— Вибач, — трохи заспокоївшись повільно вимовила.
— Тобі не має за що просити вибачення, — беземоційно сказав він і намагався заглянути в мої очі, але зрозумівши це я відвернулась.
— Мені соромно, розплакалась, як маленьке дівчисько.
Він прибрав руку і я все-таки глянула на нього, стираючи рукавом сльози.
— Ти і є дівчисько, і що тут такого, що ти плачеш? Наче хлопчики цього не роблять... Тобі точно не має бути за це соромно. Інколи треба і поплакати, — посміхнувся він дуже по-доброму.
Стиснувши губи, я не могла зрозуміти, що трапилось з тим холодним хлопцем, що беземоційно говорив жахливі речі. Це він справжній? Чи теж грає? На мить прикрила очі рукою, сподіваючись, що це мені тільки здається і я просто граю в якусь гру сама з собою. Але коли подивилась на Лінкольна, то побачила ті самі сповнені співчуття очі та добру посмішку.
Не могла повірити собі. По-перше, я дозволила отак йому мене обійняти? Звісно в цьому жесті нічого такого не було, але просто якось було ніяково, коли згадувала, як це приємно і просто хотілось залишитись в таких ніжних дотиках. Мені так не вистачало саме такого. Розуміння. Співчуття. Просто, щоб мене хтось пожалів. Маленьке дівчисько, яке залишилось саме у цілому світі й загубила своїх батьків. А злобна матір, яка ще й дійсно могла бути лише приманкою, казала такі речі про моїх тата і маму. По-друге, невже я перестала бути обачною? Може це лише гра зі мною?
Я дивилась вперед, намагаючись обдумати все і при цьому контролювати свою силу, щоб він не чув моїх думок. Судячи з того, що Лінкольн з питанням дивився на мене, він не знав, як далі себе поводити. Щось здавалось, наче він зробив цей жест занадто не думаючи про те, що буде далі. Та й в принципі, невже це було чимось дивним? Мабуть, він завжди так робить для інших.
Я згадала про те, як мама мене завжди обіймала аби заспокоїти. Останнього разу це було, коли я пішла до школи й не змогла розказати про своє минуле, як це робили інші. Мені було так боляче, що я не знала, як просто знову йти до тієї дурної школи. Там все було таким холодним, нікого не знала і треба було вдавати, що я звичайна. Притому, що мені дуже не вистачало друзів з минулого класу. Просто не могла зрозуміти чому саме мені приходиться жити ось так. Мама тоді зробила какао і сиділа зі мною, слухаючи усі мої жалоби. Тепер її не має. І чи знайду я її із татом, було великим питанням.
Сльози знову покотились по щоках. Я це відчула і намагалась стерти, щоб знову не виглядати дивно. Сиджу тут, плачу перед якимось хлопцем, якому, напевно, набридло за всім цим спостерігати.
— Чому ти плачеш? — запитав він, і в його голосі не почула ніякого докору.
— Тобі дійсно цікаво?
— Якби не було не питав би, — спокійно відповів той. — Знаєш, у «Фенікс» якось не було можливості, в принципі, з кимось говорити про таке.
— Серйозно? Тобто хочеш сказати, що ти там отак нікого не обнімав?
Лінкольн засмучено опустив очі й відвів погляд у даль. Він поклав одну руку на іншу, і тяжко зітхнув. Я що потрапила у саме яблучко?
— Я, навіть, не пам'ятаю коли робив таке в останній раз. Мама пішла. Може тоді й було... — він запрокинув голову і подивися наверх. — А може й ні... Не знаю.
— Тобто, ти ось так просто вирішив обійняти мене, коли сам не знав чи треба?
— А було не треба?
— Не те щоб... — почала соромитись я. — Просто я не думала, що все настільки трагічно. Дійсно нікого не підтримував?
— Це було заборонено.
— Бути людиною?
— Плакати, — нарешті він подивився на мене і я від здивування витріщилась на нього. — Це було не тим, що нам було дозволено. Тому, мені було ніяково, коли побачив твої сльози.
