Перше, що я знайшла в рюкзаку, — це акуратно складена записка разом із грошима. Розгорнувши її, я вирішила прочитати і подивитися, що ще лежало всередині.

«Айрін, сподіваюся, що ти не прочитаєш цього листа, бо заберу його, щойно ми опинимося в безпеці. Але все ж, статися може що завгодно... У всякому разі, ти маєш знати, де шукати допомогу і як упоратися з тим, що якийсь час ми не будемо поруч.

Перше, що потрібно запам'ятати. Не витрачай, будь ласка, даремно гроші, добре? Вони ще знадобляться. Тато сказав покласти побільше, бачила б ти його обличчя, коли я викинула в твій рюкзак усю заначку!

Друге. Пам'ятаєш, ми якось їздили, на Різдво, в гості до Чедвінгтона, років сім тому? Розумію, зараз ти знаходишся досить далеко, від його будинку, але тобі потрібно туди дістатися, він обов'язково тобі допоможе.

Третє. Добре їж і будь дуже оборежна, коли будеш ходити вулицями. Можливо, за тобою стежитимуть. Зливайся з натовпом, як тато тебе вчив. Пам'ятаю, ти добре вміла це робити, коли він хотів тебе за щось покарати.

І останнє. Ми любимо тебе, моя маленька, і обов'язково зустрінемося, повір.

Цілую. Мама.

P. S. Знищ лист, щойно прочитаєш».

Я притиснула листок до грудей так, немов він найдорожча річ у світі.

Мамо.

Мама вірила, що піде зі мною. Вірила, що я навіть не дізнаюся про цю записку. Але чому все обернулося саме так? Самотня, в забутій і покинутій будівлі, я весь день мріяла про те, щоб на ранок — це виявилося всього лише кошмаром.

І мені потрібно було знищити ці рядки, тому що...

А чому я взагалі опинилася в такій ситуації? Чому мій світ раптово перетворився на це? Батьки невідомо де й у кого. Йти додому небезпечно — тато попереджав, що, втікши з клітки, не можна повертатися, коли щось там забув. Це ж пастка. Розповісти друзям зі школи? Безглуздо. Раз таке трапилося з татом і мамою, то хто захищатиме їх — простих школярів? І, навіть, якщо мені допоможуть, я можу накликати біду на людей, які мені дорогі. А ще, не можна бути впевними, що вони не приєднаються до моїх переслідувачів і не розкажуть про мене. Так ризикувати, я точно не могла.

«Найголовніше правило — безпека. Твоя та інших. Ніколи не ризикуй життями людей, які не знають про здібності. Вони можуть злякатися і сказати те, про що пошкодують, але буде вже занадто пізно».

Ось. У цих словах ховався таємний сенс. Раніше, я ніколи особливо не розмірковувала над ними. Не розглядала їх з усіх боків. Але тепер... Тато знав, що може статися. Він не говорив усього, але давав інформацію частинами. Маленькими шматочками. Ймовірно, серед усіх його уроків знайдеться те, що покаже, хто бажає мені зла.

Усередині все горіло вогненним полум'ям. Я знала, що робити далі. Насамперед, слід було заспокоїтися.

Раз. Два. Три. Чотири... Рахувати доти, доки паніка не мине, а ясність розуму не повернеться. Не можна допускати, щоб сльози не давали мені думати. Я обов'язково побачу своїх рідних і для цього потрібно залишатися на волі, і робити все, як сказав тато.

Я знову заглянула всередину рюкзака. Там виявилися різні речі — починаючи від спідньої білизни і закінчуючи теплою кофтою і штанами. Безумовно — бігти і не повертатися. Ось про що думали батьки. Кілька сухих пайків, парочка яблук і... пиріг? Ну хоча б щось смачне.

Стало прохолодно, і я дістала спальний мішок. Тут мало бути безпечно певний час, адже в покинутих будівлях не завжди хтось мешкає. А з огляду на те, що вона була десь на околиці міста, ніхто й не подумає шукати мене тут.

Укутавшись тепліше, я дістала пиріг і з'їла його. Потрібно відновити сили, перш ніж рухатися вперед. Якщо батьки говорили про Чеда... Він живе досить далеко, за один раз до нього не дострибнути. Доведеться зробити мінімум одну зупинку, а краще дві, адже після стрибка знадобиться ще й день відпочинку. Разом три дні. Якщо правильно все розрахувати і подумати, де можна перечекати ці нещасні години, все пройде більш-менш спокійн. А зараз не завадило б трохи спокою. Підсунувши ближче портфель, я заснула, страждаючи від кошмарів.

***

Прокинувшись у холодному поту, я витерла сльози й швидко озирнулася на всі боки. Здалось, що хтось за мною стежив. Глибоко видихнула. Примарилось. Усе та ж старезний, напівзруйнований будинок з облізлою фарбою на стінах. І нікого не має.

— Не сон...

Хотілося ридати, хотілося спалити це місце до попілу і увірватися до тих людей, які забрали моїх батьків, щоб знищити їх по одному. Але я не могла. Усі сльози залишилися уві сні. Зараз тільки холодний розрахунок і розуміння, що потрібно робити далі.

Зібравши речі, я дістала яблуко. Узяла телефон і знайшла паперову мапу країни. Така завжди лежала в кожного з родини в похідних рюкзаках. Спробувала зрозуміти, наскільки далеко я можу переміщуватися, щоб потім і не впасти замертво, і опинитися якомога ближче до своєї мети.

Будиночок біля озера.

Це те саме місце, де незабаром я хотіла бути; спокійний і розмірений шелест листя, чудовий краєвид на озеро і добра посмішка друга.

