Ну що ж, м'який зелений диван, дуже світла кімната та свіжа їжа з чистим одягом... схоже що більш приємного моменту і не придумуєш для цієї розмови. А гадала, що декілька днів тому, я була готова на все, аби більше ніколи не зустрічатися з цим дивним хлопцем, ім'я котрого — Лінкольн.

В моїй голові, виникало досить багато питань. Я не була впевнена, що мені навіть вистачить листа А4, аби описати все, що мене так хвилювало. Хоча, в першу чергу, я хотіла дізнатися все, що сталося з моїми батьками і де вони можуть знаходитися зараз.

А чи знав Лінкольн, про те що вони також працювали на «Фенікс», як і він? Можливо вони разом працювали, а він вирішив мені не казати? І коли саме він перехотів бути агентом? Мені здавалося ще трохи і моя голова лусне, від всіх цих думок і здогадок.

В моєму серці ховалася надія на те, що все можливе повернути так як було і продовжити жити як раніше. Бо в школі мене очікували мої друзі. Вчителі так і не дізналися, куди я зникла. І що тепер, я просто так вчили ту математику і висиджувала всі ті уроки, які так ненавиділа, але вони мені були потрібні для коледжу? Я розуміла, що це все самообман. Більше нічого не буде так, як раніше і треба всеодно продовжувати рухатися вперед, аби врятувати моїх близьких.

Поки я думала про це, намагалася приготувати щось схоже на перекус. Заварила чай і зробила декілька сендвічей. Коли я поставила їжу на стіл, то присіла на стілець, поруч з диваном, не хотілося знаходитися дуже близько з хлопцем, а так хоча б встигну щось зробити, якщо він чогось надумає.

— Гадаю, в тебе купа питань? — накинувся на їжу той, наче не бачив її з місяць. — Дуже смачно...

— Це лише сендвічі, нічого незвичайного,  — відмахнулась я. — І так, ти правий, в мене дуже багато питань, — відповіла і склала руки на грудях, потім відвела погляд на двері амбару. Було якось незручно.  — Чому ти захотів стати зрадником? 
— Скільки тобі років? — замість відповіді, спитав той, дуже повільно пережовуючи їжу і запиваючи все чаєм. Я напроти, так і не доторкнулись ні до чого. Їсти зовсім не хотілось. Складно уявити, але півгодини тому, мене намагалися вбити. Не знаю як він може — просто так сидіти і їсти.

Мене досить стурбувало його питання тому що він таки не відповів на моє. Схоже, він не дуже хотів це робити, і бажав таким чином дізнатися те що йому цікаво. Але він мене недооцінює, я не з тих капризиних дівчат, які не можуть розповісти про свій вік, тому що соромно зізнаватися і хочуть виглядати старше або молодше.

— А ти наче не знаєш? В тебе ж було досьє на мене, — тут мені закортіло перевірити його. Він, напевно, думав, що я не згадаю про цей факт.
— Ах, таки точно, — незграбно той заліз рукою в пшеничного кольору волосся і по дурному посміхнувся. Здається, тут сидить непоганий актор, мабуть, потрібен «Оскар». — Це?

Він засунув ліву руку в кишеню штанів і дістав звідти зім'ятий листок. До цього я помітила, під його рукавом якийсь блискіт, наче від якоїсь прикраси. Лінкольн віддав листа мені і знизав плечима, немов нічого поганого не зробив. Розгорнувши папір, я побачила свою фотографію й основні дані. Так, тут мене точно нескладно було впізнати. До того ж, додана інформація про моїх родичів і знайомих. Чед був у їхньому списку, як і Емілі. Останнє мене здивувало.

— Брехун з тебе ніякий, — чесно зізналася я, — тим не менш, тобі відомий мій вік. А ось твій — ні, окрім твого імені і ким ти був, я взагалі про тебе нічого не знаю.

Лінкольн доїв сендвіч і потягнувся за другим. Він ніяково подивився на мене і спробував посміхнутися.

— Взагалі-то, я врятував тобі життя, і не один раз, якщо згадати, — невдоволено зауважив той і поклав скибочку сиру до рота. Так, манер йому теж не вистачало, плюс, у скарбничку до знань про нього.