— Невже настільки торкнулось? — з посмішкою відповіла я, відчуваючи провину.
Думаю, мені пощастило. Мені настільки пощастило, що саме Конор і Леслі були моїми батьками. Можливо, якби було все інакше, мені б теж не дозволяли б плакати. Не можу уявити як це так? Як можна забороняти те, що є нормою? Мама завжди розуміла мої сльози, а тато питав, хто винен у них. Вони були чудовими батьками. Невже дійсно існують діти, яким забороняють бути самими собою?
— В цій організації зрощують роботів...
— Скоріш вигідне м'ясо, — звеселився той, — не більше.
— Тому ти пішов?
— Можливо, — неохоче відповів хлопець, знову подивившись на мене.
— А твій тато? — все-таки вирішала вже допитати його тут, бо пізніше може не видатись такої нагоди. От він про мене знає чи мало, а я про нього ні.
— Ну, як вже казав, то нічого гарного не було. Я, навіть, до школи тоді не ходив. Був на повідку, як якийсь звір у цирку, де на тебе дивляться і платять гроші. Так що ні, ніяких обіймань чи слів підтримки, напроти.
Я не знала, що відповідати, наче все повітря хтось поцупив. Про таке я й подумати не могла. Чи треба було мені взагалі чути про таке? Та і якщо вже почала, може...
— Що плануєш далі робити? — змінив різко тему той, напевно, розуміючи, що й так багато мені розказав. Його темно-блакитні очі подивились на мене так, наче до цього ми не говорили про його минуле.
— Я? — запитала з великим подивом, забув, що було до усього цього і чому опинилась тут.
Мені не хотілось дивитись на нього просто намагалась відводити очі, бо таке враження, що я влізла на територію на яку не мала права взагалі та кроку робити. Я зрозуміла, що, в принципі, треба було подумати над тим, що сказала Арія. Але після такого одкровення відчула якийсь зв'язок з Лінкольном, який робив його не таким дивним і холодним.
— Треба повернутись до амбара, — почала продумувати я, — хочу поговорити з цією жінкою. Дізнатись відповіді на свої запитання. Вона поки що єдина хто може мені розповісти про все.
— Ти більше не сумніваєшся? — я глянула на нього, не розуміючи, що Лінкольн мав на увазі. Він про себе говорив чи про мою "справжню" матір?
Цікаве, а хто мій тато?
— Ні, — з впевненістю відповіла я, — сумнівів більш ніяких не маю.
Можливо мої батьки й не мали зі мною одного генетичного коду, але вони дуже мене любили. Дивлячись на те, що з хлопцем зробила його рідна сім'я, розуміла, що могло бути в багато разів гірше. Я знаю, що тепер все виглядає саме так, що мої "справжні" батьки набагато гірші за тих, хто мене виховав. Вони не були поруч і нічого не робили. При тому, що саме «Фенікс» віддав мене на виховання Конору і Леслі. В них було майже вісімнадцять років. Мамо й тато кожного дня мене підтримували й одна в нас кров чи ні, мене не турбувало. Я все одно хотіла врятувати їх і знову жити разом тільки з ними. Наші спільні спогади, що живуть в мені. Як я можу їм не довіряти?
І так, сумніві щодо Лінкольна в мене теж більше не було. Не схоже, що він брехав про своїх рідних. Цей погляд, сповнений болю, просто заставляв мене пожаліти про те, що я взагалі почала про таке запитувати. Але ж, він сам почав. Він той, кому я можу довіряти зараз найбільше. Інше — неважливо.
***
Лінкольн
Вона дивилась на воду, так наче шукала там відповіді на запитання, що турбували її душу. В нас було так багато спільного і в той самий час — нічого.
Вона дивилась на воду, поки я спостерігав за нею і намагався зрозуміти про що вона могла думати і як переживає подібні новини.