Я ще раз подивилася на штати і зазначила своє місце розташування. Ось тут — Грейт-Фолс, штат Монтана — я поставила крапку на вулиці, де знаходився цей «будинок». Але мені потрібно було на південь, прямо у Флориду — палець увіткнувся в штат, схожий на апендикс, оточений водою, окрім північного кордону, там розташовувалися Джорджія та Алабама. До Лейкленда налічувалося понад дві з половиною тисячі миль... Поставила другу крапку і з'єднала її з першою. Так, доведеться і справді зробити кілька зупинок, розділити дві тисячі миль навпіл, а потім стрибнути на відстань п'ятсот. Це, найімовірніше, зовсім виб'є мене з колії, але якщо опинюся там, де потрібно, впевнена, кілька днів відпочинку — Чед мені забезпечить.

Перша зупинка — Карні, штат Небраска. Маленьке містечко, де є мотель на околиці. Друга — Форд-Сіті, штат Алабама. Відзначивши ці місця, я важко зітхнула. Уперше за день з'явилося щось хороше. Так, це не змінювало всієї ситуації, але хоча б намітився план, а, як казав тато — це половина успіху. Решта залежить від того, чи не піде все шкереберть.

Голос батька ніби звучав із моїм одночасно, немов би він сам стояв тут і підтримував мене. Від цього стало спокійно, але сумно, оскільки той час минув.

В інтернеті, я відшукала фотографію одного з будинків, щоб раптово не з'явитися посеред дороги Карні, та й біля мотелю могли бути камери, тож мені слід було бути обережно. І знайти місце де зможу телепортуввтись без ризиків.

Я взяла рюкзак у руки, заплющила очі й умить опинилася на напівпорожній вулиці.

Люди навколо були надто зайняті своїми справами. Накинувши капюшон, я попленталася в бік мотелю. Зняла номер на одну ніч і пішла на пошуки нормальної їжі. Сухі пайки — хороший варіант рівно до того моменту, поки не з'являється альтернатива.

Я вирішила трохи прогулятися містом. Не сидіти ж у чотирьох стінах, які постійно нагадували мені про те, що сталося?

Невелика кафешка, на одній із вулиць, привернула мою увагу. Зайшовши всередину, я зрозуміла головне — спокій мені гарантовано.

Надворі полудень, а в закусочній майже жодної живої душі. Обравши столик, якомога далі від виходу, я сіла і взяла в руки меню. Грошей у мене було вдосталь, але я вирішила особливо не витрачатися, тому замовила звичайний гамбургер із картоплею фрі та колою.

Молода дівчина, приблизно мого віку і у червоному фартусі, принесла замовлення і мило посміхнулася. Попросивши дозволу сісти навпроти, вона почала розпитувати мене, хто я і звідки. Мабуть, їй зовсім було нудно. Я розповіла липову історію, яку ми з батьком придумали ще давним-давно, здається, для гри, і офіціантка, заспокоївшись, почала говорити про себе. Мені було не дуже цікаво, але інших занять у мене все одно не знайшлось би.

Забравши залишки їжі, я попрямувала в мотель. Номер виявився порожнім... Не знаю, чого я очікувала, просто було стійке відчуття, що за мною хтось пильно спостерігав. Я жодного разу ні з ким не зустрічалася очима на вулиці, намагалася виглядати непримітно, і підозрілих людей не помічала. Хіба що та офіціантка, надто вже балакуча. Але ж не могла вона працювати там відсьогодні й одночасно стежити за мною? До того ж, я в невідомому нікому місці. Навіть мама з татом не знали, який я виберу маршрут. Це всього лише моя параноя.

Я виглянула в коридор і, не побачивши нічого підозрілого, зачинила двері і з полегшеним зітхнула. Прийнявши заспокійливий душ, я лягла спати, сподіваючись, що вночі мені нічого не насниться.

***

Минуло цілих три дні, але здавалося, що тільки вчора я розлучилася з батьками. Остання ніч у Форд-сіті закінчилася тим, що я не змогла зімкнути очей. Відпочити так і не вдалося. Але я дивилася вперед і, всупереч усім страхам і невідомості, нарешті досягла мети.

Озеро. Те саме, яке я подумки уявляла всі ці три дні. Нічого не змінилося. Усе той самий милий будиночок біля прозоро-блакитної води, чорна покрівля якого ховалася в зелених листях дерев. На мене радісно дивився володар прекрасних темно-карих очей — Чедвінгтон Олдствіл. Підбігши до нього, я не змогла стриматися й обійняла його, а разом із тим заплакала.

— Ну-ну, — тихо шепотів він. — Усе буде добре.

Чед майже не змінився — і обійми в нього все такі ж міцні, і широка білосніжна усмішка, що завжди створювала яскравий контраст на його темному обличчі, така ж щира. Він для мене немов другий батько, тільки трохи масивнішої статури.

— Чед, — почала я, — мама й тато... Їх забрали!

— Тш-ш-ш-ш, розкажеш усе в домі.

Відпустивши мене, він запросив жестом зайти всередину. Я подивилася на цю велику гору, порівняно зі мною, і ще раз відчула, що тут мені точно буде безпечно. А водночас, я розмірковувала про те, які саме подробиці були відомі про нас і наші здібності другу родини. Можливо, він розповість те, що батьки мені не хотіли говорити?

Залишилося зрозуміти, яким чином можна дізнатися в нього про це. Але ще більше хвилювало те, що він міг виявитися одним із нас, а це означало б, що всі роки хтось нахабно брехав.