захищає свій розум від стороннього втручання, точніше, він не може. — Знизував плечима той і його холоднокровний погляд упав на мене.

Він, що... Пробрався в думки Чедвінгтона? Як? Навіщо? Ні, ну навіщо це зрозуміло, але... Я була шалено рада, що в мої думки йому дорога закрита. Але ж нещодавно мене вичитував за те, що я безцеремонно влізла в чужу голову. Чед напевно нічого й не помітив. Я зовсім про це не подумала. Якщо він дізнався, де я, тільки прочитавши думки Чеда, чому інші так не роблять?

— Це поки що не говорить мені абсолютно нічого. Чому ти вирішив, що інші не підуть шукати мене там? — Я склала руки на грудях, кожна хвилина важлива, але я не піду туди, де мене можуть спіймати.

— Вони вже його перевіряли до того, як ти туди з'явилася. Ну і я трохи допоміг тобі... — неохоче відповів він. — Тому про амбар вони ні слухом, ні духом. Там безпечно. Решту я розповім уже в ній. Як ти сказала, у нас немає часу. То що?

— Гаразд, на цей раз, я тобі повірю, — зробила акцент на першому слові, це була більше послуга, ніж моє бажання. - І що це означає, допоміг мені? Чим?

— Неважливо, потім як-небудь.

Я скептично подивилася на нього, але вирішила все-таки не чекати. Невідомо взагалі, як скоро агенти сюди прибудуть.

Взявши аркуш із папером на прикроватці, я швидко записала про те, що їду і більше не повернуся. Емілі, звісно, не заслуговує на таке прощання, але це єдине, що вбереже її від мисливців за моєю головою. Якщо вони й прочитають думки, не зможуть з'ясувати, де я. А це, хоча б убезпечить її. Мені дуже хотілося на це сподіватися. Я забрала всі свої речі та взявши знову хлопця за руку, вкотре вилаяла себе за таку довірливість, але нічого не могла вдіяти.

Вмить знайомі стіни знову опинилися в мене перед очима.

— Отже, Лінкольн, — підсумувала я і повернулася до нього лицем до лиця, — доведеться тобі розповісти все, що ти знаєш.

— Я до твоїх послуг, Айрін. — Він простягнув руку, і я потиснула її. Самовдоволена грайлива усмішка осяяла його обличчя, а мені лише залишилося міцно стиснути губи.

І чому мені нагадувало це угоду з дияволом? Однак, це було неважливо, нарешті, я дізнаюся все, що мене цікавить. Але чи влаштує мене правда? Хотілося вірити.