— Взагалі-то, я і без тебе змогла б все владнати, — так само відповіла я і склала руки на грудях. — До того ж, саме я нас звідти витягнула. А тепер, відкормлюю когось своєю їжею, — ну не зовсім моєю, але йому про це знати необов'язково.

Повернувшись до амбару, я знайшла свою записку і стало зрозуміло, що чедвінгтон ще не приїжджав. Вона лежала на столику, біля дивану, тому прийшлось її знищити. Взагалі-то, це було накраще, тому що я не хотіла все пояснювати другу.

— А якщо згадати, хтось мило ховався за моєю спиною, поки пістолети цілились в мою голову, хіба не так? — пожартував Лінкольн і почав розглядати моє почервоніле обличчя. Та що з ним не так?

— Ага, хтось сам туди мене запхав чи мене пам'ять підводить? — Я скептично подивлась на нього, немов згадуючи те, чого не існує. Хіба, взагалі, це було нормально? Бачити, спостерігати і розмовляти з тим, хто не дуже тобі знайомий?

Амбар, я і колишній агент. Плюс до всього, ми обидва в розшуку в якоїсь дивної організації, про яку я дізналася зовсім недавно. І щось мені підказувало, ніхто навіть не знаю про неї. Хоча і про нас, здібних, звичайним людям, також нічого невідомо. І це точно було накраще.

Мені здавалося, що Лінкольну можна довіряти. Але чи так це було насправді? Потрібно це з'ясувати. Але чому він переводить стрілки і не говорить про свій вік, хіба це так важливо? Він що, молодший за мене?

— Ні, — грубо відповів той. — Не молодший. І, так, це реально дивно.

— Навіщо ти... — ледь знайшла слова, бо почала обурюватися, але глибоко вдихнула, щоб не дати тому стусана, — гаразд, неважливо. Не молодший, ну то й скільки тобі? Дев'ятнадцять? Двадцять? — Я пильно спостерігала за ним, при цьому, загинаючи пальці. — Двадцять п'ять? Ні, стоп. Занадто молодий, тридцять? — Здивовано подивилася на нього, ніби я, правда, вгадала.

— Ну, досить! Ти будеш довго так робити? — Опасливо подивився той на мене і мої руки, що зависли у повітрі.

— Я дуже наполеглива, знаєш? І в мене ще мільйон і сто запитань. Часу в нас теж завались. До завтрашнього ранку тебе влаштує?

Я не любила себе так поводити, але іноді з батьками — це спрацьовувало, а зараз нова жертва. Чому б злегка не познущатися над ним? Краще зі мною не зв'язуватися. Це я могла гарантувати. Зі мною складно сперечатися, якщо почати мене злити. У цій ситуації, я просто можу залишатися абсолютно спокійною. І ось, по обличчю Лінкольна я розуміла, що той холоднокровний хлопець, нарешті, почав хоч якось проявляти себе. Мені вже здавалося, що всередині нього не має окрім порожнечі.

— Гаразд, мені двадцять один, задоволена? — голосно відповів той.

— Ти, що серйозно зараз? — Здивовано подивилася на кисле обличчя, і щасливо посміхнулася. — Тобто ТИ повнолітній? І ти ув'язався за мною? — Я не змогла втриматися від сміху. Людина, що сидить навпроти, просто залежить від школярки. Як він узагалі живе? І головне, де саме? — А я думала, це я потрапила у халепу, але, мабуть, помилилася. І у халепі тут тільки ти.

— Так, я в халепі. Ти собі уявити не можеш, що таке здобути свободу, якої ніколи не відчував, — почав начебто він, свою розповідь. Лінкольн злегка нахилився і підпер підборіддя рукою, а потім різко відкинувся на зелену спинку дивана, і чітко подивився на мене, наче в домі, нічого, окрім моїх очей, не було. — Знаєш, тобі дуже пощастило, Айрін, — уперше, за довгий час, він звернувся до мене на ім'я. Його мені складно було називати просто Лінкольн, він був незнайомцем, чужим. — Твої батьки, так, вони працювали на нас. — Підтвердив той. — І я знаю, що ти теж знаєш про це. Не питай як мені це стало відомо. Хочеш знати, як я тебе знайшов? Інформація в тебе в руках, усі відомості — далі за текстом, але більше мені дали: твій друг і тітка. Але можеш сказати спасибі за те, що передав тобі ту записку.

Його очі злегка примружилися, блакитні райдужки стежили за моїми рухами, поки я намагалася зрозуміти все те, що тут відбувалося. Він занадто підозрілий, але він, схоже, не бреше. Розкрила листок із моїм досьє, оглянула його уважно, розуміючи, що все саме так. Навіть, якби я залишилася з Емілі, «Фенікс» знайшов би спосіб дізнатися де я ховаюся. Але мене лякала його обізнаність у тому, про що я можу думати. Ніби він наперед прораховував мої кроки. А може, він просто читав мої думки? Хоча ні, до моєї голови в нього доступу ніколи не мало бути.

— Тато попередив мене, — я відвела погляд, бо не могла витримати пильної уваги за мною і Лінкольн вмів поводитися холодно, коли хотів. Це лякало. І змушувало відчути свою незначність. — Він сказав, що не можна довіряти хлопцеві, який віддасть мені записку. Ти, ніби як підходив на цю роль. — Зніяковіло опустила очі.

— Твій тато розумний агент, не дарма працював на «Фенікс». - Підтвердив хлопець, дивлячись кудись у далечінь. — Леслі стримувала гнів організації довгі роки, — продовжив той говорити про маму, — вашу сім'ю не чіпали, поки вона не зробила помилку.

— То ти про це щось знаєш? — мій погляд заінтриговано зупинився на ньому, і я відчула, що готова зробити все, тільки б дізнатися відповідь.

Я намагалася стримати цікавість, але це мало чим допомагало. Та й його байдужість, абсолютна байдужість, починала набридати. Він, немов, грав зі мною у щось. При цьому, я не знала ні правил, ні того, коли ж мені зарахують перемогу. Важко переплела пальці рук, між собою, і глянула на нього. Лінкольн хмикнув і злегка нахилив голову, ніби очікував, що я маю щось іще сказати.

— Тільки не лізь у мою голову, дуже прошу, — промовив досить лагідно той.

Я опинилася в повному оціпенінні, оскільки навіть не думала цього робити, навмисне. Та й мені, ніколи не спадало на думку, займатися чимось подібним.

— Спасибі за ідею, — пожартувала я і грайливо посміхнулася.

— Не має за що... — невдоволено пробурчав він і втупився в порожнечу. — Тобі не варто залазити в мою голову, навіть якщо дуже хочеться. Взагалі-то, це єдина річ, яку тобі не варто бачити в цьому світі. Ну, може, є ще декілька. — Його погляд здавався задумливим, а сам Лінкольн, немов перебував в іншій реальності. — У загальних рисах, твоя мама зробила неправильний крок, тепер вона у «Фенікс», туди ж і тобі дорога. Нільсон, мабуть, не заспокоїться, поки не схопить тебе. І, тут з'являюся я.

— Це чому? І яким чином це стосується мене? І взагалі, з чого ти такий добренький? — Не розуміючи нічого не зводила з нього пильного погляду.

Той ковтнув, трохи забарився і продовжив:

— Мені захотілося свободи, скажімо так, — Лінкольн злегка задумався, видав незрозумілий звук і продовжив, — знаєш, у мене було невеселе дитинство. Як би дивно не звучало, організація прихистила мене. Це поки все, що я тобі можу сказати про своє минуле. Точніше, про те, як я опинився всередині «Фенікс». І після деяких подій, не будемо вдаватися в подробиці, я вирішив, що комусь треба забирати свої ноги з потопаючого корабля. До речі, а я не казав, що можу тобі допомогти? — Раптово перевів він тему і заїгруючи подивився на мене.

Зміна його тону, привела до того, що я була в справжнісінькому ступорі. Він тільки-тільки почав розповідати про себе, а потім раптом перейшов на іншу тему. Щось мені кричало, той просто не хоче говорити про себе. Ось і намагається з'їхати на іншу тему.

— Ти ще не відповів, чому ти мені допомагаєш? — обурилася я, не таючись, що мені це не дуже подобається. Можна якоїсь стабільності?

—  Хочеш, вір, хочеш не вір, — його раптова розміреність виводила з себе, Лінкольн немов перебував у своєму домі і ні про що не переймався. Навіщо йому панькатися зі мною, коли є важливіші справи? — Твої батьки мені дуже дорогі. І я, на знак подяки їм, вирішив допомогти тобі. Ось так, якось.

— І все? Все так просто? — Не могла повірити я.

Тут щось було нечисто. Я відчувала це серцем, але не могла пояснити.

— Гаразд, припустимо, що тобі повірила. Що ти збираєшся робити далі?

— Я? — посміхнувся він. — Мені все одно. Я зробив, що хотів.

Лінкольн вирішив продовжити трапезу і зосередився на недоїденому сендвічі. Іноді він косився на мене і поглядав на мою, ще повну, чашку з чаєм.

Як же було важко з ним. І чому тато не розповідав, як катувати людей так, щоб вони самі тобі все розповідали? Який сенс у моїх здібностях, коли елементарно не можу змусити говорити цього пихатого павича із зарозумілістю завбільшки з усієї Південної півкулі!

— Ти, що знущаєшся? — не витримала я і почала кричати. — Сам запропонував, а тепер ухиляєшся? — Лінкольн насторожено перевів погляд на двері і встав. — Насправді, якщо ти колишній агент...

— Т-ш-ш-ш-ш, — різко перебив мене хлопець і приклав вказівний палець до своїх губ. Я зовсім не зрозуміла, чому він так себе повів. Невже, кішку почув за дверима амбару? — Хтось іде.

Його погляд метнувся в бік виходу, я подивилася туди ж. Біля дверей раптово почувся шурхіт, потім він стих. Я подивилася спантеличено на Лінкольна, адже й гадки не мала, хто там. Так, це ніби як міг бути Чед, але в нього є ключ. А ще він спочатку стукає у двері, а потім уже я відчиняла, якщо встигала, звісно.

— Ти знаєш, хто там? — Лінкольн злегка насупив погляд, його губи міцно стиснулися, а сам він виглядав дуже напружено. Я похитала головою. — Схоже, це не «Фенікс».

— Як ти це зрозумів? — шепітом запитала я.

— Вони так не заходять, хоча ти напевно й сама бачила... Не варто тобі пояснювати, що від тих дверей зараз вже б нічого не залишилося.

— Логічно, тоді, — почала думати я над тим, що робити далі, — може, подивимося?

— Думаєш, що це розумно? — Його запитання застало мене зненацька.

Розумно? Звісно, ні. Треба? А що ще  робити? Раптом це просто заблукалий турист?

— Гаразд, боягуз, — вирішила пожартувати я. — Впевнена, що це не єті, тому я відчиню двері, а ти вдавай, що...

— Що я твій хлопець? Це хотіла сказати?

Сперечатися з ним сил не було, та й бажання. До того ж я, взагалі-то, хотіла запропонувати, щоб він сховався. Чому все так складно? Хлопець? Так, у мене по життю хлопця ніколи не було! А коли була можливість почати зустрічатися, «Фенікс» усе зіпсував. І я таки залишилась білою вороною у класі.

І взагалі, з чого він узяв, що може ось так просто пропонувати таке? Навіть в екстремальній ситуації?!

— Брат, — тихо відповіла я і пішла до виходу.

Напевно, він очікував на згоду. Але, не тут-то було. У принципі... Ні, ми несхожі, він має рацію. Хоча за віком дуже навіть, може бути. Просто скажу... Що в нас мами різні, якщо що. Або, що ми кузени. І взагалі, кому яка різниця?

Відкривши замок і відсунувши двері, на мене подивилися світло-карі очі, немов карамель, що просвічується на сонці. Цей відтінок, та й усмішка на обличчі незнайомки, вразили мене. Але найбільше мене схвилювало те, що вона зробила після.

— Айрін, нарешті, я знайшла тебе!

Середнього віку жінка, що повисла на моїй шиї, змусила зрозуміти — нормальних днів у моєму житті більше не буде.

Хто вона така?