Якщо згадати мене, коли в цілому світі я залишився на самоті, це не було дуже важко. Я й так змалечку розумів, що одного дня так все й буде. Просто мої страхи стали реальністю, от і все. Але ж Айрін, напевно, ніколи не думала про, те, що її світ так швидко зруйнується і що він взагалі був не такий, як вона його уявляла. Мені стало її шкода. І тому, трохи розбовтав те, що не треба було. Хто взагалі мене тягнув за язика? Але наче саме це заставило її повірити мені.
Холод, пустіш і пітьма — все, що жило в мені так багато років. Вона стала для мене наче ковток свіжого повітря. Хоча я взагалі не думав й про таке. Чому саме вона? Можливо, я роблю велику помилку чи вже зробив. Ніхто й ніколи не викликав в мене подібних почуттів. Ніколи мені не хотілось когось підтримати, заставити людину посміхнутись. В «Фенікс» всі були за себе і про такі дивні почуття — не йшла мова. Навіть, навпаки, якби про таке дізнались, мене в цей момент затаврували б. Я мав би просити вибачення за подібне довго. І ось, я сиджу тут, і намагаюсь зрозуміти ту, хто так на мене впливає.
Айрін трохи напружилась, я це помітив, але удав наче нічого не сталося. Вона продовжувала мовчати, напевно, вирішуючи коли саме відправитись назад.
Арія багато змінила не тільки у житті цієї дівчини, але і в моєму. Після цього, Айрін стала мені більше довіряти. І я був щасливий, що це саме так сталось. Моя ціль була зовсім інша і те, що відбувалось лякало мене. Тепер в мене з'явились сумніви стосовно того, що робити далі.
Більше не можна йти за своїми емоціями, це може погано скінчитись для нас обох. Тому треба було забути про те, що я відчув і просто привести Айрін до Леслі та Конора. А що буде далі мене взагалі не бентежить. Точніше, не повинно було. Сподіваюсь, що я зможу виконати те, що обіцяв.
— Я готова, — нарешті почув її голос, який зруйнував момент тиші.
Наші погляди перетнулися. Вона встала з місця і я зробив те саме.
Зробивши глибокий вдих, залишив тут усі свої надії. Темно-карі очі очікувально вдивлялися в мої, наче я повинен був схвалити її рішення.
— Добре.
На лиці Айрін з'явилася сором'язлива посмішка. Але було так добре, що більше в її очах не було видно і сліду від сліз. Не знаю, чому саме мені теж було наче боляче, але не хотілось більш ніколи думати про те, що вона може ось так плакати. Напевно, це була лише дурна помилка з моєї сторони. Але я не жалів ні про одне своє слово чи рух. Дійсно, я б зробив все так само, коли почув її голос у своїй голові.
Я зрозумів, що багато років скривав не лише те, що мені самому було боляче, а й свою справжню посмішку. Там не було часу ані на сум, ані на радість. Ти просто повинен робити те, що тобі говорять. Вирізати усі емоції, бо це марно витрачений час. З Айрін тепер всі ці моменти здавались чимось не нормальним. Чимось далеким і не маючи ніякого сенсу. І так, мені це подобалось. Відчувати нарешті себе живим, а не лялькою у чиємусь театрі.
— Ти знаєш, про що запитаєш у неї?
Айрін відвела погляд і тяжко зітхнула. Думав, питань в неї було занадто багато. І не дивно.
— Мені потрібно дізнатись про все, що відбулось за всі ці роки. Я не знаю чому, я так сильно потрібна «Фенікс». Чомусь впевнена, що за всім цим ховається щось ще.
І вона мала рацію. Відчуття її не підводили, але я не хотів бути тим, хто розкаже їй про все це.
— Можливо, — погодився я, — тоді треба це прояснити.
Чи зможу я зберігати це трохи довше? Коли це закінчиться? Хотів би я, щоб цей момент і це озеро залишились назавжди в моїй пам'яті, але я мав перестати мріяти.
— Йдемо, — наказала Айрін і я кивнув, знаючи, що зараз би пішов куди завгодно разом з нею.
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку